видавав свої книжки, літав до Бухареста,

а перед тим – пандемія, тепер – війна.

Ніяк не міг звикнути до твого відходу,

а тепер у світі стільки смертей,

що вже ніхто й не дивується.

Я приїхав був до Сянока. У твоєму помешканні –

ремонт. Подумав, що готують під музей,

але – подейкують – на продаж,

бо живим – сам розумієш – про живе.

А от поетам наче – як кажуть – про вічне.

У твоїй провінції нічого не змінилося:

ось площа Ринок, ось – францишканські сходи,

трохи далі – гімназія королеви Софії, бібліотека Ґжеґожа з Сянока,

ось твоя лавка, ось вказівник – «Skwer Janusza Szubera».

Усе на місці, Януше. Усе як завжди.

Пам’ятаю: як ми виступали в бібліотеці,

як їздили до Лєска, як обідали в ресторані.

Ти казав, що твій дідо навчав Антонича.

Твій батько купував – із жалю – у Никифора акварелі.

У Ряшівському університеті я розповідав

професорам і студентам про твої вірші

і тільки один студент – в окулярах – підійшов й зізнався,

що він поет. Решта – пошвидше злиняли.

Ніхто ні нащо немає часу. З Малґосею

нас привезло таксі на старий сяноцький цвинтар.

Хмарилося. Навколишні гори повдягали

на голови баранячі кучми. Було вітряно.

Продавчиня у прицвинтарній крамничці

продала нам свічку і до неї скляну колбу

з дверцятками на гачечок. «Сірники потрібні? –

запиталася. Я помацав свої кишені

і ствердно кивнув. Сірники гасли –

свічка ніяк не запалювалася. «Може відсиріли?» –

звернувся я до Малґосі. «Може», – відповіла вона

і стала так, щоби затулити мене від вітру.

Я подумки уявив як ти ходиш по хмарах.

Власне ходиш, а не сидиш ув інвалідському возику.

Власне літаєш тепер з ангелами – такими,

якими їх понамальовували лемківські штукарі

на розсохлих і потьмянілих від часу дошках,

звезених з поруйнованих церковць.

Не хочу вірити, що ти – попіл, перемішаний з глиною,

бо якщо у твоєму помешканні ремонт,

то, очевидно, ти з медведями вариш пиво –

й подався у гори, щоби не заважати майстрам,

бо щось треба чинити з тим пивом

та й, зрештою, з підструганими олівцями.

Нині читатиму в бібліотеці. Я знову поселився

у Sanivit’i, на крутому узвозі.

Та сама кімната. Той – не найкращий – краєвид з вікна.

Бачив свої афіші, розклеєні на тумбах для оголошень.

Постояв на сходах францишканців.

Посидів на лавці з табличкою «Janusz Szuber, 1947–2020».

Порожньо в Сяноку. Не те, що зникли ловці ґав,

чи поменшало на вулицях пияків,

чи до двірця не прибувають – за розкладом – потяги.

Річ, звісно, не в тім. І гори пасуться, як вівці.

І Сян пливе до Вісли, щоби присмоктатися,

як новонароджене ягня, до маминої пипки.

Який хосен, Януше, вірити поетам? –

Казна-що ми не напридумуємо:

що наші вірші пахнуть вугіллям,

що гори схожі на розсипану отару овець,

що кропива щоліта виростає вищою за ялини,

що колись тут навіть гори горлали: «Юж мі так не буде»,

що смерть – це продовження життя. Може й так.

Пливу на поромі поміж Статен Айлендом

і Мангеттеном. Дописую цю елегію.

Перевізники – напоготові. Ключники – напоготові.

Вічні питання. Вічні невідповіді.

Постійна невідповідність наших слів й космосу.

знимка вгорі Анатолія Бабійчука

zbruc.eu

Як передає Укрінформ, про це під час круглого столу «Дитяче читання без бар’єрів» сказав т. в. о. міністра Ростислав Карандєєв, повідомляє пресслужба МКІП.

