Юрій Скиба. Як стати вождем папуасів?

173

Розпочався навчальний рік – черговий крок дітлахів у визначенні майбутньої професії, особистої та суспільної долі загалом. Особливо це відповідально для випускників шкіл. Ніби перед билинними витязями, перед ними постає роздоріжжя життєвого вибору: підеш направо – наполегливими зусиллями чадолюбивих батьків отримаєш престижну освіту, «теплу» прибуткову місцинку, комфортне сімейне гніздечко, а в ньому – все, як у людей. Словом, забезпечене існування-м’яч, що безжурно котиться рівненьким асфальтом, завиграшки минаючи виїмки та крутосхили бездоріжжя. Рвонеш ліворуч – знову ж таки, на родинній шиї – брьохнешся в бездонну ковбаню розвеселої гоп-компанії «золотої молоді» та марнотратного існування.

Раджу, юний друже: закатай-но рукави і крокуй прямо, назустріч сніжній заметілі й спекотному сонцю – вслід за думками та мріями, за небесним Синім птахом своєї, а не м’яко підстеленої збоку чужої, скресіні-долі. І вона неодмінно підкориться тобі, як колись людині неабиякої цілеспрямованості й чеснот – Миколі Миколайовичу Миклухо-Маклаю, 175-річчя з народження якого справляли 17 липня. А 20 вересня минає 150-річчя започаткованого ним унікального експерименту виживання цивілізованої людини серед войовничих папуасів кам’яновікового рівня розвитку, які не знали металу, зате не забули смак людської плоті. До речі, випадки канібалізму там фіксувалися ще вісім «післямаклаєвих» десятиліть – до 50-х років ХХ сторіччя!

Промовистий збіг: напередодні згаданого ювілею,16 вересня, Папуа Нова Гвінея відзначає 46-ту річницю проголошення своєї Незалежності, здобуттю якої сприяли дослідження і громадська діяльність нашого родовича, що захищав тамтешніх аборигенів од колонізаторської експансії!

Крім того, за плечима невтомного мандрівника, біолога, антрополога, зоолога, етнографа зі світовим ім’ям – безліч експедицій у найзагадковіші на той час райони Південно-Східної Азії, Австралії та Океанії з ґрунтовним вивченням «дітей природи». Недарма південно-східна частина Нової Гвінеї, де з постійним ризиком для життя мешкав і працював Микола Миколайович, названа Берегом Маклая. Своїми працями (близько 160) він незаперечно довів єдність роду людського, за пів віку до виникнення фашизму спростувавши вигадки про «неповноцінність» темношкірих народів, за кращу долю яких боровся до останнього подиху, зробившись узірцем дослідника й громадянина.

Вдумайся, юначе, у кредо Маклая: «Краще за все, що вчений здатен зробити, – йти вперед своєю дорогою, не звертаючи уваги на глузування юрби справа та зліва!». І це – не гучна декларація: у пошуках істини він знехтував академічну кар’єру, що відкривала шлях до матеріальної забезпеченості, звань, насамкінець – професорського довголіття, бувши справжнім лицарем науки.

Наскільки важко обстоювалася така безкомпромісна позиція, свідчить промовистий факт. Цікавлячись ставленням тодішніх авторитетів до об’єкта його досліджень – папуасів, – автори цих рядків надибав справжнісінький перл у, здавалося б, респектабельному, авторитетному «Настільному енциклопедичному словнику» (видання А. Гарбеля за 1894 р.): «У папуасів кучеряве волосся, з’єднане в пучки. До недавнього часу серед них було дуже поширене людожерство». І теє «відкриття» пропонується широкому загалу через двадцять літ по тому, як Миклухо-Маклай повністю розвіяв псевдонаукові домисли про «пучковолосих» людожерів, котрі нібито складають проміжну ланку між мавпою та людиною та, відповідно, підлягають «утилізації». «Жахливі розповіді про дикунів-людожерів, – занотував він у своєму щоденнику, – потрібні лише для того, аби виправдати мерзенну політику загарбань, ошукань та масового знищення туземців»…

А чи не став нині, у гендлярсько-довколоринковому сьогоденні, такий тип особистості архаїчним?

