Микола Павленко. Страх

146
"Крик" Едвард Мунк, 1893 р.

(Зізнання орка)

Мені приснилося, ніби я знову солдат і перебуваю в Україні в тому пам’ятному на все моє життя оточенні. Однак уві сні я бачив усе це вже не так, як воно було насправді. Місто, яке ми захопили назавжди окошилось у моїй свідомій пам’яті, бо нічого схожого на нього я не бачив у своєму житті.

Це було навдивовижу європейське містечко з сірою церквою в готичному стилі, широкими вулицями, засадженими тінистими каштанами, площами з фонтанами та пам’ятниками, з високими червоними та сірими будинками під черепицею і … зовсім безлюдне.

Я був один у цьому, наче вимерлому, місті і чудово усвідомлював уві сні, що місто це хохляцьке і що я російський солдат, один із багатьох, і – що я у ворожому оточенні! Як і тоді, наяву, я відчував болісно-тривожну сором’язливість у грудях, змішану з очікуванням пекучого болю і страждання, а, можливо і смерті й, уважно, озираючись на всі боки, крався безлюдними вулицями міста, хоронячись під стінами будинків. Навколо було тихо, мертвенно глухо й порожньо. Я не розумів, що відбувається. Я знав, що нас потрапило в оточення дуже багато, що з нашою піхотою є навіть полк із Бурятії і танкова частина тувинців і раптом – я один і нікого більше! В чому справа? Що трапилося? Я дивувався. Раптом почувся гуркіт снаряда, що розірвався, і я хапливо притулився до стіни якогось високого будинку. «Ось воно, почалося!» — майнула в моїй голові моторошна думка, і я весь похолов від страху. За першим розривом пролунав другий, третій, четвертий. Снаряди падали близько, але за будинками та парканами їхніх розривів я не бачив. «Невже я залишився сам, а всі інші вирвалися з рук ворога?» — знову подумав я, і — завмер від жаху. Холодний піт зросив моє тіло. Я раптом побачив себе, як це часто буває уві сні – зовсім несподівано – вже не на вулиці міста, а десь на його околиці, і переді мною розкинувся широкий зелений луг і невелика річка із залізним мостом через неї. Зненацька почулися голоси людей. Я, інстинктивно усвідомлював, що це вороги, нацики, і, що вони поза всяким сумнівом мають намір убити мене, як свого споконвічного ворога. Що робити? Де сховатися? — я сполохано озирнувся на всі боки й одразу побачив ворогів. Їх було багато, десятків п’ять-шість, вони виходили густими групами з траншеї на лугу (я раніше її навіть не помітив) і все йшли, і йшли, прямуючи до мосту з протилежного боку річки. Я бачив багнети гвинтівок, розрізняв навіть окремі холодно-серйозні стомлені обличчя. Вони йшли вбивати мене. Мені це було точно відомо. Я ледь не стратив розуму, перелякавшись на смерть. Страх уві сні особливо жахливий і неприємний, він значно глибший і сильніший за страх у стані неспання. Це щось нестерпне, непередаване. Від цього остраху мені хотілося кричати, кликати на допомогу, благати і йти на будь-які приниження. Я весь тремтів дрібним гидким тремтінням, а тіло моє геть спотіло. «Уб’ють, уб’ють, уб’ють!– стукало у свідомості, — смерть, смерть, смерть…» я дико скрикнув, схопився за голову і, глянувши збожеволілими очима на всі боки, помітив сховок під мостом, кинувся туди, тісно притулився до холодного сірого боку «бика» і завмер, сповнений трепету та жаху, що не покидали мене. А бандерівці вже крокували по настилу мосту над моєю головою, і той гудів під ударами численних важких кованих чобіт і берців. Я чув їхні голоси. Вони розмовляли голосно і я ясно почув слова «Путлер» і «доб’ємо». І раптом прямо над моєю головою ясно і виразно прозвучала ціла фраза, мовлена російською:

— Слухайте, треба оглянути міст. Ці російські диверсанти можуть забратися під міст і закласти міну. Зараз же йдіть і гляньте під мостом.

Я обмертвів і зомлів од несподіванки. Мене охопив панічний жах. «Загинув! Ну, тепер точно загинув!» — спалахнуло у свідомості, і я одразу весь обм’якнув. В очах притьмарилось, серце, ніби обірвалось і впало в порожнечу, зробилося душно, і я жадібно, із зусиллям вбирав, втягував у себе повітря розкритим ротом, а важкий подих вихоплювався з пересохлого горла. І в цю хвилину побачив блискучу сталь і зачорніле хижим оком дуло автомата і їхні зраділі обличчя.