«Зараз ми продовжуємо роботу щодо приведення наших закладів культури у відповідність до умов безбар’єрності. Зокрема, завдяки методичним рекомендаціям МКІП бібліотеки вже можуть організувати свою роботу, згідно зі стандартами інклюзивності. Водночас необхідно створювати відкрите середовище, підтримувати людей з інвалідністю з боку суспільства. Тож з цього року ми запровадимо кілька премій для авторів, які у своїх творах використовуватимуть тематику безбар’єрності. Адже діти з інвалідністю також мають бути героями творів», — зазначив Карандєєв.

Він також нагадав, що Німеччина передала Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Олеся Гончара пристрої для друку шрифтом Брайля, тож центр друкування таких книжок поновить свою роботу.

Регіональна директорка ЮНІСЕФ в Європі та Центральній Азії Реджіна де Домінічіс зауважила, що елемент читання, який може підтримувати зв’язок між батьками та дітьми з інвалідністю з раннього віку, допомагає поліпшити стан дитини, і доступні книжки є фундаментальними в цьому процесі.

Радниця-уповновноважена Президента з прав дитини і дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук зі свого боку додала, що інклюзивних книжок в Україні має стати більше. Щоб у книгарнях був асортимент з літератури шрифтом Брайля, QR-кодами з посиланнями на аудіоверсію книги чи перекладом жестовою мовою.

Своєю чергою голова наглядової ради Українського культурного фонду Наталія Кривда зауважила, що в межах діяльності установи діє програма «Культура без бар’єрів», яка містить три лоти — «Підтримка митців з інвалідністю», «Мистецтво без бар’єрів» та «Безбар’єрне суспільство».

Вона також поінформувала, що протягом 2019–2024 років на участь у цій програмі подали 905 заявок на загальну суму ₴561 мільйон, водночас реалізували 137 проєктів на суму ₴68 мільйонів.

Окрім того, у МКІП зауважили, що безбар’єрність — одна з основних засад функціонування публічних бібліотек. Тому вони є важливими суб’єктами і водночас об’єктами реалізації державної політики зі створення безбар’єрного простору.

Як повідомляв Укрінформ, дружина Президента Олена Зеленська під час фестивалю «Книжкова країна» зазначила, що Україні потрібні дитячі книжки про інклюзію.

Фото: МКІП

ukrinform.ua

На здобуття Премії висуваються оригінальні книжкові видання видані українською мовою протягом останніх трьох років в Україні.

Видання, висунуті на здобуття премії, мають бути змістовними та видані на високому естетичному, художньому та поліграфічному рівні.

Висунення видань на здобуття Премії здійснюється авторами (співавторами) виданих творів, видавництвами, видавничими організаціями, редакціями періодичних видань, громадськими організаціями, творчими спілками, літературно-мистецькими об’єднаннями, закладами вищої освіти, бібліотечними та науковими установами.

Для участі у відборі на здобуття Премії подаються до Інституту політико-правових та релігійних досліджень в електронному вигляді наступні матеріали:

1. заявка на висунення твору на здобуття Премії;

2. видання у трьох примірниках, що висувається на здобуття Премії;

3. розширена анотація видання;

4. творча характеристика автора (співавторів) виданого твору;

5. обґрунтування висунення видання на здобуття премії.

Матеріали разом із заявкою та номером ідентифікатора про направлення поштового відправлення направляються супровідним листом на е-адресу Інституту (e-mail: institute2014@ukr.net), вказавши у темі повідомлення «Премія Київська книга року»,

а також оригінали вищезазначених документів разом з виданням у друкованому вигляді

(в 3-х примірниках) на поштову адресу Інституту 03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 57/3.

Прийом видань здійснюється з 09.03.2024 по 01.08.2024.

Оголошення переможців — 24.08.2024.

