Катерина Калитко. Тюрма не доросте до неба

122

Текст Катерини Калитко публікується в межах проєкту «Authors of the Week: Ukraine» (Автор тижня: Україна) платформи Versopolis Review, що реалізується європейською поетичною платформою Versopolis, за підтримки Creative Europe у співпраці з ГО «Форум видавців» організацією-партнером в Україні. Англійська версія тексту у перекладі Ніни Мюррей за посиланням.

Мій головний український поет мертвий. А мав би бути моїм старшим сучасником. Суто теоретично міг би навіть написати перед- чи післямову до котроїсь із моїх поетичних збірок.

Людина за життя переживає кілька різких ривків на шляху свого дорослішання, і зазвичай каталізують перехід на новий рівень або великі приватні втрати, або загальносуспільні вивихи.

Поети дорослішають, коли у своєму висловлюванні припиняють гнатися за красивостями, за конвенційно прийнятним, комфортним, а відтак автоматично успішним текстом, натомість не відвертаються від гніву, роз’ятреного нерву й темноти. Коли беруть висоту, на якій страшенно оголено і незахищено.

Спільноти дорослішають, усвідомлюючи, що когось безповоротно не встигли наздогнати, що на місці потенційно унікального спільного досвіду й контексту утворилася вирва, і її не обійти – доведеться спускатися з одного краю на саме дно, щоб піднятися на край інший, уже з геть відмінним знанням про структуру ґрунту.

Чим є поезія для всіх учасників такої екосистеми? Тестом на її здоров’я. Причому використання поезії як трибуни для виголошення пласких гасел є тією ж мірою хворобливим, як і намагання заперечити зв’язок поезії із суспільним порядком денним. Поезія найперше з усієї літератури, найтонше, найшвидше і найвлучніше реагує на зміни в диханні.

І вже десь посеред шляху в дорослість усі перелічені гравці дізнаються, якою є вага страху.«Тюрма не доросте до неба, ще землю їстиме тюрма».

* * *

Коли Василь Стус помер осінньої ночі в Кучинському таборі особливо суворого режиму, мені було три. Коли чітко зрозуміла, що його таки вбили – мала десь чотирнадцять. І у вісімнадцять-дев’ятнадцять осягнула, наскільки великою, непоправною є моя втрата – сама лише неможливість ділити простір із цим поетом. Бути хай і на віддалі, але в одному повітрі. Бо так упізнаєш поета однієї з тобою крові, однієї з тобою температури горіння. І усвідомлюєш, що він мертвий.

Ти не наздогнала, і всього того просторового, людського виру історій, що легко й природно закручується навколо живого, немає – потрібно визбирувати вірші, спогади, листування, власноруч реконструювати русло часу. Дорослішання починається ще і з боротьби з несправедливістю ось у такий спосіб. Відтоді ми завжди невидимо близько – у просторі від його Рахнівки на моїй Вінниччині до численних видань і перевидань, якими повниться домашня бібліотека.

Окрім традиційного і цілком логічного потрясіння від знайомства з текстами Стуса (навіть ті з них, якими автора намагалися спростити для шкільної програми, разюче різнилися від сусідів по хрестоматіях, як різниться живий потік магми від застиглого каміння), у мене було ще інше.

У 2004 році я слухала презентацію диска «Живий голос Василя Стуса» – відреставрованого аудіоархіву Леоніда Селезненка із 1960-х, вилученого під час обшуку 1972 року. Але близьке коло таки врятувало перезаписи. На презентації увімкнули неймовірний трек сестер Тельнюк «Ще вруняться горді славутові кручі» на однойменний вірш, а тоді з власними текстами в раптовій тиші озвався вже й сам автор.«Осліпле листя відчувало яр», «Нехай горить трава по осені»…

Різке, кругле «Р», як річковий камінчик. Розмірена, самозаглиблена декламація. Відьомське вариво мови, якої більше ніхто так не вміє. Пам’ятаю, яким враз наелектризованим зробилося тоді повітря. Дихалося настільки незвично, аж я мусила вийти надвір. Стояла під помережаною листяними тінями стіною Софії й думала, яким би іншим, наскільки шляхетнішим був би простір, у якому цей голос міг би звучати вживу. Хоч би й у побутовій розмові просто тут, на Софіївській площі, чи на Подолі. Чи на читаннях в стінах Арсеналу. Чи в Нобелівській промові українською, яка всіх нас вивела би з пітьми.

