Віталій Портников. Втеча від мачухи

91

Про церковний розкол, викликаний реформами патріарха Никона, написано сотні художніх творів та наукових досліджень. 

Одним із головних наслідків цього розколу є не просто поява двох самостійних церковних юрисдикцій, офіційно визнаної та гнаної. А ще й те, що сотні тисяч росіян опинилися у внутрішній еміграції у власній країні, тікали якнайдалі від великих міст, від начальницького ока, від офіційної церкви, яка невдовзі перетворилася на пересічний урядовий департамент; навіть патріаршество і те ліквідували, для його відновлення знадобилися спочатку загибель імперії, а потім загроза її нового краху у Другій світовій війні.

Але багато росіян бігли не всередину імперії, а поза неї – окрім внутрішньої еміграції виникли поселення старообрядців за межами колишньої Батьківщини. 

Росія ставилася до цих людей як ревнива зла мачуха, норовила і там дістати.

Проте саме на території Австро-Угорщини старообрядцям вдалося створити свою справжню церкву.

Мало хто замислюється, чому більшість старообрядців називають старообрядцями “білокриницької згоди”. А це тому, що перша старообрядницька ієрархія з’явилася у селі Біла Криниця у тоді австро-угорській Буковині. 

Саме сюди 1846 року приїхав колишній митрополит Константинопольського патріархату Амвросій, який став висвячувати священиків для старообрядців – до цього своїх священиків вони не мали.

Амвросій, до речі, не довго там пробув, на вимогу російського імператора Миколи I австрійський імператор Фердинанд його вже через рік вигнав і відправив на заслання, у майбутнє словенське місто Целє.

Але справу була зроблено, церква отримала своїх настоятелів, Біла Криниця надовго стала одним із центрів “іншої Росії”, про неї писали Толстой, Короленко та Герцен. 

Однак…

Однак якщо ти тікаєш від Росії, це ще не означає, що Росія не прийде по тебе. Вже 1940 року Біла Криниця виявляється невеликим прикордонним селом на кордоні Радянського Союзу та Румунії.

Саме тут сталася подія, яка добре відома в Румунії і практично невідома в Україні – різанина у Финтина-Албе (це, власне, і є Біла Криниця румунською), коли тисячі жителів навколишніх сіл 1 квітня 1941 року були розстріляні радянськими прикордонниками під час спроби перейти кордон і вирушити до Румунії.

(офіційні російські історики звично називають різанину “інцидентом”, для них будь-яке вбивство, як відомо, це просто інцидент).

Кожен, хто відвідає Білу Криницю, – а сьогодні, зрозуміло ж, це село у Чернівецькій області України, – опиниться у далекому минулому, про яке самі росіяни можуть дізнатися хіба що з книг про допетровську Росію.

Усе той же життєвий уклад, ті ж давні імена, ті ж “гаки” замість нот у церковних книгах. Люди, які залишилися тут після Другої світової війни, змушені були буквально законсервуватися, щоб не втратити себе.

Але все ж таки основна частина старообрядців виявилася з іншого боку кордону, у Румунії, сюди ж, в Бреїлу, було перенесено резиденцію старообрядницького митрополита.

Так, у Румунію, яка після Другої світової війни теж стала комуністичною державою, нерідко навіть догматичнішою, ніж сам Радянський Союз.

Однак не забуватимемо, що конфлікт старообрядців із державою і церквою – це не тільки конфлікт із комунізмом, але ще й конфлікт усередині народу: одні росіяни нещадно розправлялися з іншими через “не ті” догми, через відсутність бажаного третього пальця при хрещенні! Ну, картину “Бояриня Морозова” всі бачили, не нагадуватиму.

Vasily Surikov Боярыня Морозова Google Art Project

Життя у Румунії не вимагало від переселенців того, чого вимагала “внутрішня еміграція” у Російській імперії та Радянському Союзі – консервації. 

Саме тому нащадки тих, хто втік від страт, принижень і переслідувань, стали в результаті однією з румунських національних меншин – липованами. 

Звичайно, з одного боку меншістю відокремленою – традиції та спосіб життя липован усе ж таки значно відрізняються від румунських. Але з іншого боку, меншістю, здатною інтегруватися в життя країни, принаймні після краху комунізму – для румунів вони не були розкольниками. І сьогодні багато молодих липован уже не знають російської мови – для них це мова бабусь, самі вони говорять по-румунськи.

Сам я коли був у Сучаві й спілкувався з представником місцевої липованської громади, колишнім учителем, почув від нього зрозумілі нарікання на брак педагогічних кадрів.

Москва, як ви розумієте, цікавиться липованами виключно з погляду пропагандистських акцій власного посольства – їхнє збереження як своєрідної спільноти нікого не обходить.

І от вже навіть общинна газета “Зори”,  яка з’явилася після краху комунізму, тепер видається двома мовами, причому обсяг текстів румунською значно перевищує обсяг текстів російською.

Отак в українсько-румунському прикордонні й завершилася ця російська втеча від мачухи.

Джерело: infopost.media.

Фото з сайту телеканалу “Еспресо”

Leave a Reply