Коли їй було погано —

Вона купувала квітку.

У неї виріс удома Едемський сад,

(Втім, скоріш, Гетсиманський…)

Будь-яке слово лихе чи злобливу критику

Несла вона у вазоні, як хрест —

Навзрид, невпопад,

І він проростав красою і тишею.

З-поміж троянд,

Гібіскусів і драцен,

Бегоній, рододендронів

Була вона королева —

Спокійна і незворушна.

А потім — над її домом, її Едемом

Зʼявилися дрони,

Як демони —

Прилетіли по душу.

Усі її горщики — обпечена чорна глина —

Родили гіркі пелюстки —

Скрушно і винувато.

Мов передвісники інших — із роду мінних,

Які осипаються в трави й згризають пʼяти…

А потім, поїхавши, плакала —

Виживуть шерхлі стебла

Знеможені, та уперті?

Усупереч смерті,

Усупереч безнадії

Утримати воду у коренях,

Як останні сльози Марії?

Наче то корені, власне, її самої,

Наче — допоки вони живі —

То й вона ще тепла.

А коли усвідомила — вся ця війна надовго,

Що шукати Бога

Треба на полі бою,

Що у неї самої вже стільки болю, —

Що Земля має стати Великим Садом, якого

Не зростили іще, бо ніколи — ні до, ані після Ною

Не було ще часів без воєн —

Вона повернулась.

І висипаючи землю з вазонів висушену,

Із хребтами квітів і листям опалим —

Реготала причинним реготом непродишним:

Як так вийшло, що стільки їх назбирала?

Як так, Господи, вийшло?

***

1.

Що мислиш собі, жінко,

Між оголошеною повітряною тривогою та її відбоєм?

Що щось не так із тобою?

Що то виє душа твоя?

Що навіть за другою, третьою… десятою стінкою

Немає спокою, навіть якщо горою

Стоять твої воїни — від бою до бою?

Що серце твоє витончилось,

Стало ефірним,

Напівпрозорим, скляним і тріснутим,

Що тобі доводиться жити, ніби зависнути

Листочком відірваним

Між двома країнами,

У жодній з яких не заснути —

Так і закручує тривога повітряна кільцями по колу зміїними,

І немає тобі снодійного,

Немає протиотрути…

Та й світанок тобі багряний,

Наче сонце встає з Маріуполя,

А лягати йому в Авдіївці чи в Бахмуті, чи за Роботиним,

Як в окоп, як у вирву, в болото —

Двохсотим.

Що ти, жінко, мислиш? Чи знаєш, хто ти? —

Між дружиною і вдовою — один уламок,

Що влучає туди, звідки не забирають…

Оголошена повітряна тривога сповіщає — ранок.

Світає…

Край неба палає…

2.

Що ти мислиш, жінко, в Перемишлі ночі пізньої,

Перемислюєш,

Перемішуєш невблаганно,

Ніби стоїш у темені на березі ріки з білизною

І полощеш в неполоханих водах Сяну —

У цих вічних водах, котрим ні спину,

Ані часу… Але, жінко, вони не

Вбирають болю — просто несуть його далі.

(Нікому болю чужого не треба. —

«Повертайся додому, в свою Україну

Із незакритим небом, —

Із землею на крові і сталі».)

Жінка стоїть і дихає — так, як її учили

Психологи, психотерапевти, гуру, мольфари,

Наче від того дихання будуть крила

І не буде нічних кошмарів.

Дихає — як земля напровесні,

Якраз під кінець лютого, —

Два роки як дихає: ні крил, ні сина, ні дому…

Дихає за кожного під усіма Бахмутами, —

За кожного, кому вже ніяк самому…

«Перемисли, Перемишлю, переміси мене заново,

Щоб не лежала душа моя каменем в Сані — авдіївським каменем,

Щоб не було мені серце решетом — дрібно зранене,

Щоб не було мені долі з хребтом поламаним —

Ні мені, ні тим, хто вмирає по той бік Сяну».

А вода торкається ніг скловатою,

А вода зазимна, якщо для купелі…

Зовсім трошки іще — і уже світатиме:

Спочатку тут, у Перемишлі, пізніш — у її Маріуполі —

Зійде сонце, блисне і димом стане —

В її Маріуполі.

19.02.2024 р., Перемишль, Польща

***

Батьки з Чорнобаївки не виїхали нікуди — бджоли.

Не лишити ж їх божеволіти від авіанальотів?

А в комах — як завжди — повен вулик роботи —

Наповнюють стільники сонцем і болем.

Носять меди із полів замінованих, снів і марень

Квіток полохливих, серед заліза обвугленого, серед іржі і сміття

Чорнобаївські бджоли — геть безстрашні чи зовсім несамовиті,

Вилітаючи між артобстрілами по нектари.

І батько, покидаючи підвал у миті затишшя,

Дослухається до вуликів — гудуть дівчатка?

І вдихає пропалене повітря.

А далі — усе спочатку —

Дрижить і земля, і небо, і дім, і його горище.

А меди у тих вуликах, наче вина

Визрівають, густим духмяніють воском,

Поки кулі й уламки проходять близько й ковзко,

Загрузаючи, ніби комахи у бурштині — у стінах.

Мед чорнобаївський… Скільки ж бо того меду!

Гостро відгонить димами, гірчить і липне…

Носять оглушені бджоли пилинки липня,

Що в листопаді підкошує рикошетом.

***

І зараз,

Коли я мовчу,

Як стіна плачу,

Як вирва,

Вгрузання котрої усесвіт чув,

Як хрест,

Що його просочила сльоза і кров, —

Зміїться в мені:

«Це було.