Ніби зазираєш у розпечене ядро землі, у вселенську фізику й хімію – але бачиш цю розламину, тільки стоячи на своїй землі, на території власної мови. Якби ж не вовкодав репресивної радянської машини із залізними хваткою та хребтом, якби ж не самогубче Стусове відчуття справедливості, не знищений «Птах душі», не знесилений голодуванням організм і не той нічний удар карцерними нарами. Вічна, бісова українська якбитологія.

* * *

Люблю, коли Василь Стус гнівається у текстах. Це робить його дивовижно живим, оприсутнює поруч – ніби ось таки ідеш поруч вулицею, намагаючись синхронізуватися із сердитим кроком. І водночас у цьому гніві щоразу є щось архангельське, по-справжньому суворе, непримиренне, вперте.

Євген Сверстюк писав, що через постійну загроженість Стус перебував ніби між землею і небом, і саме завдяки цьому написав такі речі, які решті поетів двадцятого століття просто не вдалися. Тому я не терплю, перепрошую за каламбур, вирваного з контексту цитування:«Терпи, терпи, терпець тебе шліфує». Волію радше «Боже, не літості – лютості».

Гнів – це спосіб, у який сильна людина бореться зі страхом, у тому числі й зі своїм. Хвороба росту, в перебігу якої пориваєш із землею, що нею харчується тюрма. Заперечення інерції.

Зараз, коли ми так інтенсивно осмислюємо свій тридцятирічний досвід безперервної державності й усе, чим зуміли його наповнити, я точно знаю, що таки ростемо. Бо раптом так багато страху й утоми в моїх колегах і сучасниках, у людях, які йдуть на пів або чверть покоління попереду, в усіх, кому раніше не страшно було прокладати дороги й звертати у несподіваному напрямку.

Так, ніби тепер нікуди притулити правила зі старого життя, і треба рятуватися від великого чесного оновлення моральним релятивізмом. І тому страх по одному видирає нам нігті, роблячи письмо болісно обережним, або зуби, наповнюючи роти кров’ю й заважаючи говорити вголос, замінюючи чесні й точні означення загальниками, схожими на поспіхом вигадані гороскопи.

Страх краде навіть приватне, щемке, інтимне, перемелюючи його й перетворюючи на тихе конвенційне лицемірство. І мені теж стає страшно. І я відчуваю гнів. Хочу хапати близьких та важливих за плечі, витрушувати з них це вмирання заживо. Або принаймні констатувати його вголос, безжально, десь як Стус говорив про літературну смерть Тичини від тридцятих і до кінця життя.

Коли стаєш осторонь від визначальних суспільних переломів, відмовляєшся називати речі своїми іменами чи показувати справжню серцевину, треба бодай мати мужність відступити назавжди. Від цього залежить спільна здатність зростати далі. З тюрми в повітряний простір, де так добре видно, як течуть в розламинах українського ландшафту магматичні потоки мови, якій віриш.

Ця частина тексту дається мені важко, крізь злість і внутрішній холод, і отже – я й сама росту, борюся зі вмиранням заживо. Саме Стусові завдячую своїм непростим теперішнім рішенням бути максимально відвертою і точною в кожному своєму висловлюванні й щоденному вчинкові, у своїй правді. А відповідно – і вкрай вразливою. Та якщо чинити не так – тоді навіщо взагалі усе?«Ми повернемось, обов’язково повернемось, бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні», – така була цитата з Василя Стуса на червоно-чорній обкладинці диска з його живим голосом.

Маю традицію закінчувати есеї про важливих для мене поетів їхнім невеликим колючим текстом, і цього разу зроблю так само. Бо мій головний мертвий український поет – живий. А ось дехто з моїх фізично живих сучасників раптом виявляється мертвим або конає на очах – тут і зараз. Нагадати їм про це – також міра дорослості.

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЕТА

Геніальний поет

роздвоївся (на себе і страх!)

півпоета роздвоїлося

(на чвертьпоета і страх!)

Чвертьпоета роздвоїлося

(на осьмуху і страх)

Осьмуха поета роздвоїлася

(на понюху і страх)

Тепер, коли він проходив вулицею,

над головою його

висів білий димок

а перелякані зустрічні

шанобливо вступали йому дорогу.

1971

Джерело: suspilne.media.

Leave a Reply