— О!.. Кацапчик вилупився! А ну, вилазь, наволоч!

І ось мене, що заплющив од жаху очі, хапають за горло і плечі жорсткі, міцні як залізо, руки і я відчуваю, як на обличчя, спину і груди сиплються важкі, свинцеві, удари кулаків і несамовито кричу не своїм голосом: «Рятуй-те!

Як добре, що це було лише уві сні! Який я щасливий, що вже вдома, а не там, на Україні, на війні, і що це моя маленька, тиха кімнатка, а не те далеке по-європейськи чисте й затишне містечко, яке ми перетворили на пустку і з якого я колись, дивом вирвався, перебуваючи у ворожому оточенні!

На війні не завжди буває страшно, не завжди небезпечно, і не всіх калічать і вбивають, але трапляються іноді надзвичайні ситуації, з яких досить важко вибратися неушкодженим. Щось подібне сталося і зі мною.

Були перші дні бойових буднів. Мій танковий підрозділ увійшов до міста одним із перших. Ворог поспішно і майже панічно втік, і ми стали повновладними господарями міста. Передові частини кинулися наздогін за противником. Мій підрозділ теж мав намір приєднатися до них, але наш танк отримав пошкодження в бою, які слід було усунути власними силами. Ми в’їхали у відчинені ворота якогось великого двору і зупинилися під розлогим каштаном серед високих сірих будинків, як у глибокому колодязі. Тут було сирувато-прохолодно і похмуро, незважаючи на сонячний полудень. Одразу ж взялися до роботи. Я виліз із танка першим і озирнувся навколо. Чи не вдарять бувало з вікон гранатами чи «коктейлем молотова»? А раптом у цих сірих кам’яних махинах причаївся уцілілий неприятель? Однак невдовзі подвір’я наповнилося солдатами тилових частин, із шумом, реготом і криками, і мої побоювання зникли.

— А що, земляче, квартиру ще не зайняв? – жартівливо запитав мене один із них, чорний від засмаги, як негр, і вишкірився білими, наче рафінад, зубами, — отже, можна, хе-хе-хе…

— Валяй, — засміявся я, — займай будь-яку і розташовуйся, як у Пензенській губернії.

— А от і не вгадав. Ми псковскіє. Третій тиждень воюємо…

Незабаром усі будинки густо наповнилися гуркотом чобіт, криками, лайкою та веселим реготом. У деяких квартирах одразу з хряскотом розчинялися вікна, при цьому шибки сипалися на каміння у двір, в якихось співали і грали на гармошці. Солдати, що виходили звідти з «трофеями», зі сміхом перемовлялися між собою, мовляв, у квартирах різного барахла – вагон. Ну і я – що гріха таїти, вирішив піти і собі глянути, чи не знайду в хохляцькому барахлі чогось і собі, скажімо, шовкової натільної сорочки або шевйотового костюма. А може прихоплю щось і на Мозирську барахолку.

Я залишив водія біля танка, а сам з двома хлопцями увійшов у перші ж двері. Все в будинку було – засмічене і в руйнації. І жодного мешканця! Усіх їх перед нашим вступом вимело звідси, мов язиком злизало. Повсюди в розкритих навстіж кімнатах, коридорах і навіть на сходах валялися речі, роздавлені коробки з-під золотих дрібниць, уламки дзеркал, битий посуд, книги, ношені шкарпетки, папірці, жіноче і дитяче взуття та інше збіжжя, дрібне і велике. В усіх кімнатах господарювали солдати, і з усіх дверей линули соковиті матюки, сміх, крики, густі гами гармошки і гучна весела розмова. У деяких кімнатах випорожнювались, у сусідніх – пили та їли. Ми піднялися мармуровими сходами на третій поверх (тут теж були солдати, що весело, вправно і спритно нишпорили по комодах і в шафах), потім піднялися на поверх вище. У довгому коридорі було кілька дверей. Ми увійшли в найближчі й опинилися в невеликій кімнаті із золотистими шпалерами та зі смаком мебльованій. Тут теж господарювали три наші «Івани». Вони були зайняті тим, що здирали тюльові фіранки з вікон. Занавісочки не піддавалися, а дістатися до карнизів, щоб зняти їх із гачків, було клопітно та й ліньки, і один з них марно смикаючи її за кінець, кривився і розлючено шипів:

— От проклята… відірвати разі?

— А рви, що на неї дивитися, — відповів другий, озирнувшись на наші кроки, і знову заспокоївшись, узявся до своєї справи.

