По обіді дев’ятого вересня майданчик перед входом до корпусу Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова у Києві рясніє не тільки студентами та викладачами, а й знаними літераторами, політиками, меценатами та громадськими діячами: о четвертій годині тут мають розпочатися врочисті збори Національної спілки письменників України, присвячені її тридцятій річниці.
Гості – хто самотою, а хто й невеличкими компаніями – вже прибувають, дарма що до початку події зостається ще близько двадцяти хвилин. В одному з коридорів вишу ніжними мелодіями їх зустрічає цілий оркестр, неабияк осолоджуючи чекання.
– Думав, людей буде більше, – каже сивочолий чоловік у строгім коричневім костюмі, поки музиканти старанно виводять вступні ноти «Мелодії ля-мінор» Мирослава Скорика.
– Іще ж двадцять хвилин до початку. Ще прийдуть, – заспокоює його струнка дівчина у вишиванці. – Нумо я проведу вас на захід?
Обабіч дверей до актової зали, де невдовзі мають розпочатися урочистості, – іще двійко юнок у вишитих сорочках. Вони дарують усім, хто заходить, інформаційні буклети про Національну спілку письменників України. Коли головний редактор газети «Літературна Україна» Сергій Куліда привозить кількасот примірників видання, починають роздавати і їх. Тримаються привітно й багато всміхаються, що видко навіть попри захисні маски.
– Не жарко вам, пані? – турбується невисока жінка, приймаючи запропонований буклет.
– Аби не холодно! – віджартовуються дівчата.
У залі запрошені тиснуть одне одному руки, обіймаються і роблять гуртові фото. Більшість – без масок.
– Усі вакциновані, – пояснює русява жінка у яскравому жовтому піджаку.
– Так воно ж навіть межи вакцинованими передається, – сумнівається хтось поруч.
– Може, письменники щось знають?..
Тим часом присутніх одчутно більшає. Центральним проходом зали вже складно пройти так, щоби не завадити комусь зробити фотографію.
Два перших ряди крісел зарезервовано для спеціальних гостей. Серед таких на заході можна зустріти експрем’єра Анатолія Кінаха, голову Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка Павла Мовчана, намісника Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Агапіта й багатьох інших знаних політиків, літераторів, меценатів і громадських діячів.
А поки на сцені тривають останні приготування: звукорежисер вирівнює звукові частоти для мікрофонів, організатори визначаються з почерговістю виступів.
– Шановні колеги, розсідайтеся, будь ласка, по місцях, – звертається до присутніх голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. – За три хвилини ми починаємо.
Ті, хто вже вподобав собі крісло в залі, стиха перемовляються, гортають «Літературну Україну» та буклет НСПУ, готуються до власних виступів.
– Така була в Джона Леннона, – каже поет, автор хітових пісень Сергій Лазо, киваючи на гітару, яку настроює.
– Хіба в нього був не «Ґібсон»? – питає його сусід.
– Така була. Звучить чудово! Я сьогодні з нею виступатиму – почуєте…
Збори починаються о десять по четвертій. Зі сцени лунають рядки вірша «За всіх скажу» Павла Тичини, а по тому народний артист України Анатолій Матвійчук переймає мікрофон, щоби виконати гімн. Присутні встають із місць і, поклавши руку на серце, співають. Під кінець із залу лунає «Слава Україні!», а гості бадьоро відповідають: «Героям слава!».
– Історія Спілки письменників України бере свій початок навіть не з дев’яносто першого року, а з тисяча дев’ятсот тридцять четвертого, коли в Києві на першому Всеукраїнському з’їзді радянських письменників вона постала як Спілка радянських письменників України, тоді – складова Спілки письменників СРСР, – відзначає у вітальнім слові голова НСПУ Михайло Сидоржевський. – Попри всі ідеологічні моменти, тут гартувалися гучні імена, народжувалися визначні твори. Саме у Спілці письменників України створювався Народний Рух України, саме в Будинку письменників у Києві під час Помаранчевої революції містився штаб патріотичних сил. Врешті-решт, саме Спілка письменників є місцем, де живе українська культурна ідентичність…
Коротко згадавши основні віхи історичного шляху письменницького об’єднання, пан Михайло наголошує, що нині перед Спілкою «постають нові виклики». Дехто з присутніх мовчки киває.