Пригадується участь у морській експедиції на дослідному судні «Калісто» Далекосхідного наукового центру (не плутати з «Каліпсо» Жака Іва Кусто!). Працьовита, іронічна ватага біологів, біохіміків, серед яких, на перший погляд, незрозуміло високий авторитет мав негомінкий, скромний юнак з геть вицвілим на скронях волоссям – Валерій Кисельов. Лише наприкінці піврічного рейсу я випадково довідався про «вартість» цієї незвичної в такому віці сивини. Під час вивчення коралів на підводному рифі поблизу Куби за два роки до нашої, теж «коралової», експедиції у групі аквалангістів трапилася біда: на початку ранкових робіт несподіваний шквал перекинув водолазний бот. Шестеро людей опинилися у вкрай скрутному становищі: бот днищем догори ледь виступав з поверхні води і міг прислужитися хіба тимчасовим буєм, тримаючись за який залишишся на плаву щонайбільше кілька годин, і то за хорошої погоди та «нейтралітету» численних хижаків рифового царства – акул, мурен, баракуд, морських змій.

До найближчого острова – добрих пів сотні миль. Їхнє ж судно мало повернутися лише пізно ввечері… І Кисельов, наймолодший серед потерпілих, бере на себе найскладнішу, найвідповідальнішу ношу – пливти до сусіднього рифу, де поблизу дрейфував корабель. А це – зо два десятки кілометрів відкритим морем, щомиті ризикуючи потрапити на зуб акулі або просто загубитись у безорієнтовній водній пустелі.

Тоді він порятував усіх шістьох, а ось за рік після нашого повернення у порт – лише одного. Не себе: на біостанції в затоці Посьєт (південніше Владивостока), рятуючи недосвідченого пірнальника, Валерій загинув…

Не збираюсь бадьоро закликати тебе, друже, рівнятися на Маклая чи Кисельова: чого варте «гаслове» виховання – добре відомо. Просто пропоную бодай на хвильку пригальмувати у цілоденній коловерті перед скромною величчю душі людської, вдивитися у неї не суєтно, – і чи ж не зажадається серед ницої метушні та дріб’язкових бажаннячок по вінця захлинутися гірко-солоним вітром мандрів, відчути під ногами тривожну пружність водної безодні, зі щемною радістю відкриваючи на горизонті незвідані береги? Не біда, якщо не станеш професійним «морським вовком». Головне – пробудити в собі нестримну жагу пізнання довколишнього світу задля його впорядкування, облагородження, зрештою, відчуття господаря-творця на землі. А ці якості так потрібні нашим занедбаним нивам, заводам і лабораторіям!

Тож запорошую тебе у подорож дивовижною «terra incognita» – землею незвіданою – маршрутами честі, совісті, пошукової одержимості, високого подвижництва – маршрутами Маклая!

27 жовтня 1870 року на корветі «Витязь» до берегів Нової Гвінеї відправився двадцятичотирирічний вчений М. М. Миклухо-Маклай. Що вабило в океанські далечіні сина України? Так-так, України, адже «знаменитий російський вчений» (БСЭ) – правнук хороброго запорізького січовика. У складі одного з козацьких полків той відзначився при взятті Очакова під час російсько-турецької війни, отримавши чин хорунжого та спадкове дворянство. До пари йому виявився і нащадок… Та невже сенс життя може полягати в постійних блуканнях, невлаштованості кочового побуту, смертельній небезпеці, що чатує дослідника на кожному кроці? Вічне запитання. І таке ж невичерпне, як і його носій.

Хворий, зацькований газетними борзописцями за «родичання з неповноцінними чорношкірими», не зрозумілий навіть колегами-вченими, перед злетом у вирій Микола Миколайович визнав:

«Все життя я чесно служив науці і ні за чим не шкодую, хіба лишень, що починав не з рідної землі».

Це – як попередження всім землякам, які під «дахом» заробітчанства, туризму, навчання, відвідання родичів тощо воліють назавжди чкурнути світ за очі від «гаряче любої» неньки. А вона так потребує світлого розуму, працьовитих рук, молодечого завзяття синів і дочок! Їй-бо, усе слід розпочинати з оберегу – отчого дому… Вдумаймося ж у гасло видатного земляка: «Хто добре знає, що має робити, той приручає долю».

…Обігнувши корму «Каллісто», бот попрямував до узбережжя, вкритого буйною тропічною зеленню. Поблизу мису Гарагасі видніють два великих вітрильники «прау» – катамарани, видовбані з цільних стовбурів дерев, поєднаних жердинами з противагою-аутригером.

Мис Гарагасі… Невимовне хвилювання охоплює все єство: понад століття тому тут жив дивовижний співвітчизник, який вирішив довести хибність панівних у XIX столітті теорій расової неповноцінності темношкірих народів. Саме тут, на новогвінейському узбережжі, що тоді було суцільною «білою плямою», Миклухо-Маклай виношував плани створення Папуаського Союзу, здатного протистояти тиску колонізаторів, мріяв про краще майбутнє «дітей природи». Не дарма ті визнали його, абсолютно чужого зайду, своїм верховним вождем – тамо боро-боро.