Все було!»

Роками,

Віками,

Углиб,

У пітьму…

Губилося сонце

У чорнім диму,

Згорало,

Й родило нове,

Але ось —

Морозно зіяє в мені

«Почалось!»

Це — прірва холодна.

Це — чорна діра.

Мара,

Та, що більше, ніж просто мара;

Це тінь, що від мене,

Це скрик, що в мені,

Дитячі слова на підвальній стіні, —

Останні слова…

Маріуполь…

Ірпінь…

Для тіні —

Я надто ущільнена тінь.

Для жінки — я просто загусла вода,

Котра й не замерзла,

Але й не відта…

…нула ніч мені люта —

Бо люто трива…

…є тільки принишкла голодна трава,

Є тільки та тиша,

Котра вибуха…

…є те, що прийшло

Від страшного гріха.

Мовчати.

Молитись.

Молоти біду.

Місити чорнозем.

Косити орду,

Щоб лютий замкнув своє коло вогню,

Щоб скинути врешті гарячу броню,

Щоб перемовчати,

Й нові голоси

Росли з глибини, як трава,

«Бо Єси,

Ти, Господи, нас збережи і спаси.

Сокрий і спаси.

Пробач і спаси»…

***

Щось у світі зламалось — невидиме і крихке.

Дні здригаються, глухнуть, сонце робить піке,

Мама врожай зібрала — впевнено вийшла в нуль, —

Десять відер картоплі, одинадцяте — куль.

Гуркіт зводить на безум, більш — тишина.

«Знову битимуть, значить, і, можливо, по нам».

Дизелем пахне, пилом, нудить їдким димком.

«Чуєш — палять «двохсотих», щоб не везти додому?..»

Господи, скільки ж бути в цім вогнянім мішку?

«Хто би повірив — теж нам випаде на віку

Слухати під землею те, як реве метал?»

В обраних привілеєм — глибоченний підвал.

Телефоную — чую голос чи просто вдих —

«Мамочко, мамо, їдьте, з ніг обрубіть поріг,

Випурхніть, наче пташка, що не боїться втеч.

«Небо — і те підступно родить і смерть, і «Смерч»…»

Мамо, ой мамо, мамо, виткана з молитов,

Де ж ті скарби сокриті, перший з яких — любов?

Де ж ті дари нетлінні, грона сяйних прикрас?

«Ми як завжди — забули, — глибоко в кожнім з нас…»

***

У собі я не маю війни.

Ні війни,

Ні вини,

Ні утрати форпосту любові. Натомість —

Плинуть Краковом сни —

З далини,

З глибини,

Мов холодні лини

Запливають в мою підсвідомість.

Омини,

І тебе, і мене омини…

Прожени

Дух війни,

Смак війни,

Біль війни…

Я не тут. І — не там. Все моє — у мені,

У триванні ковзкому, крихкому.

Шовком тягнуться дні.

Затяжні, навісні…

Хто я? Скрик на струні,

Пальцем стиснута дрож до судоми?

М’ятний протяг далекого дому —

Холодком по плечах у вогні?

Пересій, перевій кожен закуток свій,

Буде бій.

Буде гній.

Біль і бій.

Гнів і гній.

І залізо, як магма, гаряче.

Кряче ворон. І ворог те бачить,

Що не бачив би вік, та навряд чи

Очі вирвати б міг і пробачить

Своє пекло собаче

Собі,

Своїй ночі тривкій.

Згинь! Зійди на оманливий дим,

Враже, той, хто ввірвався у дім, і у нім

Свою душу утратив навіки.

Море крові впадає у ріки,

Розтікається світом, і кулі рибин

З небувалих для рік темних згустків глибин

Смак війни на губах, на безликих,

Рознесли

І несуть — жах війни,

Дух війни,

Біль війни

М’ятним світом моїм…

Враже, згинь! Увійди у примарні дими.

Вітре, дми!

Вітре змін, — дми, люто дми!..

Автор фото Ростислав Горобець

nspu.com.ua

коли Боґуслав запропонував мені

вручити 13 грудня

в люблінському радіо

медаль фундації «Акценту»

Альфредові Вєжбицькому

мені наснилося

що маю бути за свідка

на шлюбі

Маґдалени Рабізо-Бірек

вінчання буде в костелі

і я не зовсім втямив

чи доведеться мені бути

свідком дружбою чи може

дружкою панни молодої

зрештою мене запросила Маґда

а не її майбутній чоловік

змирився з тим

що якось воно та буде

та ж пам’ятаю більш-менш коли треба вклякнути коли

встати а коли дозволено присісти

знав що я приваблий

як Г’ю Ґрант в  «У чотирьох весіллях і одних похоронах»

і крутіший

аніж він у  «Ноттінґ Гилл»

в останній момент

згадав що забув гроші

а якщо ксьондз чи паламар

підійдуть до мене з тацою

то що мені починати зашнуровувати шнурівки

чи занурюватися в молитву

вдаючи що цілий світ божий

мене не обходить

кишені в новому піджаку

з нерозпоротим фабричним швом

посилаю знайомому благальні погляди

той розуміє що й до чого

натомість засуваю руку до кишені штанів

намацуючи три великі монети

то краще аніж банкноти

і жестом показую що все в порядку

поки священник

зв’язує палантином руки молодим

вони вже приймають побажання

і привітання

я не знайомий з чоловіком Маґди

знаю що він видатний вчений

але правом старшого звертаюся до нього на «ти»

