Книжка вийшла друком в серії Oscar Classici у найбільшому італійському видавництві Mondadori.

«Це посприяє відповідному розголосу навколо видання, адже саме там місце шедевра Лесі Українки», — зазначила Ярина Груша, яка також працює викладачкою курсу української мови й літератури в державних університетах Мілана й Турина.

«Чотири роки тому я проекспериментувала і поставила в програму з української літератури в Міланському університеті “Лісову пісню” Лесі Українки. Перекладу, який я б могла використовувати під час лекції, не було, і я пристрасно розказувала студентам, які прекрасні на Волині ліси, як зачаровувала Мавка Лукаша і як експресивно сварилися між собою Килина та мати Лукашева. Це була одноразова акція з мого боку, адже не маючи тексту, студенти дуже мляво реагували, хоча запам’ятали гарно біографію Лесі Українки», — розповіла Груша.

Проте «Лісову пісню» Лесі Українки довелося вилучити з університетської програми, адже не було італійського перекладу.

«Вчора вранці кур’єр приніс мені конверт, я  роздерла його, потримала, пообіймала свій перший примірник “Il canto della foresta”, поклала у рюкзак і поїхала читати лекцію про “Лісову пісню” в Болонський університет. Цього разу мені не довелося грати в театр одного актора, адже текст сам говорить за себе», — повідомила перекладачка.

Також вона зазначила, що читатиме лекцію про «Лісову пісню» Лесі Українки в Міланському університеті.

Видавчиня — італійська перекладачка Елізабета Рісарі. Вичитував переклад п’єси-феєрії й післямови лектор україністики Алессандро Ачіллі. Післямову написала письменниця й літературознавиця Саша Довжик. Передмову до книжки написала Ярина Груша.

Наразі книжку можна придбати на сайті видавництва й на Амазоні.

Раніше Ярина Груша переклала італійською мовою дитячу книжку «Мавка. Лісова пісня», яка також вийшла у видавництві Mondadori. Італійською вона називається «Mavka e la foresta incantata» («Мавка та зачарований ліс»).

Як повідомлялося, один із випусків італійського літературного журналу K від Linkiesta, до якого увійшов один із текстів Вікторії Амеліної й вірш «Історія для повернення» у перекладі Ярини Груші, присвятили українській письменниці Вікторії Амеліній. У 2023 році Ярина Груша потрапила до довгого списку номінантів Премії для перекладачів книжок з української мови на мови світу Drahomán Prize.

Фото: Ярина Груша

chytomo.com

Про це повідомляє пресслужба Міністерства культури та інформаційної політики, передає Укрінформ.

«Майже три століття ця пам’ятка височіє над Дніпром і є візитівкою Києва. Однак не всім відомо, що існувала реальна загроза втратити її, адже пагорб, на якому вона стоїть, почав повільно сповзати в бік Дніпра. Для порятунку Андріївської церкви Національний заповідник «Софія Київська» розробив та втілив протягом 2009–2020 років комплексну програму реставрації. У 2022 році цей проєкт приніс заповіднику престижну Європейську премію European Heritage Awards / Europa Nostra Awards», — йдеться у повідомленні.

Зазначається, що книга пояснює, у чому полягала сутність реставрації, які відкриття чекали на науковців та реставраторів у процесі роботи, як вдалося відродити первинний задум архітектора Бартоломео Растреллі.

Авторами видання є Нелі Куковальська, Вадим Кириленко, Ігор Нетудихаткін, В’ячеслав Корнієнко та Ліна Янченко.

Книга підготовлена та видана за співпраці Національного заповідника «Софія Київська» та видавництва «Мистецтво».

Фото: Національний заповідник «Софія Київська» 

ukrinform.ua

«Сміливо сучасний, часом надто полемічний, іронічний та інтертекстуальний. “Місто” – ще один шедевр періоду Розстріляного відродження, виданий коледжем Східної Європи. Пориньте в Київ середини 1920-х – епоху революції, кохання та літератури. Познайомтеся зі Степаном. Сумнівно, що [знайомство] вам сподобається», — ідеться в анотації до польського видання.

На польську роман переклав літературознавець, історик та перекладач Марцін Гачковський.

Дизайн обкладинки — Якуб Камінський.

Наразі книжку можна замовити на сайті видавництва.

Wydawnictwo KEW — видавництво однойменного фонду коледжу Східної Європи Яна Новака-Єзоранського у Вроцлаві (Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego we Wrocławiu (KEW)). Раніше воно видавало «Доцю» Тамари Горіха Зерня та «Світлий шлях: історія одного концтабору» Станіслава Асєєва.

Валер’ян Підмогильний — прозаїк, перекладач. Був організатором і членом літературного угруповання «Ланка». Брав участь у літературній дискусії 1925 – 1928 років. 8 грудня 1934-го року його заарештували за приналежність до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Підмогильного розстріляли у 1937 році в урочищі Сандармох (нині – Республіка Карелія, РФ). Реабілітований 14 грудня 1956 за відсутністю складу злочину.

«Місто» — урбаністичний роман Валер’яна Підмогильного, опублікований 1928 року.

«Роман став революційним для української літератури й написаний цілком у європейському дусі. Молодий хлопець приїздить до Києва, щоб здобути вищу освіту й повернутися додому. Але доля вносить свої корективи. Відчувши смак міського життя, Степан Радченко вирішує ніколи не повертатись у село. Через знайомих, друзів, жінок він знаходить роботу, житло та здійснює свою мрію — стає письменником. Однак чи задоволений він досягнутим? Розібратися зі складними життєвими перипетіями та зберегти людську гідність — ось головне випробування, яке підготував автор своєму героєві», — ідеться в анотації.

