А що це за очевидне? Найпершим знаком поезії, її суттю, її органічною речовиною буде мова. Я міг би уникнути в тисячний раз повторювати за Гайдеґґером це відоме кліше про дім буття та всі можливі висновки, які з цього випливають, але перетворення мови на поезію власне й передбачає процес будівництва, тобто творення чогось нового з підручного матеріалу. Невже для дому буття недостатньо всього, що ми маємо навколо і що нас оточує? Здається, що небо і ґрунт, зірки та далекі планети, трава і річки, міста і дрібні села, зрештою, книжки в бібліотеках, кораблі в морях і океанах, птахи і звірі – увесь мною названий і не названий огром всесвіту з його космічним пилом править нам за дім буття, в якому доводиться жити. А що мова? Мова – це процес називання предметів та явищ. Вона полегшує нам утримувати хисткі стосунки з усім видимим і невидимим світом. Вона повторює видиме й незриме словами та знаками.

І яке місце в усьому цьому поезії? Який її символічний знак? Бо не тільки річки і моря, міста і села, але й соціальний та історичний процеси, що сформували наш дім буття, важливі для поетичного осмислення. Можливо, що поезія виникла, аби наш внутрішній людський голос зумів оформитись у плинну розповідь від побаченого і пережитого. То в чому ж полягає її недолік? У постійному нагадуванні, що ці зв’язки хисткі й непевні, – чи в тому, що ми недосконалі і тимчасові?

Коли Волт Вітмен розсував своїм довжелезним рядком простори поетичних обріїв світової поезії, то скромна Емілі Дікінсон, виглядаючи з вікна свого массачусетського дому, потопала в метафізичних глибинах своїх спостережень. Коли Константінос Кавафіс, бродячи брудними александрійськими вуличками, записував сухі, без метафор та порівнянь, поетичні історії з грецької міфології, то Томас Стернз Еліот намагався на безплідній землі висадити нові поетичні зерна модернізму. Додам, що Еліотів старший колеґа, Езра Павнд, був одержимий ідеєю реформувати світову поезію завдяки своїм Сantos і прагнув тотально розширити мовні горизонти, зате Пабло Неруда зосередиться на Одах найпростішим речам. Усі мною названі й не названі поети мали справу з однією невидимою субстанцією, яку називають мовою і яку можна записати різними абетками.

Суспільні й історичні процеси та їхні виклики не полишали ні поетів, ні поезію. Освоєні дім буття й космос протиставлялися війнам і революціям. Поезія поступово шукала мову, якою можна було б ці події описати та привласнити. Недаремно у давні часи військові походи супроводжували придворні поети, завданням яких було описати переможні – або й ні – події того чи іншого короля, князя, султана, хана тощо. У слов’янському світі найвідомішим таким зразком є «Слово о полку Ігоревім». Тут поезія обов’язку, дії, чину, вбираючись у військові обладунки, прямо конфліктує із поезією ідеального світу, в якому промовляють метафізичні домінанти гармонії з дисгармонією.

Однак у модерному часі настає момент, коли поезії, по суті, відмовляють у праві осмислювати навіть найтрагічніші події. Усім відомий і тисячі разів цитований вислів Теодора Адорно про те, що після Освенціма поезія неможлива. Ось ця цитата: «Критика культури віднаходить себе на останній стадії діалектики і варварства: писати вірші після Освенціма – варварство, і це підточує саме усвідомлення, чому нині писати вірші неможливо». І хоча після цього були вірші Пауля Целана, поетичний карибський материк Дерека Волкота, епічна розповідь із біблійним контекстом Єгуди Аміхая чи європейський американізм Джона Ешбері – вислів Адорно залишається популярним та тиражованим, а однак поезія не зникла ні з культурного життя, ні з книжкових крамниць. Адорно проголосив максиму, зіґноровану поетами, але яка при кожній нагоді викликає інтелектуальне подразнення.

Мені як представнику мови, в якій набули іншого значення слова Буча, Маріуполь, Мар’їнка, Авдіївка та Бахмут, цілком зрозумілий – і гадаю, як і вам – вислів австрійського філософа. Я б сказав, що варварством можна вважати не тільки поезію, а цілу інтелектуальну надбудову – філософію, музику, літературу, науку тощо, якщо у їхніх «досягненнях» припустимі убивства та війни.

Війна, розв’язана імперською путінською росією, змінила семантику українських слів та, як наслідок, – нашу поезію, її символіку та знаки.

Колись я був переконаний, що поезія має єдиний обов’язок – і цей обов’язок пов’язано виключно з мовою. Обов’язок – бути її охоронцем, а поет – такий собі садівник, що плекає усі квіти та кущі саду. Але коли твій сад викорчовується і ти бачиш руйнування гармонійного світу, то символи і знаки поезії припиняють виконувати тільки охоронну роль – поет і його поезія покликані тримати вже оборону іншого ґатунку.

Здається, що Адорно і Мілош подібні в одному: вимагаючи від поезії неможливого, сподіваються на неможливе, незважаючи на її недоліки.

zbruc.eu

Раннє дитинство багатолітнього трудівника слова минало і на стежках родини Франків у Підгірках біля Калуша (з 1972 р. село стало мікрорайоном міста хіміків). Його юність гартувалася у Львові, де навчався в університеті, а життєва зрілість утвердилась у Болехові…

Родина Луциків живе у мікрорайоні «Волоське село», неподалік живодайної гірської ріки Сукіль, чиї береги на Болехівщині віддавна оповиті славною історією національно-визвольної боротьби за волю України, а у наш час – живою пам’яттю про полеглих героїв у війні з російськими окупантами.

– Василю Григоровичу, як сталося, що, образно кажучи, маючи під боком Калуш, тоді перспективне промислове місто хіміків, Ви таки обрали слово – стали філологом, а не виробничником?

– Насамперед я краєзнавець і вже понад 30 років досліджую рідні терени. А ще я перекладач із польської мови. Мій шлях у філологію – то довга й розмаїта історія. Ще 14-річним вступив у Калуський хіміко-металургійний технікум. Але після проходження практики у Горлівці на Донеччині побачив зблизька, що таке радянська промислова хімія, й жахливі умови для життя людей мене катастрофічно розчарували.

Це був 1968 рік. Заборонена зона. Промисловий сморід з усіх боків. Небо руде й немає чим дихати. А я ж звик до Карпат. Словом, був так неприємно вражений, що вирішив дипломну роботу не писати, а повернувшись після практики, постановив собі одержати вільний диплом і вступати до університету. Але начальник відділу кадрів технікуму – зросійщений хохол, на таке моє прохання заревів, мовляв, «ми тєбя учілі, дєньгі давалі – нєту свободних діпломов!».

Тоді я пішов геть і більше до технікуму не повертався, хоч і залишився без документів про середню освіту. Тож уже в Болехові закінчив вечірню школу. Бо батьки 1953-го туди переїхали, коли мені було три роки. Працював у Болехові на місцевому лісокомбінаті слюсарем. Треба було терміново вступати до вишу, або готуватися до війська. Хотів іти на філософію, але там був великий конкурс і потрібна була рекомендація обкому партії, на історичний – також, а щоб вступити на журналістику, треба було мати і направлення з газети, і публікації тощо. Залишалася філологія. Але я б не сказав, що вибір філології для мене був випадковістю.

– То у чому його закономірність?