Все в цій кімнаті майже вціліло. Правда, ні скатертин на столах, ні килимів на підлозі, але меблів було багато, і вони стояли на своїх місцях. На стінах висіло штук сім портретів якихось чоловіків і жінок, і всі з виколотими багнетами очима. У цій кімнаті було двоє дверей. Я все ще ніде нічого путящого не бачив, а тому поспіхом увійшов в одні двері, а мої солдати — в інші.

Кімната, в яку я увійшов, була, очевидно, спальнею. У ній стояло два ліжка з матрацами, ковдрами, шафа, комод, маленький туалетний столик із розкритою на ньому книжкою, і переносною електричною лампочкою і три крісла. Схоже на те, що в ній ще нікого з наших не побувало. Я вирішив ретельно оглянути комод і шафи, і почав з останнього. Почулося противне скрипіння дверцят (чорт забирай! Чому дверці цих шаф постійно риплять), я уважно заглибився в докладне вивчення її вмісту. Виявив пару ношених вовняних штанів, штук шість жилетів, три жіночі кофточки і штук десять жіночих суконь. Крім того, було там ще з півдюжини жіночих і чоловічих капелюхів. Усе! Нічого з того, що згодилося б мені! Такого ж ретельного огляду зазнав і комод. Тут теж практично не було нічого цікавого. Я підвівся з колін і озирнувся. Навколо стояла тиша, очевидно, солдати вже пішли і до мого слуху тільки невиразно долітали крики і метушня, що лунали з нижніх поверхів. Сонце, що давно вже зійшло із зеніту, заливало кімнату яскравим веселим світлом. Десь далеко-далеко гриміла гарматна канонада, і скло вікон ніжно вібрувало детонованим музичним дзвоном. Що робити? Невже в цьому багатому будинку так нічого і не знайду? Випадково мій погляд затримався на двох кольорових ширмочках, що стояли осторонь. «Хіба піти й оглянути інші кімнати?» – розмірковував я. Аж раптом мої очі, що машинально розглядали ширмочки, уздріли над однією з них тоненьку, ледь помітну смужечку квадрата дверей, що були за нею, замаскованих під колір шпалер. Мені стало цікаво. Я пхнув ширми і виявив, що двері дійсно є, вірніше навіть не двері, а дверцята без жодного замка і скоби, що вочевидь, відчинялися всередину. Я штовхнув їх, але вони не піддалися. Тоді я із силою натиснув на них плечем, щось хруснуло, і вони широко розкрилися та так раптово і несподівано, що я майже влетів разом із ними до кімнати. В ній було темно, як у льоху, але я все ж таки встиг завдяки сонячному промінню, що освітлило її на кілька секунд, розгледіти кут якоїсь скрині, шафу і збоку на стільці кольорову ковдру. Але тут, двері за мною самі по собі тихенько зачинилися, чого я не помітив вчасно, а тому поспішно засунув руку в кишеню за ліхтариком. Та тієї ж миті мене схопили за горло чиїсь залізні пальці. Я не встиг навіть злякатися і миттю зрозумів, що загинув, що потрапив у страшну смертельну пастку й інстинктивно сіпнувся назад і схопив рукою, що впустила на підлогу ліхтарик, руку, що душила моє горло, а другою вчепився в одяг нападника. Я хотів схопити невільного ворога за горло, але пальці до нього не дістали. І ось у непроглядній темряві зав’язалася смертельна сутичка. Я відчував, що чіпкі пальці, які стискають моє горло, поступово сповзають по шиї, намагаючись захопити її ширше і зручніше й відразу зрозумів, що треба робити, пригадавши поради тренера з рукопашного бою. Я увібрав у плечі голову і напружив, як тільки міг, шийні м’язи. Водночас, я щосили дряпонув чужу волохату руку і, зробивши над зусилля, вчепився і собі в його горло. Нарешті воно в моїй руці! Я готовий був тріумфуючи закричати, якби міг, але тут ворог вкусив мене за руку, і я випустив його горло і в розпачі став гамселити кулаком по розпатланій (це відчувалося під кулаками) і зігнутій, як у бика, голові. Зібравши всю свою міць, я тримав свою шию такою густо зібраною, що він ніяк не міг захопити її своїми хваткими пальцями. Мені здавалося, що ми боремося цілу вічність. Це було жахіття, але страху вже не було. Я усвідомлював, що втрапив у халепу, і що мені треба вибратися з неї будь-що! Але для цього треба було вбити цю людину. Хто це був? Я не замислювався тоді над цим, але добре знав, що суперник здоровий, як бик. Я відчував, що він вищий і важчий за мене, а головне, розлючений до краю. Правда, я теж був не з тих, кого можна прикінчити одним мізинцем, але найстрашніше було те, що ні він, ні я не видавали жодних звуків, окрім сопіння та хрипіння. На мить здалося, що мені таки прийшов «піз..ц»: його рука так затиснула моє адамове яблуко, що я почав задихатися, але тут же я підбив його міцним ударом черевика під ногу, він не втримався, і ми обидва з гуркотом попадали на підлогу, причому я виявився зверху, і злість додала мені сили. Він загарчав як звір, але горла мого так і не випустив. Зате в рот мені потрапило його плече, і я у відчаї вп’явся в нього зубами, як тигр у падаль. Він почав бити мене кулаком вільної руки по голові, обличчю, очах і носі. Гаряча кров заливала мені очі, я відчував її терпкий солоний присмак на губах. Але ніяк не міг уникнути цих ударів і тільки все сильніше напружував свою шию, щоб не задихнутися під його пальцями. Аж ось я дотягся і схопив його за горло, але воно не піддавалося (очевидно, і він вдався до такого ж прийому, як і я), а другою рукою намагався розстебнути кобуру пістолета. Нарешті, мені це вдалося, я вирвав його з кобури, навпомацки перевів запобіжник і випустив усю обойму, чи то в живіт, чи то в бік. І тільки тут він весь зм’якнув, стиснувся і, важко застогнавши, розтиснув руку на моїй шиї й опустив кулак. Я зрозумів, що переміг у цій страшній боротьбі за життя і, не підводячись із підлоги, почав бити його ручкою пістолета. Я бив і гарчав, і в невиразному і нерозбірливому бурмотінні моєму не було вже нічого людського. Я просто бурмотів щось і бив, бив, бив… бив по всьому: по обличчю, по черепу, по грудях, по плечах, бив, гарчав, бурмотів і бив… Гаряча кров бризнула мені на обличчя та руки, і коли до кімнати увірвалися солдати, вони ледве вирвали з моєї руки закривавлений пістолет і відтягли від трупа. Потім вони казали мені, що тільки й розібрали, як я гудів: «Абу-бу… а бу-бу… а бу-бу…», що, очевидно, мало означати: «А будеш?.. А будеш?.. А будеш?» Коли ж, відірвавши мене від трупа (ним виявився, судячи з усього, господар квартири), ноги мої так сильно затремтіли, що я не впав лише тому, що мене підтримували солдати. Тільки тепер я відчув, як у мене входить справжнісінький тваринний страх від того, що я зрозумів на якому найтоншому волоску висіло моє життя!… не пам’ятаю, як мене вивели, з тієї кімнати, як зводили вниз сходами, пам’ятаю тільки, що я весь час сміявся і хихотів якимсь ідіотським сміхом, і бачив, як у тумані здивовані обличчя солдатів, сонячне світло та дворик. Гармоніка, пісні, крики, шум і галас солдатів долинали до мене, наче з іншого світу. Я насилу розбирав, що саме солдати запитують хлопців, які ведуть мене, в чому справа, що трапилося, а ті відповідали їм сердито:

