Юрій Андрухович. Чернетка на вихідні та святкові

227

Сьогодні вночі. Сьогодні вночі?

Ну чому саме ця фраза крутилася в голові вже зранку? «Сьогодні, сьогодні вночі», – повторював собі Самотар, анітрохи не розуміючи її сенсу. Сьогодні? Вночі?

Самотар не завжди був Самотар, він мав цілком собі звичайне ім’я-прізвище. Втім віднедавна воно остаточно втратило будь-яке значення, і Самотар почав його забувати. Навіщо відлюднику імена? Його ж усе одно ніхто не кличе. І, що важливіше, – вже не покличе.

Самотар жив сам, і найбільшим його клопотом були дні. Що з ними вдіяти? Ночі принаймні давали шанс трохи пожити у снах, проблукатися дивними містами, засвітитись у  напівупізнаваних шумних компаніях, уламати незнайомку до світання не йти нікуди. А дні? Яка це безглузда прірва часу – дні!

Після чергової відмови на ще одному конкурсі Самотар утвердився в думці про свою виняткову непотрібність і перестав стежити за календарем, бо дати (чи, цинічно кажучи, дедлайни) так само, як імена, позбулися значення. Боже, навіщо стільки вільного часу, зривався іноді на нікому не чутний крик Самотар. Жодного іншого часу, крім вільного, він, бідолаха, вже й не мав.

Той вільний час він убивав переважно двома засобами.

В нього на стриху знайшлася величезна колекція платівок – сотні, коли не тисячі примірників. Якісь попередні мешканці полінувалися віднести їх до музичного секонда чи просто на смітник, а Самотареві то придалося. Цікаво, що успадкована від незнаних марнотратників аудіозбірня дуже нагадувала йому власну, яку він колись так само по-зрадницькому лишив на одному зі стрихів минулого життя. Хоч яке там нагадувала – це була один до одного та сама фонотека! Ті самі, якогось дідька завжди в мінорі, токати, сонати й повільняки. Тепер Самотар, бувало, цілими днями переслуховував усе, чим жив років тому сорок. І це був перший засіб.

Другим стало вино, червоне. І тут без коментарів чи пояснень.

Ще в Самотаря, в одній із його пронизливо пустих віднедавна кімнат, було еркерне вікно, а з нього – вид на віадук і вище. Над віадуком тягнувся кам’янистий хребет, негусто поплямований субальпійським чагарником. Під віадуком – неодноразово і з погано приховуваною гордістю описаний у локальних підручниках географії каньйон. Самотар жив у гірській місцині. Деякий час тому з’явився йому нізвідки перший рядок вірша (поїхати б геть із цих чортових гір), і Самотар подумав, що в цьому, можливо, порятунок. Але другий рядок так і не прийшов, Самотар попустився і викреслив перший.

Віадук. Він дещо таки означав. Самотар облаштував собі спостережний пункт: упритул до вікна присунув колишній письмовий стіл, вино й келих завше напоготові. Протягом дня віадуком проїздили три-чотири потяги – як-не-як подія. На такій відстані потяги здавалися майже іграшковими, але сантимент походив не з дитинства. Подієвий світ Самотаря обмежився речами вкрай малосуттєвими: стрибання голки по запиляній платівці, відкорковування першої за день пляшки з нової партії вранаца, проповзання денного поштово-пасажирського, всіх одинадцяти його громіздких вагонів. Самотар як міг чіплявся за існування.

Але була й Подія Доби – транскордонний нічний, т. зв. «Транзитник». На відміну від усіх денних, чомусь пунктуальний: за 5 хвилин перед опівніччю він сигналізував про себе буферними світлами, зараз по тому виринаючи на віадуці з правого Самотаревого боку і протягом наступних хвилини-другої вагон за вагоном зникаючи в нутрощах білої скали навпроти. (Насправді – у пробитому в ній тунелі, помилково званому в підручниках Алебастровим.)

До речі, Самотар ніколи не спостерігав рух «Транзитника» у зворотному напрямку. На ту пору – 4:37 ранку – він, зазвичай добравшись до ліжка, вже провалювався у спання, добряче зморений вином, і, якщо щастило зі сновидіннями, то плив упоперек течії струменями зеленокосої ріки чи нічними липневими полями довго й ніжно відпроваджував до тата, до мами чергову незнайомку з розмитими обрисами. Якби хто жартома сказав йому, що «Транзитник» узагалі курсує лише в один бік, то він міг би й повірити.

Таким легковірним і розсіяним став Самотар після років життя. Як не від світу сього.

До того ж і схильним до ритуалів. Чекаючи на транскордонний, він обов’язково наповнював келих і вмощувався перед вікном. Власне, заради нього, вікна, й заради того виду на віадук та хребет Самотар колись і вибрав собі те помешкання в Богом і людьми забутому містечку, схожому більше на пастку.