ба більше на брудершафт

вип’ємо на весіллі

не хіло – от тобі пощастило

будеш мати когось хто робитиме

бібліотечні запити

заповнювати картки

запитую про весільну подорож

вчений каже що важко

це назвати подорожжю

Маґда має дім в Тоскані

там пробудуть цей місяць

решту серпня і початок вересня

якби я був Альфредом

то хотів би сам собі

вручити медаль

але буквально кілька годин перед тим

дав слово домашнім

що ані руш

цієї зими

усі телеканали

заповідали люті морози

мінус десять мінус п’ятнадцять

дикторки дівчачі імена яких

заграють з алітерацією

до прикладу – Клавдія Крочек

або Моніка Кубячек

Оменаа Менсах (завжди

її називаю

Омена Амінь)

зашмаркаті

щоби пам’ятати

що означення люті морози

вживали колись

для двадцяти-двадцятипятиградусних

Ченстохова мала бути останньою

як рік тому з Василем

так тепер з Іриною

розмірковували над долею

сірого великого папуги

у «Готелі Венецькому»

про якого молоді адміністраторки

кажуть що папуга не добрий

виливає воду розсипає їжу

називається Франьо

жодного сумніву – самець

Ірина не бачила фільму  «Ц. К. Дезертири»

тому моя розповідь про минулорічний намір

прикупити перцю і навчити Франя

як Балдіні папугу фон Ноґая

антидержавних викриків

зависає в повітрі

Кайзер ідіот! В моїй версії

звучало би більш-менш так само

Ірині сорок один рік

без пригод дісталася з Києва

з України нічого не літає

але коли перебуває в Польщі

то почувається як вдома

відчула нещодавно

повертаючись з Мексики

бачився з нею три рази

у Києві в Луцьку і Любліні

пропонує щоби ми перейшли на «ти»

мій син переклав дві книжки її чоловіка

могла би бути моєю внучкою

У Ченстохові видано її вибрані вірші

минулого року в ресторні „Ecru”

Алея Найсвітлішої Панни Марії 55

вечеряли з великих красивих чорних чавунних тарелів

журек з грибами

нині за тим же столиком

З Іриною і Олесею

Також їмо

тільки замість звареного яйця

в журеку картоплине пюре

минулого разу ще замовив собі морозива

нині після зупи на закуску

курячу печінку з булкою і салат з малиною

Ірина – салат з креветками (від чого балдіє – а я не зношу)

і п’є чай з мішанини екзотичних фруктів

як Василь рік тому

брама до внутрішнього дворика на вулиці Berka Joselewicza  10

що його фотографував Василь

наражаючись на небезпеку

до якого його не впускали

місцеві безхатьки

зачинена на колодку

на моє переконання на зустрічі

що завершувала фестиваль «Поезія – найважливіша»

вірші Ірини

я читав краще аніж читав

на минулорічній зустрічі

вірші Василя

тоді їх слухав Войтек

зараз їх не слухає

намагаюся про нього не думати

намагаюся не думати

що видавець Василя та Ірини цього року втратив

приятеля брата а кілька днів тому

поховав маму

а тепер несподівано супроводжує

до шпиталю дружину

тому не може бути на зустрічі

співведучим

мороз приходить вночі

перед нашим від’їздом

минулого року так само

мерзла  на готельних підвіконниках

герань

хотів нащипати

звисаючу темно-бордову

і посадити вдома

але треба було зробити це звечора

Ірина – єдина кінорежисерка

про яку можу сказати що ми близько знайомі

колись Кшиштоф Ментрак познайомив мене

у варшавському готелі Брістоль

з Єжим Анджеєвським а принагідно з Кшиштофом

Пендерецьким і Анджеєм Вайдою

випало з голови – та ж знаю ще Філіпа Байона

однак ця знайомість – тільки усмішка при привітанні

знав що планувався фільм

за книжкою Артема «Хто ти такий»

але не підозрював  що вона його  зняла

під назвою  «Камінь, папір, граната»

здивувалася що ми не бачили його

бо демонстрували у Варшаві на кінофестивалі Україна

надішле нам Як? потім дивуюся уголос

син каже може як лінк

байка – знайшов в Інтернеті

що той фільм крутять по цілій Польщі

і 3 грудня «Камінь, папір, гранату»

показуватимуть в Центрі Культури в Любліні

придбав квиток

мороз так собі

але снігу трохи нападало

коли гасне світло

одягаємо маски

видається що уряд що відходить

й надалі вірить у своє гасло з літа 2020

«Його вже нема. Не потрібно його боятися»

фільм Ірини ніжний так само як її вірші

і як вона та одночасно жорсткий

як життя як війна яку бачимо у фільмі

як тло бо кіно про дорослішання

показуючи чи любов як баламкання черевиків

підлітків що сидять на дереві

що росте над водою показати світ сповнений зла

в якому за великим рахунком ніхто не поганий

хочу уявити Ірину на знімальному майданчику

і мені не вдається

з якого це дива

пригадується мені Луцьк гуртожиток викладачів

чи студентів дебела муринка

з якою розминувся на сходах (хтось спускався

хтось піднімався)  камерний стадіон

на якому проводилися пари фізичного виховання

а увечері намототували кола

самотні легкоатлетки

так наче згадувався мені інший

з наповненою залою театру під час зустрічі

з Оксаною Забужко під час якої розважається

кількарічний син Ірини і Артема

пускаючи паперові літачки

а Кшиштоф Савицький зі знанням справи

асистує – цей кайф я розумію

таке відчуття

що під час шлюбу Маґди

я молодий майже як Г’ю Ґрант

а одночасно маю за собою усе те

що маю

мабуть ліпше сказати

що нема пережитого яко самосвідомості

так наче самосвідомість існує

поза часом

гаразд поїдемо 13 грудня

до Любліна

якщо не завіє

а міцний мороз не заморозить рідину

в гальмівних дисках

як же приємно й почесно

вручати Альфредові медаль

може пан президент

не відкладатиме присягу нового уряду

як же хочеться побачити як він

переміниться на лиці

ще трохи і ніхто

не розумітиме

моїх «Польських квітів»

