– Як видається, пані Надіє, Вам випав важкий тягар, а точніше – велика честь очолювати бібліотеку у часи найбільших випробувань для України…

– На цю посаду мене призначили у січні 2022 року. Я виношувала багато добрих планів, як розвивати культурний заклад і як зробити його цікавим для долинян, але у лютому того самого року події війни перекреслили й змінили моє життя, та й життя України, на «до» і «після». Спочатку панувала незрозуміла розгубленість: не знали, як повернутися до робочого режиму і що нас чекає далі. Але так тривало лише кілька днів, ми зрозуміли, що треба брати себе в руки й бути щонайперше інформаційним центром для долинян. Людей потрібно було інформувати про схеми розміщення укриттів і поведінку під час повітряної тривоги, про режим їх роботи, про комплектування «тривожної валізи», треба було надавати людям офіційну інформацію міської ради й т. ін.

До нас почали приїжджати багато внутрішньо переміщених осіб із прифронтових регіонів, які потребували нашої координаційної роботи у соціальній чи юридичній сферах та ін. І значна їх частина отримувала інформацію саме у нашій бібліотеці, адже ми стали для них, образно кажучи, ковтком свіжого повітря й оазою милосердя, своєрідним способом позбавлення від негативних емоцій від пережитого.

З людьми також працювали психологи – і з переміщених осіб, і місцеві. З нами вийшов на контакт «Карітас» УГКЦ з Івано-Франківська, працівники якого реалізовували проєкт ООН, спрямований на роботу з адаптації внутрішньо переміщених осіб, і майже всі свої заняття та майстер-класи провадили у нашій бібліотеці. Заняття проводили різні тренери, був священник з Вигоди отець Василь Паньків та інші, а координували й організовували роботу, зокрема і з розподілу гуманітарної допомоги, працівники «Карітасу». Я їм дуже вдячна за науку милосердя і за спеціальне відзначення мого внеску як керівниці бібліотеки у спільну справу.

– Я можу особисто засвідчити, що Долинська центральна публічна бібліотека працювала й далі трудиться для допомоги ЗСУ, адже не раз бачив, як ваші працівники плетуть маскувальні сітки, виготовляють «кікімори» чи набивають цигарки для наших захисників тощо.

– Ми зрозуміли, що, крім виконання основної роботи, зобов’язані також долучитися до допомоги нашим захисникам. Оскільки були якісь кошти на профспілкових рахунках, то спочатку закупили за них бронежилети, кілька тисяч гривень віддали у міськраду для придбання медикаментів. У центральній бібліотечній системі нашої територіальної громади, крім Долинської центральної бібліотеки, є ще двадцять сільських бібліотек-філій. І ми – працівники усіх цих установ – не раз переказували свої одноденні заробітки для допомоги ЗСУ. Разом з іншими наші працівники плели маскувальні сітки в одному з приміщень міста, сортували продукти та одяг тощо. Якось заступниця директорки бібліотеки із роботи з дітьми Ірина Холозінська запропонувала готувати для воїнів ЗСУ «сухі борщі». Почали роботу у приміщеннях бібліотек – вони у дитячій, а ми у центральній. Зібрали потрібне обладнання, придбали частину продуктів, а відтак оголосили про збір громаді, й люди активно відгукнулися.

Звісно, волонтерська робота, пов’язана із сушінням овочів до борщових наборів, потребує споживання багато електроенергії. Але до нас звернулися керівники одного з місцевих підприємств й запропонували сушити продукти у них. Ми так і зробили, й відтак уже тільки нарізали продукти та розфасовували у пакети. До нас активно долучилися, крім бібліотек, працівники відділу культури, художньої й музичної шкіл, музею «Бойківщина», клубні працівники сіл та міста. Виробництво було чимале – бувало, що й по дві сотні пакетів на день готували. Ми усвідомлювали, що наша праця надзвичайно потрібна: «сухі борщі» мали великий попит.

Але так склалося, що нині ми на якийсь час припинили фасування «сухих борщів» на означеному підприємстві. Колективи нашої бібліотеки, дитячої й сільських також беруть активну участь у благодійних ярмарках, які організовує відділ культури нашої територіальної громади. А за вторговані кошти закуповуємо потрібні продукти для приготування нашим воїнам «солодких перекусів». Від початку великої війни ми також набиваємо цигарки. Все купуємо за свої кошти й розфасовуємо у коробки. Робота дуже потрібна, бо цигарки миттєво розбирають.

У зборі харчових продуктів, спальників, карематів, медикаментів та іншого необхідного воїнам на фронті начиння велику роботу постійно проводить громада Гошева на чолі зі старостою Іриною Диндин. Вони дуже активні й уміють виявляти ініціативу, а пані Ірина – чудова організаторка. Часто ми зверталися по допомогу безпосередньо до долинян і люди відгукувалися. Свого часу з нами законтактувала конфедерація «Віче» – об’єднання українців у Латвії. Ними керує Богдан Тимків з Городенківщини. Вони приїжджали до нас і брали заготовки для виготовлення окопних свічок, взірці «сухих борщів» тощо, щоб налагодити їх масове виробництво. Відтак привозили з Латвії вже великі партії. Нині приганяють автомобілі, доставляють дрони.

З ними активно співпрацює наша міська рада. Члени «Віча» не раз брали участь у спільних заходах громади. Наша бібліотека започаткувала тісну співпрацю з доброчинним фондом «Характерник» із Запоріжжя, завдяки чому спільно вдалось охопити допомогою значно більшу кількість воїнів ЗСУ й забезпечити їх харчами та засобами гігієни.

Велика відповідальність у селах Долинської територіальної громади після вторгнення російських загарбників лягла на працівників бібліотек-філій. Вони долучалися і до плетіння маскувальних сіток, і до виготовлення продуктових наборів, а також брали й беруть участь у групах оповіщення від старостатів та інше, тобто були задіяні у всіх заходах для допомоги ЗСУ. Активно плетуть маскувальні сітки у бібліотечних і клубних локаціях у селі Княжолука, разом зі старостатом вони надзвичайно великий внесок роблять для допомоги ЗСУ. Як і бібліотека у селі Рахиня, а також громада Великої Тур’ї, де організовували благодійні ярмарки та коляди, виготовляли спеціальні перекуси для воїнів, утеплювачі для взуття, унікальні ватно-парафінові розпалювачі для «буржуйок» тощо.

Відділ культури також організував благодійну коляду, в якій брали участь на чолі з виконувачкою обов’язків начальниці відділу культури Іванною Мельникович та старостою села Малої Тур’ї Романом Луциком й бібліотечні працівники, й представники клубних установ міста і сіл та інші. Всі наколядовані кошти передали адресно на потреби ЗСУ. У нашій бібліотеці всі працівники долучаються до допомоги ЗСУ, але на волонтерському напрямі означу чотирьох – Надію Ровенчак, Любов Чолій, Оксану Озаришин і Марію Лученчин. Ці люди добре знають, що нашим воїнам потрібно будь-якої пори року, тож ми маємо добрі орієнтири у волонтерській праці. Та й, зрештою, чи не з кожної родини хтось воює на фронті.

– Як Ви разом з колективом бібліотечних працівників почуваєтесь у такій новій, на жаль, неочікуваній і незвичній ролі?

– Чим більше робимо, тим впевненіше почуваємося. Буває такий період, що не приїжджають волонтери. І ми – чи то з радості, чи розгубленості – вже задумуємося: а може, наша праця не потрібна воїнам. Але телефонний дзвінок від волонтерів знову повертає до реалій – наша праця потрібна, на її результати чекають на фронті. Завдяки волонтерству відчуваємо свою причетність до великої справи всього українського народу – боротьби з російськими окупантами. Головне, що ми свідомі того, куди прямує виготовлена нами волонтерська продукція, тому що маємо належний зворотний зв’язок. Знаємо поосібно, хто й до кого їде, бачимо світлини зустрічей і передачі допомоги тощо. Наші волонтери за свою працю отримали чимало заслужених подяк від різних частин ЗСУ…

Коли спілкувався з Надією Кушнірчук – скромною і не звиклою до хвалебних од жінкою, і коли в різних залах Долинської бібліотеки перекидався словами зі зрілими жінками чи ще зовсім молодими працівницями закладу, то не міг відбитися від гірких роздумів. Ці люди не виїхали за кордон, хоча могли безперешкодно стати втікачами від війни і ніхто б їм за це ніколи не смів дорікнути. Вони залишилися тут, в Україні, і роблять на своєму рівні все для нашої перемоги над лютим ворогом.

У кожного своя історія війни. Та я переконаний, що літопис війни – то не лише, хоч і насамперед, сторінки, написані діями ЗСУ, а водночас й слова про тих українців у тилу, які своєю непомітною, але нелегкою й дуже потрібною щоденною працею також наближають перемогу над російськими людиновбивцями.