– Я змалку дуже багато читав. Тато мені купував книжки і я полюбляв їх читати. І вже орієнтовно з 1967 року почав писати вірші. Творив захоплено – навіть саморобну збірочку написав і подарував одній дівчинці. Згодом зацікавився поезією серйозніше. Василь Стус, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч, Віталій Коротич… До речі, у моєму записнику ще й досі збереглися рукописи деяких поезій. Прочитаю одну за 1975 рік:

Ми такі далекі, як ніколи,

Солод-вечір тиші не вколише,

На мольберті долі сиве поле

Борозни моєї не запише.

А які то готувались сходи,

Як кувалось плуга срібло яре,

Ти мені зійшла у нагороду

В сивім полі, моя чорна каро.

Не відбуду кари у каранні,

Не відбуду сумніву в спокуті,

Буду вічним символом вагання,

Рабом жовчним ницості і люті.

Ця поезія передає той настрій сталого неспокою й безвиході, з яким я жив у ті роки. Здавалося, що те рабство навічно і ніщо не зміниться.

– Чого Вас навчив великий Львів?

– Ще до Львова – у Києві – я часто відвідував літературні вечори. Та мені порадили вступати на філфак не у Києві, а у Львові. Я був шокований конкурсом на філологію. Вступникам треба було скласти чотири іспити, а ще враховували середній бал атестата. Але я таки вступив до львівського ВНЗ. У січні 1972 року почалися в університеті масові арешти «неблагонадійних». Було багато «стукачів» серед студентської молоді. Я тоді вже був світоглядно сформованим. Бо ще з дитячих років із закордонних радіостанцій чув правду, дізнався про діяльність, арешти й переслідування Левка Лук’яненка, Івана Кандиби, з яким відтак особисто познайомився, В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, з якими спілкувався у Львові, Зеновія Красівського, Ярослава Лесіва.

Тоді по радіо «Свобода» звучали дуже часто твори українських заборонених авторів. Я виріс у тому середовищі й розумів, що кадебісти завжди будуть робити провокації. Та й арешти в університеті це підтвердили. У виші я відмовився пристати до групи осіб, які пропагували вільнодумство й звільнення від рабства радянщини, тому що знав: серед них є «стукачі». Хоча там були знані й талановиті літератори Олег Лишега, Богдан Рокетський, Василь Ганущак та інші, які до того ганебного явища не мали жодного стосунку. І про «стукачів», до речі, я не раз говорив зокрема згаданому В. Ганущаку – світлої пам’яті відомому поетові з Калуша, попереджаючи його про небезпеку й пояснюючи, чому не хочу приєднатися до їхнього гурту.

Я завжди носив із собою твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». І ледь за це не поплатився під час перевірок. Та минулося. Я був добре знайомий з Вірою Франко – донькою Петра Франка. Віру разом з її сестрою Оксаною в їхні дитячі роки моя мама у Підгірках не раз бавила. У селі хати моєї прабаби і Франків були поруч. А до брата Онуфрія приїжджав також Іван Франко. Моя прабаба трохи зналася на травах і свого часу лікувала йому хворі руки. Знав я й Оксану Франко – доньку Тараса Франка, яку також заарештували…

Настрою навчатися в університеті не було. Багато добрих студентів відрахували з примусу чи за власним бажанням. Я примушував себе вчитися самотужки, захоплювався творчістю Миколи Вінграновського. Жив духом «розстріляного відродження». Львів тоді для мене був дуже потужним культурним центром.

– Як виникла у Вас любов до краєзнавства?

– Спочатку на роботу мене направили у Крим, враження залишилися дуже важкі. Роботи для українського філолога не було. Відтак працював у селі Кам’янка на Сколівщині, а згодом перейшов у сферу туризму в Моршині. Був із 1990-го по 1992-й головою Болехівської міської ради… Але саме завдяки роботі на посаді головного методиста в туристичній сфері зацікавився краєзнавством. Познайомився з великим дослідником краю Романом Скворієм і зацікавився краєзнавством Болехівщини. Ще з другого курсу університету почав вивчати польську філологію, тож зайнявся й перекладацькою роботою. Бо на тлі українських літераторів тієї доби відчував себе мізерним у поезії.

2018 року видав свою першу книжку перекладів з польської «Спогади» Бера Болеховера (Біркенталя). Він народився у родині купця, жив у Болехові у XVIII cт. і написав свої цікаві «Спогади». Відтак познайомився ще з одним відомим болехівчанином – Станіславом Адлєром, який пережив голокост у Болехові, і переклав його книжку «Я знову єврей». Назва мого перекладу з польської – «Вигнанець з раю». Крім перекладів, ще написав тексти до фотоальбому Юрія Черневого «Скелі в Бубнищі», краєзнавчих видань «Болехів та околиці» і «П’ять років разом». Намагався дослідити всі доступні мені краєзнавчі матеріали про Болехівщину та навколишні села.

– Що для Вас важить слово у житті?

– Колись я мав нагоду подискутувати на цю тему з одним професором. Науковець нам на лекції зачитав один текст і запитав, які він пробуджує у нас асоціації. Йшлося про події після Другої світової війни. Підняв мене, і я розповів про свої відчуття. А професор обурився, що я не маю права так відчувати, бо, мовляв, там нема оптимізму, адже йдеться про зовсім інші речі – 1946 рік, руїни, голод … І я почав задумуватися над тим, який вплив має слово на нашу свідомість. І зрозумів, що вага слова залежить і від досвіду слухача чи читача. І на кожного слово має різний вплив, також залежно від його віку.

Кожне слово живе не осібно, а у системі лексичних зв’язків. Ми сприймаємо слово і як синонімічне коло, і як образно-емоційне. Це добре відчутно під час роботи над перекладами. Для мене слово передусім – це образність. Адже воно викликає велику гаму асоціацій. Саме тому такою емоційно сильною та впливовою є поезія.

– Чи задумувалися Ви про роль слова у часі війни?

– Культура навіть під час війни не має права на відпочинок чи перерву. Ніщо не повинно стримувати сучасний український культурний потік і багатовікову культурну тяглість. Бо це основа життя народу й осердя його цінностей. Чому Україна бореться з московськими наїзниками? Бо російська орда хоче знищити нашу культуру. А знищити культуру – це знищити народ.

– То що Ви порадили б нині митцям слова?

– Писати повинні ті, які не можуть не писати. Для багатьох людей це дуже важливо – творити й у слові віднаходити прихисток для своєї душі. Неважко проаналізувати, скільки шедевральних речей уже створено саме серед сучасних трагічних випробувань України – книг поезії і прози, документальних і художніх фільмів, малярських полотен, музичних творів і т. ін. Чому нині так важливо розвивати краєзнавство чи письменство? Бо історія – один з елементів культури. Не можна знати минувшину України, не знаючи історії свого міста чи села. Українці таким чином пізнають не лише час, а й себе.

Війна – лихо для всіх, але у кожній творчій людині вона відгукується по-різному. Тож, повторюю, по змозі потрібно писати всім, кому пишеться. Звучить, може, й парадоксально, але я чекав на війну, тому що боявся її і знав про її неминучість. Ще 1989 року познайомився з відомим політв’язнем радянського режиму, членом Українського національного фронту й Української Гельсинської групи поетом Зеновієм Красівським із села Витвиця на Долинщині (тепер Витвицька ТГ. – Авт.). Він вразив мене. Це людина з очима ангела. Його світло-блакитні очі навіть після багатьох років немилосердних тортур завжди випромінювали життєдайне тепло для ближніх.