(блін, до речі

проминув Шрайбера)

спробую відключитися

бо про тринадцяте грудня

можна міркувати безконечно

коли прочитав некролог

Іреніуша Кані

здивувався: здається уже всі повмирали

то можна відпочити

та ось повертаючись з Ченстохови

новина про Павла Гюлле

і знову ниточкою від «Вайзера Давидка»

публікацію якого я підтримував у Твурчосьці побував

у Дрогобичі а точніше Шепільському заповіднику

коли в обід чудового травневого

дня в чорному хасидському плащі та капелюхові

Павел засинає піддатий на травнику

зі своїм побратимом-литовцем Геркусем Канчусем

і потім за столом починає  стоп

не висмикуватиму тих ниток

з клубка яким я є сам

бо натомість ще не маю бажання побачити

усе своє життя

в Ірининому томику  «Глибина різкості»

і в польському виданні «Глибина різкості та інші вірші»

немає ж вірша під назвою «Глибина різкості»

але цього достатньо аби виправдати таку  назву

Переклав Василь Махно

zbruc.eu

Юлія Мусаковська

***
Коли він говорить,
навіть стіни обертаються до нього
всіма обличчями портретів,
у столів і стільців підгинаються ноги
вони стають перед ним навколішки, мов коні чи олені.
Ми притримуємо серця, щоб стрімко не вилітали з грудей.
Він розщіпає тісний комірець сорочки і випускає
нескінченну історію.
Ось за його плечима з’являються суворі, усміхнені,
прямолінійні, дивакуваті, прості і не дуже.
Ті, що ходять важкими шляхами любові
з баулом за плечима й автоматом напереваги.
Один із них постійно потрапляє в халепу, інший
вірить у пласку землю, той
рубає правду в лице всім чинам,
а цей віддає все своє товаришам без останку.
В приміщенні стає людно, безпечно,
тепло від їхнього дихання.
Думаю: як же не хочеться його відпускати.
Але він мусить іти.
Обертаю його слова тричі навколо запʼястя,
останні два стискаю в долоні – до кривавого сліду.
Вдома не можу відірватись від сина
З так само коротко стриженою головою.

Дмитро Лазуткін

****
одного вечора
серця наливаються радістю
і говорить той
хто світить немов ліхтар —
я начальник служби
звязків з громадськістю
на попередній посаді
я мав позивний поштар
мені подобалася робота
хоча по мені стріляли
і я також розряджався
іноді геть під нуль
багато моїх співрозмовників
пішли до вальгалли
і переважна більшість
загинула не від куль
вони ставали героями
це вибір — не мати вибору
не те шоб про це дуже мріяли
просто доля і час
зустрілися між посадками
і їх закрутило у вихорі
так як одного разу
може закрутить нас
покликами і відгуками
і дивовижними вчинками
наші життя наповнюють
ці степи й ліси…
в небі ранньої осені
що летить павутинками —
ночі стають холодними
глибокими — голоси
і ти між хмарами блискітко
засвідчуєш перетворення
вишіптуєш заговорюєш
висвітлюєш темноту
де ми тримаємо землю цю —
як можуть тримати корені
допоки планети падають
згораючи на льоту

Маріанна Кіяновська

***
знайомі загинули в азовсталі
внучка товаришки під час обстрілу на вокзалі
друга розстріляли під час допиту
вся сім’я знайомої була в маріуполі тобто вдома
а тепер невідомо
де чи ніде
син подруги загинув під бахмутом
друг загинув під бахмутом
друг пропав під бахмутом безвісти
син подруги загинув під бахмутом
син подруги загинув під бахмутом
син подруги загинув коло авдіївки
син подруги загинув під києвом
брат подруги загинув коло авдіївки
друга розстріляли під час допиту
знайомий помер від тортур під час допиту
однокурсник загинув
однокурсник моєї доньки загинув
донька подруги загинула
чоловік знайомої вбитий
чоловік подруги вбитий
батько знайомої загинув
загинув хлопець доньки знайомої
син подруги пропав безвісти
син подруги пропав безвісти
син подруги пропав безвісти
син знайомої в госпіталі помер від ран
син знайомої помер від ран на позиціях
розівало артерію
слів нема
це не слова
вже майже десять років пімста росте з землі як трава
віднедавна трава росте на руїнах вісімнадцяти міст
десь пологового десь висотного будинку десь школи
днесь небо ворогу пімстою очі коле
вітром світлом дощем і просто з неба водою
правдою і собою любов кличе до бою
руїни полів каліки садів убиті мости розбиті хрести
перебиті хребти доріг кличуть до бою
до болю кличуть любов’ю кличе до бою собою сніг
град і шквал збивають ворога з ніг
любов і більше ніж біль звуть іти захищати
свічечку букви «ї»
українське розсміяне вишиване і хрещате
кожен загиблий мій — наче квіточка букви «ї»
вбиті — усі мої
закатовані — всі мої
згвалтовані — всі мої
живцем закопані — всі мої
спалені — всі мої
слів нема під серцем розірвало аорту
це не слова
я трава всюди де тільки можу живу росту і триваю
тут і там я трава
ці не слова із болю моєї мови немов останці
але триває трава
пречиста армія світла
рядами шанці
несказане цебенить в окопах
слів нема невимовного ростуть острови
але трава радіється діється фотосинтез
робота зі світлом триває в листі трави
я трава робота зі світлом триває і кожен мій атом
ми ви ти він вона я вони
вишиване і хрещате я ми ти ви вони
відтепер робота зі світлом і світло
вчиться нас захищати
вже майже десять років війни