Як повідомлялося, у 2022 році цей роман видали у Німеччині.

Читайте також: На якому пароплаві шукати Валер’яна Підмогильного?

Зображення: сайт видавництва

chytomo.com

Словенія — дивовижна країна, куди більш альпійська, ніж балканська, принаймні за ментальністю її мешканців. Напевно, найупорядкованіша серед слов’янських держав, котрій пощастило мати й чудові гори, й вихід до теплої Адріатики.

У такої комфортної країни й література мала б бути відповідна, такий собі книжковий варіант «Мілки — найніжнішого шоколаду». Але в реалі словенська література може бути такою ж суворою, як і Альпи, коли в них опинишся в негоду. Що й не дивно, зважаючи на історію країни — як прийнято казати, непросту. І це ще м’яко сказано, адже в неї (як і в багатьох інших країн, тож не варто дивуватися нашій унікальній багатостраждальності) за спиною — і сотні років перебування у складі чужої імперії, і залучення до двох світових війн минулого століття, і доволі скудне життя в часи, коли мільйонам людей було не до туристичних поїздок до морських берегів і на гірські полонини.

Знайомство з літературою Словенії (досить плідною, зважаючи на малочисельність словенів) можна розпочати з творчості Франце Бевка (1890–1970), так-сяк перекладеного українською в радянський час. Як і його хорватський колега Мирослав Крлежа (ZN.UA про нього писало), Франце Бевк узяв участь у Першій світовій війні, побувавши в складі цісарського австро-угорського війська на території України (Галичина та Буковина). Після її закінчення повернувся до рідних місць, а саме до міста Горіца, де до війни вчився на торговця. А Горіца тим часом після низки територіальних поділів уже в повоєнний час потрапила до складу Італії, де саме зростав і міцнів молодий фашизм.

Письменник вирішив залишитися на малій батьківщині й там боротися за права словенських співвітчизників словом, що виявилося небезпечним. Кілька разів потрапляв до італійської в’язниці (цей досвід він потім опише у своїх творах), 1943-го приєднався до руху за визволення Словенського Примор’я та Трієста.

Втім, і за результатами Другої світової війни ані повернути Горіцу Словенії, ані тим паче Трієст — Югославії (як це вийшло з його побратимом Фіуме/Рієкою) не вдалося. Горіца остаточно залишилась італійською Gorizia, а письменник перебрався до Любляни, де й жив до кінця своїх днів. Найвидатніший роман Франце Бевка «Капелан Мартін Чедермац» (присвячений маловідомій у нас боротьбі словенців з італійською окупацією), сподіваюся, ще дочекається українського перекладу. Наразі ж тим, хто зацікавиться, доведеться шукати його твори на вторинному книжковому ринку, де є шанс недорого придбати збірку оповідань «Важкий крок». Із тих оповідань читачеві відкриється Словенія сторічної давнини — від самого кінця Першої світової (оповідання «Чужа дитина» з поширеним сюжетом: солдат повертається в рідне село після кількох років війни, а дружина народила від іншого) до років-передвісників Другої («Важкий крок» про матір, яка здійснює відчайдушну спробу визволити з фашистської катівні сина й стає свідком страшного в’язничного злочину — вочевидь, із тих, які бачив за ґратами й сам автор).

Цікаві паралелі з нашим сьогоденням можна побачити в повісті «Хутір у долині» з цієї ж збірки. До гірського села добираються італійські ділки й за грубі гроші спокушають селян вирубати заповідні ліси. Зрубані дерева цілком очікувано мстяться, бо ґрунт і каміння навколишніх скель уже нема чим тримати, — й на село сходить руйнівна катастрофа… Варто додати, що в радянський час, окрім збірки «Важкий крок», виходило друком кілька дитячих книжок Франце Бевка, але загалом його чималий спадок практично невідомий сучасному читачеві. Ба більше, біографії автора навіть нема в українській Вікіпедії.

Натомість творчість Драґо Янчара (1948 р.н., Марібор) непогано представлена принаймні трьома сучасними виданнями — «Безіменне дерево», «Цієї ночі я її бачив», «І кохання теж». Видане 2010 року в чудовій серії «Карта світу» (видавницво «Фоліо»), «Безіменне дерево» відкриває читачеві невідому Словенію — підземну. В буквальному сенсі, адже країна славиться своїми карстами. Власне сама назва цієї геологічної формації, якій притаманне розчинення гірських порід поверхневими чи підземними водами та формування специфічного рельєфу, походить від назви вапнякового плато Карст (або Крас) у Словенії, неподалік італійського Трієста.

В книзі значну увагу приділено печерам, до яких можна потрапити просто з пивниці десь у Любляні, а вилізти (якщо не загубитися назавжди) біля моря. Але не тільки печерам. Це дивна історія з переплетенням двох епох — Другої світової, коли на маленькій території Словенії зійшлися італійські окупанти, вояки королівської Югославії й червоні «тітовські» партизани, та мирного й унормованого життя початку 2000-х, і низкою героїв — нуднуватим архіваріусом, який несподівано захоплюється справжнім декамероном з еротичних історій піввікової давнини, що потрапив до його рук щоденником невідомого Великого Коханця; а також мандрівником у часі, який потрапляє в минуле, вилізши на казкове дерево, та іншими персонажами.