Пріоритетні напрямки Премії (номінації):

1. — художня література;

2. — молодіжна література;

3. — література для юнацтва;

4. — дитяча література;

5. — наукова література;

6. — історична література;

7. — популярна література;

8. — література у галузі кіномистецтва;

9. — література у галузі музичної композиції;

10. — література у галузі театрального мистецтва;

11. — література у галузі образотворчого мистецтва;

12. — література у галузі журналістики;

13. — література у галузі народного декоративного мистецтва;

14. — художнє оформлення книжок;

15. — мистецтво друку;

16. — публіцистична література;

17. — пісенна лірика;

18. — автобіографічні мемуари;

19. — біографічна проза;

20. — майстерність акторського слова;

21. — література у галузі вокально-виконавської майстерності;

22. — інші номінації, виходячи з пріоритетних напрямків.

Детальніше з умовами Премії пропонуємо ознайомитись у Положенні про Всеукраїнську літературно-мистецьку премію «Київська книга року», затвердженим 13 листопада 2021 року.

Оргкомітет: Герасименко Олександр Олександрович, організатор, institute2014@ukr.net

Додаткова інформація: www.facebook.com/institute2015

Джерело: facebook.com/institute2015

«Пам’ятаю, що ви колись приїздили до нас в Конотоп разом — це було супер! В пам’ять про Дмитра я сьогодні своїм розпорядженням перейменував одну з вулиць про його Честь. Тобто саме від сьогодні одна з вулиць міста Конотоп носить назву Дмитра Капранова, колишня назва “Колективна”», — звернувся до Віталія Капранова Артем Семеніхін.

У відповідь Віталій Капранов висловив подяку міському голові Конотопа.

«Завжди згадували візит до вашого міста і знайомство з вами як одну з найяскравіших подій наших регіональних турів», — поділився Віталій Капранов.

Нагадаємо, у віці 56 років помер письменник, видавець і блогер Дмитро Капранов.

Читайте також: «Велика вдячність за все»: спогади колег про Дмитра Капранова

Чільне фото: Радіо Свобода

chytomo.com

Книжка вийшла друком в серії Oscar Classici у найбільшому італійському видавництві Mondadori.

«Це посприяє відповідному розголосу навколо видання, адже саме там місце шедевра Лесі Українки», — зазначила Ярина Груша, яка також працює викладачкою курсу української мови й літератури в державних університетах Мілана й Турина.

«Чотири роки тому я проекспериментувала і поставила в програму з української літератури в Міланському університеті “Лісову пісню” Лесі Українки. Перекладу, який я б могла використовувати під час лекції, не було, і я пристрасно розказувала студентам, які прекрасні на Волині ліси, як зачаровувала Мавка Лукаша і як експресивно сварилися між собою Килина та мати Лукашева. Це була одноразова акція з мого боку, адже не маючи тексту, студенти дуже мляво реагували, хоча запам’ятали гарно біографію Лесі Українки», — розповіла Груша.

Проте «Лісову пісню» Лесі Українки довелося вилучити з університетської програми, адже не було італійського перекладу.

«Вчора вранці кур’єр приніс мені конверт, я  роздерла його, потримала, пообіймала свій перший примірник “Il canto della foresta”, поклала у рюкзак і поїхала читати лекцію про “Лісову пісню” в Болонський університет. Цього разу мені не довелося грати в театр одного актора, адже текст сам говорить за себе», — повідомила перекладачка.

Також вона зазначила, що читатиме лекцію про «Лісову пісню» Лесі Українки в Міланському університеті.

Видавчиня — італійська перекладачка Елізабета Рісарі. Вичитував переклад п’єси-феєрії й післямови лектор україністики Алессандро Ачіллі. Післямову написала письменниця й літературознавиця Саша Довжик. Передмову до книжки написала Ярина Груша.

Наразі книжку можна придбати на сайті видавництва й на Амазоні.

Раніше Ярина Груша переклала італійською мовою дитячу книжку «Мавка. Лісова пісня», яка також вийшла у видавництві Mondadori. Італійською вона називається «Mavka e la foresta incantata» («Мавка та зачарований ліс»).