Але чого це йому вартувало! Доводилося розвіювати ворожість аборигенів, зціпивши зуби, пересилювати вкрай ослаблений лихоманкою, ревматизмом, виразками організм – і працювати, працювати, працювати… Важкезне щастя.

Питається: навіщо прирікати себе на пекельні муки за тридев’ять земель? Чому б не застосувати допитливий розум та знання на рідних просторах? На жаль, замислений Маклаєм у Таврії «центр вільного землеробства» був категорично відхилений царською волею. Ось і вирішив молодий учений-патріот удатися до козацьких хитрощів – утілити прогресивну ідею на одному з тропічних островів, завізши туди земляків-переселенців для апробування нових агрономічних форм. Проте знову отримав негативний «решпект» .

Довелося матеріалізувати власний задум на чужорідному «людському матеріалі». І – уявіть собі – здавалося б, геть фантастичний план ледь не вдався, коли у нього в запасі було б іще кілька років. Та, наче пальма таліпот, яка на сороковому році лише раз квітне і одразу ж гине, дослідник-першопроходець завершив бурхливий життєвий шлях, переживши пальму всього на два роки…

Між іншим, з іменитим краянином пов’язана вельми цікава «літературна» історія. За сімейним повір’ям, він – далекий нащадок курінного отамана Охріма Макухи, у якого було троє синів: Омелько, Назар та Хома. Всі вони воювали проти Речі Посполитої за волю України. Однак Назар, полюбивши польську панночку, перекинувся до ворогів-шляхтичів – у фортецю, обложену запорожцями. Його брати вирішили викрасти зрадника, підмовивши того на зустріч. Скрутивши єдинокровного відступника, потягли до своїх. Одбиваючись від ляхів, загинув Хома, та Омельку вдалося дістатися з ношею до батька. А той власноруч стратив сина-клятвовідступника. Чи не нагадує сюжет «Тараса Бульби»? Невипадково, оскільки Микола Гоголь почув цей переказ од родича Миклухо-Маклая, навчаючись у Ніжинській гімназії, і з часом втілив у героїчній повісті. Воістину – тісний світ!

Доброзичливо налаштовані до «калістян» папуаси із селищ Бонгу та Горенду, поблизу яких мешкав Микола Миколайович, влаштували на честь співвітчизників дорогого «тамо руса» свято ай-мун. Таки справді дорогого, оскільки щорічно тут проходить своєрідний Маклаївський фестиваль народної творчості, куди збираються жителі довколишніх поселень.

Дивовижно, але факт: деякі папуаські слова звучать вельми знайомо – «ніж», «лопата», «сокира», «гарбуз», «коза»… А все – завдяки «людині з Місяця», за яку острів’яни мали допитливого гостя, що привніс у тамтешній побут і самі предмети, і тварин, до того не відомих. Про нього складають пісні, його іменем нарікають дітей. Вдячна ти, пам’ять народна!

…Лунко бухкає сигнальний барабан «барум», сповіщаючи про початок вистави. З лісових нетрів з’являються двоє розмальованих танцюристів. Ритмічно вдаряючи в невеличкі барабани «оками», колоритна пара прямує до центру площі. Весь одяг – настегнові пов’язки. Голови прикрашені пишними султанами з пір’я райських птахів та папуг. На шиях – намисто з перехоплених хрест-навхрест кабанячих іклів. З іншого боку наближаються нові учасники екзотичного карнавалу. Масивні прикраси з ліан та черепашок каурі, затиснуті в зубах, надають їм вигляду лісових духів. Монотонна мелодія зводить у коло зо два десятки «скоморохів». Вони зображають то польові роботи, то ловлю риби, то політ чайок над розбурханою водною стихією. Примхлива низка рухів, пісні – зачаровують, односячи у казковий світ мрій. Перекинулась брила часу: нестримно тягне, зірвавши одяг, начепивши черепашаче намисто та схопивши «окам», кинутися з господарями в танок, підтягуючи заворожливий приспів: «О-йо! О-йо-йо!».

Глухо бурмочучи, пологі океанські хвилі важкими пластами підкочують до берегових зарослів, лишаючи на піску піну, водорості, а то й набухлі, почорнілі від тривалої купелі кокосові горіхи, що дають початок новим пальмовим гаям, новим паросткам життя. І мариться в загадковому шепоті джунглів: «Повернись, Маклаю!». А свіжий бриз ніби доносить з-за обрію: «Неодмінно! Слово Маклая тверде!».

Нескінченна сива пісня моря…

Юрій Скиба

Leave a Reply