Якось у будинку нескореного борця за волю України із села Лужки – поета і члена Української Гельсинської групи о. Ярослава Лесіва в Болехові З. Красівський сказав мені, що потрібно готуватися до війни з російськими загарбниками й розуміти, з ким ми маємо справу. Він наголошував, що ця війна – неминучість, яку Україна мусить пережити. Мене приголомшили такі слова, ніби підрізали в польоті. Бо ми всі тоді натхненно бігали з прапорами й відчували наближення Незалежності України. Та я згадав його науку про агресивний російський шовінізм відразу ж після початку війни з російськими загарбниками десять років тому. Та ще й доти – під час подій у Чечні і Грузії…

У часі війни українське слово звучить ще актуальніше. Адже українська національна культура чи не найяскравіше твориться саме у часи трагедій. І ця епоха народить великий культурний спадок. Ми – працівники слова, тож маємо нині унікальну можливість бути не лише спостерігачами, а й творцями його. А час відтак оцінить і зроблене, і кожного з нас осібно.

Ігор ЛАЗОРИШИН, редактор відділу соціальних розслідувань та комунікацій із читачами

galychyna.if.ua

«Він казав, не плачте за мною. Я нікуди не зникну, смерті немає. Я буду в іншому просторі. Я думаю, що він сьогодні тут з нами».

Із таких слів розпочала свій творчий вечір відома українська письменниця Юлія Бережко-Камінська. Його мисткиня присвятила своєму близькому другові – фотографу Володимиру Шилову. Він довгий час жив і працював в Ірпені, а потім — у передмісті Чикаго. Чоловік несподівано відійшов у засвіти 22 березня.

Увечері цього ж дня, в Ірпінській міській бібліотеці Юлія Бережко-Камінська презентувала свою нову книжку поезій «Гравітація слова». Її письменниця читала разом із гостями.

Марія Кочур, актриса театру та кіно:

«Ні листка вже не лишилося, ні осені, що правдою і неправдою передзимні вигравала дні».

«Гравітація слова» – восьма книжка поезій письменниці. У ній гармонійно поєдналися сум і радість. Вона – про рід і пошук себе, кохання та розлуку, мрії і розчарування. Письменниця дивом встигла запустити книгу в друк за два дні до початку повномасштабної війни в Україні. Збірка вже встигла побувати у Польщі, Німеччині та Франції. Ірпінь став першим українським містом в якому Бережко-Камінська презентувала її.

Богдан-Любомир Притула, письменник:

«Сьогодні я занурився в таку більше сентиментальну поезію. Дуже важливий жанр на сьогодні, оскільки це є таким іntermezzo в часи війни, тому що ми можемо відволіктися від буденних обстрілів, напруги і поринути у світ образів такої елегійної поезії».

Оксана Бобечко, мешканка Ірпеня:

«Як вона гостро сприймає всі ситуації життєві. І як вона вміє це передати, особливо своїм читанням. Це було неймовірно!».

Окрему частину вечора Юлія Бережко-Камінська присвятила сьогоденню. Письменниця зізнається, не любить писати про війну, але мусить, бо це вже – невід’ємна частина всіх нас.

Юлія Бережко-Камінська, письменниця, членкиня Національної спілки письменників України:

«Оголошена повітряна тривога сповіщає – ранок. Світає, край неба палає».

Провести творчий вечір та презентувати «Гравітацію слова» письменниці допомогли друзі-театрали – очільник театральної спільноти «DSP» Алекс Боровенський та акторка Анна Рей.

Анна Шелест-Рей, акторка театральної спільноти «DSP»:

«Для мене дуже велика честь тут бути. І велика радість бути частиною цього і мати можливість зачитати вірші разом із авторкою, яка просто неможлива».

Алекс Боровенський, театральний режисер, очільник театральної спільноти «DSP»:

«Як тримати силу, волю й фарби життя. І от Юлії Бережко-Камінській це вдається в цій книжці, тому відчуття дуже світлі. Дуже хочеться зараз, знаєте, якби пішов дощ, стрибати по калюжах, dancing in the rain. Тільки дощу немає, але я думаю, в Ірпені це швидко!».

По завершенню заходу всі охочі могли сфотографуватися, обмінятися посмішками та придбати збірку поезій «Гравітація слова» з автографом авторки. Всі присутні, як і сама письменниця залишала бібліотеку натхненною.

Юлія Бережко-Камінська, письменниця, членкиня Національної спілки письменників України:

«Попередні мої книжки наповнені Ірпенем, в цій книжці теж відгукується і в наступній він теж згадується. Я сюди приїжджала за натхненням і творчістю, і зустрічами з людьми, яких я люблю».

itvua.tv

Понад полем іде,

Не покоси кладе,

Не покоси кладе — гори.

Стогне земля, стогне море,

Стогне та гуде!

Косаря уночі

Зострічають сичі.

Тне косар, не спочиває

Й ні на кого не вважає,

Хоч і не проси.

Не благай, не проси,

Не клепає коси.

Чи то пригород, чи город,

Мов бритвою, старий голить.

Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,

Й сироту-кобзаря.

Приспівує старий, косить,

Кладе горами покоси,

Не мина й царя.

І мене не мине,

На чужині зотне,

За решоткою задавить,

Хреста ніхто не поставить.

І не пом’яне.

«Приспівує старий, косить…» А приспівуючи, певно, посміхається. Саме так, не усміхається, а посміхається: усмішка – сповнена теплом і тільки теплом, а тут – інші складові, що й окреслити їх нелегко. Щоб «розшифрувати» ту посмішку, яка ховається під вусом старого, треба було б розгадати, що в нього на мислі… А щоб і приспівування почути, треба було б знати, що в нього на душі… Що б там не було, а в тій посмішці, напевно, й те, про що у четвертій строфі: «Приспівує старий, косить, / Кладе горами покоси, / Не мина й царя», – ось, мовляв, чого варте твоє царство… Старий задоволений своєю роботою (як у Лукреція – хвороби, «майстри смерті»), інакше б не приcпівував. Час од часу хіба що попльовує в долоні, а от коси – «не клепає»: нíколи…

До речі, про «приспівування». «При-спів» латиною – ac-centus, грецькою – pros-odia. Цей термін веде нас до тих часів, коли слово було співаним, пісенним, коли в поетичні фрази вплітались «логаеди» (грец. logos – слово, aoide – спів), вірші змішаних розмірів; найчастіше – у хорових партіях грецької драми: трагедії, комедії. «Косар» – це, сказати б, трагікомедія: тема поважна, а подана – жваво, з елементами бурлеску, травестії (brioso, alla burlesca). Травестії і бурлеску, бо тут – не наша «кістлява» з косою та й не грецький Танатос (одягнений у темне, з чорним заростом чоловік; за плечима – великі чорні крила, в руці – меч), тут – старий, яким бачимо нашого косаря. Старий, що під орудою Смерті виконує свою щоденну й щонічну роботу (подібно – й вітер: «Питається вітер смерти, / Кому треба нині вмерти…» – «субординація»)

Отож «приспівування». Годі й уявити собі, як Шевченкового «Косаря» (м’яке «р», до речі, – вплив східних регіонів) мав би виголошувати декламатор. Якщо не акцентувати (приспівувати) протяжності довгого складу (понад по-лем іде, / Не по-ко-си кладе, / Не по-ко-си кладе – го-ри»), то початкові анапести (◡ ◡ – | ◡ ◡ –) не будуть образотворчими: втратимо розмах тих покосів, втратимо й пісенність… Далі – «біжучі» трохеї (бо ж поспіх!): «Стогне земля, стогне море / Стогне та гуде!» Після приспівування – важка стопа Косаря: перед черговим покосом таки вчувається його важка стопа (згадаймо нашу ступу): «іде – кладе – гуде» («за решоткою» – «задавить»)… – наче відлуння Горацієвої «блідої смерті»: «Смерті блідої стопа – їй байдуже – б’є і в царські брами, / Й у двері хижки, Сестію щасливий!» (ось, мовляв, твоє щастя, Сестію).