Як повідомлялося, один із випусків італійського літературного журналу K від Linkiesta, до якого увійшов один із текстів Вікторії Амеліної й вірш «Історія для повернення» у перекладі Ярини Груші, присвятили українській письменниці Вікторії Амеліній. У 2023 році Ярина Груша потрапила до довгого списку номінантів Премії для перекладачів книжок з української мови на мови світу Drahomán Prize.

Фото: Ярина Груша

chytomo.com

“Все моє життя нічого не вартувало б без творчості, – сказала Ольга Яворська під час свого виступу. – Бо дехто дивується:”Ти ще дотепер пишеш?» Так, пишу. Бо письменник доки пише, доти й живе. Але кожен час має свої вірші.”

І вони невід’ємні від життя авторки. Зі своїм майбутнім чоловіком, Миколою Яворським, ангелом-охоронцем, який буде її підтримувати в житті та творчості, пані Оля познайомилася в Дрогобицькому педагогічному інституті імені Івана Франка, де вони разом навчалися. Але час ішов, молоді люди отримали дипломи, кожен обрав свою дорогу. Взаємини підтримували через листування. Майбутня письменниця створила вірш «Забудь», який згодом Оксана Сисин поклала на музику. Під час творчого заходу Ольги Яворської пані Наталя Дребот виконала її  в супроводі бандури. Також на сцені звучали й інші композиції на тексти ювілярки, зокрема «Тернопілля» на музику Миколи Левицького у виконанні місцевого чоловічого тріо «Мелодія душі».

Очільник Львівської письменницької організації, заслужений діяч мистецтв України Олесь Дяк, який модерував імпрезу, від імені голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського вручив соленізантці Почесну Грамоту з нагоди ювілею та активної літературної діяльності в часі воєнних дій, а голова Стрілківської об’єднаної територіальної громади Микола Дрозд – ювілейну Подяку.

Письменник і професор Петро Шкраб’юк представив свою нову (що тільки вийшла з друку) повість-есе «Друга коронація» про життя й творчість Ольги Яворської. В книзі ідеться про перші кроки письменниці в літературі, про пережиті труднощі, випробування, боротьбу з недугами, про тих, з ким упродовж життя її зводила доля, хто був поруч й підтримував її, друзів, колег-письменників.

Залишили свій слід у Бойківському краю й інші письменники (поетеса і драматургиня Ольга Кіс, авторка поезій, гуморесок, пародій та прози Мирослава Милян-Данилевська, поет Олесь Дяк), які після привітань ювілярки та знайомства глядачів із власними творами, подарували свої книги для центральної та шкільної бібліотек Стрілок.

Леся Бернакевич

litgazeta.com.ua

У презентації взяли участь: Віталій Ляска — співзасновник та головний редактор журналу «Локальна історія», кандидат історичних наук, Юрій Пуківський — заступник головного редактора журналу «Локальна історія», кандидат історичних наук, Тетяна Волочай — директорка Благодійного фонду «МХП-Громаді», за допомогою якого вдалося надрукувати журнал. Модерувала зустріч репортерка та авторка документальних книг Віра Курико-Агієнко.

Також до презентації долучилася Марія Стус — рідна сестра поета, чиї спогади ввійшли до цього номера журналу «Локальна історія».

Головний редактор і співзасновник журналу «Локальна історія» Віталій Ляска розповів, що це єдиний історичний журнал в Україні. Творці журналу намагаються розповідати про минуле і сучасне зрозумілою мовою: «Зазвичай історики пишуть для істориків, ми ж намагаємось це змінити, щоб кожна людина, яка цікавиться історією, могла прочитати наші матеріали і зрозуміти історичні події та контекст». 

До цього номера журналу «Локальної історії» увійшов репортаж Віри Курико-Агієнко з рідного села Василя Стуса Рахнівка на Вінниччині «Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати» про невеликий музей поета, який власноруч створив у 1997 році керівник вінницької міліції Віктор Тяжлов. 27 років музеєм опікується колишній міліціонер і постійно намагається розширювати фонди, розвивати музей. У цьому йому допомагає Благодійний фонд «МХП-Громаді».