Нині в усіх українців одна мета – перемога і мир, тож кожен долучається до їх наближення як може і робить що та скільки може. Я пам’ятаю, як два роки тому, першого дня повномасштабного вторгнення російських загарбників, близько п’ятої години ранку, мені військком написав у смс-повідомленні одне слово: «Почалося…». Ми зібралися у міській раді й вирішили, що в її приміщеннях буде штаб і центр волонтерської допомоги ЗСУ. Насамперед залучали допомогу від наших міст-партнерів і різних організацій, а також приходили долиняни й приносили хто що міг – гроші, харчі, одяг тощо. Адже тільки через пів року керівництво держави зрозуміло, як потрібно організовувати та провадити волонтерську допомогу. Та й органи місцевого самоврядування ніколи не працювали в такій ситуації. Викликів було дуже багато, але ми вчились їх долати.

Відрадно, що й наш керівний апарат, і всі працівники міськради, зокрема й управління культури та його структурні підрозділи – клуби, бібліотеки, музей – активно долучилися до волонтерської допомоги ЗСУ та нині й далі її належно провадять. Люди готують «сухі борщі» та інші спеціальні продуктові набори, плетуть маскувальні сітки й «кікімори» чи не в кожному сільському клубі та Долині. А міська рада допомагає тим, що компенсує витрати на електроенергію. Наприклад, тільки на покриття витрат за електроенергію під час роботи волонтерів у приміщенні міського кінотеатру міська рада вже переказала 465 тис. грн, а ще 54 тис. грн – за спожиту питну воду.

Наша бібліотека також від перших днів повномасштабного вторгнення окупантів стала справжнім центром волонтерської праці. Тут не лише готують різноманітні спеціальні продукти харчування для воїнів ЗСУ, а й разом із дітьми виготовляють листівки й малюнки для підтримки морального духу наших воїнів, провадять спеціальні заходи для внутрішньо переміщених осіб – навчають охочих української мови, знайомлять з нашими традиціями й обрядами, показують майстер-класи. Бо велика війна з російськими окупантами триває не лише на фронтах за звільнення українських окупованих міст і сіл, а й за душі людей. І в тому, що нині культурні редути у громаді надійні – велика заслуга й нашої Долинської центральної публічної бібліотеки на чолі з Надією Кушнірчук.

Іван ДИРІВ, голова Долинської міської ради територіальної громади.

Ігор ЛАЗОРИШИН, редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій з читачами

galychyna.if.ua

Ольго Миколаївно, якими мотивами ви керувалися, коли працювали над цією книжкою? Як музикант і педагог робили це з благодійних міркувань, щоб полегшити викладачам подання, а учням засвоєння матеріалу? Чи були впевнені, що на книжку знайдеться покупець і розраховували на комерційний успіх?

Мабуть, і те, і друге. Мені запропонували взяти участь у проекті «Вони змінили світ» – серії книжок про видатних особистостей – у моєму випадку – музикантів. Щось на кшталт «Дитячої енциклопедії», щоб дитина мала уяву про цих людей і про їхні досягнення. Гарна і корисна ідея: така довідкова література з урахуванням віку потрібна. Вишукуючи матеріал, натрапила на цікаві факти і зрозуміла, що краще буде зробити цикл художніх оповідань. І тому мій твір не ввійшов до серії: інші письменники писали  документально. Але я вважаю, що саме художність робить мою книжку корисною. Якщо документальну основу «одягнути» в художній сюжет – набагато краще запам’ятовується. Послала рукопис на міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» – і стала переможцем. Це був 2020 рік, якраз «ковід» був у розпалі, тому нагородження відбулося онлайн.

Чому головними героями своїх оповідок вибрали саме цих, а не інших композиторів? Вам подобаються їхні твори чи в біографіях були такі факти, які після літературної обробки стали б особливо цікавими читачеві?

Писала про тих, кого вивчають у музичній школі, чию творчість сама люблю й дещо знаю про них. Багато переслухала музики, перечитала  відповідної літератури. На основі одного цікавого факту писалося коротке сюжетне оповідання, у якому була вся необхідна інформація про композитора. Факт обирався так: якщо я його «побачила» в уяві, тоді починала  писати. Бувало, з двадцяти фактів не могла обрати потрібний. Шукала, поки не «загорялося червоне світло». Іноді знаходила одразу, іноді потрібно було багато чого перечитати. Музична література завжди була моїм улюбленим предметом: перехрестя музики й літератури. Коли літератор має музичну освіту, про музику писати легко. Знайшла інформацію, яку не знала до того часу. Це була цікава робота.

Коли ви вивчали фактологічний матеріал про ваших героїв, чи не виникало у вас відчуття, що деякі біографії зумисне «вибілені» чи,  навпаки, «зачорнені» з тих чи інших (можливо, пропагандистських  релігійних, етичних) міркувань?

Можливо, так воно і є, але нічого чорно-білого, про яке я б не знала, я не знайшла. Інтернет не такий уже і всеоб’ємний, як здається. Мабуть, шукати подібне треба в іншому місці.

Нерідко після знайомства із життєписом якоїсь знаменитості коментатори на форумах пишуть: «Краще б я цього не знав і насолоджувався тільки його творчістю». Буває й навпаки: життєві обставини та вчинки автора спонукають ознайомитися і з його творами. Як гадаєте, композитори, якими ви їх зобразили у вашій книжці, можуть викликати подібну реакцію?

Ні, такої реакції моя книжка не викличе. Не забувайте, що вона орієнтована на підлітків, і її мета – наблизити їх до розуміння і музики, і її творців, щоб вони побачили живих людей за парадними портретами. А втім, тільки музика має значення. І щоб там «не вчинив» Бах чи Бетховен – ми не перестанемо любити їхні твори. Вони для нас на дуже великому відстані часу. Сучасному школяреві важко уявити, якими вони були, про що мріяли, як жили. Художність оповідань домальовує те, чого важко побачити в сухих фактах. Саме в цьому я вважаю цінність моєї роботи.

Я не раз замислювалася: чому серед композиторів-класиків немає жінок? Проте художниць, скульпторок і особливо письменниць вистачає. І сучасні жінки пишуть здебільшого пісні, а от щоб мати такий інструментальний доробок, як, приміром, Енніо Морріконе, то й не знаю нікого. Чи немає у вас бажання хоча б вигадати героїню, яка створює серйозну музику?

У студентів мого часу був такий жарт: «Усі композитори чоловіки, і серед них тільки одна жінка: Карл-Марія Вебер». Не знаю відповіді. Думаю, були талановиті жінки, але суспільство того часу не дало їм можливості проявити свої здібності на цій ниві. Але я не можу уявити жінку, яка б мислила такими формами, як, наприклад, Бетховен чи Ліст.

Якби ви задумали написати другий том белетризованих біографій відомих композиторів, на яких кандидатурах зосередилися б? При виборі героя для вас пріоритетним були б його творчі здобутки чи випадки із життя, які послужили б перспективним матеріалом для літературного сюжету, що інтригує?

У пріоритеті – музика. Якщо вона того варта, є сенс вивчати життя композитора. Поки не планувала другого тому, але, думаю, варто придивитися  уважніше до українських композиторів.

Чи враховували б при створенні другої композиторської саги відгуки читачів на книжку, яку ми зараз обговорюємо? Чи знаєте вже їхні враження  і якісь побажання?

Книжка написана вже п’ять років тому, майже всі оповідання передруковані в газетах міста м. Дніпро й наших. Завжди – з теплими відгуками і зацікавленістю. Найтепліший відгук – від членкині журі «Коронації слова», яка особисто написала мені, коли прочитала рукопис. Ми з нею навіть зробили інтерв’ю в «Народному слові». Дехто з моїх колег  прочитав книжку в рукопису і чекав на її видання. Книжку активно купують, і саме це – найважливіший відгук. З того, що можна врахувати, тільки побажання написати й про інших композиторів… До речі, їх було 24, книжка написана у 2018 році, але я видалила 6 російських композиторів, коли підписувала до друку в 2023 році…

Літературним редактором і перекладачем уривків віршованих текстів арій і романсів, які я використовувала, є письменник Олександр Архангельський. Він теж має музичну освіту, що особливо важливо при перекладі віршів, покладених на музику: не кожен переклад можна фонетично пристосувати для вокалу. Літераторам-перекладачам, які не мають відношення до музики, проблему пояснити непросто. Мабуть, тому всі опери виконуються мовою оригіналу…

Дякую Володимирові Черкасову за рецензію, Олександрові Полячку, який написав змістовні довідки про кожного митця, видавчині Тамарі Самиляк, яка «не склала зброю» й підготувала до друку книжку в той час, коли я вже втратила надію на її видання, членам обласної комісії з книговидання й книгорозповсюдження, які проголосувала саме за цю книжку, що й зробило можливим донести мою роботу до читача. Дуже сподіваюсь, що вона допоможе учням мистецьких шкіл швидше засвоїти інформацію, студентам музичних закладів стане в пригоді як додатковий матеріал, щоб успішно скласти іспити з музичної літератури, а широкому колові читачів подати емоційно забарвлені оповідання, які надовго залишаються в пам’яті.

