Три різні тендітні дівчини, життя яких кардинально відрізняється. Крім одного — допомагати країні рухатися до перемоги.
ДАРИНА АРАБСЬКА, 21 РІК
Дарина Арабська, доброволиця Територіальної оборони. Дівчина родом із Житомирщини. Після закінчення школи, Дарина переїхала до столиці та вступила на історичний факультет КНУ ім. Тараса Шевченка. А вже на четвертому курсі подала документи в Національний університет оборони.
24 лютого дівчина пішла в Тероборону та підписала контракт на три роки. Мовляв, «із теорії — до практики».
Поспіхом вона склала у рюкзак потрібні речі та пішла до військкомату.
«Я часто казала, що робитиму в разі війни — йтиму у військкомат. Але коли я це зробила, всі дзвонили: „Навіщо?“ Тепер я солдат, старший стрілець. Упевнена, що вчинила правильно. Та якби могла знову приймати це рішення — то обрала б інший підрозділ. Бо завдання ТрО — тримати позиції, ми рідко наступаємо», — розповідає проєкту «Герої Свободи» дівчина.
Підрозділ 21-річної Дарини працював у Київській області, але не в окупованих місцях. Через це — дівчина відчувала певну провину.
«Важко, коли ти маєш обов’язок захищати, а в цей час людей у Бучі, Ірпені, Бородянці вбивають, катують. Ми були на іншому напрямку, де порівняно спокійно. Смуток і біль. Гортаєш стрічки соцмереж й десятки разів бачиш фото й відео з цих міст. І щоразу переживаєш наново. Відчуваєш провину перед людьми, які це пережили», — каже військова.
У вільні від оборони години Дарина разом із побратимами дивиться фільми, слухає музику та подкасти про психологічну стійкість. Втім, найбільше часу забирають книги.
«Маю книги Макса Кідрука „Доки світло не згасне назавжди“, збірку Сергія Жадана „Господь симпатизує аутсайдерам“. Поезія перегукується з тим, що відчуваю. Кілька місяців тому прочитала „Інтернат“, де головний герой — цивільна людина під час війни. Це книга, яку потрібно було прочитати всім до 24 лютого. Бо 8 років, які триває війна на Донбасі, мало хто сприймав її як свою», — вважає Дарина.
Після війни дівчина хоче підкорити гори та завезти хаскі або акіту-іну. І, звісно ж, радіти життю у вільній та незалежній країні.
МАРГАРИТА РІВЧАЧЕНКО, 25 РОКІВ
У мирному житті харківʼянка Маргарита Рівчаченко досить активна. Працює журналісткою, прессекретаркою народного депутата та допомагає з піаром в архітектурному бюро. А від 25 лютого — учасниця тероборони в Києві.
Для дівчини цей вибір, піти у ТрО, — спосіб пережити цю війну.
«Мені спокійніше серед людей, які пройшли війну, знають, що і як робити», — пояснює проєкту «Герої Свободи» Маргарита.
У виші дівчина проходила курс домедичної допомоги, тож в тероборону її взяли як медика. Нині вона допомагає безпосередньо в лікуванні та шукає медикаменти, обладнання для підрозділу.
«Я маю непогані менеджерські навички. Тож коли в підрозділі потрібно шукати гроші, знаходити потрібних людей за кордоном, домовлятися, закуповувати — я завжди готова», — продовжує вона.
Завжди усміхнена та енергійна зараз Маргарита зізнається: перші дні виїжджала на адреналіні, а нині відчуває тугу за рідними. Втім, говорить, що не має права «розклеюватися» і плакати.
«Жаліти себе буду потім», — гордо заявляє журналістка.
З війни, Маргарита вважає, всі ми вийдемо обережними та активно розвиватимемо спілкування українською.
ХРИСТИНА КУДРЯВА, 29 РОКІВ
Христина Кудрява — старша лейтенантка Національної гвардії України. Вона родом з Івано-Франківська, утім, у перші дні війни захищала смт Гостомель. А нині — боронить одну з гарячих точок — Луганщину.
На захисті та обороні Христина зʼїла собаку: 10 років служила армії. Але військовою стала випадково. На біржі праці її направили в частину.
«Я була молода і не розуміла специфіки армії. 18 квітня мені виповнилося 19 років. Наступного дня у посвідченні мала печатку, що я військовослужбовиця внутрішніх військ. До цього чимало де підробляла: сомельє, у моделінгу. Але з армією ми найдовше», — розповідає проєкту «Герої Свободи» франківка.
Боронячи Гостомель, Христина привезла з дому свою невелику бібліотеку, зокрема вірші Іздрика. Коли їй стає кепсько, розбирає магазин автомата, споряджає його заново патронами і читає поезію.
Після звільнення Гостомеля, військову відправили боронити Луганщину, де вона знаходиться по нині.
Мрій у Христини немає. Каже, що тішиться тому, що вже є.
«Стараюся не думати, що могло бути і буде. Це розкіш. У мене включився режим «відкладеного життя», — закінчує жінка.
Зі слів Христини, сьогодні в українців є унікальний шанс знищити величезне зло, яке стільки років не дає нам бути собою. Тож нам усім не можна розділятися й падати духом!
Днями депутатка Київради Аліна Михайлова розповіла «Вечірньому Києву» про свою службу у бойовому підрозділі та важливість дерусифікації.
Даша ГРИШИНА
Колаж: Даша Гришина
Leave a Reply