У номері є спогади рідної сестри Василя Стуса Марії «По два краї столу». Під час презентації пані Марія також поділася спогадами дитинства і розповіла, що вона старша за брата на 1 рік, хоча в документах йдеться про 3 роки. Виявляється, батько додав 2 роки Марії в документах, щоб вона пішла до школи.

У номері є розмова із сином Василя Стуса Дмитром, який розказав про боротьбу і дисидентство батька. Головний редактор журналу Віталій Ляска каже: «Я раніше не розумів, яке значення мають для сучасної України дисиденти. Мої батьки були молодими у часи Стуса. Тепер я розумію, що дисиденти — це тяглість української історії від визвольних змагань, Розстріляного Відродження, через дисидентів до нашої Незалежності. А Василь Стус — дуже показова фігура в історії дисидентства. Нам важливо говорити про нього зараз». 

До номера увійшли матеріали істориків, які хронологічно розказують біографію Василя Стуса в контексті часу — стаття «Отак живу: як мавпа серед мавп: боротьба Василя Стуса» Радомира Мокрика. Також розмова Анни Олійник з італійським дослідником українських шістдесятників Сімоне Атілліо Беллецца про його працю «The Shore of Expectation: A Cultural Study of the Shistdesiatnyky» і рішення досліджувати українських дисидентів.

Українська літературознавиця, сучасниця Василя Стуса Елеонора Соловей поділилася своїми спогадами про поета у матеріалі «Ліки від мітологізації».  До номера увійшли також нотатки письменника Олеся Ільченка, який допомагав французькому славісту Жоржу Ніва перекладати поезію Стуса французькою мовою і розуміти її.

Український публіцист Віталій Портніков написав колонку «Світ Медведчука», у якій дослідив стосунки Василя Стуса зі своїм адвокатом і стан судової системи у часи Стуса. Автор праці «Справа Василя Стуса» Вахтанг Кіпіані написав матеріал «Ми в боргу перед Василем Стусом», який теж торкається стосунків Стуса і Медведчука.

На питання, чому героєм номера став Василь Стус, головний редактор журналу Віталій Ляска відповідає: «Ми часто робимо номери журналу, присвячені якійсь темі: Другій світовій війні, абощо. Ідея створити номер про Василя Стуса була у нас довго, а зараз ми змогли її втілити в життя».

Заступник головного редактора  Юрій Пуківський додає, що у номер не вдалося помістити все те, що хотілося розказати про Василя Стуса, на 96 сторінках зібрали лише найважливіше і найцікавіше про поета і дисидента.

Наклад журналу складає 4 000 примірників, його можна передплатити у редакції або придбати у книгарнях.

Як повідомлялося, раніше на честь Василя Стуса створили FVP-дрон. У 2023 році творчий архів Василя Стуса оцифрували, а також оприлюднили документальний фільм про нього.

Чільне зображення: Локальна історія

Олена Лисенко

chytomo.com

«Більшості журналістів бодай раз у житті доводилося записувати спогади свідка Голодомору. Але, як відомо, життя сюжету чи газетного номера коротке, бо завтра актуальними будуть нові теми і матеріали. Та для історії зафіксовані свідчення не втратять своєї цінності навіть через багато років, головне, аби ці матеріали були зібрані в одному місці. Наш музей якраз є таким майданчиком, де акумулюються спогади усної історії Голодомору. На жаль, із кожним роком очевидців тієї трагедії стає все менше. Ймовірно, відійшли у вічність і більшість героїв таких теле-, радіо- і газетних матеріалів. Але важливо, що вони залишили свої сповіді про пережите, а ви їх зафіксували», — зазначається у дописі.

Музей Голодомору закликає журналістів й українські ЗМІ переглянути свої архіви на наявність записів зі спогадами про Голодомор. Це можуть бути підшивки газет, випуски теле- і радіопередач, робочі матеріали (розшифровки), світлини, аудіо- й відеозаписи або ж матеріали, які були підготовлені за ними.

Крім того, музей звернувся до родичів, чиїх бабусь-дідусів, які пережили Голодомор-геноцид, записували журналісти.