Сергій Жадан

1
Я все чекав, коли перейде час
і світла жила золотого шалу
промиється піском, коли стожалу
ламку печаль, з якою сперечавсь,
охопить протяг зимної тривоги,
пронижуть русла охололих рік,
і можна буде зважитись на крик,
і вірш постане з грунту і вологи.
2
І ось це золото, ця вагота зап‘ясть
опівночі, це дихання і тяглість
пробудження, слова, що з нами стались,
жорстокість, що забутися не дасть —
усе лишилося потойбіч листопаду,
потойбіч осені, потойбіч завмирань,
сходить ритм, і втримай, не порань
це сходження, цей плин, цю безпораду.
3
Уривчасто і хистко, навздогін
промовчаному, наче біль по втраті,
що прийде згодом, тлом у листопаді,
крилом на вітрі виростає він —
окреслюючи порубіжжя року,
різкий, як сплеск, важкий, мов поговір —
цей ритм, що повертається, як звір
крізь темряву, від мороку до вроку.
4
Вертаючись із тим, що хтось стеріг,
по зморі і виправі, по мандрівці,
гіркі блукальці, мовчазні мисливці —
ступають переможно на поріг,
приносячи утіхи і щедроти,
всі обіцянки, сутінки, чутки,
суворість шляху і розгін ріки —
все, що вдалось здолати і збороти.
5
Як звір, що довго віднаходив слід,
вистежував, сполохував, нагонив,
вертає ритм вокзалів і вагонів,
натхненний, мов пташиний переліт.
Звучи, звучи, тональносте зимова,
ця щедрість, до якої не привчив,
нічне світіння, як одна з причин,
тепло, як головна передумова.
6
Тривай, пташиний ґвалт нічних підпіль,
звучи, неспішна, непорушна зимо,
я ще тебе згадаю, ще нестиму
твій спів, як шанс заговорити біль.
Твій шум, як тло, з якого проросте
тоді, коли триматись буде нічим,
відбиток мови — точний і граничний,
відлуння голосу — графічне і просте.
7
Залучені у співи і сніги,
приречені лишатись і звучати,
ці діти, що стоять позивачами,
ці півчі з вічним відчуттям ваги,
і вміння завжди перейматись чимось,
і здатність далі говорити щось,
і подив від всього, що відбулось,
і вдячність за усе, що закінчилось.

Катерина Калитко

Дощ обіцяє довго, а тоді починається.
Скільки могли – тривали лагідні дні повільні.
І хоч усе на світі зараз – рима до слова «війна»,
хай з нами зможе статися щось понад смерть і війни.
Води старого болю врешті-решт закипають.
Відступімо від берега, не попекти би стопи.
Хай так побуде до ранку, ти її не чіпай –
обіцянку майбутнього, ніби новий правопис,
ніби інакше, гостріше звучання власних імен,
простір взаємного дотику, що, як повня, ростиме.
Тільки ось пам’ять, як сирота, нікому віри не йме,
пише щоразу власне на білих аркушах зим.
Та хай нас відпустять на волю її тугі письмена,
у поле, де всіх очищує і причащає вітер.
І хоч усе між собою ділять смерть і війна,
хай нам ще станеться те, що коять лише живі.
Бо, слухаючи тривожне серцебиття твоє,
пригортаю міцніше, аби віддати сили.
Бо по всьому, що сталося,
встає це світло взаємне
і чути навіть узимку горличі голоси.

Світлана Поваляєва

Відстані корелюють близькість плеча —
Маневрувати — нам, а ворогові — січА
Ти там не думатимеш, як підставити мені плече
У мене тут, у центрі столиці, наче в селі,
непроглядну темряву сніг січе
Тримаюсь обіруч за просмолену дерев’яну браму глупої ночі
Ич!
Жоден ще не облетів коло мене сич
А значить, жодна ворожа ракета не здійме ріллю
Дякую Збройним Силам України,
Молюся, не сплю
Молюся найперше (каюся, та не дуже) за смерть ворогам
Молюся за Чисту Землю усім нам
Молюся за точну, як Himars, відомсту їм
Молюся аби ми вистояли
СМС прилітає: «стоїм»

Галина Крук

Епоха
друга сигнальна система реагує на вислів «більше ніколи»
пришвидшеним серцебиттям,
ніби вуличні музиканти збилися з ритму
через перепад напруги і тепер надолужують
перша — тупіє і не вмикається
а вона стоїть і пританцьовує, така віддана,
як позичена наніч книжка — ніби усім нам треба встигнути
прочитати її до екзамену зрілості
питають, що вам запам’яталося із життя в ХХ столітті —
а нічого не запам’яталося, можливо те,
що навіть великому та іронічному Френкові Заппі
не пробачили спроби кандидувати на президентських виборах
ХХІ-ше — не таке, тут кожному можна
коли всі її сукні підуть на війну і їй більше не буде чим
прикривати голу правду життя, всі нарешті побачать,
яка вона страшна:
шрами від пожеж, сліди від затушених цигарок, порізи від скла,
близни від близькості
не треба нічого прикрашати, каже, любіть мене такою, як є
іншої мене нема
коли бог дає вам вигоряння, каже, це добре —
значить ви хоча б чимось горіли
грійтеся від теплого попелу