У книзі переплетена нумерація глав, а сюжет розкручується у дедалі більше безумство, однак кожен конкретний його епізод цілком реалістичний. Як-от переживання закоханої словенської пари на хорватському Довгому острові під час війни 1990-х — у них медовий місяць, а в чоловіків острова — загальна мобілізація! Чи спогади про батька головного героя, що збожеволів після жахів Другої світової. Не намагаючись описати непростий сюжет книги, підсумую: «Безіменне дерево» відкриває читачам ту ж нетуристичну, неглянцеву Словенію, що й новели Франце Бевка.

Словенська література, звісно, не обмежується двома згаданими тут авторами. Варто було б згадати й Бориса Пахора, письменника, який прожив понад сто років (1913–2022), представника словенської меншини в Італії. Його біографія має паралелі з життям Франце Бевка — перебування за межами «материнської» Словенії, боротьба проти італійських фашистів (із перебуванням у низці концтаборів). І також він був старшим приятелем Драґо Янчара, на творчість якого серйозно вплинув. 2016 року в згаданій вище книжковій серії «Карта світу» вийшов роман Бориса Пахора «Важка весна» на тему тієї ж таки боротьби з окупантами та повернення героя до життя після важких поневірянь.

Олег Супруненко

zn.ua

За день пан Сергій виступив у трьох бібліотеках – Дніпропетровській обласній універсальній науковій, Дніпропетровській обласній для молоді та Дніпропетровській обласній для дітей.

Як сказав Володимир Шовкошитний: «Сергій Злючий – поет глибокий. Поезія живе в його душі, як віра, любов і надія. Вірші для нього – не гра, а опора, і це віднімає в нього право писати легко, грайливо, мимохідь. На папері залишається те, за що заплачено душевними стражданнями та сумнівами…».

Неспішна бесіда й проникливі вірші огортали авдиторії, дозволивши поринути в думки, захопитися образами і повірити в здійснення мрій.

Слухачам сподобалась розповідь поета про його шкільні роки, його особисте ставлення до сучасної української поезії та волонтерську діяльність. Особливо зацікавила історія часів дитинства автора, його любов не лише до української, а й польської мови.

Сергій Злючий відверто ділився з читачами його пристрастю  перекладати вірші інших поетів. У творчому здобутку автора є вірші Чеслава Мілоша, перекладені ним із польської, а саме – книга перекладів Ч. Мілош «Небо народжених щойно» (2011).

Важливим акцентом зустрічі  була презентація  нової книги «Тиша тяжіння» (2023), з якої поет прочитав декілька віршів.

Поезія Сергія Злючого має глибокий характер, його вірші важливо читати уважно і вдумливо, а деякі їх рядки надовго залишаються в серцях читачів:

«…і тиша нам об’явиться нова

і в ній нові віднайдуться слова

мільярди раз обернені на попіл…

…горітиме наш простір і наш час,

а нам вогонь гасити буде нічим».

(«Вогонь»)

Голова ДОО НСПУ Фідель Сухоніс у своєму дописі на ФБ зазначив: «Мав приємні клопоти разом з Еліною Заржицькою від імені правління Дніпропетровська обласна організація НСПУ зустрічати у Дніпрі одного з корифеїв нашої організації – Сергія Злючого. Особисто у мене ця творча постать викликала повагу не лише патріотичними поезіями, а й багаторічною волонтерською діяльністю. Одна справа – декларувати Вітчизні свою синівську любов у вигідному домашньому кріслі, а зовсім інше, попри далеко вже не юні літа, – проїхати дорогами Донбасу заради допомоги ЗСУ понад 40 тисяч кілометрів. Відстань дорівнює довжині екватора!

Поетичний дар Сергія Злючого такий же наступальний, як і його характер. З перших  рядків будь-якого вірша стає відчутно: у творчості кам’янчанина не має місця сірості та  вторинності. Я не спраглий на поезії через десятиріччя редагування «Бористену», із задоволенням був присутній на його виступі у Дніпропетровській обласній бібліотеці для молоді.  Як, між іншим, й усі присутні…».

Поетичні зустрічі з паном Сергієм були атмосферними і теплими. Фахівці бібліотек сподіваються, що автор завітає до них знову.

Пресслужба ДОО НСПУ

nspu.com.ua

У виданні йдеться про драматичні й трагічні події часів Другої світової війни, пов’язані передовсім із діяльністю ОУН в Україні, в окупованому німцями Києві зокрема (1941 ‒ 1942).

Книга розпочинається віршовим циклом Івана Ірлявського «Столиця», що присвячений Києву. Іван Рошко (Ірлявський) ‒ український поет, журналіст, громадський діяч, який працював секретарем Спілки письменників України у місті Києві (1941 – 1942) і був колегою Олени Теліги.

«…Благословенна будь, столице древня,

Що, запромінившись на цих горбах,

Ти запалала на потугу й певність

Нащадкам гордим у віках…»

У передньому слові автор наголошує, що сучасне покоління українців мало знає про «підпільну діяльність ОУН у Києві в роки Другої світової війни, коли столиця перебувала під німецькою окупацією». Тому нагальною є потреба поширювати інформацію про ці імена, факти і чин. Також, на переконання Б. Червака, особливої актуальності ці матеріали набули тепер, коли російська федерація так само прагне затоптати чоботом окупанта українські землі й український народ.