Бесіду вела Ніна Даниленко

У Національному музеї літератури України відбулась творча зустріч із поетом-воїном Олександром Хоменком «Обличчям у профіль…», на якій автор презентував свою нову книгу «У домі сухого серця».

Олександр Хоменко – український поет, есеїст, історик, музейник та військовослужбовець батальйону «Свобода» з промовистим позивним «Історик».

Кандидат історичних наук, до повномасштабного вторгнення росії в Україну – завідувач сектора «Музей української революції 1917–1921 років» у Національному музеї історії України.

У творчому доробку має низку монографій, чотири поетичні збірки та збірку есеїв.

Джерело: museumliterature

Radio NV

Під час війни видавці та продавці книжок опинилися у складних умовах, та попри це галузь не тільки встояла, але й розвивається. Багато компаній не тільки продовжують видавати нові книжки, брати участь у книжкових фестивалях, просувати українську книжку за кордоном, а й долучаються до соціальних ініціатив і допомагають фронту. Юрій Кривошея, співзасновник Yakaboo, розповів MediaSapiens про ініціативу «Книга на фронт» та інші проєкти платформи під час повномасштабного вторгнення.

— Юрію, як ви долучилися до ініціативи «Книга на фронт» та чому Yakaboo вирішила її підтримати?

— Участь у проєкті почалася з того, що до нас звернулися інші учасники ринку. Це дуже правильно, що багато людей дбають про наших військових, а також про важливість читання, про важливість книжки. І коли до нас звернулися «Культурні сили України» з пропозицією підтримати їхню спільну з Мінкультом ініціативу, ми одразу погодились і вирішили брати участь.

Зараз ми підтримуємо та популяризуємо цей проєкт, використовуючи всі наші ресурси. Враховуючи, що Yakaboo — це національна платформа, яка має всі можливі канали комунікації, ми намагаємося надати всі інструменти для того, щоби кожна людина змогла долучитися до цього проєкту. І, окрім забезпечення механіки самого процесу та залучення якомога більшої кількості людей до участі в цій ініціативі, Yakaboo надаватиме частину книжок безплатно, від себе, і відправлятиме їх на фронт.

Долучитися до ініціативи може будь-хто: кожна людина може за своїм бажанням прийти, купити будь-яку книжку та залишити в ній своє послання. Якщо хтось хоче сказати слова подяки, якось висловитися, побажати щось нашим військовим — він чи вона може написати це на листівці, вкласти її у книжку та передати на фронт через нас. Але це тільки «механіка», важливо зрозуміти й природу цього проєкту, аби він був дієвим.

Юрій Кривошея

Я хочу повернутися на майже 530 днів тому, коли почалося повномасштабне вторгнення. За цей час ми відкрили безплатний доступ до свого застосунку й створили інші можливості для того, щоб наші біженці, переселенці, а також військові змогли трохи перезавантажитися, коли є хвилинка, щось прочитати, отримати якусь додаткову енергію, підзарядитися й рухатися далі задля спільної мети. Ми отримали безліч подяк і зрозуміли, що це природний попит і ми мусимо це робити далі.

З 2014 року, коли почалася війна, ми запустили багато різних проєктів соціальної відповідальності. І один із них — це «Бібліотека для героїв». Ще тоді ми дарували книжки нашим військовим, отримували від них цілі списки потрібної літератури. Попит був різноманітний, були навіть книжки іноземними мовами — і це було дуже цікаво. Ми з великим задоволенням співпрацювали з військовими частинами, з підрозділами, зокрема з «Азовом» і не тільки. Тому, повертаючись до акції «Книга на фронт», брати участь у такому проєкті для нас — це продовження набагато довшої фундаментальної місії.

— Ви можете розказати, яких книжок зараз потребують на фронті?

—  Якщо дивитися на запити, які ми маємо від військових, то там, наприклад, профільна військова література, від інших — це бізнес-література, нонфікшн, від інших — це література англійською, французькою тощо. Ніхто не зупиняє свій розвиток чи можливість перезавантажитися залежно від обставин.

— Як довго триватиме цей проєкт?

— Прогнозувати зараз дуже складно. У всіх нас викликів сьогодні вистачає. Кожен сьогодні щось робить, діє, донатить, займається якоюсь допомогою. І, спілкуючись із багатьма людьми, я розумію, що кожен намагається допомогти якомога більшій кількості знайомих і незнайомих. Люди роблять по максимуму і допомагатимуть, наскільки стане їхніх можливостей. Але прогнозувати зараз, користуючись стандартними бізнес-критеріями — такий-то ринок, така-то кількість і тому ми робимо таку-то пропорцію, — це не дуже релевантно.

Сьогодні будь-яка допомога має значення: і книжка, і дрон, і тепловізор, і медикаменти. Все це важливо і все це потрібно робити разом і «на вчора». Оскільки ми частина цієї системи, то робити прогноз, скільки книжок буде та скільки потрібно, ми не можемо. Але кожна книжка, яка подарує усмішку чи енергію нашим хлопцям і дівчатам на фронті, на моє переконання, — це вже успіх.

Я хотів би, щоб ця акція стала успішною за будь-якими об’єктивними критеріями, щоб усі погодились продовжити її далі. Ця енергетика повинна тривати. Та ніхто не знає, скільки триватиме війна. І після перемоги нам усім треба залишатися мобілізованими, однією потужною силою, яка займається відбудовою країни, й не забувати, що кожен із нас повинен зробити максимум для реінтеграції військових у суспільство. Книжка — це один із дієвих інструментів, як можна досягти цього. Завдяки книжці можна оновити знання чи просто завантажитися позитивним мотиваційним імпульсом і рухатися далі. Саме тому я вважаю, що буде успіхом, якщо ця акція стане масштабною, це буде свідчити про те, що потреби військових — у фокусі уваги всього суспільства. Соціальна відповідальність повинна бути в нашій ДНК, стати частиною суспільства та бізнесу.

— У яких ще проєктах бере участь Yakaboo?

— Українці зараз перебувають не тільки в Україні. І Yakaboo як платформа має відповідні канали, ресурси, аби брати участь у багатьох акціях. Так, нещодавно був благодійний аукціон у Торонто в Канаді серед української діаспори — і ми надали туди наші книжки для того, щоб зібрати кошти для військових. Ще один проєкт — Бібліотека для героїв. Після 2014 року ми його запустили й будемо продовжувати. Ми зрозуміли, що повинні враховувати попит на допомогу та на книжки в абсолютно різних секторах.

Наприклад, у галузі психологічної реабілітації військових у нас є партнерство з проєктом «Do Ladu». Ми мали честь бути у шпиталях, спілкуватися з деякими військовими, які проходять відповідну реабілітацію. Для того, щоб не просто надати книжки, а все ж таки зрозуміти, що саме потрібно, чому це потрібно. Ще під час COVID-19, коли ми робили аналіз ринку, ми знайшли деякі дослідження. Одна з інституцій у Великій Британії доказово дійшла висновку, що паперова книжка є одним із дієвих антидепресантів.

Також ми допомагаємо наповнювати публічні бібліотеки. Нещодавно ми надали книжки чернігівській бібліотечній системі — центральній бібліотеці Чернігова, яка зазнала значних руйнувань від авіабомбардування в перші дні повномасштабного вторгнення, значна частина книжок була знищена та втрачена. Ми запропонували допомогу постраждалому закладу та передали книжки, які обрали самі працівники бібліотеки. Окрім цього, ми створили нову бібліотеку на центральному залізничному вокзалі Києва — у дитячому просторі «Спільно» від ЮНІСЕФ. Ми надали більшу частину книжок від Yakaboo, також на наш заклик наповнити цей простір літературою відгукнулися два десятки українських видавництв. Цю бібліотеку може відвідати будь-хто охочий.

Ще один проєкт ми реалізуємо з GenUkrainian. Її засновниця Оксана Лебедева вирішила займатися найскладнішими випадками дітей, які пережили травматичні події під час війни. З ними працюють лікарі та психологи за спеціально розробленими протоколами. І ми надавали літературу, яка була у програмі лікування та реабілітації дітей.

Ми також співпрацюємо з благодійним міжнародним фондом «Соборна», який зарестрований у Штатах, Україні та Європі. Ми є партнером для того, щоб робити все можливе, аби допомогти дітям загиблих героїв у навчанні чи надати їм будь-який додатковий контент.

Ще ми розпочали співпрацю з Асоціацією ветеранів-підприємців АТО за напрямком підтримки підприємництва, реінтеграції військових у суспільство. У нас є дуже важливе партнерство у проєкті безбар’єрності під егідою Олени Зеленської.