Ірина Цілик

Як ми вибачимо собі, як подякуємо собі,
що лишилися там, де кожен день – нескінченний бій?
Але як інакше, якщо тільки тут у доріг курних
стільки каменів спотикання і стільки історій в них?
Теплі тріщинки, пряний вітер, волошки і звіробій.
Наші мертві нам пишуть листи і кидають в скриньки снів.
«Ми в порядку, – кажуть, – у нас є достатньо міцних човнів.
Стікс розлилась, Харон запив, а все решта – лиш суєта.
Люлі-люлі. Поспіть спокійно хоч трохи поміж атак.
Маєм досить чиїхось коханих, донечок і синів».
Як я хочу забути, запам’ятати цю круговерть,
де за кожним із нас голодною сукою ходить смерть.
Скавулять щенята і тягнуть даремно пусті соски.
В тихім-тихім полі лежать незібрані колоски
та шматки ракети, що вгрузли у сіру промерзлу твердь.
Ким ми вийдемо з цього поля назустріч усім вітрам?
Ось портрет покоління – замість обличчя суцільний шрам.
Але разом із тим і посмішки ніжний та злий зиґзаґ.
Люлі-люлі. Живімо щасливо разом поміж атак.
Наш портрет покоління – любові зрощений перелам.

Олег Коцарев

ЯКБИ Ж МОЖНА БУЛО ЗАПАМ’ЯТАТИ

Ракети — мов паломники — тиняються від міста до міста,
Металіє втома і тягне донизу,
Але шлях триває,
Гортаючи порядком належним
Члени
Речення.
Птахи розганяються по дотичній.
Павутиння тремтить.
Хто ти, місто призначення?
У нас буде мало часу на знайомство.
Якби ж можна,
Якби ж можна було
Запам’ятати
Всміхнені мордочки
Твоїх дахів.

Катерина Міхаліцина

рудий півень у горлі сутінків
збирає по нитці голос
ця — за дім, якому немає імені,
але є місце де його поховали
під покровою листя
ця — за страх, якому немає назви,
але є місце, з якого він виростає
і тягнеться назустріч любові,
щоб вона його відмолила
ця — за радість, якої немає,
але у неї віриться, тихо і обережно,
як у полохливого бога,
що тільки-но вчиться ходити,
поміж мінами і затягнутими першим льодком калюжам,
на помежів’ї деокупованих територій
нитки снуються
горло сутінків ширшає
і новонароджений голос
рудого півня випурхує в світ
пій, півне, вперше
за себе і за кожного, кого
цей відчаїстий листопад
намагається проковтнути
пій, півне, вдруге
за ніч, яку перебрідаємо
по горло в темряві
пій, півне, втретє
во славу світанку, в якому
ми недорахуємося своїх, але
будемо на одну боротьбу вищими
пій

Фото: Максим Дондюк

pen.org.ua

ПЕРЕДЗИМОВЕ…
Минає осінь. І все ближча грудень,
Ліщина в лісі гіллячко застудить,
Лише снігур до неї прилетить
Опівночі свою зорю світить,
Чи прибіжить натомлене зайча,
А може буде спати по ночах,
А як згадає – засміється в сні,
Коли вітри холодні й голосні
Йому про зиму нагадають рано,
І досвіток засвітиться багряно…
І стихне осінь. Знову прийде грудень,
Все буде добре… Буде добре, буде…

***
Осіння музика землі,
У світлі місячнім долина.
Червоні голоси калини
В нічній лунають далині…
І вже насмілилась рука
Легеньку гілочку зірвати,
Але її вже не дістати –
Вона десь в просторах зника…

***
Нічна гроза огненно даль освітить
Заблискають громи з далеких верховіть…
І це єдина мить, одна єдина в світі,
Коли вдається світ цей зрозуміть…
І все, як і колись — без тіней поставала,
Від осяйних вершин і до твердих низин –
Стрімка єдина мить… І люди впізнавали
Свої обличчя в одсвітах грози…

***
Сади притихли, а цвіли ще вчора,
В далекім світлі сполоху нічного
На крилах ще не баченої птиці
Ніколи і ніким в моїй столиці…
О, звідки ж ти предивна прилетіла,
Небесно — біла і золотокрила,
Чия ж змогла уява опівнічна
Тебе зманити в прихистки столичні?
В снігах, морозах, у нічнім вогні
Наскрізним співом стрітитись мені…
… І що ти в темнім оці принесла?
Чи дальні дні без чорного числа,
Чи під крилом давно не чутний спокій?
Чому ж мовчить твоє тривожне око?

ЗГАДАЛОСЬ…
В ранкові вікна світять снігурі,
Під стріхою сховалася калина,
Ще з вечора протоптана стежина
Крізь гори снігу в нашому дворі.
Дзвенить в криниці радісна вода,
Ясна бабуся гордо й урочисто
На деруни уже картоплю чистить,
А дід колиску з внучкою гойда.
Я дістаю заквітчані гостинці,
Розповідаю про дива в столиці —
Бабуся розуміє й так, без слів…
І мед і молоко вже на столі,
І янголів іконні сяють лиця –
На цій святій і праведній землі…

Зображення — «Вечір у Києві. Майже зима…». Полотно. Олія. Гаптар

Джерело: facebook.com/gaptar

Студений вітер холодом розмов
Згасити хоче пломінь мрій гарячих.
А я крізь біль палаю знову й знов.
Та знаєш ти, безслізно часом плачу.