Книга має два розділи. У першому розділі «Незриме військо поневоленої нації» автор, спираючись на архівні матеріали, історичні та наукові джерела, розповідає про діяльність ОУН в часи, коли «большевики» покидали територію України, а німці поступово заходили в українські міста і села. У період безчасся чи безвладдя саме оунівці намагалися створити українські інституції, дбали про забезпечення життєдіяльності міст, створювали й розвивали українські наукові, творчі, освітні, культурні установи, спілки, видання та заклади. Їм багато що вдалося, проте репресії нової окупаційної влади не забарилися… Б. Червак розповідає про діяльність і долю багатьох відомих оунівців: Олену Телігу, Андрія Мельника, Володимира Багазія, Івана Рогача, Миколу Величківського, Олега Ольжича, Миколу Сціборського, Омеляна Сеника та ін., додає ілюстративні матеріали. Згадує і тих, пам’ять про кого донині «жодним чином не пошанована», ‒ Федір Борківський, Петро Дейнека, Олесь Дигас та ін. Торкається автор і складних сторінок в історії ОУН: розколу організації на «мельниківців» і «бандерівців», а також історії про «два Базари», 1921 р. і 1941 р.

У другому розділі книжки в уривках представлено працю Г. Полікарпенка “Організація українських націоналістів під час Другої Світової війни» (1947). Тут висвітлено питання і мотиви «перенесення діяльності ОУН на Осередні і Східні українські землі в літі 1941 р.», організацію національного життя в Києві, німецькі репресії проти українського національного життя та ін. А також наведено відомості про втрати ОУН за панування «німецького імперіялізму в Україні в роках 1941 до 1944»: 4 756… Найбільше «зложили своє життя в Золотоверхому Києві» ‒ 621 членів ОУН. Втрати ОУН в концентраційних таборах сягають 132 членів. Наприкінці книги автор подає список українських патріотів, що загинули від рук німецьких окупантів у Бабиному Яру.

Також Б. Червак у додатках до книги уперше в Україні публікує два витяги з документів Нюрнбернського процесу, що стосуються діяльності ОУН: документи з оцінкою діяльності підпілля ОУН у Києві, а також на інших землях Заходу і Сходу України.

Завершується видання переліком використаних джерел та розлогою довідкою про автора.

Загалом книжка Богдана Червака «Окупація, або Правда про український Київ 1941 – 1942 рр.» позиціонується як література факту, документальна література або література нонфікшн. Це не художній текст, хоча автор іноді вдається до публіцистичної риторики, передовсім тоді, коли йдеться про героїчний чин оунівців чи важливість розбудови національної держави.

Багато думок, тверджень чи положень з цієї книги не втратили актуальності й нині.

Наприклад, автор цитує статтю з газети «Українське слово» (5 листопада 1941 р.) про виховання молоді: «Українська молодь мусить виховуватися на зразках героїчного минулого свого великого народу, знати його історію, знати і вивчати велетнів українського духу в їх справжньому, не покаліченому совєцкими коментаторами вигляді» (с. 50)

Коментуючи розкол в ОУН, автор подає розмірковування на тему «руїни» Олега Ольжича: «Міжусобиці й бунти бували й у інших народів. Але інші народи вспівали оформитися в держави й виховати, деколи жорстокими способами, своїх громадян на здисциплінованих і карних членів національної і державної спільноти.

Ми, українці, не вспіли цього зробити, бо нам перешкодили в цьому орди з півночі та зі сходу, які нападали на нашу державу, а згодом сусіди, які наш знесилений нарід поконали, розбивши нашу державу і попровадивши у відношення до нашого народу політику внутрішнього порізнення, відомого під назвою «діли і пануй» або «пусть русіна на русіна«» (с. 84)

«Дух Руїни й бунту… йшли завжди у парі й приходили гейби на замовлення в найкритичніший для народ момент, обертаючи в нінащо всі його надбання, створюючи для ворогів українського народу вимріяну нагоду поглибити внутрішній його розклад, використавши його для своїх ворожих цілей…

І тому наказом хвилини є, поки час, рятувати нашу національну спільноту перед внутрішнім розкладом і її оздоровити. Нашим завданням є створити з нашої національної спільноти моноліт, що об нього розбився б кожний ворожий наступ» (с. 87).

Так само на часі звучать роздуми Олега Ольжича, які цитує Б. Червак, про більшовицьку культурну політику: «На переконання Ольжича небезпека більшовицької культурної політики полягає в тому, що вона, з одного боку, претендує на «месіанізм», а з іншого – репрезентує лише одну суспільну верству ‒ пролетаріат. «Її мета – знищення розпорошеності людності на дрібні держави, всякої відокремленості націй, не тільки зближення націй, а й злиття їх»» (с. 109).

Отож, книга Богдана Червака «Окупація, або Правда про український Київ 1941 – 1942 рр.» відкриває для широкого кола читачів окремі сторінки історії боротьби ОУН за Самостійну Соборну Україну під час Другої світової війни. Опис доль і діянь відданих українській справі оунівців розвінчує багато московських міфів про національний визвольний рух, актуалізує імена та героїчний чин поборників української державности. Книга на часі.