У Горація – трагедія, а в Шевченка є щось від комедії, принаймні у звукописі. Зіставмо, наприклад, із ритмомелодикою жартівливої народної пісні «Ой казала мені мати…», де другий рядок «І при-ка-зувала» співзвучний із зачином «Косаря»: «Понад по-лем іде, / не по-ко-си кладе» (виділені чорним склади, зауважмо ще раз, – акцентовані й подовжені: приспівуються). І якщо вже під косу йде і «мужик, і шинкар», то згадаймо ще, із «Малих поем» Вергілія, кінцівку «Шинкарки»: «Гей же, до гри, до вина! Пропади, хто дбає про завтра! / Смерть-бо за вухо щипне, скаже: «Живіть – я гряду»».

Що вже казати про «Gaudeamus»: середньовічне студентство геть не журилося завтрашнім; про смерть співало теж не в трагічному ключі. Згадаймо й відлуння тих бурлескних настроїв у наших піснях: «А як прийде, браття, Костомаха, / А як прийде, браття, із косом, / Я їй скажу: – Будь здорова, свахо! / Прощай, кумо-люба, і зо мном!» («Ой наступала та чорна хмара»)…

Шевченків «Косар» – в особливому ключі. Вражає передусім уже згадуваний розмах: поле у тій поезії (косар іде, щоправда, «понад полем» – як то з-за обрію зринають міфічні постаті), те початкове наше поле одразу ж набуває всеземного виміру: «Стогне земля, стогне море, / Стогне та гуде!» Косар, на відміну від Сатурна, який усе, що лиш є на світі, стирає «гладесенько» (отже, й тихесенько), виконує свою роботу зі смаком, із гуком – «кладе горами покоси». І якщо смерть у Ронсара, обмотавши ноги повстю, ступає у цілковитій, мертвій тиші, то Шевченків «Косар» – мабуть, найгучніше, пов’язане з образом смерті, fortissimo.

А що поспішає, не має часу ні спочити, ні коси наклепати, – то це тому, що всі хоч-не-хоч поспішають під цю косу, як про це в Овідія: «Téndimus húc omnés, metám properámus ad únam» (всі ми прямуєм туди, до мети спішимо однієї). От і назбируються «не покоси – гори». Тих, кого вже скосив той Косар, греки окреслювали словом hoi pleistoi – ті, кого не зрахувати, незліченні»… «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» Обабіч – незліченність, посередині – острівець, на якому й орудує той Косар: косить… приспівує…

От Шевченко й залишає нас із тим приспівуванням, з тією посмішкою, що блукає в старого під вусом… Залишає – щоб ми розгадували і те приспівування, й ту посмішку старого як світ Косаря…

zbruc.eu

Про це заявив заступник голови Представництва ЄС в Україні Ремі Дюфло, виступаючи на форумі «Креативна Україна», повідомляє Укрінформ.

«Культура продовжує набувати нових ролей та досягати нових небосхилів. Вона намагається діяти всюди на віртуальних платформах, обʼєднуючи різні аудиторії з усіх континентів», – сказав він, зауваживши, що культура може долати політичні кордони. Як приклад, Дюфло згадав документальний фільм «20 днів у Маріуполі», який має вже мільйони переглядів.

Заступник голови Представництва ЄС також відзначив важливість розмаїття та інклюзії для культури і назвав її також потужним економічним центром, де креативні індустрії створюють місця для молоді.

«Для нас культура — це не лише частина шляху до перемоги. Це також частина відбудови України. Культура, врешті-решт, є також ключовою для просування України — майбутньої країни-члена ЄС — у співпраці з європейськими партнерами. ЄС стоїть пліч-о-пліч з Україною у розбудові стійкої та культурно живої ситуації – від збереження архівів, до цифровізації мистецьких колекцій, допомозі з розробки політик, надання можливостей допомоги молодим митцям, мисткиням і культурним інституціям», — наголосив Дюфло.

Як повідомляв Укрінформ, 19 березня у Києві проходить VII Міжнародний форум «Креативна Україна». Захід зібрав урядовців, народних депутатів, українських та закордонних експертів й експерток, креативних підприємців і підприємиць, митців і мисткинь, журналістів і журналісток, аби продемонструвати, як у горнилі війни переосмислюється і зароджується нова українська культура та креативні індустрії.

ukrinform.ua

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни — святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить… Сиди

І нічогісінько не жди!..

«Минули літа молодії, / Холодним вітром од надії / Уже повіяло. Зима!»… Минули – бо йшли, йдуть, ітимуть… І кожен по-своєму бачить ті літа, те перелітне життєве тепло (літо, зима – року нема). То оком хлібороба, як у давно забутій нашій пісні («Пішли воли в пшениченьку, / Та гей там! Та гей там! / Пішли літа марне з світа, / Та най там! Та най там!..»), то – воїна: «Ряд незліченних рокíв» (ánnorúm seriés), як це у Горацієвому «Пам’ятнику» – фразі, де вчувається суворий, карбований крок римських легіонерів, «войовничих років».

Та як їх не уявляймо собі, правдою є одне: ті літа – безповоротні, невідкличні (irrevocabiles), як самі вони про це – знову ж у нашій пісні: «Не вернемось, не вернемось, / Не маєм до кого, / Та було нас шанувати, як здоровля свого» (тут – і слушно! – літа нам докоряють, а не ми – їм)…

Вони йдуть, ми – залишаємось, та все дрібнішими, вбогішими, поки й самі, врешті, не минаємося: «Йдуть – і хапають роки все нову й нову у нас здобич: / Забрано жарти, любов, і забави, й вино, а тепер ось – / Черга й на вірші мої…» (Горацій). І, наче відлуння, – у Шевченка «А літа стрілою / Пролітають, забирають / Все добро з собою» (пролітають – наче татарською стрілою-добичницею). От людина й почуває себе спустошеною, окраденою, і всі докори – «літам-грабівникам» (за молодих літ – не зауважує цього «грабунку»). Спадає на думку співана фраза: «Мої літа, моє багатство», – тільки в цьому контексті останнє слово випадало б узяти в лапки. «Всьому свій час» – біблійний підсумок тієї дискусії між людиною й літами: час приходити на світ, час відходити…

Вони ж, ті «літа молодії», що минули, одразу спрямували мене на три стежки. Перша повела до «поезії, яка мовчить», до картини Ван Гога «На порозі вічності» або «Згорьований дідусь». Друга – до «картини, яка промовляє» – Франкового «Епілога» («Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі»): «Жебрак одинокий, назустріч недолі / Піду я сумними стежками». І третя – до карбованої латиною фрази з уст Сенеки фрази, яка так дивно контрастує з його ж похвалами старості: «Nihil habet quod speret quem senectus ad mortem ducit» – Немає чогось такого, на що б міг надіятись той, кого старість веде до смерті.