— Які книжки ви читаєте самі та можете порекомендувати українцям?

— Зараз я найбільше читаю юридичні документи, договори, бізнес-листи. Але однозначно рекомендую до прочитання книжку «Країна стартапів. Історія ізраїльського економічного дива». І це не тільки тому, що це була перша книжка, видана Yakaboo Publishing. А тому, що там є неймовірна кількість актуальних речей для нас, для України в цілому.

— Які плани у Yakaboo на найближчий рік?

— Після повномасштабного вторгнення у нас певний час не було доходу, але при цьому була спецмісія — врятувати приблизно мільйон книжок, вивезти їх із зон бойових дій, утримати команду, інфраструктуру. Разом із тим ми ще й продовжували реалізовувати наші плани із запуску нового сайта, доопрацювання застосунку та інших проєктів. Ми з цим впоралися. Тепер у планах — продовжувати, можливо, не з такою ж швидкістю, але рухатися за нашою дорожньою мапою. Враховуючи також і географічну диверсифікацію. У нас є суттєві напрацювання з деякими ринками — там, де дуже потужна українська діаспора, наприклад, у Канаді. І наша мета — поширювати цей підхід за межі України.

Олена Кот

ms.detector.media

Світ, очевидно, не впіймав не лише Григорія Сковороду, але й Сергія Осоку. Схоже, що Осоці, котрого неодноразово друкувало «Видавництво Старого Лева», байдуже до піару, впізнаваності, медійної метушні довкола свого імені. Інтерв’ю він дає рідко і неохоче. Можливо, тому й Вікіпедія про нього знає мало: народився у 1980 році на Полтавщині. Працював журналістом. Живе у Полтаві. Перші публікації художніх творів – у часописах «Рідний край» і «Кур’єр Кривбасу». А далі – багаторічна дружба зі «Старим Левом», видавництвом, рівень якого говорить сам про себе і про автора.

Осока пише в жанрі реалізму, хоча сам говорить в інтерв’ю «Главкому», що на всіх цих «ізмах» не розуміється. Можливо, це кокетування з боку улюбленця читачів, бо армія прихильників у Сергія немала. Його твори – за самовизначенням – походять «з життя». Але всі ми родом «з життя», проте не кожному дано розповісти про нього так, аби це було пронизливо і незабутньо. Осоці – дано. Його остання книжка прози «Три лини для Марії» та перевидані «Нічні купання в серпні», де мовиться про «простих» людей і «прості» матерії (баба, село, корови, Різдво, канікули, квашені помідори, ятері), заколисують. Це просто якась магія затишку, елегійна туга, яка згладжує гострі кути існування героя, а воно у нього – не просте.

Втім, непросто і нелегко нам усім. Особливо зараз, під час війни. З неї ми й починаємо, бо обійти цю тему навіть у розмові суто про мистецтво неможливо ніяк.

Сергію, існує цілий пласт творів, де книга (а радше – бібліотека) виступають чимось більшим, ніж тло, на якому розгортаються події. Це – вагома частина сюжету. Еталонний приклад – «Ім’я троянди» Умберто Еко. Люди активно пишуть книги про книги – буває, що заради них скоюють убивства героїв твору. Але чи не перебільшуємо ми значення книг?

Напевно, перебільшуємо. Нещодавно одна письменниця скаржилася, що ми багато років творили – за словами Ліни Костенко – «гуманітарну ауру нації», але прийшли танки та гармати і все це стало таким непотрібним, таким жалюгідним… Я приблизно те саме відчуваю. У нинішні воєнні часи я – автор кількох книжок – до власних творів маю зверхність. Надто вже безсилим виявилося все це перед злом.

Давайте тоді про зло. Вже десятки разів було сказано, що російська література з її буцімто правильними моральними настановами – про «сльозу рєбьонка», якої не вартує щастя цілого світу – виростила не одне покоління вбивць та ґвалтівників. Проте доводилося чути, що й на німецькому книжковому ринку 1920-1930-х років був справжній бум на сентиментальне, сльозливе чтиво для добропорядних фрау чи для домашнього кола. І це однак, не врятувало Німеччину від нацизму. Отож, книжка взагалі не впливає на емоційний, емпатичний розвиток людини?

Впливає, безумовно. Але це тоді, коли книжку читають. А щодо росіян… Пригадую знімки їхньої глибинки, на яку без сліз дивитися не можна. Це прямо – їхньою мовою – якась «мєрзость запустєнія». Про які книги там може йтися?.. Або такий приклад: перехоплена рік тому розмова, у якій росіянин каже жінці: уяви, вони для кота окремий корм купують. Не недоїдками годують, як це у росіян заведено, а – окремий корм… Про те, що так і роблять у світі, вони не знають. Тож знов таки – які там книжки, які вищі матерії?

Та навіть якби вони самі себе й читали, толку з того?.. «По камням струится Терек, плещет мутный вал, злой чечен ползет на берег, точит свой кинжал»… А чого ж це він такий злий, той чечен? Чи не тому, бува, що до нього на берег Тереку приперлися «асвабадітєлі»? Ви, до речі, під цим новим кутом зору російську літературу не перечитували?

Чи я їх перечитував? Та ні, я їх взагалі стараюсь уникати.

Вас як письменника, звісно, безліч разів запитували, як треба писати, а я спитаю, як треба читати, щоб чогось навчитися, щось перейняти, вирости врешті-решт?

У мене часто буває, що я виставляю якийсь текст, а під постом коментатори починають писати: «Гарно, але сумно». Оцей протиставний сполучник змушує замислюватись, а чому, якщо гарно, то повинно бути весело?.. А це насправді тому, що багато хто, ба навіть більшість, сприймає читання як відпочинок.

Люди читають для того, щоб відпочити. Вони взагалі не сприймають читання як якусь роботу, роботу думки чи, може, роботу душі. Хоча насправді у цьому і полягає суть мистецтва – в тому, щоб шліфувати, викристалізовувати, вивищувати, удосконалювати розум і душу. Саме для цього й існують книжки – не для розваги.

Поки ти пишеш, поки ти в процесі, ти – найщасливіша людина, тобі вітер дме в спину, підганяє тебе

Поговоримо про, так би мовити, творчий метод. Доводилося розчаровуватися в сучасних українських письменниках, які після яскравого дебюту сходили на пси, плутаючись у самоповторах. З одного боку, якщо ти любиш, скажімо, Стівена Кінга, то й розраховуєш на те, що він писатиме, як Стівен Кінг, а не як, приміром, Француаза Саган. Але, з іншого боку, клонування одних і тих самих прийомів, ба навіть слів та речень, втомлює. Де та золота середина між потребою дотримуватися впізнаваного стилю і потребою щоразу балувати читача новеньким?

Це дуже складне запитання. Пам’ятаю, коли вийшла моя перша прозова книжка «Нічні купання в серпні», критикеса Тетяна Трофименко написала на «Літакценті» рецензію, яка називалася «Лицар прекрасної баби». Вона зазначала, що загалом їй мій стиль дуже подобається, але на четвертому оповіданні вона почала битися об заклад, від чого помре моя наступна «баба». Мені часто кажуть: «та надоїли твої бабИ», «та хвате вже про дитинство, про село, про все це»…

Але я впевнений, що це не я сам пишу і не я сам вирішую. Що це хтось пише мною, тобто я лише інструмент. Як писала Ліна Костенко, «і то не є дзвінкий асортимент метафор, слів, – на користь чи в догоду. А що – не знаю. Я лиш інструмент, в якому плачуть сни мого народу».

От і тут десь так. Буває, текст приходить серед ночі. Я тільки-но ляжу спати, а бачу, що ні – треба вставати і писати, бо воно мене не відпустить. І от я встаю, продираю очі, роблю каву і починаю писати. Це не я вирішую і, може, воно й самоповтор – це вже згодом стане ясно. А поки ти пишеш, поки ти в процесі, то ти – найщасливіша людина, тобі вітер дме в спину, підганяє тебе. Я обожнюю оце відчуття – вітру в спину.

А далі хай вже хтось інший вирішує – що у мене: впізнаваний стиль чи самоповтор. Може, у тому є щось і від того, і від іншого. Поки що у мене вийшли дві приблизно однакові за духом, так скажемо, книжки прозові. І я не знаю, чи буде третя. Я пробував інше. Починав писати фентезійний роман, але вітер у спину деякий час дув, а потім стих. І я зрозумів, що не вмію писати з потреби. Я можу писати тільки з натхнення, сліпо йому підкоряючись.

Вперше в Києві, 2000 рік. Праворуч від Осоки – поетеса Наталка Фурса, ліворуч – поетеса Надія Калениченко

Щоб завершити тему із впізнаваними письменниками та початківцями. Кого ви прочитаєте першим – старого кумира чи дебютанта, щоб спробувати щось нове?