Проте, позиціонуючи видання як книгу для широкого кола читачів, авторові варто було б додати невеличкий словник застарілої чи спеціальної лексики. Бо сучасному українцеві, не зануреному в тему історії ОУН, доволі складно зрозуміти окремі слова, наприклад: легія, клепсидра, комунікат, змаг, провід, резистанс, екзикутива та ін. Так само й історичний ілюстративний матеріал міг бути більш розлогим, а також доповненим сучасними матеріалами. Адже за часів незалежності було видано твори Олени Теліги, є документальні фільми, авторські програми про героїв Базару та оунівського підпілля у Києві, є багато пам’ятників, які з’явилися в тому числі і завдяки зусиллям сучасних оунівців, є музейні експозиції тощо. І в епоху цифрових технологій покликання через gr-коди дають змогу доповнити книгу не лише текстом, а й відео чи аудіофайлами. Ці ілюстративні матеріали підсилили й увиразнили б зміст книги.

Однак ці рекомендації не применшують основну перевагу цієї книги. У виданні чітко сформульовано українські національні цінності, на які мають спиратися і які мають відстоювати сучасні українські патріоти. За понад тридцять років незалежності в Україні на державному рівні так і не означено те, за що Україну треба цінувати і чому її треба захищати, яку Україну ми маємо розбудовувати, не визначено пріоритети культурної та освітньої політики, не пояснено для широкого загалу значення вислову «національні цінності»…

Тому завершити рецензію хотіла би цитатою з відозви ОУН часів Другої світової війни, дуже актуальною і тепер:

‒ Де ви не були б і що не робили б – вдома чи поза ним, в Україні чи поза нею, на праці українській чи чужій, на селі, чи в місті, в уряді, варстаті, чи в школі, на примусовій роботі, чи добровільній, при поліції, чи в чужому війську – все пам’ятайте, що ви є членами великої, колись вільної, славної та могутньої, сьогодні поневоленої, кров’ю і руїною позначеної Української Нації…

Тямте, що до останнього зудару з ворогами України ми мусимо виступити всі разом, з однією ідеєю й одним чином!.. В такий час, як сьогодні «не сміє брат на брата йти у бій!». Хто це робить – робить на користь ворогів. Всіх українців з’єднує одна ідея – здобути Самостійну Соборну Державу. Все, що нас роз’єднує, мусить відійти геть набік!..

…в Европі не буде спокою, доки Україна по своїй волі не стане Самостійною Державою…

З ворогами України не вести жодних переговорів. З ними ми можемо «говорити» лише на полі бою! (с. 145)

Ніна Головченко

nspu.com.ua

Про це повідомляє кореспондент Укрінформу.

«У цій книзі зібрані різні історії, замальовки, емоції. У ній немає героя і сюжету, там дуже багато чорного гумору. Коли ти пишеш книгу з сюжетом, героєм, шпагами, то є шанс, що вона не сподобається на 100%. Натомість тут шанси, що в книзі сподобається хоч щось, досить великі», — розповів Гудименко.

Автор радить почати читати книгу з історії «Тріскові війни». За його словами, цей текст, а також історія «10 причин не вводити ЗСУ на територію Росії», є одними з найкращих у книзі.

Книгу «Історії та війни» всі охочі могли отримати за добровільну пожертву. Зібрані кошти спрямують на благодійну організацію «Українська фундація «Мрія», яка опікується сім’ями загиблих та полонених захисників.

Юрій Гудименко презентував у Житомирі свою книгу «Історії та війни» / Фото: Ірина Чириця, Укрінформ

Після презентації волонтерка, дитяча письменниця, блогерка Тетяна Комлик (Татуся Бо) повідомила, що у Житомирі відривається місцеве представництво Української фундації «Мрія».

Юрій Гудименко — український політичний діяч, лідер руху «Демократична сокира», у минулому — блогер, телеведучий, публіцист. Після російського вторгнення вступив до лав ЗСУ. Служив на посаді сапера 130-го батальйону сил Територіальної оборони ЗСУ. 27 червня 2022 року Гудименко зазнав поранень під час артилерійського обстрілу під Харковом.

ukrinform.ua

Небо, не душу, змінюють ті, хто рушає за море.

                                                                                  Горацій

Михайло Зарічний. Галичина the best: Вірші. Львів: ЛА «Піраміда», 2024, 116 с.

«Про що книжка?» або «Про що пишеш?» – звичні запитання, коли беремо книжку до рук чи цікавимося працею літератора. Якщо це стосується творчості Михайла Зарічного, то відповідь – у першій же поезії («Замість передмови»): «Сторінка перша сторінка остання / між ними ще майже сто я віддам заніщо / готуйтеся до вдумливого прочитання / я теж умію писати ні про що»… 

«Краще нічого не робити, аніж робити нічого» (по-галицьки: «Краще ніц не робити, аніж зробити ніц») – сказав хтось із античних («нічого» – тобто втягатись у перегони за багатством, титулами, світською славою, поринути, як про це Горацій, у «завзяте безділля»). Подібне, лиш у перегуку слів («ні про що» – «нічого»), – й тут, лиш навпаки: найцікавішими бувають ті твори, що й не сказати, про що вони: такі собі, «ні про що». Бува й гітарист, не задумуючись, просто награє собі – що лягає на струни душі й гітари, прилітаючи й відлітаючи хтозна-куди… Для «ділової», націленої на щось «важливе» людини, така гра, таке писання – «ні про що». У заголовному «я теж умію писати ні про що» («Замість передмови») – перший зблиск Михайлового гумору, яким освітлена вся поетична книга.