Втім, не старість вела Шевченка до життєвого порога (всього на декілька років віддалився поет від того віку, який античні вважали розквітом життя: akme). Вела – доля. І не до смерті – до життя в пам’яті народу, до Вічності. Озираючись на пройдене («Дорога – це життя»), Шевченко, попри всі удари, яких він зазнавав, попри недолю й неволю (всього дванадцять з половиною років дихав волею), за три роки до свого відходу, з такою теплотою і щирістю врешті озвучив свої стосунки з долею: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою».

Шевченкова доля була ні доброю, ні злою. Була вона такою, якою мала бути. Як май-бутнє: буде воно таким, яким має бути. Так і Шевченкове життя. Якщо скажемо, що було воно коротким, то з нами не погодилися б античні: що ж бо таке довгота чи короткість на тлі вічності?.. Кобзареве життя було повним, виповненим, отже – довгим: «Vita longa, si plena est» (життя довге, якщо воно наповнене – Сенека). Шевченко виконав свою місію (лат. «mittere» – посилати). Виконав те, для чого був посланий, – щоб постійно і життям своїм, і творчістю нагадувати й нам, живущим «в Україні і не в Україні», як маємо жити і як боротися, щоб перемогти, щоб бути гідними Божої помочі…

Та повернімося до початку, до тієї поезії, мабуть, єдиної у Шевченка, де й просвітку немає, сама безнадія (є і в Горація така пісня – ІІ, 14). Не те, що в тільки-но згаданій «Долі»: «Ходімо ж, доленько моя! / Мій друже вбогий, нелукавий! / Ходімо дальше, дальше слава, / А слава – заповідь моя» (Шевченкова слава, згадаймо, – це добра пам’ять у людей, «незле тихе слово»). Тут – «Зима!» Усе – в одному слові (у Франка ж, розгорнуто, наче відлуння тієї безнадії, – «Сипле, сипле, сипле сніг…»). Зима – «інертна» (Гораціїв епітет), тобто не творча, коли «Білий килим забуття… / Все покрив, стискає все / До найглибшого коріння» (з тієї ж поезії Франка).

У пристрасного веронезця Катулла, з весною, – «…легіт повіяв пестливий… / Серце забилося, прагне дороги…», поет сповнений надій, зустрічей. У Шевченка, з глибокою осінню, – «холодним вітром повіяло». І той холодний вітер… «од надії», радше безнадії (звернімо увагу й на промовисту риму «молодії – надії»: де молодість – там надія, прагнення дороги)… Це слово можна б тут писати з великої літери: Надія (Spes), яка то всміхається людині, то, хмурніючи, не лише дихає холодом, а й «одурює», «осміює» людину; серед тридцяти з гаком латинських епітетів надії (більшість – негативні) – й епітет «fallax», тобто оманлива, брехлива.

Після того короткого, але такого просторового й місткого «Зима!» (вона, як і смерть, – «бліда» й «морозна») – «інтер’єр»: «Сиди один в холодній хаті, / Нема з ким тихо розмовляти, / Ані порадитись. Нема, / Анікогісінько нема!» (саме цей інтер’єр, а ще – чотири рази повторене «сиди один» власне й повели до картини Ван Ґоґа)… «Сиди ж один, поки надія / Одурить дурня, осміє… / Морозом очі окує, / А думи гордії розвіє, / Як ту сніжину по степу! / Сиди ж один собі в кутку»…

«Одурить дурня», бо, застерігали античні, довіряти надії – нерозумно («Nadzieja matką głupich» – перейняли цю засторогу поляки). Найсильніший акцент, як то часто буває в ліричних мініатюрах, – саме на середньому рядку: «Морозом очі окує». «Semel dictum» – казали римляни про якесь слово, мовлене кимось один лише раз і більше ніким. Метафора, яка не має собі рівних щодо образної експресії. Очі, щось найніжніше, найцінніше (берегти як зіницю ока), очі, з яких проглядає душа, її тепло, її порухи, їхня притягальна сила, очі, які шукали рідних собі (Все життя я шукав тих очей), ті очі не просто скляні – морозом окуті…

А думи («думний» – це також «гордовитий») – розвіє ота холодна надія, «як ту сніжинку по степу» (в «Думах», бо ще не вечір, ще не зима, – образ тепліший: «Чом вас вітер не розвіяв / В степу, як пилину?») І знову, після холодного степового простору, – куток у холодній хаті: «Сиди ж один собі в кутку» (мов ілюстрація до біблійного: «Горе одному»)… І коли про дорогу, втому, безнадію, то не можу тут оминути вражаючої мініатюри-діалогу Світлани Жолоб: «–Моє стомлене лихо, / Чи далеко ще йти?.. / – Не бачу. / Моє стомлене лихо, / не настане нас ніч?.. / Не знаю. / – То сідай відпочинь, / а піду я сама!.. / – Не хочу…» – мов щемливе відлуння Шевченкового: «Лихо моє! Доле моя!»…

«Доле, де ти?..» – у тій холодній глухій мовчанці вчувається нечутний клик душі. Та зразу ж, мов у відповідь: «Не жди весни – святої долі! / Вона не зійде вже ніколи / Садочок твій позеленить, / Твою надію оновить! / І думу вольную на волю / Не прийде випустить… Сиди / І нічогісінько не жди!..»

«Святая доля», що тут в образі весни, – це щось подібне, як у римлян добрий опікунський дух, тобто геній, божество, що супроводжує людину впродовж усього життя, а в нас – Ангел-хоронитель (тому й у поезії «Доля» – «Мій друже…»). Коли ж і воно, те божество, покидає людину, тоді самотність стає нестерпною («Коли доброї жаль, Боже, / То дай злої, злої!»)…

На тлі зимової блідості, лише в уяві, – перелітна зелень садочка, «садка вишневого», яку тут же гасить, задуває те моторошне – «ніколи»: «Вона не зійде вже ніколи…» Лише в уяві – й «дума вольная», що може існувати лише в леті («Бандуристе, орле сизий…»): святая доля «не прийде випустить її на волю»… Отож – «Сиди / І нічогісінько не жди!..»

Ніколи… нікого… нічого… Здавалося б, достатньо промовисті слова. Та в нашій мові – унікальна тенденція до творення здрібнілих слів, до подальших ступенів, сходинок, які ведуть у глибини (й висоти) людської душі. Розлогих, із декількома наголосами слів, що заповнюють чи не весь віршовий рядок, вимагаючи відповідного виголошення, акцентування, тобто мелодійності («accentus» – приспів): «А н і к о г і с і н ь к о  н е м а!»… «І  н і ч о г і с і н ь к о  н е  ж д и!..» Вісім складів… октава… безмежність душевного болю… Згадується трагічна у своїй душевній безпритульності постать композитора Дениса Січинського, що озвучив подібну «октаву» Богдана Лепкого: «Р о з ж а л о б и л а с я  д у ш а…». Як, у який спосіб в іншій мові можна передати цю особливість української, де так тонко проступає звуковий образ душі, тим разом – її пустельні обрії?..