«Якщо ви маєте публікації, героями яких були ваші рідні, передайте їх у музей — так пережите вашими предками буде назавжди збережене для історії», — закликають у Музеї Голодомору.

Надіслати матеріали можна на електронну адресу memoholodpress@gmail.com чи в приватні повідомлення у соцмережі Музею Голодомору.

Як повідомлялося, в ютуб виклали фільм «Ціна правди» Аґнєшки Голланд про журналіста Ґарета Джонса, який першим розповів про Голодомор в Україні

Чільне зображення: Музей Голодомору

chytomo.com

Одразу згадуємо чіткий поділ життєвого часу у Сенеки: «Життя ділиться на три часи: те, що було, те, що є, і те, що буде». Відповідно й заголовок Шевченкового послання можна потрактувати й так: «Тим, що були, тим, що є, і тим, що будуть». За зіставленням «мертвих» і «ненарожденних» знову ж – мовби живий голос цього ж римського стоїка з його трагедії «Троянки»: «Турбує тебе, де по смерті лежатимеш? / Там – де ще не народжені».

Вчувається й зв’язок із Лукрецієм (у прозі): «Озирнись у минуле – чи бачиш там щось страшного для себе? А це ж дзеркало майбутнього – того, що настане по нашій смерті». І врешті, з цієї ж його поеми, знамениті рядки, з яких і постав образ-символ бігуна з запаленим факелом (звідси – «традиція», тобто передача з рук до рук вогню у прямому й переносному значенні слова: олімпійський вогонь, просвіта, «вогонь в одежі слова» тощо): «Так і чергується ряд поколінь у короткому часі: / Передають, біжучи одні одним життя смолоскипи». Сенека резюмує цей образ у неповторній стислості латини: «Quos amisimus sequimur» – йдемо за тими, кого втратили… Неперервна низка людських поколінь… В’яже їх невидиме: пам’ять, вогонь, що у слові.

У Лукреція – вогонь біологічного продовження роду. У Шевченка – тяглість на рівні пам’яті: «Все розберіть… та й спитайте / Тойді себе: що ми?.. / Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?..» А пам’ять – це минуле. Пригасання невидимого вогню, вогню історичної пам’яті, не менше мала б тривожити сучасних, аніж давніх – згасання вогню фізичного. Не меншою мала б бути кара для тих, хто ганьбить той вогонь, оскверняє його очисну силу.

Пожива цього вогню – дрова, а того – слово; воно – і його пожива, й сторож («Я на сторожі коло їх / Поставлю слово»). Саме воно, слово, «возвеличує рабів німих», з істоти – робить людину. Ось чому так багато для Шевченка важить минуле, так часто застерігає поет від безпам’ятства, воно ж бо й весь народ, а не лиш окрему людину відкидає у стан саме біологічного тривання. Згадаймо Гомерових лотофагів в однойменному сонеті М. Зерова – плем’я на лівійському узбережжі: хто забрів туди і скуштував поданий йому лотос, той поринав у забуття і не хотів повертатись додому (наше євшан-зілля, навпаки, – повертає людині пам’ять).

Яке сприймання минулого, яка його оцінка – таке й майбутнє. А майбутнє – це діти («Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти»), це ті, хто народжується, – випірнає із небуття «до берегів світла» (Лукрецій). «Пишу не для вас, – звертається Сенека до своїх сучасників, – пишу для прийдешніх поколінь»… Шевченко пише для тих, хто був, хто є, хто буде. Для тих, хто не лише в Україні, а й не в Україні сущі. Така вже доля України – сумувати за розсіяними по світу своїми синами й дочками (грец. «diaspora» – розсів), як і їм, розсіяним, хто й там гідно служить своєму краєві, не забуває його, – тужити за Україною… Інша річ – ті, до кого звертається Тарас: «А ви претеся на чужину / Шукати доброго добра…» Ті, хто взяв своїм гаслом «Ubi bene, ibi patria» (де добре – там і батьківщина).