Ключові образи в ній – дорога, що є життям («Дорога, життя»), і гітара, що творить своїми струнами такі мінливі й перелітні настрої (стани душі) того, хто в дорозі. «Мій шлях до цілі не провадить, / Бо ціль – омана, гра, що надить. / Якби довіривсь я меті, / Не приглядався б до путі» (Франц Карл Ґінцкай – голосом Ігоря Качуровського). Михайло Зарічний, знаний у світі математик, а ще – самобутній поет-пісняр, гітарист, приглядається до путі. У цій книжці – те, що з його погляду важливе: «та найважливіше в житті /це вміти відрізняти що важливе / а що взагалі неважливе».

Що таке гітара для Михайла Зарічного, мовить світлина, яка на форзаці. «І що б я робив без неї?..» – якось під час бесіди, яку перемежовували пісні (чи навпаки), кивнув Михайло на свою шестиструнну. Саме так: «що б я робив без неї» (а не «що вона – без мене»)… Пригляньмось до того, як автор тримає свою  с п і в у ч у,  відчитаймо його ледь зарисовану усмішку – і це буде ключем до розуміння, про що він пише і як він пише.

Нова поетична збірка математика-гітариста – це гра. Гра в античному, поважному, розумінні слова («ludus», гра, латинською, – це також «школа»). Тому – «готуйтеся до вдумливого прочитання». Іноді ж і вдумливість не допоможе: поезії Зарічного так рясно всіяні різномовними, з різних наук і мистецтв, словами, термінами, іменами, абревіатурами, так багато тут алюзій, ремінісценцій, така віртуозна гра слів, що читач не раз згадає слова Сократа, надто, коли йдеться про «знання» (= «незнання») з музики, літератури, точних наук (про це – й самі заголовки: «Квантовий трюк нівелює каузальність», «До теореми Ґінзберґа», «Schlusstück-2» тощо). Античні віднесли б таку поезію до «вченої». Але ця вченість – світла, легка, окрилена. Звісно ж, для того, хто й сам літає в усіх тих сферах, почувається як птах у повітрі чи риба в воді.

Отож як на гітарі, так і тут словесними акордами автор виконує свої твори з легкістю й насолодою. Легкість – від володіння віршем у різних його «реґістрах». Насолода – від усвідомлення новизни. «Важка це річ – давності додати новизни» (Пліній). Зарічному – вдається. «Давність» – це вічні теми (любов до вітчизни, вороги й приятелі, життя та його пріоритети, правда і кривда…) Новизна в тому, як ці теми трактує автор. А трактує він їх поважно, але – з усмішкою. «В пісні, десь на дні, у глибокім схові, зблискує правда» (Павло Русин з Коросна). Так наш перший латиномовний поет говорив про античну лірику, передусім – Горацієву: чільний римський лірик приховував свою «правду» (тобто думку, почуття, свій біль) справді у глибокім «мистецькім схові». Автор «Галичини…» – за своєю усмішкою, яку читач має «розшифрувати», долучитися до тонкого інтелектуального гумору, відчути стан душі (status animi) автора. З гумору й почалось наше знайомство з Михайлом Зарічним чимало років тому при вході до Франкового університету (вже не пам’ятаю, хто знайомив мене):

– А знаєте, що про Вас писав Богдан Лепкий?

– ?..

– «Чи ще живий Федір, Юрко / І мій сусід Зарічний? / Чи й нині, як колись було, / Співають «Бог Предвічний»?»

– Дійсно!..

Спливли літа, а й досі чую те, здавалось, невдаване (подив у голосі й на обличчі), акцентоване Михайлове «Д і й с н о!» – відповідь гумором на гумор…

Іскринка гумору – переважно наприкінці твору (на «десерт»):

ввечері вийду з хати – Боже яка краса!

схожі на планетарій ввігнуті небеса

зорі вони як очі дивляться скрізь на нас

та що з них відчитаєш як уже спати час

Усмішка – від контрасту, зіткнення високої, Божої краси, з буденним, прозаїчним… Згадую, з дитинства, співи парубків, на мості, до місяця: «Місяць на небі, зіроньки сяють…» (а ще – Франкове зоряне небо: «вічність нам морга до віч»). Новизна і вага поезій Михайла Зарічного в оригінальному, мистецькому їх поєднанні, «примиренні» двох світів – «ліриків і фізиків»…

А втім, ті світи, якщо зазирнути в глибину, – єдині. Поетичне слово, повертаючись до Павла Русина, – «співзвучне дев’яти небесним сферам». А там – точність, гармонія, яку, за ненастанним гудінням «колеса темних турбот», колеса, яке дедалі швидше розкручує технічний прогрес, що починався вже в античності («techne», видумка, хитрість, майстерність, – їхнє слово) людина й перестала чути. Музика, поезія – нагадує про космічну гармонію, про яку – й Ґете, «сонячний геній»: «Могутнім громом сонце грає / В гучному хорі братніх сфер».

І все-таки, про що ж нова поетична книжка Михайла Зарічного?.. Можна б так сказати: про світ, який глобалізується, і про людину в тому світі; людину, яка в силу своїх професійних занять стає сучасним ваґантом, спраглим пісень і цікавих зустрічей, задивленим і заслуханим у світ, уважним до всього, що впадає в очі, сягає слуху – і западає в душу. Про все (крайнощі сходяться) – а тому, можна ще й так сказати, – «ні про що».

Але в озвученні Зарічного те «ні про що» стає чимось дуже важливим і дуже особистісним, а водночас – таким притягальним і таким відчутним для кожного, хто готовий до «вдумливого прочитання», бо ж усі ми – в тому світі, який, попри всі його темні сторони, все ж залишається білим, подібним до «картки паперу», з якого маємо відчитувати «оповіді дивовижні».