Хоча ні. Там була ще жінка. Колись. І з нею пес, бассет, уже старий, підсліпуватий. Але їх одного дня не стало – і назавжди. Тобто Самотар не вірив, що назавжди. Єдиний, хто не вірив, що назавжди, був Самотар. І тому він так чекав нічного «Транзитника». Бо якби вони колись повернулися, жінка і пес, – то тільки ним.

Але що з нашим рефреном? Я нагадаю: Сьогодні вночі, сьогодні вночі.

Сьогодні вночі Самотареві чомусь особливо щемко. За вікном лагідний м’який снігопад, у келиху вранац, і світло гасових ліхтарів знадвору саме таке, щоби припустити появу ангелів. А далі – взагалі диво: Самотареві здається, що вони кличуть його. І вимовляють, виспівують його ім’я.

І Самотар піддається. Часу вистачить: він устигне добігти до колії. Сьогодні вночі він привітає транзитний зблизька і, видершися на залізничний насип перед самим віадуком, за крок над каньйоном, помахає рукою всім, хто в дорозі.

Поки він обмотувався своїм довжелезним шаликом і шнурував свої з незліченними дірками черевики, поки відтак, уже збігши на два поверхи нижче, сторчголов, через дві сходинки, пострибав назад у помешкання (платівка заїла!), погода здуріла й почалася незла собі заметіль, під яку не позаздриш одинокому мандрівникові та ще й у горах.

Але в Самотаря є ангели, і вони провадять його з кам’яниці в білий завіяний простір, не забуваючи щось наспівувати й радіти. Кривулястими старими вуличками – стрімко вділ, а потім перетнути шосе, а потім уже крутосхил – угору, вгору до полотна! Промінь локомотива вже там, над коліями – сліпучий і білий, як небесна зоря. Засліплений Самотар хоч і скотився схилами пару разів, та все-таки не здався, не відступив: увесь білий, викачаний у снігових клаптях, задиханий, таки видирається на колійове узвишшя в мить, коли перші вагони вже проносяться повз нього.

Тут, однак, ангели не покинули – і невидимі сили його підхоплюють над самим каньйоном і несуть уперед повз віадук, поруч із потягом, наввипередки. Саме час кинути оком у продихані на засніжених вікнах шпарини: а що ж там, усередині?

Свято, Самотарю, велике свято. Безліч прекрасних панів і пань, вогні, вогники, плечі, стрічки, фризури, фраки, манжети, кастаньєти, тромбони, бубни, капелюхи, пера, плюш і кришталь… Бо радісна новина вже шириться схвильованим потягом: пасажирка третього класу (ймовірно, біженка зі Сходу, Близького, або з України – і перших, і других останніми часами відчутно побільшало), так от – вона, та пасажирка-біженка, просто на своїй твердій, соломою встеленій нижній бічній полиці, у смердючому вагоні третього класу, де пастухи зазвичай перевозять ягнят, розродилася хлопчиком! І вагон, плацкартний, півтемний, зимний, наповнився весь Теплом і Світлом – яка щаслива прикмета!

«Щастя! Щастя!» – гукають пані й панове і, посипаючи собі шлях зоряним пилом пшениці, нескінченно довгою вервечкою, більше схожою на містичну процесію, рушають усі до того найтеплішого, найсвітлішого нині вагона, щоби вклонитися дивному дитяті.

Тут наш Самотар якраз порівнявся із котримись дверима, а вони як навмисне розчахнулись, і витягнуті назовні незліченні прекрасні руки добрих пасажирів упіймали його в тому горизонтальному леті й затягнули до себе, до потяга в останню перед тунелем мить. Аж тепер Самотар відчув на всю свою душу, як невимовно, абсолютно стомився. Не жарт-бо – летіти над прірвою поруч із нічним транзитним на тій самій швидкості! На ногах мені вже не встояти, вирішив з усім погоджений Самотар, а добрі пасажири не опустили рук і стали передавати його над головами кудись туди, у голову своєї процесії, вздовж нескінченної своєї вервечки. Тож він і поплив собі вагонами, втішений, що стільки рук його несе. І стільки Світла було там, що ніхто з живих не витримає. Бо як витримати аж стільки щастя від Події? І це скандування мільйонами голосів: Сла-ва Бо-гу, сла-ва Бо-гу!.. І наостанок: милий добряга бассет, що лизнув у щоку.

Ту саму, яка прилипне до прикрашеної де-не-де винними плямами різних часів та сортів поверхні стола.

Світанок увійшов боязко, навшпиньки і найперше крадькома зазирнув до еркера. Платівка заїла. Чоловік, здавалося, спав сидячи. І тільки широка щаслива усмішка, що вже ніколи не зійде з обличчя, свідчила про інше.

Джерелоzbruc.eu.

Leave a Reply