Хоч ця сльоза жалюча і палка.
Стікає віск, немовби жаль осінній.
І завмирають краплі на руках,
Як згаслі дні у тихім голосінні.

Та щоб вогонь кохання не зачах,
Не варто пломінь спопелять журбою.
Я — свічка. Я — запалена свіча.
Живу, палаю нашою любов‘ю.

Джерело: facebook.com/morozenko.mariy

*        *        *

Привид з міжчасся приходить,

говорить про нові транзити,

нагадує про незакриті гештальти,

які тобі треба закрити,

з якими тобі жити,

з якими тобі не спати,

з якими тобі зачинити

усі порожні кімнати.

Привид з міжчасся затятий —

докоряє тобі помилками,

докоряє тобі думками,

на площах — чужими полками,

втоптує у глину сумління,

яку дуже важко

змити.

І коли ти,

розтрощений й втоптаний,

знову навчишся дихати,

знову наважишся знати,

вдивлятися в очі навпроти,

згадати

слова між рядків,

писати пером на папері, —

Привид з міжчасся піде,

тихо причинивши двері,

пообіцяє повернутися завтра —

або –

за кілька

життів.

*        *        *

Існує ієрархія смислів:

знизу — це найцинічніші?

Чи найсильніші?

Підводні течії

підмивають стіни

чиєї тиші?

Ієрархія бажань

завжди зрадлива —

тягне тебе у вир

їх химерна

злива.

Безкінечні числові ряди

не мають мети, —

там у кінці послідовності

все одно

будеш ти.

Ієрархія простору –

лише сіра брила, —

допоки

її не впорядкують

контури

твого

голого

тіла.

*        *        *

Серед мільярдів рівнянь,

і квадрильйонів їхніх ймовірностей,

які відбуваються з тобою у кожнім квантумі буття

ти ніколи не вирізниш логічних сенсів і патернів,

твій мозок не наблизиться навіть на мить

до тіні похибки формули всесвіту.

Але одного разу ти несподівано збагнеш

увесь розв’язок всесвітньої формули,-

коли пояснюватимеш

табличку множення

своїй доньці.

*        *        *

Ти падаєш

у прірви свідомості,

чи будуєш дитячі кубики логіки?

Де ти креслиш лінії долі

на міському асфальті?

Крейдою білою малюєш

закручені хроніки,

І визбируєш розхристані миті,

космічного спокою

варті.

*        *        *

Алгоритм щастя —

простий:

спрощуй рівняння,

як в школі —

спрощуй ікси,

речення,

чиєсь значення,

спрощуй смисли,

натяки, фантазії,

незавершені

побачення.

Спрощуй формули,

секрети краси —

до однієї голої цифри

аби

у нашому кіно

лишалися легкі закінчення

і рубані

чорно-білі

титри.

*        *        *

З нір запрілих під’їздів

виходять вершителі доль,

ламають усталені практики знАті,

трощать каркаси логічних пояснень і догм, —

на їх прапорах — слова демократії.

Чорнильною масою

виліплюють правду й закон,

бюлетнем й гречкою формують суспільну апатію,

сократів видючих вкАтують в землю й бетон, —

на їх тротуарах — число демократії.

По зрубаних головах

пігмеї крокують незгодні,

на короткі уми натягують суддівські мантії,

вершини атлантів рівняють на площі холодні, —

між ребер їм тисне – кров демократії.

*        *        *

Потяги пізньої осені

вантажать у іржаві вагони

тепло київських вулиць,

відвозять у далекі склади,

лишають порожні перони,

маскують у олив’яні тумани,

твої хитромудрі плани,

в яких вже не знайдеш мети.

Везуть повз сірі панелі,

повз стіни з німого бетону

твоїх сумних пасажирів,

яких ти лишив в самоті.

Везуть крізь проспекти похмурі,

крізь зимних бульварів хрести,

крізь площі, що втратили змісти

й калюжі,

де на самому дні

спочивають штандарти літа, —

їх вірні солдати

теж відходять за місто

й присягають помститися —

навесні.

*        *        *

Сорок моїх предків

нічого не можуть вдіяти

з військом чотирьох тисяч пращурів,

які жили у печерах,

які дим від вогню

шанували більше, ніж свіже повітря,

які пили сире м’ясо як вино,

які не знали шлюбу і закону,

але знали мову вітру

і кохалися як звірі.

Чотири тисячі дикунів

змушують мене

не носити краваток,

вбирати легенями прілу траву,

хапати тугі стегна,

не мати упину,

торкати кору дерев,

терти в долонях стиглі зерна,

годинами втуплюватися

на шмаття вогню

у ямі комину.

Вони силують забути

кому я що винен

і для кого я значу, —

вони змушують іноді

позбуватися сорока наглядачів,

ставати вільним

разом з тими,

хто ще не відав,

що таке

права і свободи,

тарифи і плани

і суд Того,

Хто все бачить.

*        *        *

Твоя безодня

не в центрі галактик,

де причаїлись чорні діри,

і не в пристрасті до того,

хто лишив тебе посеред весни

у присмерку

однокімнатної квартири.

Твоя безодня

не в мурах міст,

де заховалися дракони,

де уживаються цілком

пафосні гімни

й розбиті

дзвони.