Для мене немає значення – дебютант переді мною чи не дебютант. Я можу повестися на думку людей, яким довіряю, смаку яких довіряю. Моя подруга порадила мені почитати книжку Мадлен Міллер «Цирцея» – я прочитав і не пошкодував. А чи в неї це перший роман чи десятий – мене це взагалі не цікавить… Сам я вже не перший рік редагую тексти, тож можу сказати, що вичитував і прекрасні, просто геніальні романи дебютантів і слабкі твори досвідчених авторів, і навпаки.

Українські письменники, а точніше – українські письменниці страждають на одну ваду. Якщо це не детектив і не фентезі, а роман «про стосунки», вони неодмінно притягнуть у нього свій власний досвід. Читач, таким чином, дізнається про всі альковні таємниці мисткині Ікс, Ігрек та Зет. Все це відбувається через нестачу фантазії чи завдяки вірі у власну винятковість?

Також непросте запитання. Я думаю, що є автори, які можуть вигадати сюжет, а є автори, які можуть передати тільки те, що було. Нещодавно я редагував два романи однієї авторки. Перший роман у неї був вигаданим від третьої особи – він читабельний, але це другий, якщо не третій ряд – без шансів залишитися в літературі, ну чтиво собі та й чтиво. А потім вона написала книжку про свій досвід у повномасштабній війні, як вона це все переживала – від першої особи, і книжка вийшла прекрасна.

Тут важливо свою стежку намацати. Комусь удається краще писати вигадане, комусь – описувати правдивий досвід (ну, може, не без того, щоб з двох-трьох людей зліпити одного персонажа).

До речі, у мене цікава історія з моїми оповіданнями – вони всі написані «з життя». Коли я їх друкую на ФБ, до мене в приват приходять односельці і починають говорити: «а хіба вона отам і отак умерла, хіба її машина збила?» Та ні, це ж художній твір. Щось я взяв із життя, а щось я довигадував. Та для деяких людей важливо, щоб прототип – якщо він упізнаваний – був описаний так, як людина з реального життя. А інакше вони це розцінюють мало не як зраду.

А загалом я нічого поганого не бачу в тому, що люди, як ви кажете, свій інтимний досвід протягують у книжку. Проблема ж не в тому, ЩО написано, а ЯК написано. І тут навіть виник такий новий жанр – псевдобіографічний. Приміром, Джаннетт Воллс написала роман «Скляний замок» – прекрасна книжка, до речі. Там письменниця нібито розповідає про своє дитинство, але насправді то суцільна вигадка. Але яка, зрештою, різниця? Якщо книжка добре написана, вона тебе не відпускає і має право на життя.

Ви слушно згадали про те, що досить часто читач сприймає все, про що пише письменник, як його власну сповідь. Мабуть, логіка тут така: написано так добре, що вигадати це неможливо, можливо тільки пережити. Кому як не вам про це знати, адже вас постійно ототожнюють з вашим героєм – зворушливим та емоційно тендітним хлопчиком / хлопцем / чоловіком з його болісним дитинством та ностальгією за селом, бабою, дідом тощо. Вас як автора це тішить чи дратує?

Оскільки читацькі емоції часто бувають негативні та рикошетом б’ють по героях, хай навіть вигаданих, то це неприємно. Щоразу доводиться вкотре пояснювати, що текст – художній, що якщо він і описаний на основі якихось подій, то події відображені не повністю.

Є у мене один текст, який я щороку ставлю у день народження матері і який називається «Мамині іменини». Він популярний, його лайкають, але водночас і з’являються коменти про те, що хтось засуджує мою матір, бо його власна мама була краща і пекла торти для дитини, а не для якихось там колег по роботі.

Тобто читачі реагують не на художній твір, а на історію, яку вони намагаються як шапку нап’яти на свою голову чи на своє життя. Хтозна, чому. Мене це дивує, так. А якщо чесно, то й дратує. І це стримує, коли хочеться написати про щось іще – думаєш, ой та ну його, бо зараз почнеться…

Сергію, можна просто відключити коментарі або звузити коло коментаторів…

Це нецікаво. Фідбек же хочеться отримати…

Ну ви вже визначайтесь…

Думки інколи бувають дуже навіть цікаві. Хоча здебільшого відгуки такі: «звідки ви знаєте про моє дитинство, адже ви описали саме його». Або такі: «ніби вдома побувала / побував». Мабуть, головний секрет успіху – це щоб був резонанс, а він виникає, коли автор вміє емоційно наповнити кожен рядок, змусити його вібрувати.

Ще у мене є оповідання «Пішла дівчинка до лісу» – з відкритим фіналом. Маленька дівчинка сама у великому лісі, вона поранилась, з ноги тече кров… І завжди жінки приходять в коменти і пишуть: ну скажіть, що дівчинка не померла, скажіть, що вона жива… Я намагаюсь пояснити, що за текстом немає нічого, що б я особисто про нього не думав. У французького філософа Ролана Барта це називається «концепція смерті автора». Це коли текст вже стався, вже відбувся, і автор нічим не може допомогти читачу.

І якщо вам не зрозуміло, померла дівчинка чи не померла, то у вас є варіанти.

Дівчинка не померла, бо вона ж не вену собі розпанахала, а ступню подряпала…

Це ви даремно. Ми якось гралися у дитинстві і розбили каганець. Так дід уламком ногу порізав так, що його згодом ледве врятували.

Проблема ж не в тому, ЩО написано, а ЯК написано

Бачите, автор не настільки мертвий, якщо дискутує з читачем. Але скажіть, після прочитання книги має тягнути загуглити автора? Або навпаки, якщо книга добра, не варто дізнаватися подробиці з життя того, хто її написав, аби ненароком не розчаклувати твір?

Іноді – так. У цьому – сила мистецтва, і це не тільки книжок стосується, але й фільмів, приміром. Коли хочеться знати про автора більше… Іноді захопишся кимось, відкриваєш Вікіпедію, а там у людини або погляди не такі, яких би тобі хотілося, або ще щось. Думаєш, боже, краще б я цього не робив і перебував у солодкому серпанку ілюзій.

З Ольгою Герасим’юк

Наскільки складно породити сюжет еx nihilo (із нічого)? Для цього потрібно – що? Фантазія? Гнучкий розум? Терпіння, щоб усе не зіпсувати, поспішаючи до фінальної крапки?

А мене немає такого досвіду абсолютно. Я ж з тих, хто пише, «як було». Є в мене винятки, кілька оповідань, які написані в дусі народної містики, але навіть там немає ніяких принципово нових героїв чи вічних образів.

Але коли ви сідаєте писати твір, то продумуєте усе в деталях, від та до: зараз, мовляв, я створю такого-то героя, запрограмованого викликати такі-то емоції? Чи результат подекуди дивує вас самого?

Ні, я цього не роблю… От, приміром, у мене є текст, який я вважаю найкращим. Його назва дала назву збірці – «Три лини для Марії». Як він виник? Я лягав спати, була п’ята ранку (так, для мене це нормально), і я побачив її – Марію. Жінку вже в літах. Побачив, як вона стоїть і чистить рибу. І все, і я зрозумів, що треба бігом сідати й писати, хоча я не знав взагалі, про що я там буду писати. Далі вже само повело. Тобто ніякого у мене плану немає.

Я ніколи не знаю, чим все закінчиться. І які там герої будуть. Єдине, що я цей текст потім трохи переписав, щоб лише наприкінці стало зрозуміло, що Марія – сліпа. То я всі згадки про її сліпоту з тексту поприбирав і залишив тільки наприкінці, щоб воно трошки несподівано було. Оце, власне, і вся редактура.

Є ще у мене твір «Діда Грицька поховають завтра», можна сказати – автобіографічний… Мене, між іншим, якось запитували в інтерв’ю, наскільки мої твори автобіографічні. То я взяв та й відповів, що на 73%…

А потім у коменти прийшли читачі і написали, що Осока топить за Зеленського… Але вибачте, я вас перебила…

Я про оповідання… З ним було так само. Ранок, я лягаю спати, закриваю очі і бачу, що мені – 16-17 років, я йду в травні, увечері, коли вже майже темно після дощу, купатися на річку. І все – я скочив з ліжка і написав текст, який на мою думку вийшов дуже непогано.

Ви власним результатом переважно задоволені? Ось ви поставили фінальну крапку і думаєте: боже, ну це ж просто геніально… Чи які у вас емоції після завершення?

Буває, що й незадоволений. Та тут річ у тому, що кожна людина – або спринтер, або марафонець. Я – спринтер. Якщо у мене зараз з’явилось натхнення, то це – на сорок хвилин. Максимум – на годину двадцять. Якщо я не встигаю написати твір – натхнення каже: «Ну все, хто не встиг, той спізнився. Бувай!». Але як я вже текст написав, то написав. Написати я маю «за раз», не бувало ще таких прецедентів, що я щось робив у два чи три заходи. Потім я можу трохи відреагувати, але мені вже так кортить поставити його на ФБ, що…

Я от ніяк не зрозумію, ви – людина самокритична, точніше, самоіронічна у цій відповіді, чи якраз навпаки. Хочете сказати, що ви за годину встигаєте написати оповідання на кілька сторінок?

