Олександр Бойченко. Хоч дивись, хоч не дивись

168

Добре бути людиною минулого століття і при цьому не бути кінокритиком. Бо кінокритик, перш ніж написати два слова про якусь конкретну стрічку, мусить спочатку добряче наблатикатися в загальній теорії кіномистецтва й основах аналізу фільму, простудіювати як слід історію кінематографа, навчитися вписувати окремий твір у всілякі ширші контексти тощо. Ну, принаймні українська літературна критика функціонує саме так: українські літературні критики у всіх тих своїх рецензіях, статтях, оглядах і фейсбуках поголовно демонструють непересічний рівень обізнаності в теорії та історії літератури, не кажучи про контексти. Нелюдська праця, виживають тільки найкращі.

Якщо ж ти не є кіно- (чи будь-яким іншим) критиком, але при цьому є людиною минулого століття, то можеш собі дозволити безсистемно стрибати з п’ятого на десяте, згадуючи не те, чого вимагає професійний підхід, а те, на що колись, власне ще наприкінці минулого століття, випадково натрапив у кінотеатрі – й от воно чомусь засіло в пам’яті. То тепер дивишся, наприклад, «Dont look up», а сам згадуєш «Армагеддон» і «Зіткнення з безоднею» (так у нас переклали «Deep Impact»). Та і як їх не згадувати, впізнаючи у фільмі Мак-Кея стільки сцен і діалогів, пародійно запозичених із фільмів Бея і Ледера?

Або ще візьмеш і згадаєш «Меланхолію» фон Трієра, хоч вона вже не з минулого століття, не випадкова і взагалі не про це. Бо вона про депресію як хворобу і хворобу як метафору. Але передусім – про магічну печеру чи радше курінь, а ще радше – з огляду на славнозвісну каннську пресконференцію режисера – про збудований із депресії магічний бункер, який, звісно, від катастрофи нікого не врятує, зате врятує від страху перед нею. За умови, що ви готові в цьому бункері сховатися.

Зрештою, переглядаючи той-таки «Армагеддон» сьогодні, я бачу, що і він не про це. У сенсі не про загрозу знищення нашої планети гігантським астероїдом, бо яка там може бути реальна загроза, коли за справу береться Брюс Вілліс? Натомість у самого Брюса вимальовується на горизонті інший цурес космічного масштабу: закоханий у його дочку Бен Аффлек. Маю навіть підозру, що саме їхнє протистояння й зашифроване в назві фільму. В кожному разі для батька немає, ясна річ, нічого гіршого, ніж зауважити, що його виплекана ось цими руками єдина кохана донечка несподівано стала дорослою і втягнула у свою орбіту потенційного зятя з претензією на статус альфа-самця. Ось де справжній армагеддон, на тлі якого втрачають силу закони фізики, чим неодноразово й користуються сценаристи з режисером.

Зроблене якісніше і за менші гроші «Зіткнення з безоднею» програло касову битву блокбастеру Бея, але, як на мірки 90-х, теж досягло солідного глядацько-фінансового успіху. І ось що з так званої висоти (тобто якраз безодні) наших днів видається мені цікавим. Попри всі сюжетно-образні та стилістичні відмінності, «Зіткнення» й «Армагеддон» – просто близнюки з погляду представленого в них світу. Це світ, у якому науковці попереджають президентів і журналістів про небезпеку, журналісти вміють добувати і фільтрувати інформацію, президенти ухвалюють адекватні рішення і звертаються з мудрими промовами до народів, а зорельоти на повному серйозі називаються «Свобода», «Незалежність» і «Месія». Пілоти у цьому світі потрафлять літати, бурильники – бурити, підривники – підривати, а головне – що серед них завжди знайдуться герої, здатні пожертвувати власними життями заради чужих. Коротше, це світ відповідальних дорослих, які – знову ж, попри некоректні жартики, п’янки-гулянки і дрібні проблеми з правосуддям – у критичний момент не підведуть. Не надто важливо, був світ 90-х таким чи не був. Важливо, що ми – мільйони глядачів «Армагеддона» і «Зіткнення» – так його собі уявляли, а отже, в ньому й жили.

11 вересня 2001 року він поліг у руїнах і попелі. Загибель зрозумілого світу викликала шок. Шок викликав численні мистецькі реакції. Як-от:

Найстрашніше – це коли герої безсилі.

Найсумніше, коли рятівники не рятують.

Боже, врятуй хоч Ти:

і цю дитинну Америку, і всіх нас, хто в дорозі,

і тих, які вдома, і навіть тих божевільних…

Якщо це тільки входить у Твої наміри.

Десять років по тому фон Трієр своєю «Меланхолією» заявив: не входить. Повернення до старого світу неможливе, відтак єдиною адекватною реакцією на хаос нового є не метушлива паніка, а безпросвітна депресія: «Припини, – заспокоює депресивна Кірстен Данст охоплену панічною атакою Шарлотту Ґенсбур. – Земля – зло, ніхто не буде за нею шкодувати».

Минуло ще десять років – і все: хоч look up, хоч dont look up – жодної різниці. Яке на небі, таке і на Землі, а Земля… Якби ж вона й далі була бодай злом: зі злом можна спробувати поборотися. Але вона – ні холодна, ні гаряча. У заселеному переважно інфантильними ідіотами пост-апокаліптичному світі не буває ні серйозних тем, ні трагічних новин, бувають лише хештеґи й клікбейти.

«Чому людям не страшно?» – дивується застряглий у минулому столітті Леонардо Ді Капріо. Тому що вони – більше не люди, а пародії на людей, пародії на президентів, журналістів і героїв, громадяни глобальної держави у смартфоні, з якими – а також із самою цією державою – нічого поганого у принципі не може статися, бо все погане вже давно й безповоротно сталося.

P.S. Якщо вірити NASA, 18 січня попри Землю пролетить астероїд 1994-РС1 завдовжки 1,1 км. То це ще не він, не переймайтеся. Або, може, й він – яке це має значення? Так чи сяк, ставте лайки і підписуйтеся.

zbruc.eu

Leave a Reply