Олександр Ірванець. Котяча партизанка

132

З циклу “ВОЛИНСЬКІ КОТИ-ЛЕГЕНДИ”

Років 80 тому наша рівненська річка Устя ще не була загнана у бетонне річище і текла значно ширшою, розгалужуючись рукавами та затоками. Найсхіднішою з таких заток був теперішній ставок на Лебединці, який сполучався з Устею нешироким каналом, а вулиця Замкова переповзала його коротким місточком. Рівненські дітлахи в ті часи бавилися не тільки на суші, але й на водному плесі – плавали по ньому на колодах і власноруч збитих із дощок плотиках. Часом цілі флотилії плотів у розпал літа влаштовували “морські бої”, без жертв, але з веселим верещанням і криками.

А під час Другої світової війни в приміщенні теперішнього Музею була канцелярія “Рейхскомісаріату Україна” і резиденція гауляйтера Еріха Коха, бундючного гітлерівського поплічника-чиновника. Радянський розвідник-терорист Ніколай Кузнєцов, який досконало знав німецьку і майстерно прикидався оберлейтенантом Паулем Зібертом, якось отримав дозвіл на аудієнцію в гауляйтера. Він мав намір застрелити Коха й навіть сховав собі у потайну кишеню мундира маленького пістолета. Але в кабінеті гауляйтера прямо біля його столу напівлежали, уважно пильнуючи гостя, два здоровенні добермани із кличками Шнапс та Штрудель. Терорист Кузнєцов під час розмови з гауляйтером поліз до внутрішньої кишені, в яку завбачливо поклав носовичка, – і обидва пси в ту ж мить звелись на рівні лапи із грізним гарчанням. Але вигляд носовичка їх заспокоїв, іще й гер гауляйтер жестом дав знак лежати. Тож Кузнєцов гауляйтера під час тієї зустрічі не застрелив, але вивідав у нього багато цікавого про план “Барбаросса” і ще про кабаре “Бляуе Енгель” із найкращими танцівницями на вулиці Курфюрстендамм у Берліні – гауляйтер мріяв привезти те кабаре з гастролями до Рівного – столиці рейхскомісаріату. На жаль, ця мрія так і не була втілена.

Доберманів на псарні в гауляйтера було чотири – окрім згаданих Штруделя зі Шнапсом, у другу зміну несли варту ще Шніцель і Штолєн. Їхня служба була організована з типово німецькою ретельністю. Доглядали собак два миловидні єфрейтори, блондин і брюнет, з іменами Дітер і Томас. Вивівши на щоденну прогулянку, вони спускали псів із повідків і курили собі, припиваючи з великих кухлів слабеньку цикорієву каву, яку так полюбляє німецький нарід. А вгодовані й натреновані добермани у той час люто ганяли рівненських вуличних котів, не жартома, а по-справжньому безжально кусаючи та шматуючи всіх, кого вдавалось наздогнати і здолати.

Звісно ж, горді рівненські коти, нащадки славних бойових котів Волині, не збиралися мовчки й покірно терпіти подібне звіряче знущання з боку нацистських тварюк. Тож одного теплого літнього дня 1943 року, коли двох доберманів вивели на прогулянку (двоє інших у цей час несли варту в кабінеті Коха) і єфрейтори з кухлями кави, відпустивши псів, умостились на лавці, прикурюючи свої папіроски, сіро-смугастий кіт Мурко визивно підійшов до чорного гауляйтерового мерседеса і, задерши хвоста, пустив на колесо цівку-позначку просто за два метри від оторопілих із такого нахабства Шнапса зі Штруделем. А тут іще інший рівненський котяра, чорний Масько, вискочивши з-за капота мерседеса, нахабно підбіг до Штруделя і лапою з гострими кігтями сильно вдарив того по носі. Доберман із переляку і болю сахнувся й заскавчав. Та в ту ж мить, пригадавши, що він – пес, Штрудель, загарчавши, кинувся на Маська. Шнапс так само стрімко помчав на Мурка. Але спритні коти, блискавично вивернувшись, притьмом погнали до огорожі, миттю пролізли крізь неї і побігли по схилу вниз, до ставка. Добермани крізь огорожу пролізти не могли, розгодовані собачими пайками вермахту, тож мусили оббігати через хвіртку брами й аж тоді наздоганяти Мурка з Маськом. Розлючені псиська стрімко мчали поміж вербами Лебединки, важко хекаючи хижими червоними пащами з гострими жовтуватими зубами. Цівки слини звисали із пащек і майоріли на бігу. Наблизившись метрів на тридцять, добермани розбіглися ширше, затискаючи втікачів між собою і не лишаючи їм відступу. Але коти й далі впевнено мчали собі до води. Захекані добермани вже майже наздогнали котів, коли ті, синхронно стрибнувши вперед, перелетіли метрів шість аж на уламок дитячого плотика з чотирьох нешироких дощок. Інерційної енергії двох міцних котячих тіл вистачило, щоби пліт від їхнього поштовху зрушив з місця і повільно поплив на глибину. Добермани спинились на самому краю берега, перезирнулись і собі кинулись у воду, спраглі помсти й відплати. Хоча пліт із котами відплив уже далеченько, але він уже почав потроху пригальмовувати на спокійній непроточній гладі. Гострі голови доберманів над водою наближалися ривками, не дуже швидко, але впевнено. Мурко з Маськом, настовбурчивши загривки, стали пліч-о-пліч на краю плотика, щоб відбиватися до останнього…

Та у ту ж мить із заростей очерету, яким густо поросли береги ставка, з ґелґотання і шипінням випливла-вилетіла, для прискорення ще й змахуючи крилами, пара лебедів, яка нещодавно вивела собі в тих хащах пташенят. Вони давно мали на доберманів великий зуб – чи, коли йдеться про птахів, великий дзьоб. Німецькі пси під час прогулянок не раз полохали малих лебедят, обгавкуючи їх із берега. Та й на лебідку вони одного разу підступно кинулись, коли вона необережно вийшла на мулистий берег ставка. Лебідь тоді з грізним шипінням примчав на допомогу, і обоє птахів швидко відпливли від берега на глибінь, супроводжувані гучним і злобним псячим брехом. Добермани аж захлиналися від люті, проте ввійти в воду не ризикнули.

А тепер злопам’ятні лебеді були у своїй стихії, тоді як пси – навпаки. За кілька метрів від плота з настовбурченими котами лебеді перетяли шлях німецьким зайдам і зі щирим завзяттям взялися їх сильно та влучно довбати своїми масивними дзьобами: по носах, по очах, по тімені! Гучне жалісне скавчання з-над водного плеса не долинуло до ставки гауляйтера – прибережні верби й очерет надійно глушили звук. Коли єфрейтори Андерс і Болєн, наобіймавшись за кавою, звернули увагу на тривалу відсутність увірених їм службових псів, до берега ставка вже прибило два неживі собачі тіла зі скривавленими черепами й передсмертно вибалушеними очима.

Лебеді з пташенятами того ж вечора перебралися на річище Усті аж по той бік замку, подалі від злих псів та їхніх господарів, а Мурко з Маськом були потроху віднесені на плоті вечірнім південним вітерцем і благополучно висадились на протилежний берег ставка. Легенду про їхній відважний подвиг рівненські коти і сьогодні з гордістю переказують своїм нащадкам.

04.01.2022

Джерело: zbruc.eu.

Leave a Reply