догорає недопалком на горизонті сонце
на окрушинах дня отаборюється ніч
і вгризається в сутінки силует вояка (ясон це)
з запорошеним ранцем похідним на спітнілій спині
ось ми знову зустрілись з тобою хоробрий ясоне
на недодимках міст серед випалених степів
де повітря глухе і завмерле і тихе і сонне
(якщо тишу порушить то не пташиний спів)
на самому споді в твоєму солдатському ранці
фото сина твого і тієї яку ти колись покохав
і коли прокидаєшся разом із сонцем уранці
заздриш здатним долати будь-яку відстань птахам
замість подушки ранець під голову покладеш під склепіннями
наче ще одна шкіра одяг на тобі взуття і пасок
завтра вирушиш далі на південь де море піняве
лащиться мов цуценя об золотий прибережний пісок
і здається що плавляться небо земля і речі
криниці пересохли завмерли і згасли пісні
наче ти не на півдні а в пеклі у доменній печі
і дощі якщо падатимуть то лише уночі уві сні
ні душі не зустрінеш і не усміхнеться веселка
ніби ти опинився серед сипких пустель
зниклі з поверхні мов ніколи не існували села
і така якою ти ще не бачив її пастель
ген позаду на півночі в місті річками омитому побратими
полягали і міцно пліч-о-пліч поснули в землі сирій
мов під теплими ковдрами під пухнастими під густими
під мʼякими туманами недомріяних мрій
уперед просуватимешся метр за метром темпом
повільнішим за черепашачий через стерті з лиця
землі села міста і вишневі сади і степом
за живих і за мертвих до останнього берега до кінця
Leave a Reply