«Сиди / І нічогісінько не жди!..» Поезія, до якої дослухаємося, писана наприкінці жовтня, коли, втративши зелену снагу, вже опадає, як у Гомера, «покоління листків», ця поезія знову ж веде до Франкового «Епілога»: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, / Розвійтесь, як тихе зітхання! / Незгоєні рани, невтишені жалі, / Завмерлеє в серці кохання»… Чимало було й у Шевченка тих «незгоєних ран». Остання, чи не найболючіша, що озвалась у душі поета важким почуттям гіркоти й самотності, – розрив з Ликерою (Гликерою), тобто, з грец., «солодкою» (в іспанській мові, з лат., – Dulcinea, що значить «солодка, омріяна жінка»)…

Певно, й тоді, наприкінці жовтня, повіяло в Петербурзі «холодним вітром од надії», передвісником останньої в Шевченковому житті чужинецької зими. Поет ще ступить крок у весну. А далі – у той світ, де літа вже не чергують своїх сезонів, не йдуть, не минають, де лише ясність, тихість, гармонія – те, що так любив наш Кобзар…

Отож – «Минули літа молодії…» Полишаючи ті короткі роздуми над найсумнішою з Кобзаревих поезій, послухаймо ще раз голос із народної пісні, жіночий голос («Не зазнала-м розкошоньки, / Вже літа минають»): «Ой верніться, літа мої, / До мене хоч в гості». – «Не вернемось, не вернемось, / Не маєм до кого, / Та було нас шанувати, / Як здоровля свого»…

Шевченко ж усім своїм життям, своєю піснею спростував навіть цей, якого не схитнути, найсуворіший закон – про безповоротність, невідкличність часу: наш Кобзар у своїй духовній поставі – це непроминальна молодість України, її нев’януча життєва снага, її сила. Згадаймо, як у тоталітарну добу відповідні органи, «шибко бдительные товарищи», пильно дбали, щоб у свідомості українця, передусім молоді, Шевченко усталився лише в образі втомленої літами, пригніченої і зимовими, й життєвими холодами людини – «мужика» у смушковій шапці, в кожусі… Старість, мовляв, та й годі… А втім, згадаймо й Вергілія, «мужика із Мантуї», який «знявся до вершин нечуваної слави» (М. Зеров)…

Чи шанував Шевченко ті літа, що не вертаються?.. Відповіддю – його «Кобзар»: як не пірнаймо в його глибини, хай усе життя на це покладімо – дна не сягнути… Чи шанував своє здоров’я?.. Шанував би, дбав би про нього, думаючи про себе, а не про Україну, – не був би вигнанцем, не страждав би в казематах, у «»нечистих» казармах», на солдатських муштрах, що так підривали його від природи міцне здоров’я.

Не надто дбав і на волі – бо жив: ніщо людське і йому не було чужим (приємними й для нього були згадки «про молодий той грішний рай»). Був душею милих йому співучих і думаючих товариств, любив повеселитися, певно, й «подуріти, коли це доречно» (так про себе – й Горацій – «desipere in loco»). Був у центрі уваги й вишуканих (любив і сам зі смаком одягтися) салонних зібрань; пишних, «лукуллівських обідів», де марно чекати цікавої бесіди чи тихої пісні, – уникав. Про все це – в «Щоденнику», в листах, у численних дослідженнях життя і творчості Кобзаря.

Тож хай яким сумом віє від кінцівки тієї поезії про минулі, безповоротні літа («Сиди / І нічогісінько не жди!..»), а Шевченка все-таки бачимо в дорозі: «Ходімо ж, доленько моя!» В дорозі до весни, до нас, які борються. Шевченко йде, щоб бути з нами «во время люте». Щоб не бракло нам снаги і на полях боїв, і в праці. Щоб могли ми і зброєю, і словом, і ділом, щоденно, щохвилинно – являти світові свою велику, шевченківську, любов до України.

zbruc.eu

«Сміливіше: крісло Мирного і Толстого не зайняте!» (Павло Тичина). Ця його підказка адресувалася мені. А за яких обставин…. Про 130-ліття Павла Тичини інформації було чимало. Зокрема і з Київського Музею поета. Навіть із кавою та усмішками. Але все довкола та навколо. Хто б щось сказав про нього як «живого» – не було кому. Щоправда, М. Славинський на своїй сторінці у Фейсбук вмістив спільне з ним фото, але без коментаря….

А ті, хто вшановував поета у Музеї – не сказали: бачилися з ним, не бачилися… Навряд, бо його вже 57 років, як нема, а музейні шанувальники ще й за плечима стільки не мають. І тому – довкола та навколо….

Чи не першим помітив у ньому геніальність Симон Васильович Петлюра. Бо М. Коцюбинський, знаємо, сказав, що серед нас лиш “справжній поет”. А Симон Васильович обійняв його за вихід збірки “Сонячні кларнети” на балконі Директорії УНР у 1919 р. Через три-чотири роки академік Сергій Єфремов написав про нього, що це поет, мабуть, світового значення, аналізуючи перші три збірки поета: “Соняшні кларнети”, “Плуг”, “Замість сонетів і октав”.

Оскільки обоє з названих вважалися протягом 70-ти радянських років “ворогами народу”, то Павло Григорович усі ці роки навіть на ніч лягав одягнутим (як для параду). Бо ж коли прийдуть арештовувати, то щоб не в нічній сорочці. Він же – хрестоматійний… А в пам’яті стояло ще й те, що був канцеляристом у тій же Директорії Симона Васильовича. Разом, між іншим, і ще з однією страдницею радянського прижиму Надією Суровцевою….

Моє знайомство з ним було спочатку опосередкованим: один наш університетчик був приставлений до поета “наглядачем”. Він “входив” у квартиру поета і перша його розповідь про нього стосувалася отого чекання можливого арешту “при костюмі”. Пізніше про це мені говорив і Євген Сверстюк, посилаючись на секретне зізнання дружини генія Лідії Папарук…

“Наглядач” дуже мучився виконанням “наглядацької” своєї місії, бо мав наглядати і за нами – його колегами по університету, які не завжди вміли тримати язик за зубами, коли йшлося про існуючу компартійну владу та ін. Аж до того, що пару раз збирався вчинити суїцид…. Врятували, а один із наших ще й дав йому по пиці за такі витівки….

Безпосереднє ж знайомство з Павлом Григоровичем відбулося пізньої осені 1963 року, коли в Спілці письменників організували слухання університетської Літстудії імені Василя Чумака. Він же завідував у тій Спілці Кабінетом молодого автора, а виконавчим секретарем у нього був критик Володимир П’янов. Він ото й зібрав наших літстудійців на згадане слухання.

У залі було чимало слухачів, а головував Павло Григорович. Читали переважно вірші, зокрема Толя Григоренко, Коля Томенко і ще хтось. А мене потягнуло на трибуну з прозою – читав “Тургайську новелу”. Написано її “по свіжих слідах” літнього перебування на “третьому семестрі”, тобто – на казахській цілині. Два місяці ми там будували казахам “комунізм”, а мені те перебування навіяло згадану новелу. Вона пізніше буде опублікована в “Літературній Україні” та в моїх книжечках, а починав читати її з трибуни Спілки з очевидним хвилюванням. Головуючий Павло Григорович помітив те хвилювання і проказав ніби для всього залу оту згадувану на початку фразу: «Сміливіше: крісло Мирного й Толстого не зайняте». Почувши це, я справді трохи заспокоївся і дочитав новелу до кінця.

Під час обговорення слухачами критикували в основному поетів, а моїй новелі присвятив свій виступ Микола Сом. Він уже тоді був на піднесенні, бо ж почалося, здається. виконання його пісні у “Вечірній казці” для малят: “Рученьки, ніженьки, лагідні оченьки…” і т. д. (“Заходить до хати….”). Микола Сом закидав мені, що я даремно описав вечірню пиятику цілинних трактористів, бо це – не харашо. Хлопці, мовляв, випивали, ну й що з того… Всі ми п’ємо потроху… На тому “критика” й закінчилась. Павло Григорович про мою новелу промовчав. Він усе сказав отією фразою: «Крісло Мирного й Толстого не зайняте». Таким, до речі, воно залишається й сьогодні, але це ширша тема.