Так. Змушений. Я або пишу за годину, або якщо я розумію, що не пішло, то я той файл просто видаляю.

Ваш герой, який так полюбився читачу (тільки вам відомо, скільки у ньому відсотків від самого Сергія Осоки), рефлексує на тему дитинства, котре, попри навіть вітчима-садиста, було тим ідилічним утраченим раєм, до якого прагне, мабуть, кожен читач. На вашу думку, людині взагалі властиво шукати краще у минулому?

Не можу сказати про кожну людину, але мені це властиво, так. Я про це говорив в усіх своїх інтерв’ю, що у людини упродовж життя є свій найголовніший час. Зараз я думаю, що мій найголовніший час був у минулому. Хоча підсумки будемо підводити, коли я вже помру. Якщо тоді я зможу щось комусь пояснити…

Давайте краще зараз, поки всі живі.

Особисто я черпаю натхнення з минулого. Але кожна людина сама для себе сама вирішує.

Скажіть, із нинішнім розвитком ютюберства, інстаблогерства та фіксації моменту «тут і зараз» виживе тільки нон-фікшн? Людині можуть перестати подобатися історії про вигаданих героїв?

Не думаю, що так буде. Я вже згадував про Мадлен Міллер: вона пише про грецьких богів. І це прекрасні книжки, бо авторка – чарівниця. Коли вона описує, як морська богиня Фетіда сидить на дні моря на дерев’яному, грубо обструганому табуреті, а довкола шиї у неї замість намиста обвивається змій, то це просто офігенно. Не знаю, кому як, а мене занурює у священний трепет. І це вже такий фікшн, що далі нікуди, бо там не тільки про тих богів, які були, але й про тих, яких не було.

Ні, без фікшну буде нудно.

Сергій Осока та Мар’яна Савка, засновниця та очільниця «Видавництва Старого Лева»

Якщо ми вже не вперше згадуємо Міллер, то скажіть, наскільки глибоко український читач інтегрований у пласт творів, написаних не в Україні і не про Україну? Ми багато знаємо про літературний світ за порогом «нашої хати»?

Це запитання більше до видавців. Вони краще розкажуть, який у нас пласт перекладної літератури. Хоча якщо почитати Ганну Улюру, яка й англійською читає та відстежує усі новинки, то висновок такий: якщо захочеш чимось цікавитися – будеш цікавитися. Тут, щоправда, знадобиться знання ще однієї або кількох мов. Але якщо це не стане читачам на заваді, то чому б і ні.

Ну а своїх власних авторів ми хоча б знаємо?

Кожен – у міру розмірів власної бульбашки. У когось вона більша, у когось – менша. От я, наприклад, уявлення зеленого не маю, про що пише той самий Кідрук. Хоча ні, зелене уявлення я якраз маю. Була у мене одна його книжечка, я погортав і зрозумів, що – не моє. А хтось читає детективи, хтось любить Любка Дереша чи Андрія Любку, комусь подобається Люко Дашвар, і – відповідно, читач відстежує усі їхні новинки і знається на їхніх творах.

Ви когось з українців для себе останнім часом відкривали?

З українців – ні, але нещодавно вичитував мемуари графині Лянцкоронської, польки, яка написала про Другу світову війну. От її я для себе відкрив.

В українській літературі останнього часу вже почав виникати пласт воєнної прози та поезії. Можливо, щось читали і ви. Можливо, редагували. Для вас це – хайп на гарячій темі (незалежно від якості твору!) чи цілком виправдана рефлексія?

Звичайно, виправдана рефлексія. Але я ж не можу залізти в голову автору, щоб зрозуміти, що це для нього – хайп чи не хайп. Природно, що ці тексти з’являються у такій кількості, бо кожному треба відрефлексувати для себе чи й не тільки для себе. Хтось пише про власний досвід, хтось – уявляє війну з розповідей. В кожному разі це особиста справа кожного. Інша річ, що ми говоримо про твори різної якості мистецької вартості, але це теж нормально. На всі теми є твори різної мистецької вартості

Мені, до речі, торік кілька разів писали: все, кидайте писати про село, пишіть про війну. Я навіть замислився про це, але зрозумів, що у мене не вийде. У мене просто зовсім інший набір фарб.

Скільки треба часу, щоб подія – та ще й така, як війна! – «відстоялася» перш ніж хтось візьметься за її художнє переосмислення?

Я не знаю, як на це відповісти. Якщо якийсь твір написався, значить, так мало бути, і не має сенсу про це філософствувати.

Наостанок про відносини митця та держави. Не секрет, що майже нікому з українських письменників не вдається прогодувати себе винятково письменством. Майже всі живуть з суміжних занять – переклади, редагування тощо. Це прикро чи прийнятно? І що має робити держава, аби підтримати своїх?

Поняття не маю, що має робити держава. Я собі редагую книжки, і мене все влаштовує. Я довго до цього йшов – після того, як десять років відтрубив начальником відділу реклами на телебаченні. Це були прокляті роки. А тепер мені нормально. І якби не було війни, то вважав би себе повністю щасливою людиною.

Наталія Лебідь, для «Главкома»

Усі фото Сергія Осоки
glavcom.ua

У етері на Радіо Культура дослідниця розповіла Ірині Славінській про дві війни Лесі Українки: боротьбу із хворобою, яка розтягнулася на 30 років, та супротив імперії.

Про спробу переосмислити біографію Лесі Українки, у якій переплелися хвороба і творчість, Україна і «чужина», політика й література, про те, хто така Сивілла і чому її ім’я стоїть поряд з іменем Лесі Українки, — читайте в інтерв’ю Суспільне Культура.

Ви у своїй книзі звертаєте увагу на тему колоніалізму, спротиву і боротьби. Це вкрай актуально в часи, які Україна переживає зараз…

Книгу я писала до повномасштабного вторгнення. І попри те, що моє зацікавлення було сконцентроване на іншій темі, я, звісно ж, не могла оминути питання колоніалізму, спротиву та постійної боротьби з імперією. Сама Леся Українка говорила про те, що мала не одну війну: війну з хворобою, яка розтягнулася на 30 років, і війну з імперією.

Я цю тему досліджувала, коли детально аналізувала стосунки і вплив Драгоманова на Лесю Українку. З одного боку, вона йшла слідами Драгоманова, з іншого — вона з ним часто сперечалася. Була, скажімо так, неслухняною ученицею. Тож зараз я з великим задоволенням дописала б ще один розділ, який би я присвятила саме цій боротьбі з імперією. Він би вкотре показав, наскільки багато облич та іпостасей має Леся Українка.

Онлайн-презентація цієї книги випала на другий день повномасштабного вторгнення, але все одно відбулася…

Останні матеріали до цієї книжки я надіслала ввечері 21 лютого 2022-го. А оскільки день народження Лесі Українки припадає на 26 лютого, я хотіла в цей день провести онлайн-лекцію і розповісти про цю книжку, про свої ідеї. Попри шок та небезпеку через початок війни думок скасувати лекцію у мене не було. В тій ситуації вона була потрібна і мені, і слухачам. І хоча паралельно з моїм голосом лунали сирени та вибухи, це нікого не зупинило. Це був мій меседж, мій спротив, мій протест. Це була моя спроба показати, що ми тримаємося і прокладаємо діалог до світу. Це був мій голос на захист нашої спадщини, історії, культури. І я була дуже вражена, наскільки великою була тоді аудиторія. Леся Українка стала своєрідним щитом, нашою опорою, нашим захистом і зброєю в ті дні.

Ця воєнна реальність показала, що слово може бути зброєю.

Абсолютно! Я не припиняю перечитувати Лесю Українку і вкотре переконуюся, як її сенси звучать в унісон з теперішнім часом. Не варто думати, що Леся Українка — це щось далеке, віднесене в часі й в історії. Леся Українка і війна, Леся Українка і імперія — це теми, на які можна дуже довго говорити.

Що б ви радили прочитати з Лесиних творів у контексті війни?

Це, безумовно, «Кассандра», де головною є тема Троянської війни. Леся Українка у когось прочитала, що кожен відомий письменник мусить написати про Троянську війну. Вона говорила, що, мовляв, от і я вже написала. Цей твір багатьма сприймається як історичний. І Леся Українка з цього підсміювалася, тому що коли вона писала про інші краї і інші часи, вона завжди писала про себе і про Україну. Ця драма нині дуже актуальна. До речі, коли я подивилася допрем’єрний показ нової постанови «Кассандри» в театрі імені Івана Франка, я була вражена, наскільки вона сучасно звучить, як в наше життя через цей твір вривається тема війни.