— Відчепись! Хіба не бачиш, страх із людини виходить, ось що …

І тільки, побачивши свій танк, я зовсім прийшов до тями й усвідомив, що живий, і глибоко, як після кошмарного сну, перевів подих і витер рукою кров, що сочилася з розбитого носа і губи … ».

А в голові – заметіль думок: я вперше вбив цивільну невійськову людину, вбив власноруч. Людину, яка не заподіяла мені лиха, не залізла в мій дім, не зґвалтувала доньку, а я позбавив її життя! За що? За те, що прийшли на їх землю, за те, що не захотів, аби ми порпалися в його речах? Так ми це завжди робили, коли заходили в будь-яке місто! Командир так і казав: «Пацаны! Три дня на разграбление!». Було це і в Грузії, і в Придністров’ї, і в Осетії, і в Абхазії… То чим бандерівська хохляндія краща? Ось уже забили трофеями все, що могло рухатися. Але щось муляє в душі. Вперше. Згадав бабцю, вона казала мені: Бог усе бачить. Чого ти поперся на ту Україну? Хай там хохли, хай там бандери, а тобі що до цього? То їхнє життя, а ти в мене єдиний онук. Тікай звідти поки не пізно. Це була моя остання розмова з нею по телефону. Наступного дня застрелився командир нашого танкового з’єднання, а я зробив самостріл та ледь не помер від втрати крові, але чудом опинився в їхньому госпіталі. Там почув, що танковий полк, в якому я служив, повністю знищено, а, отже, у мене з’явився шанс, що вже ніхто не засвідчить проти мене у вбивстві того господаря квартири і я зможу скористатися правами, що їх надає мені третя Женевська конвенція.

Микола Павленко

Leave a Reply