«Посланіє» – від грец. «stello» – посилаю; «epistole», лат. «epistula» – послання, лист. Винахідник цього жанру, поетичних листів-роздумів, що вирізняються особливим стилістичним блиском, – Горацій (зразкові листи у прозі – Ціцерона, Сенеки, Плінія Молодшого, Марка Аврелія, інших авторів; підхопив і продовжив у нас цей жанр – Григорій Сковорода). «Дружнєє посланіє» – бо автори листів адресували їх друзям. Високий (глибокий) стиль – «ненарожденним», «дружнєє посланіє» – бо йдеться про вічне, а не буденне, перелітне; стиль, що наче фіксує якийсь вислів, пасаж чи цілий твір (наприклад, Шевченкова «Молитва», вступ до поеми «Марія» тощо), ставить його понад часом. Цуратись високого – втрачати глибину свого роду, підрубувати корінь, життєву снагу родового дерева…

Овідієві засланецькі листи («Epistulae ex Ponto»), як про це сам автор, морями й суходолами не один лиш місяць добирались до Риму, а на відповідь ледь не рік доводилося чекати вигнанцеві. Сьогодні – то лиш мент, змиг ока. Але набуваючи – втрачаємо. Чекання ж не було порожнім. Були переживання (чи дійшли ті «діти»? чи ждуть їх там, у рідному краї? чи діждуся, вигнанець, відповіді?..) Було те, чим сповнені листи, що в них відчитуємо «між рядками»…

Шевченкове «Дружнєє посланіє», читане й перечитуване, все ж – майже два віки в дорозі. Бо ж воно – постійно свіже, злободенне, пекуче, сповнене закликів. Один із них – ідеться ж про любов – чи не найзворушливіший: «Подивіться на рай тихий, / На свою країну, / Полюбіте щирим серцем / Велику руїну…» Таке ж болісне відлуння – в Богдана Лепкого: «О краю мій, свята руїно, / Новітня Троє в попелах! / Перед тобою гну коліно / І кличу: «Боже в небесах! / За смерть, за муки, за руїну / Верни, верни нам Україну!»…

Та над усім, наприкінці «Посланія», – не змовкаюче і зворушливе (знову ж любов домінує) Шевченкове: «Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!»…

zbruc.eu

«Головне в житті — сісти в правильний вагон і не попастися на очі начальнику потяга», «У мене все імпортне… тільки тіло з Томашполя», «Де Європа? Та це десь зліва від Вапнярки». Наведені фрази взяті з сатиричного роману Олега Чорногуза «Аристократ з Вапнярки». Деякі з них у народі переінакшили на свій лад. Наприклад, інколи доводиться чути перефразоване: «У мене все імпортне, тільки чоловік із Томашполя». Дехто замість Томашполя називає Вапнярку, чи Крижопіль. Буває, кажуть: «Теж мені аристократ із Вапнярки». Значить, читають Чорногуза.

Чому роман не друкували?

Два його романи стали визначальним у творчості. Це — «Аристократ з Вапнярки» і «Претендент на папаху». Їх назвали сатиричними романами. Таким чином Олег Чорногуз став родоначальником нового жанру в українській літературі. Щоправда, їх довго не друкували. Вважали, що автор «підриває» соціалістичну дійсність. Хоча насправді він тільки передав те, що відбувалося в тодішньому соціалістичному суспільстві. На словах, компартійна бонзи «годували» людей наближенням комунізму, а на ділі… «Він точно був головним підривником потворних підвалин радянського соціалістичного способу життя.  Спасибі йому за це…», — написав автор першої рецензії на твір земляк Чорногуза Олександр Горобець.

Олег Чорногуз при житті започаткував літературну премію на кращий сатиричний роман. Назвав її «СміхоОСКАР». Цьогорічним лауреатом став письменник із Рівного Юрій Береза. Так відзначили його сатиричний роман «Бархан». Вручення нагороди відбувалося в актовій залі Іванівської сільради. Переможець отримав диплом лауреата, а також статуетку головного героя твору «Аристократ з Вапнярки», українського Остапа Бендера графа Сідалковського. Вручили відзнаки Вадим Вітковський, керівник обласної письменницької організації, і Ярослав Чорногуз.