– Я хочу відповісти всім нашим опонентам – тим, хто каже, буцімто спілки письменників не потрібні: Спілка завжди залишалася і є одним із форпостів українства. Звичайно, вона не може навчити писати, зате може посприяти авторам, забезпечити можливості для творчого розвитку. Одна з головних місій НСПУ – надавати можливість для спілкування, для комунікації. Ми є товариством об’єднаних словом, ми обстоюємо його, плекаємо і, природно, говоримо про нього. А ще ми гідно приймаємо ці нові виклики.
Михайло Сидоржевський розповідає про нинішній стан Національної спілки письменників, про заходи, що їх вона проводить, про найсильніші регіональні осередки організації – Львівський, Харківський, Тернопільський, Одеський, Івано-франківський та інші, – та передає слово архієреєві Православної Церкви України, архієпископу Вишгородському, намісникові Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Агапіту.
– Слава Ісусу Христу! – вітається панотець, і дехто із присутніх стиха відповідає «Навіки слава…».
Агапіт несе присутнім благословення Блаженнішого Митрополита Київського та всієї України Епіфанія. Гості зустрічають звістку оплесками.
– Слово, а особливо українське, – це могутня зброя, якою володіє кожна людина. Воно здатне поборювати проблеми та негаразди. Від імені Православної Церкви України вітаю вас, дорогі майстри слова, з ювілеєм Спілки!..
По тому Агапіт переходить до вручення церковних нагород окремим членам НСПУ.
Узагалі, розмаїтих відзнак – офіційних і неофіційних, від установ, від організацій чи й окремих діячів – на заході передбачено чимало. До мікрофона саме підіймається народний депутат України Микита Потураєв, щоби розпочати пошановувати присутніх державними нагородами. Зізнається – сталося так, що сьогодні він представляє тут і законодавчу, і виконавчу гілки влади.
– Вчора Верховна Рада схвалила законопроєкт, що допоможе бібліотекам осучаснитися, стати доступнішими й популярнішими, ефективніше працювати, – відзначає він, говорячи про державну підтримку культури в цілому та літератури зокрема. – На жаль, сьогодні письменники, можливо, живуть не так заможно, як того хотілося б. Проте ви глибоко пошановані в суспільстві…
Пан Потураєв вручає членам Спілки відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури та спеціальні подяки від Мінкульту. Письменники й письменниці віншують колег щирими оплесками.
За тим голова НСПУ просить до слова члена-кореспондента Національної академії наук, ректора НПУ ім. М. Драгоманова Віктора Андрущенка. У своїй промові той наголошує, що «зі стін університету Драгоманова вийшло багато славетних письменників» і дякує членам Спілки за те, що для святкування своєї річниці вони обрали саме цей виш.
Михайло Сидоржевський урочисто вручає панові Андрущенку посвідчення члена Національної спілки письменників України, а присутні аплодисментами зустрічають нового колегу.
Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, літературознавець Микола Жулинський, піднявшись на сцену, відразу ж вигукує: «Чудова подія!» – і присутні підтримують його радісними оплесками.
– Нині престиж письменництва впав, у чому винні ЗМІ та, можливо, частково ми з вами, тобто самі письменники. А заслуги Спілки, між тим, є визначними. Саме тут поставав у вересні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого Народний Рух, чий внесок у становлення незалежності – неоціненний. Саме письменники та письменницькі об’єднання завжди підіймала народний дух…
Після екскурсу в історію НСПУ пан Жулинський запрошує академіка НАН України Сергія Комісаренка скласти йому компанію на сцені – для нагородження членів Спілки почесними грамотами Національної академії наук із нагоди тридцятиріччя творчого об’єднання.
Сергій Куліда, головний редактор газети «Літературна Україна», бере слово, щоби пошанувати благодійників і меценатів нещодавно заснованою в редакції міжнародною премією «Друг літератури».