Раджу також почитати її поему «Бояриня», яку Леся написала, будучи в Єгипті. У книзі я пишу про оцю її віддаленість, чужинство: бути збоку й одночасно всередині. «Бояриня» — теж про чужину, про колоніальність, про імперську людину, про гібридну українську людину, яка йде служити імперії нібито на користь своїй батьківщині. Але зрештою імперія її поглинає.

Ваша книга називається «Леся Українка. Книги Сивілли». Хто така Сивілла, і чому її ім’я поряд з іменем Лесі Українки?

Сивілла — це давньогрецька пророчиця. Це міфологічна постать, пов’язана з письмом, із книгами. Загалом, це феміністична тема, і вона є однією з провідних в книзі — тема жіночого письма і жінки як автора. Сивілла — володарка сакральних пророчих книг про долю. Коли вона пропонує ці книги римському імператору, він не вірить їй і наказує їх спалити. Залишається тільки невелика частина, яка стає священною для Риму та по якій згодом передбачають майбутнє. Ім’я і книги Сивілли — це прообраз жіночого письма й місця жінки в літературі. Для мене ця назва дуже символічна, тому що тема жінки як автора, як пророка — одна з основних у творчості Лесі Українки. В «Кассандрі» Леся Українка теж порушує питання, а ким є жінка у війні: вона жертва, бранка, учасниця; яка її доля, і хто їй вірить. Адже трагедія Кассандри — те, що їй ніхто не вірить,  тому що вона жінка і не має права бути пророком.

Чи ототожнювала Леся Українка себе з образом пророчиці, якій не вірять?

До певної міри так. Вони часто обговорювали цю драму з Ольгою Кобилянською. Кобилянська активно спонукала Лесю Українку її завершити. Найвиразніше, найінтимніше зізнання Лесі Українки про «Кассандру» ми знаходимо в листі до Кобилянської. Там справді йдеться про жіноче письмо і авторство як таке. Леся Українка зіставляє два типи пророкування — Кассандри і її брата Гелена, який теж був віщуном. Гелен — це модерний світ, в якому ми живемо, де медіа відіграє дуже важливу роль і де іноді потрібен обман.

Тобто це образ не дуже доброчесних медіа?

За цим усім стоїть значно глибша полеміка Лесі Українки і модерним часом. Одна з тем «Кассандри» — це старий материнський, патріархальний світ і модерний світ.

Тема хвороби Лесі Українки широковідома, й сама Леся писала: «Аби зрозуміти поета, потрібно відвідати його лікарню». Як сама письменниця ставилася до своєї хвороби?

Тема хвороби Лесі Українки, над якою іронізувала Оксана Забужко, називаючи Лесю «великою хворою», дуже інфантилізує і примітизує письменницю. Бо ми одразу отримуємо посил про «бідну нещасну хвору Лесю Українку». Осип Маковей в одній із перших рецензій 1923 року пише про її сумний настрій, бо вона хвора тощо. Пізніше Франко, можна сказати, ввів цю тему, сказавши: «Ця хвора слабосила дівчина виявилася чи не найсильнішим мужчиною в нашій літературі».

Хвороба — дуже серйозна культурна, антропологічна, соціальна, економічна проблема. З хворобою пов’язано не лише те, що Леся Українка страждала і боролася з нею — це радянська парадигма, і цей посил прийнятий у нас. І мене це завжди дратувало, як і премія Лесі Українки для дітей, як і образ Лесі Українки як дівчинки, до того ж хворої. Хвороба — це те, з чим Леся Українка жила з дитинства, і це впливало на умови її життя. Вона змушена була постійно виїжджати на лікування. В листі до Драгоманова вона писала, що від неї вимагають «рослинного» життя, а вона не хоче так жити. Її лозунг — поки пишу, я існую. Хвороба Лесі Українки означала знайомство із зовсім іншими сферами життя: це не побут, не село, не бібліотека, не університет. Це лікарні, санаторії, курорти.

Прочитавши вашу книгу, я усвідомила, що Леся Українка — людина з інвалідністю. І в її повсякденному житті, крім санаторіїв і курортів, є милиці, процедури, уколи, операції.

Вона стикнулася з тим, що стає, зокрема, і об’єктом медичних маніпуляцій, змушена була носити якісь важкі апарати для того, щоб вона могла ходити. Тобто ми виходимо в сферу, в цілий напрям культурної антропології, який досліджує роль хвороби в житті, в роботі, в обставинах, у світовідчутті людини. Як через неї можна прочитати більші сенси буттєвості як такої.

Для Лесі Українки хвороба стає тим, через що вона відкриває себе: з одного боку, вона бачить себе зсередини, як суб’єкт, як людину активну, з іншого боку, вона бачить себе об’єктом чужого зору, зокрема, медичного.

Вона, пройшовши операції, багато про це писала. Її листи — це послання, які дозволяють говорити про те, як у Лесі Українки формується оцей інакший погляд, не побутовий, не романтичний, не пейзажний. Це погляд через відсторонення, відчуження. Вона пише на такі теми, які не дуже обговорювалися, вона пише про морфій, пише про істерію. Вона писала, що страждала від двох недуг — туберкульозу та істерії.

В ті часи це був досить поширений діагноз, який часто ставили жінкам, називаючи ним що завгодно: і стрес, і післяпологову депресію.

Так, істерія — це ціла окрема тема кінця XX століття. Значення цієї теми в культурі й літературі важко переоцінити, тому що це відкриває епоху модерності. Без цього взагалі важко уявити літературу XX століття. Це тема біологізації людини. Літературу модернізму не можна собі уявити не лише без естетики потоку свідомості, але й без людини тілесної. Тілесна людина входить у літературу в кінці XIX століття. І Леся Українка ввела цю тему.

Хвороба Лесі Українки має цілком закономірний наслідок — потребу багато мандрувати. Існує інфраструктура санаторіїв, курортів, але це певною мірою і туризм. Тобто Сивілла — це і мандрівна пророчиця?

Почну з курортної культури, яка теж формується в кінці XIX століття. Це теж частина модерності, модернізму. Виникає нова культура, будуються санаторії, з’являється мобільність. Леся Українка вживає термін «дачна культура». Вона, до речі, курортній темі присвячує два своїх оповідання — «Жаль» і «Над морем». Загалом, в літературі є безліч творів, де дійство відбувається саме в санаторії чи на курорті.

А якщо подивитися загалом на її подорожі, можна сказати, що в Україні вона прожила значно менше, ніж в інших країнах. Вона сама казала, що була ніби витіснена за межі України. Вона померла на Кавказі, багато часу проводила в Криму, лікувалася в Італії, останні три роки жила в Єгипті. У неї була жага пізнань, в кожній країні вона знайомилася з життям людей, відвідувала музеї. Леся Українка і орієнталізм — це одна з тем, яка вже починає досліджуватися, і це одна з величезних тем в житті письменниці.

Тамара Гундорова. Джерело: Книжковий фестиваль Book Space

Ви повернулися з Принстона, де читали курс, присвячений українській літературі. Наскільки у світі знайомі з українською літературою?

На жаль, і в Принстоні, і в інших західних університетах домінує русистика. Я читаю курс про українську літературу — і це відбувається вперше в історії Принстонського університету. Приємно, що є зацікавленість серед професорів та студентів. Леся Українка може бути однією з ключових постатей в контексті розуміння, що таке імперія і деколоніальність. Поїхавши на операцію до Відня, побачивши західний світ, побачивши Європу, вона пише в листах, як «відчуває сліди кайданів на руках». Вона відчуває, що таке свобода і що таке несвобода. Відтоді ця тема стає для неї однією з головних.

Драми Лесі Українки, її переписування світових сюжетів засвідчують потужну інтелектуальність, яка стоїть на рівні з великими іменами. Мені дуже шкода, що ми так себе недооцінюємо. Теми і сюжети, яких торкається Леся Українка, — неймовірно цікаві та глибокі.

Від якого міфу про Лесю Українку варто відмовитися раз і назавжди?

Я б хотіла, щоб ми позбулися дещо примітивного уявлення про «Лісову пісню». Це текст, який має багато шарів: екологія, творчість, творення світу. В цьому творі Леся Українка вчить нас розуміти інакшу людину.

Ірина Славінська

suspilne.media

Софія Челяк

suspilne.media

Доля мене провадила, провадила й допровадила до художнього перекладу. Ще в дошкільному віці мені поталанило побувати за кордоном. Упродовж 12 років я щоліта перебував у франкомовній родині, де набирався мови. Згодом це переросло в мій перекладацький фах.

Мені пощастило, що французька мова для мене майже рідна, тому я перекладав не лише з французької, а й французькою. Було спілкування з провідними постатями української літератури через переклад – я перекладав Дмитра Павличка, Івана Драча, Бориса Олійника, Павла Мовчана.