Цей світ для згаданих середньовічних співців-ваґантів – всіяна античними й біблійними реаліями тодішня теперішність. Для Михайла Зарічного – всіяна теперішніми реаліями зігріваюча душу минувшина, що прозирає з–за діалектного слова і впізнаваних пісенних образів. Звідси й той дивний настрій, те «повітря», яким дихають поетичні рядки:

на білій як світ картці паперу оповіді дивовижні

п’ю каву гірку наче життя коли їх читаю:

стоїть гора висока мовби мода в Парижі

а на горі дуб зелений як поняття котрого не маю…

фламінго біжать рожеві наче деякі мої мрії

і листя подекуди жовте – чисто як преса буває

річка тече широка на зразок ерудиції меї

і глибока що мóя повага до рідного краю

Та якщо в картинах імпресіоністів реальне повітря, настрій твору бачимо, то тут, у «картині, яка промовляє», інтелектуальну усмішку маємо прочитувати, вступаючи на терени різноманітних наук, передусім філології, живопису, музики, до якої дослухався Піфагор. (Гумор вимагає знання; що тонший – то глибшого знання.) Інакше втратимо найголовніше, найприємніше – відчуття руху, радше лету в просторі тієї словесної картини без рамок:

Прокреслив небо слід боліда,

Пейзаж – суцільна ікебана,

Звучить No llores mi querida

Сиріч Не плач моя кохана…

Найтепліша, найдушевніша усмішка (навіть не усмішка – сама ясність, що від назви краю) – у заголовку: «Галичина the best». Галичина, parva patria, мала батьківщина. Її, малу батьківщину, оспівували античні: Вергілій – Мантую, Горацій – Венузію, Овідій – «багатий на холодні джерела» Сульмон… Соломія, що своїм голосом чарувала світ, теж найперше зверталася до своєї малої батьківщини, до її природи, до її минувшини: «Родимий краю, село родиме…» Бо Галичина – the best:

вітер твоїх небес

серця твого тепло

Галичина the best –

кращої не було

кращої не буде

навіть як схочеш фест

тож не шукай ніде –

Галичина the best

Чому «рими та різні там віршові розміри / це вчорашній день / поезії»?.. Це питання стає темою багатьох поважних дискусій, наукових пояснень. А можна б відповісти по-простому: рими відходять у минуле, бо пісня і праця, нерозлучні «великі дві сили», в урбанізовану, аритмічному світі, в якому домінує гудіння того «колеса», все ж розлучилися, пішли на різний шлях. Адже в дивовижному розмаїтті віршових розмірів давньогрецької лірики, у світі народної пісні взагалі, у нашій пісні (а вона, словами нашого Кобзаря, – «найкраща поезія») – вчувається пташиний спів, голоси природи, ритми всіляких робіт. Нинішньому дневі – не до мелодійності, не до римування…

Михайло Зарічний, умовно, ділить свою поезію на римовану («Заримоване»), де чуємо звичну риму, «вчорашній день»: «захід» – «закид»; «зефір» – «зір»; «зрада» – «завада»; «зірок» – «замок»… і начебто «неримовану», точніше римовану на особливий, незвичний лад. Саме тут автор дає волю своїй філологічній (і математичній) винахідливості, потягові до експериментальності, імпровізації (часто римуються наші слова з іноземними: «небес – the best»). Саме тут, у несподіваних асонансах, перегуках, у грі слів, в уявних діалогах, де єднається, здавалося б, непоєднувальне, автор являє і тонкий музикальний слух, і такий же витончений гумор. Тут, в останніх двох рядках, уже й не усмішка – сміху не стримати: Майлз Девіс пробує вимовити… «Міську» (в моєму селі лише так окликали: «Міську», «Миховку», слова, від яких «серце б’ється – ожива», бо то – мала батьківщина, parva patria):

я так хотів би хоч це неймовірно чи майже

неймовірно зустріти на вулиці Елвіса Преслі

або ні краще Майлза Девіса – йому б я сказав Майлзе

ти граєш звичайно чудово тільки бракує експресії

від цих слів зразу затерпне його серце розм’якле

у погляді в нього з’явиться неприховане скруха й

не потрафивши вимовити Міську він скаже Майкле

граю я як умію а не подобається не слухай

Скільки поезій у книжці «Галичина the best», стільки й тональностей різних. Кожен слухач (читаючи – чую Михайлову гітару) запам’ятовує щось близьке своїй душі. Хтось за «Спогадом про Перемишль» згадає «Спогад про Альґамбру» Ф. Тарреґи, ще хтось, глянувши на заголовок («Заграй ми гітаристе»), замугикає собі «Заграй ми, цигане старий…», а ще комусь «стоїть гора висока мовби мода в Парижі» навіє настрій «Журби» Глібова («А молодість не вернеться…» Мені ж припала до слуху, а він – пряма стежка до серця, строфа з «Дуранґо»:

Десь на гітарі грає Джанґо,

Зійди з коня, танцюй фанданґо,

І ще помрій про стигле манґо,

Ми скоро будемо в Дуранґо.

А далі, в озвученні Григорія Кочура, озвались у пам’яті й рядки з Едгара По («Ельдорадо»):

Каже привид: «Поглянь, –

Там, де обрію грань,

Видко гір нерухому громаду;

Отуди твоя путь,

Щоб аж їх перетнуть,

Якщо хочеш знайти Ельдорадо!