Твоя безодня

не за мільйони кілометрів —

вона – поряд.

Вона –

у дзеркалі навпроти, —

ти побачиш там,

на дні низин

крижані гори,

крихкі

як спогад.

Спробуй вдивитися в неї

хоча би п’ять хвилин,

не відводячи

погляд.

*        *        *

Ненароджені вірші уявляються красенями

із срібними манерами

й точеними лініями.

Ти їх уявляєш брамінами білими,

які мовлять правильними форматами,

промінять моральними правилами.

Аж поки муза брудна з серцем пожмаканим

не прийде, смалячи ядучі папіроски,

не пихне в тебе випарами алкоголю,

і не скаже – ну, що, ідеалісте,

давай їх робити!

Автобіографічні відомості

Народився 1969 року у Києві. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Шевченка, а також із відзнакою – магістратуру Університету міста Амстердама (Нідерланди) за фахом «політологія». Тривалий час працював журналістом, згодом – дослідницька і лекторська робота у низці університетів та наукових центрів в Україні та закордоном. Захистив дисертації у Київському національному університету ім. Шевченка та в Академії Гуманітарних Наук ім. Олександра Гейштора (Польща.)

Хобі – суспільно-політична міфологія.

цикади збилися в оркестр
в ґрунтах померхлих
рибалка був і темний пес
живі і мертві

цвів вдалині маяк чужий
й тримавсь за барки
рибалка рибу сторожив
а пес – рибалку

в серпневій поночі – в імлі
–тремтливий лікоть–
зникає серпень із землі
із теплим літом

все повертається в свої
незримі схови
річки – потічки – ручаї
й чиїсь корови

прозорі яблука й сливки
й тінь винограду
джмелі – басисті старики
та спів цикади

ще дозрівають маяки
ще пес рибалчин
рибин прозорі косяки
і снить, і бачить

змиває хвиля літо й нас
і смужку крейди
гудить джмеля прощальний бас
й цикадні флейти

zbruc.eu

***
Хлопчик з хрестом на шиї замість дитинства.
Молитва його зовсім без слів,
така четвергово чиста.
Він іде так повільно,
ніби ніколи не біг, не ховався в підвалі,
Він чує, як цвяхи дзвенять у кишенях юд,
і не знає, що далі.
І страсті його земні
вже мітками бомб помічені,
Він має померти у п’ятницю,
лишились хвилини лічені,
Він іде на котрусь із голгоф,
на маленьку свою голгофоньку,
Хлопчик з хрестом питає,
що буде в суботоньку.
Хтось каже: нічого не бійся,
я тобі ласки вділю,
Хто зі мною вмирав,
той воскресне зі мною в неділю.

***
Щоранку весна виходить з усіх укриттів.
Здається, ти знову маєш усе, що хотів.
Повітря тепліє, нема в ньому жодних тривог.
Поля свої до посіву готує Бог.
Рілля під ногами панцирна і тверда.
Люди, у вас війна, та не в цьому біда.
А в тім, що в коморах споловіло зерно після зим,
І не скаже ніхто, чи добре засіється ним.
І не скаже ніхто, чи точно воно проросте.
Знаю лиш я, однак промовчу про те.
Бо кожен має сіяти все ж своє,
Поки зерно ще є і земля ще є…
Бо сміливо весна покидає усі укриття.
Люди, у вас війна, та вона не здолає життя.
Повітря ламає навпіл розквітлий Бог
І ще теплим дає вам на двох чи на трьох.
Їжте, беріть, хай нині смакує всім.
А про безсмертя пізніше вам розповім.

litgazeta.com.ua

Не вернуться за стіл ні молоді ні гості
на столику – галузка жимолості
піна від капучіно й запах трав
стежки й дороги і книжки й полиці
торішній дощ крізь вірш тобі пролився
і місяць хтось як яблуко зірвав

Бо навіть зір як олівець загостриш
подумаєш: куди ж поділись гості?
Який хосен від віршів і дощу?
бо ті хто був – підточені повітрям:
попідставляєш слоїки і відра
позачиняєш вікна – Й від плачу

якоїсь птахи чи звірка нічного
ти так в житті й не зрозумів нічого
«Нічого, – скажуть, – є ще час й на це»
подумаєш – про що вони торочать?
Зодягнеш дощ мов гамівну сорочку
і він проллється на сухе лице

Однак цей стіл і капучіно зимне
не втримають твоє життя озиме
і не наситять вірш щоб навіть хтів
тримаючи стаканчик паперовий
ти ба – а звідки тут метелик пурпуровий
тримається за ниті золоті?

нізвідки – ні з життя – ані зі смерті
не купаний в джерелах ані в меді
метелик притомився і присів
спочатку на зап’ястя і на серпень
з прожилками на крильцях замість нервів
провісник може чи провізор слів?

Не знати звідки: з пирію? з капусти?
тремтливі крила – шалінові хусти
дзеркальні очі та узір з пилку
І спробуєш нарешті зрозуміти
що й ти колись отак будеш летіти
потрапивши у течію стрімку

zbruc.eu

***
камінна вода не має смаку
залізний вітер тихіший ніж шепіт
час стає іншим
коли наливається вщерть
небо над спаленим полем
напнулося глибше за землю
кожен із днів
повертає своє небуття
зайві прикмети події й рядки
в перелитому плетиві літа
сонце праворуч колосся угору
трава перегорнута ніч
перший двохсотий
обличчям у профіль до завтра

На фото Олександр Хоменко разом із дружиною Наталкою Позняк-Хоменко

Джерело: Національний музей літератури України