У залі зібралися земляки письменника, майстри слова з Вінниці, з Києва приїхав син Ярослав. Йому сподобалася атмосфера, в якій відбувалася розмова. Зігрівали серце спогади про батька тих, хто знав його. Жартували і сумували водночас. Не можна було стримати сміх від прочитання уривків з відомих творів письменника. Настрій змінювався, що письменника не було поруч із ними, як це відбувалося раніше. Наприклад, у своїх 85 Олег Чорногуз разом з односельцями садив у селі яблуневий сад. Перед тим вручав премію письменнику і скульптору Миколі Крижанівському.

Внучка три роки провела на війні

«Багато з вас знають, з якою любов’ю і повагою батько ставився до дружини, моєї мами пані Лідії, — сказав Ярослав Чорногуз. — У пам’ять про матусю я написав вірш, його поклали на музику. Хочу, аби ви послухали цю пісню». Пісня називається «Наснись мені, кохана мамо».

Слова сина про маму у його ж виконанні зворушили до самого серця: «Наснись мені, кохана мамо, Хоча б словечком обізвись… Погомони, матусю мила. Мені, здається, тільки ти Підтримала б і зрозуміла Закрила світ від гіркоти».

Згадували внучку письменника, донечку пана Ярослава — Ярину Чорногуз. Вона понад три роки провела на фронті у підрозділі морської піхоти, втратила на війні кохану людину. Написала книгу про війну, за яку отримала у нинішньому році Національну премію імені Тараса Шевченка.

У 80 років почав будувати хату

Олег Чорногуз повернувся з Києва в рідне село у 80 років. Почав будувати хату. Називав її «Лідин дім», на спомин про дружину. Такий був життєлюб!

Восени 2022-го, у віці 86 років, його серце зупинилося. Син Ярослав згадував, як у лікарні батько просив його наспівати пісню на батьків вірш. Пісня називається «Відлітають хмари в сиву осінь…». Вона присвячена дружині Лідії. Він не переставав за нею сумувати відтоді, як її не стало.

Ярослав нахилявся над лікарняним ліжком і тихенько наспівував йому на вухо відомі слова: «Відлітають хмари в сиву осінь, Як і наші молоді літа. Я ж тебе кохаю, мила, досі. Ти для мене завжди молода».

Чорногуз багато писав. До його 80-річчя вийшов 15-томник його творів. Але їх більше. Крім згаданих сатиричних романів, у нашого земляка є філософські, пригодницькі романи і повісті. Наприклад, у романі «Я хочу до моря» в алегоричній формі передано мрію про вільну Україну в часи радянської русифікації. Тоді про таке годі було навіть мріяти. Режим переслідував і кидав у тюрми за розмови про незалежну українську державу.

Ось ще декілька назв романів Олега Чорногуза — «Дари пігмеїв», «Тінь генія», «Вавілон на Гудзоні». Він залишив нам книги публіцистики, поезій, пісень на його слова, кіносценарії, п’єси…

Редагував сатиричні журнали «Перець» і ВУС. Заснував літературні премії імені Остапа Вишні, Степана Олійника і «СміхоОСКАР».

Через рік після того, як письменника не стало, на батьківській хаті в Іванові встановили пам’ятну дошку на спомин про Олега Чорногуза, її виготовив із білого пісковика скульптор Микола Крижанівський.

А у Вапнярці на вокзалі стоїть пам’ятник головному герою роману «Аристократ із Вапнярки» графу Сідалковському, українському Остапу Бендеру. Скульптуру теж виготовив Микола Крижанівський. Маленькі копії цього пам’ятника вручають переможцям премії «СміхоОСКАР».

Чільне фото — Письменник з Рівного Юрій Береза (праворуч), крім диплома лауреата премії отримав «оскарівську» статуетку (ліворуч Вадим Вітковський, у центрі Ярослав Чорногуз)

vn.20minut.ua