Коли почалася війна, я віддав у друк антологію української поезії від Шевченка до наших днів, понад 50 поетів, перекладених французькою, а також оновлений переклад «Історії українського народу» Михайла Грушевського. Ці проєкти зіграли свою роль у тому, щоб майже щодня на французькому та франкомовному телебаченні, радіо, у пресі інформували про стан речей в Україні, на фронті.

Причина війни – глибинний антагонізм між європейською і неєвропейською культурами. Українська культура бореться не лише за самоствердження, а й за ту систему цінностей, які сповідує європейська цивілізація.

Той час, що залишається поза викладацькою роботою, присвячую просвітницькій роботі. Завдяки цьому зросла кількість наших симпатиків у франкомовних країнах. Була підтримка нашого війська, волонтерського руху, переселенців. Тобто література також допомагає привернути увагу до України.

Довоєнне життя Києва наближалося до того, що я побачив іще в 1990-х у Франції. Ми впритул наблизилися до європейського способу життя.

Франція вразила тим, що в них повністю збережено історію. У нас багато що зруйновано, бо постійно велася боротьба за виживання.

У Франції розвинуті демократичні традиції, може, навіть занадто. Французи підтримують Україну, бо розуміють, що це боротьба за свободу й демократію, а це для них першочергові цінності.

Я добре розумію бельгійців. З одного боку, в них є комплекс меншовартості перед Францією – культурною метрополією, з іншого боку, в них розвинена самоіронія – кепкують із самих себе. Цим вони схожі на українців.

Після війни державні інституції мають дбати, щоб за кордоном виходили вершинні твори української літератури, а не лише сучасники.

Держава має створити панорамне бачення української культури за кордоном. Це дасть набагато більший результат, ніж перекладуть якогось окремого сучасного автора за державний кошт.

Свобода митця – не у служінні собі, а у служінні й допомозі якомога ширшим колам

Серед діячів культури в Європі багато людей, які не розібралися, що нині відбувається між Росією і Україною, й агресивно підтримують проросійську лінію. Із часом їх стане менше, оскільки Росія перестане фінансувати власні європейські проєкти і відбудеться прозріння щодо того, чим насправді є російська держава і як вона використовувала культуру як засіб експансії.

Були спалахи інтересу до української культури під час Революції гідності, але Україна недостатньо цим скористалася.

Коли я приїхав до Кіото з Токіо і вийшов із поїзда, моя перекладачка, професор Маріко Сумікура, вже після першого погляду сказала: «Ми будемо великими друзями». В Японії глибше відчуття людини на всіх рівнях.

Японія – це той світ, куди хочеться повертатися.

Чимало хто з моїх друзів і колег іще перед війною виїхав за кордон і дивувався, що я залишився. Є таке прислів’я: «Де родився – там згодився». Ніде людина не почуватиметься так, як удома, і ніде не одержить стільки підтримки, як від своєї землі, своїх людей.

Формула комфорту досить проста, вона не залежить від матеріальних благ – це близьке коло. Воно може бути вужче чи ширше. Що ширше це коло в письменника і що сильніший вплив на це коло через слово, то більша його відповідальність за кожну хвилину свого життя.

Нині перед нами такі приклади героїзму на фронті, у волонтерському русі, що зупиняєшся й думаєш: «Ні, треба встигнути зробити щось краще, для того щоб допомогти».

Найбільша відповідальність у письменника – перед своєю землею, а вже потім перед рештою світу.

Служіння – найвищий вияв свободи. Свобода митця – не у служінні собі, а у служінні й допомозі якомога ширшим колам – допомозі знайти відповіді на питання, які люди шукали.

У нашій культурі ніколи не було «мистецтва для мистецтва». Письменники завжди були просвітниками. Ми це бачимо й тепер – більшість письменників зрозуміла, що має сприяти визволенню України. Ті, хто має міжнародні зв’язки, повинні максимально використати їх для підтримки своєї країни.

Нині часто чуємо: «Спілка письменників – колгосп, треба її розігнати». Перепрошую – у Спілці формувався Народний рух України, так само, як в Академії наук. І українські письменники брали участь у написанні Акта про Незалежність, Конституції, в дипломатичній роботі. В 1990-х письменники зіграли одну з ключових ролей у становленні Української держави.

Торік французьке посольство після консультацій, до яких долучився і я, нагородило орденом Почесного легіону Ліну Костенко – це був жест солідарності з людиною, життя якої є прикладом служіння слову.

Щоб стати світовим письменником, треба зробити якесь відкриття і здобути визнання не лише у фахових, а й у широких колах. Світове визнання здобуває письменник, який підноситься над особистими проблемами і стає вчителем. Тоді органічно розширюється коло його впливу.

Усі сюжети світової літератури зводяться до певних моделей. Те, що нас зворушує у разі відкриття талановитого твору, – це таємниця. Письменник може досягти високого рівня у формі. Великі письменники – це великі стилісти. А от у змісті він має донести до читача щось таке, що відкриє тому таємниці шляху письменника.

Успішне життя в письменника тоді, коли в нього немає розбіжності між помислом, словом і діянням. Ця триєдність здатна повністю змінити його життя і життя читача.

Поезія виникає зі священнодійства – викликання божества в давніх культурах. Мета поезії – гармонія. Поет, який це розуміє, прагне викликати в читача такий стан. Поезія не обов’язково має бути римована й ритмізована, хоча від початку її виконували під супровід музики. Наприкінці ХХ століття виникає нова форма подання – слем-поезія, де твори виконують під музичний акомпанемент. І це є поверненням до первісного прагнення гармонії.

Ще стільки всього треба зробити, і усвідомлюєш, що на дрібниці вже немає часу

Поезія, як і будь-яка людська діяльність, може рухатись у двох напрямках – до світла чи темряви.

Поезія здебільшого створюється з потреби гармонії. Якщо в людини все гаразд, вона не пише поезії.

І письменник, і викладач – це охоронці традиції. Ми хочемо її передати, щоб вона не загубилася. У цьому їхній історичний шлях.

З роками я дедалі більше переконуюся, що існує творча сила, яка тримає Всесвіт і нашу Землю. Людина в цій космічній одіссеї може створити витвір і себе самої – або піднестися до янголів, або уподібнитися до тварин. Вибір за нами.

Коли душа відчуває, що робить близьке для неї, тоді народжується творчість.

Я в Києві з першого дня війни. Кілька разів бачив, як наді мною пролітала ракета, й розумів, що ця мить може стати останньою. Ще стільки всього треба зробити, і усвідомлюєш, що на дрібниці вже немає часу. Коли я намагаюся це пояснити за кордоном, люди не можуть цього відчути, бо не мали такого досвіду.

У мене не було страху. Навпаки, війна дала мені мотивацію до праці, до громадської діяльності. Майже цілодобово – виступ за виступом. Лежиш у коридорі за двома стінами, але не припиняєш виступів. Бо вся країна жила в такому ритмі – всі щось робили. Страх перейшов у діяльність.

Мені пощастило: маю багато друзів у різних країнах – і спілкування з ними збагачує мене. Коли мандруєш, цікаво побачити життя зсередини. Я завжди намагаюся хоч на кілька днів залишитись у країні після офіційних заходів, щоб поспостерігати за людьми й відчути себе частиною їхнього життя.

Довідково:
_____________________________
Дмитро ЧИСТЯК, 35 років, письменник, перекладач, філолог. Народився в Києві 22 серпня 1987-го. Батько – робітник заводу “Арсенал”, мати – вчителька зарубіжної літератури. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю “Французька мова та література”. Кандидат філологічних наук, професор кафедри романської філології цього ж вузу. Консультант Європейського центру художнього перекладу (Бельгія), заступник голови Київської організації Національної спілки письменників України. Почесний член ПЕН-клубу Бельгії та низки міжнародних культурно-мистецьких організацій. Автор кількох збірок поезії та численних перекладів франкомовних письменників. Неодружений. Захоплюється букіністикою. Живе в Києві.

Автор: Дмитро КНЯЖИЧ

gazeta.ua

Твори Артема Чеха перекладені німецькою, англійською, польською, чеською мовами… Цього року Артем Чех за роман «Хто ти такий?» став номінантом на Національну премію Тараса Шевченка.

Артем Чех у 2015 — 2016 добровільно став на захист України. У 2022 році, коли почалося масштабне вторгнення з боку росії, знову вступив до лав Збройних Сил України.

Письменник Артем Чех – молодший сержант ЗСУ. В інтерв’ю з циклу «Наші на фронті з Оксаною Климончук» Артем Чех розповів, як це письменникові служити в армії і що таке пережити точку нуль.

Інтерв’ювер – Оксана Климончук, молодший сержант ЗСУ. «Наші на фронті з Оксаною Климончук» – інтерв’ю з відомими особистостями в сфері культури України, які служать у лавах Збройних Сил України. Інтерв’ю виходять щоп’ятниці об 11.00 на YouTube-каналі Страткому ЗСУ та в текстовій версії на сайті Укрінформу.

СтратКом ЗСУ