Другого разу довелось побути поруч із Павлом Григоровичем, коли у вестибюлі малого залу колишнього Жовтневого палацу читалися вірші тодішніх лідерів шістдесятництва – Івана Драча та ін. Під час перерви ми обступили Павла Григоровича і вимагали від нього думки про оцих “молодих поетів”. Він сказав, ніяковіючи: “А хто такі “молоді поети”. Ось Микола Сом теж молодий поет….”.

Як знаємо, він не зразу сприйняв шістдесятницьку хвилю і навіть критикнув її, здається, у вірші “Миколі Асєєву”. А потім таки визнав: “На нас вони вже не похожі, // Хоча й цілком від нас ідуть”. Шістдесятники – всі – вважали поета найбільшим, після Шевченка, своїм авторитетом. Крім, можливо, одного стукача, який себе теж пропихав у шістдесятники. Вдавався часом до бридкого хуліганства. Наприклад, приходив додому до поета Станіслава Зінчука і почав дзвонити письменникам із різним хуліганством. Павлові Тичині в трубку казав: “Ви ще досі живі?”. Після того Станіслав вигнав його з хати і більше не підпускав до свого телефона.

Від згаданого “наглядача” (а таких “наглядачів” мали і М. Рильський, і В. Сосюра, і О. Гончар, і М. Стельмах, і А. Дімаров, і Л. Костенко, знаю їх поіменно) ми почули й реакцію Павла Григоровича на вихід книжки Л. Новиченка “Поезія і революція”. Поет прочитав її до 10-ї сторінки і … кинув: “Не так це все було…” Та зліг у цековську лікарню під крапельниці на цілий місяць. А. Л. Новиченко до останніх днів не сприймав Тичининих “Замість сонетів і октав”. Хоча й написав щось на зразок “Не зайві доповнення…”. М. Ільницький запитував, чому Леонід Миколайович не сприймав тих сонетів та октав. Відповідь була, мабуть, чесною: “Був глухий до такої поезії”.

Пізніше я прочитав у спогадах Ю. Шевельова, що Л. Булаховський керував його кандидатською дисертацією про публіцистику та про вірш П. Тичини “Партія веде”. На ту інформацію Павло Григорович проказав: “Не треба про мене таких дисертацій писати”…. Пізніше були різні дисертації і найтоншою з професійного боку була таки дисертація Григорія Клочека… Але це теж ширша тема…

Останній раз живого Павла Григоровича я спостерігав у 1966 році, коли йому минуло 75 років. Тоді у Філармонії Києва відбувався вечір, йому присвячений, а головував Олесь Гончар. Виступила з вітанням імперська поетеса Марія Комісарова і вручила поетові сувенір – бронзову статуетку сатрапа Петра I на здибленому коні. І поставила ту статуетку перед ним у президії. А він протягом усіх наступних хвилин чи й годин усе відсував її подалі від, себе, а Марія Комісарова сунула її назад. Я сидів у першому ряду балкона Філармонії і все це спостерігав, а потім слухав заключне слово ювіляра.

Він дякував насамперед Комісаровій за привезену для нього “конячку”. Цей факт ми пізніше обговорювали з Олесем Гончаром (він мене інколи запрошував додому для розмови після опублікування моєї книжки про нього “Краса вірності”). Не сходились ми з ним тільки щодо згаданого слова: Олесь Гончар казав “коняку”, а мені чомусь запам’яталося “конячку”.

Та важливіше те, що було далі. Павло Григорович казав: “Я щодня встаю дуже рано, йду на Володимирську гірку і спостерігаю, як сходить сонце. Спочатку з’являється один-однісінький промінчик, тоненький такий та червоний…. І я подумав: чи не так і наша партія – промінчиком своїм освітлює нам наш шлях до комунізму…”. У президїї представники тієї партії заворушились, зацмокали язиками… “Як же так, партія – і тільки один промінчик. Та вона – наше повне сонце, вона освітлює наш шлях і т. д.” Оцей “промах” Тичини з промінчиком зумовив те, що до 75-річчя він не одержав чергового ордена Леніна (Микола Бажан тут його випередив на цілих два). Влада відбулася якоюсь дрібнішою відзнакою і це позначилось потім і на похороні геніального поета.

На прощання з ним я приходив і в клуб Ради міністрів, і на Байкове кладовище. Хотілося побачити, чи буде почесний караул та стрільба вгору з рушниць (як на похороні Максима Тадейовича), але… такого не відбулося. Повиступали, поховали та й крапка. Бо відчули, що Павла Григоровича владі так і не вдалося приручити остаточно….

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

У лютому виповнилося 145 років із дня народження відомого українського письменника Василя Короліва-Старого (1879–1941), творчість якого за радянських часів замовчувалася. Що й не дивно, адже він брав безпосередню участь у національно-визвольних змаганнях 1917–1920-х років, став одним із засновників Української Центральної Ради.

Міжвоєнне двадцятиліття уродженець Полтавщини Василь Королів, який підписувався псевдонімом «Старий», провів у Чехословаччині, куди належало в той час і Закарпаття. Це була надзвичайно обдарована особистість, яка залишала помітну участь у всьому, за що бралася. Писав дитячу і дорослу прозу, поезію, драматургію, публіцистику і мемуаристику, займався перекладами, вів політичну і громадську діяльність. А ще був вправним художником, педагогом і навіть господарником.

Спадщина Василя Короліва-Старого велика. Свого часу він був одним із найплідніших українських авторів закордоння. На жаль, чимало його рукописів так і не було опубліковано, серед них — унікальні свідчення. Прикро, якщо вони втрачені назавжди. Нинішньому українському читачеві Василь Королів-Старий відомий насамперед збірником авторських казок «Нечиста сила», який вивчається в шкільній програмі.

Заслуга перед нашою культурою Василя Короліва-Старого ще й у тому, що саме він вплинув на свою дружину Наталену Королеву, аби вона, уродженка Іспанії, обрала для себе українське письменство, і нині вона є вже хрестоматійною постаттю в українській літературі ХХ століття. Натомість повернення самого Василя Короліва-Старого у рідну культуру ще триває.

Нещодавно у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» у серії «Раритет» вийшли спомини письменника – «Згадки про мою смерть» та два розлогі нариси про близького приятеля і соратника Симона Петлюру, з яким разом навчалися. На жаль, життя Короліва-Старого раптово обірвалося у віці 62 років.

Із автобіографічної книжки дізнаємося, що письменник мав тісні контакти із Закарпаттям. І не тільки розмальовував тут церкви, зокрема, і відомий Боронявський греко-католицький монастир, але навіть планував переселитися з дружиною до Ужгорода. Ось як про це пише сам письменник:

 «Мої щорічні відвідини Підкарпаття, щодалі — то більше притягували мене до цього клаптя української землі. Навіть прилинув я до нього всім серцем, може, навіть дужче, як до рідної Полтавщини. Притягала мене й чудова природа, і милі, сердечні люди в селах, і ті приязні зв’язки, що утворились у мене з усім чесним орденом василіянським. Уже мені зробили й пропозиції, правда, ще не деталізовані, від монастиря Ужгородського й монастиря Мукачівського перенестись на Підкарпаття на стало. Мав я там обійняти й посаду професора. Та на перешкоді стояла затримка з державним громадянством.