Озвались, можливо тому, що згадав рядок із «Метафоричного» («фламінго біжать рожеві наче деякі мої мрії»), а може, спало на думку давно зауважене: надобрійні хмари у своїх найрізноманітніших конфігураціях часто такі вже подібні до гірських хребтів!.. Доєдналась і строфа з попередньої поетичної книги Михайла Зарічного («Просто сто сторінок»): «хмари вночі розсіються / засіяють пікселі-зорі / і смайлик сумний місяця / на небесному моніторі».

Бо мрії – то таки мрії. Як ті хмари, а чи гори, зарожевлені всміхненим, ранковим, чи надвечірнім, спогадовим, променем сонця… Яким не був би той промінь (у Михайла Зарічного – він зарожевлений, ранковий: «життя прекрасне як небо ранком»), яким, кажу, він не був би – до мрії треба йти. Бо «дорога – це життя» (via est vita), надто – ваґантів, мандрівників: «Хоч мета розумного, тим він і примітний, – / класти зруб життя свого на скалі несхитній, / я ж, супроти розуму, з хвилею хисткою, / в світ пливу – нове щодня небо наді мною»… «Небо, не душу, змінюють ті, хто рушає за море» – доповнює ваґантів їхній улюблений поет, Горацій.

Залишається й нам їх доповнити голосом сучасного ваґанта, мандрівного співця-гітариста: «В світ пливу», пам’ятаючи, що Галичина – the best…

знимка Михайла Зарічного (вгорі) – Христини Гнатенко

знимка Андрія Содомори (внизу) – Софії Содомори

zbruc.eu

«Справжня війна…» – це літопис війни й викликаного нею душевного болю. Авторка крізь призму свого світосприйняття хронологізує перші шість місяців війни: описує злочини рашистів, змальовує стійкість ЗСУ, єдність українців, допомогу волонтерів, медиків і вплітає в них роздуми про минуле й теперішнє України. «З початком великої війни в Україні я не могла говорити, я плакала, – розповідає пані Оксана. – Хтось молився чи ридав, хтось виїжджав за кордон, а хтось пішов захищати Вітчизну, а мені спало на думку почати писати про кожен день війни… Не забуду жодного дня тієї весни, цієї війни. 24 лютого ніби було вчора, і я з того ранку не забуваю нічого. Головне для нас усіх нині – триматися разом. Перемога у війні – це далеко не швидкий процес, тому потрібно набратися терпіння».

У виданні, справді, крім усього іншого, привертають увагу й щирі персональні переживання авторки: «Коли вранці пробуджуюся, іноді думаю, що це все… жахливий сон, ніби я надивилася якихось фільмів про війну, але коли чую над містом повітряну тривогу, тоді все постає в реальності. Війна, справжня війна!». Або ж: «Заплакані весна і літо цьогоріч в Україні. Коли переглядаю газети чи новини в етері, то бачу обличчя людей, на які тяжко дивитися. Тільки в осиротілих матерів такі очі, в які несила глянути. Які обличчя, Господи, які очі! Такий біль і зажура в них».

«Чим повинна бути ця книжка, любі мої читачі? – процитуємо тут принагідно і такий уривок зі «Справжньої війни…». – Тривожною сиреною? Закликом до зброї? Всього цього ми маємо вже аж забагато, хочеться поваги, любові, романтики, як в історичних романах. Закордонні письменники дуже гарно описують такі моменти. Я прочитала багато їхніх творів, але так змалювати теперішні події, як вони, не зможу. Пишу, як вмію, як відчуваю, і що наболіло на душі».

«Книжка О. Манів – це намагання не втратити жодної зернини пережитого, оплаканого, вистражданого, спроба укласти в мозаїчне панно нашої епохи свою крихту смальти… Цінність цих сторінок у тому, що це не що інше, як сповідь, крик небайдужого серця… Такі твори нам конче потрібні… Вони своїм звучанням зливаються в єдину симфонію думок та спогадів, – підкреслює доктор філології, професор ПНУ ім. В. Стефаника Ярослав Мельник. – Ця книга як свідчення неспроможності мовчати й невміння бути байдужою».

Зміст видання доповнюють ілюстрації прикарпатського художника, учасника міжнародних виставок, автора герба Івано-Франківська Івана Марчука. Його малюнки в жанрі карикатури гостро підкреслюють цинізм путінського режиму, відображають справжню суть росії, тим часом як інші його твори на сторінках книжки змальовують героїчний спротив України рашистським загарбникам та віру в нашу перемогу.

Іванна ПРОКОПІВ

galychyna.if.ua

«Українці талановиті! Українці незламні! Кожен українець не зважає на ворога і в тилу старанно робить те, що вміє і може. І навіть те, чого за нормальних умов він не зміг би, сьогодні може.

Вітаю Україну з виходом у світ унікальної книжки «Інстинкт істини» обсягом у 1159 сторінок, яку Володимир Базилевський писав упродовж десятиліть (уривки з неї під назвою «Імпресії і медитації» друкувалися в періодиці) і яка вийшла завдяки доброчинцям Богдану Григоровичу Торохтію та Валерію М’ятовичу. Ця книжка — свого роду енциклопедія духу.

Замовити її Ви можете за номером 099 917 46 53.

Raisa Talalay» , — йдеться у повідомленні.

Пресслужба НСПУ

nspu.com.ua