– Ганебно, що в Україні ледве животіє «Літературна Україна» – найстаріша письменницька газета, що безперервно виходить із тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року, тоді як (даруйте вже мені мою неполіткоректність) у тій-таки Москві виходить одночасно аж чотири письменницьких часописи, і вони мають гідну підтримку держави. А у нас Мінкульт, очевидно, думає, що на вісім тисяч гривень на місяць можна не тільки повноцінно видруковувати тираж, а й платити зарплатню працівникам. До речі, навіть тих восьми тисяч ми вже, що називається, позбулися.
Пан Куліда відразу ж додає: на щастя, є люди, які щиро вболівають за письменників у цілому та за «Літературну Україну» зокрема – доброчинці, для яких і впровадили почесну відзнаку.
– Мені хотілося б, щоби імена «Друзів літератури» знали всі. Це – й політичний діяч, великий прихильник книжок Анатолій Кінах; і виконавчий директор товариства «Відважних», ексмер Ірпеня Володимир Карплюк, який робить для розвитку міста – зокрема й літературного – надзвичайно багато; і економіст та політичний діяч Віталій Скоцик, що заснував літературну премію імені Григора Тютюнника; президент Торгово-промислової палати України пан Геннадій Чижиков; засновник Фонду «Культурні новації», депутат Київської міської ради Владислав Трубіцин; вельми діяльний директор видавництва «Саміт-книга» пан Іван Степурін та директор центру україністики імені Миколи Зерова, професор Університету імені Монаша (м.Мельбурн, Австралія) пан Марко Павлишин.
Окрім доброчинців, дипломом Літературної премії НСПУ та газети «Літературна Україна» імені Володимира Сосюри відзначають і поета Андрія Демиденка, чиї пісні виконують зірки української естради.
Колишній прем’єр-міністр України Анатолій Кінах у своїй короткій промові визнає, що ситуація з підтримкою письменників зараз не найкраща, та запевняє, що газету «Літературна Україна» – найстаріше письменницьке видання України – вдасться зберегти попри всі проблеми, з якими та нині змушена боротися фактично без підтримки.
Схожі думки висловлюють й інші лавреати відзнаки «Друг літератури» – Володимир Карплюк, Віталій Скоцик, Владислав Трубіцин…
Усі вони дякують письменникам за їхню роботу та підкреслюють, що й далі робитимуть усе можливе, щоб українська література ширилася по світах, а «Літературна Україна», справжня пам’ятка письменницьких засобів масового інформування, – розвивалася та міцніла.
На сцену по черзі підіймаються наступні промовці, – голова ВТУ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Павло Мовчан, представники Спілки, столичної влади, творчих об’єднань та інші, – щоби привітати членів НСПУ з їхнім святом.
– Красиве виходить свято, – ділиться з сусідом літній чоловік у передостанньому ряді. – А ще ж, кажуть, будуть виступи…
– А ще – святковий фуршет, – доповнює той. – У Будинку письменників, кажуть, накриватимуть. Підете?..
А тим часом на сцені Сергій Куліда саме отримує грамоту від КМДА.
Уже під стінами університету – під пильним поглядом мармурового Драгоманова – головного редактора «Літературної України» наздоганяє письменник Сергій Мартинюк, голова Бучанської районної організації Спілки офіцерів України, щоби вручити йому відзнаку з нагоди тридцятиріччя Незалежності України.
– Нагороджую вас, пане Сергію, за зміцнення суверенітету України як капітана запасу, але насамперед – за любов до України, за гідне українське серце, за те, що мало говорите, але багато робите. Уявляю, як складно видавати письменницьку газету в нинішніх умовах…
Головред «Літературної України» тисне тезці руку та всміхається.
Тим часом захід поволі перетікає у неофіційну частину – з виступами, музикою, танцями та гучними привітаннями. А Національна спілка письменників України вже готується до інших подій, пов’язаних з її тридцятою річницею. Теперішні збори – одна з багатьох урочистостей, запланованих у межах святкування.
– Поки Спілка існує, – каже письменник Василь Зима у розмові з журналістами, – український дух, українське слово, українська література – не вмруть, не загинуть…
Богдан Ковальчук
Фото автора
Leave a Reply