Тим часом прийшла до нас неочікувана пропозиція від матері ігумені сестер василіянок з Ужгороду. Мати ігуменя Магдалина повідомляла нас, що вона сама і її чесні сестри, знаючи наше незавидне становище, яке мусить негативно відбиватися на літературній продукції насамперед моєї дружини, вирішили в інтересах католицької української літератури та церковного українського малярства запросити нас до Ужгороду. Знаючи наше протиурбаністичне наставлення, пропонують нам на повне самостійне вживання гарненьку подаровану їм садибу в селі Минаї. Минай лежить у чотирьох кілометрах від Ужгороду, саме при станції залізниці, що є першою зупинкою від міста. Крім помешкання, з якого можемо користати, як схочемо, до самої смерти, також нам пропонується повне утримання, послугу і навіть спосіб комунікації з Ужгородом.

Що ж торкається нашого майна в Мельнику (село, де жило подружжя неподалік Праги – О.Г.) й наших евентуальних заробітків — усе те лишається виключно до нашої диспозиції. Жодних зобов’язань від нас не береться й рішуче нічим не зв’язується нашої волі.

Якби ж ми все-таки хотіли ту пропозицію зі свого боку якось реваншувати, нам дається можливість заповідати по нашій смерті монастиреві, які будемо хотіти наші речі: рукописи чи образи, книги і т. д. Останнє пропонується на те, щоб ми не почували себе, ніби живемо на ласкавому хлібі.

Сталось це в добі, коли ми існували на 20 чеських корон денно. Коли дружина і я мусили витрачати силу часу на фізичні господарські праці. Коли нас обох мучили недуги, проти яких ми не могли ні купити ліків, лише лікувались травами, що самі собі сіяли в садочку або вишукували на полях. Коли навіть замість чаю, що я до нього призвичаївся ще з Московщини, ми вже протягом кількох років уживали сушених пелюсток із троянд.

Очевидно, що така пропозиція була королівським жестом із боку чесних сестер. Я поїхав до Ужгороду, щоб їм подякувати й особисто подивитись на запропоновану нам садибу. Також треба було вияснити чимало дрібних питань, зв’язаних із переїздом. Сестри були незвичайно врадувані, що ми їхній княжий дар приймаємо.

— Але, — сказала із жалем одна, — трохи нас огірчує мала несподіванка: перед кількома днями залізнична управа перенесла станційку, що була майже в сусідстві з нашим домком, кілометрів зо два далі від Ужгороду. Та й тому якось зарадимо. Можемо дати вам маленьке авто. Навчитесь керувати — і буде ще ліпше.

— Та керувати автом я  вмію. Навіть маю й чеський «вудчі ліст» (шоферський пас).

Отже все було навіть ліпше, як гадалось нам у Мельнику. Та не хотіли ми й сідати на шию милим сестрам. Коли б ми продали в Мельнику хату, що все ж таки помалу звільнялась від боргів, можна було б за пропонований «бегінаж» (монастирську садибу – авт.) дати бодай якийсь грошовий реверс.

Крім того, дружина працювала над великим романом, що вимагав випозичування друків із більших празьких книгозбірень, а також і вишукування наукового матеріялу. Сестри ж тим часом мали привести до порядку наше майбутнє житло. Таким чином було умовлено, що навесні року 1939-го ми остаточно поселимось під крилом василіянського чину на Підкарпатті.

Але вже з осени1938-го року почались знані події. В  березні вже не було й Чехословаччини, не кажучи вже про її частину  — Підкарпатську Україну. Самі бідні сестри побували вже й в Хусті, і на Словаччині, і в Відні, і, нарешті, опинилися самі на еміграції в Празі. Навіть був момент, коли ми самі хотіли були кілька сестер прийняти до своєї мельницької хатки, але ж і того не дозволили обставини. Так скінчилось і з цим проєктованим переселенням».

Отже, як бачимо, тільки окупація Карпатської України завадила двом відомим авторам того часу – Василю Короліву-Старому та Наталені Королеві приєднатися до чільних українських письменників, які тією чи іншою мірою були долучені до національного пробудження Закарпаття. Таких, як Олександр Олесь, Спиридон Черкасенко, Улас Самчук, Олег Ольжич, Юрій Горліс-Горський, Микола Чирський.

Олександр Гаврош

zakarpattya.net.ua

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Сьогодні слово «Україна» ввійшло у свідомість людей на багатьох континентах як символ непохитної боротьби за свободу і демократію. Всі побачили, на що здатна «друга армія світу»: прекрасні міста перетворені на руїни, тисячі знищених життів, біль і горе через утрату найближчих, тисячі біженців – путін будує «вєлікую рассєю». І ще сотні років тому Шевченко розкриває справжню сутність «братнього народу» у рядках:

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть… та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

Читаючи у сучасних реаліях «Кобзаря», ми розуміємо, що багато його творів були пророчими.

На науково-практичній конференції виступили з ґрунтовними і змістовними доповідями: Микола Жулинський, академік НАН України, директор Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України; Олександр Боронь, доктор філологічних наук, завідувач відділу шевченкознавства, заступник директора з наукової роботи Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Член Наукового товариства імені Т. Шевченка; Єжи Вознякевич (Jerzy Woźniakiewicz), директор Воєводської бібліотеки м. Кракова (Wojewódzka Biblioteka Publiczna w Krakowie) (Республіка Польща); Анатолій Ткаченко, доктор філологічних наук, професор кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Людмила Жванія, кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики Волинського національного технічного університету; Дмитро Чистяк (Dmytro Chystiak), доктор філологічних наук, професор кафедри романської філології Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Юлія Бережко-Камінська, член Національної спілки письменників України, секретар Національної спілки письменників України по роботі з молодими авторами; Тетяна Чуйко, кандидат мистецтвознавства, заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею Тараса Шевченка; Наталя Павлик, науковий співробітник «Музею Заповіту Т. Г. Шевченка» (м. Переяслав), член Національної спілки письменників України; Ігор Двигало, поет, бард, військовий Збройних Сил України; Інна Винничук, вчитель української мови та літератури, «учитель-методист» гімназії «Академія» та її талановиті вихованці.

Національний музей літератури України

Спливли роки, вже й десятиліття, а вчувається й досі (із бесід у Києві, на Лівобережній, у мешканні професора Андрія Білецького) голос Тетяни Чернишової, авторки ряду літературознавчих та мовознавчих досліджень (зокрема з новогрецької діалектології), перекладачки, що популяризувала у Греції твори Шевченка, Франка, інших українських поетів, загалом світлої, перейнятої Словом людини: «А я от беруся довести, що між Шевченковим «Заповітом» і Горацієвим «Пам’ятником» є чимало спільного»… А незабаром, уже з опублікованої в журналі «Всесвіт» статті (1975, № 3. – С. 198–200): «…спробуємо довести, що «Заповіт» водночас є виступом українського поета в дискусії, яку розпочав колись Квінт Горацій Флакк своєю одою 30. ІІІ, Ad Melpomenen (Exegi monumentum)».

Спільне, нагадаймо, – батьківщина: у Горація, щоправда (як і в інших античних поетів), мала його батьківщина, Апулія (південь Італії); у Шевченка – вся Україна. В Горація – «obstrepit Aufidus» (бурлить Ауфід), ріка, нині Ofanto, в тій області Італії; в Шевченка – Дніпро (реве ревучий), символ всієї України. В Горація – царські піраміди серед пустелі, яким він протиставляє свій пам’ятник – поетичне слово; в Шевченка – могила серед степу, де й хоче опочити Кобзар…

Але цікавим є власне те (на цьому й наголошує Т. Чернишова), що різнить ті дві поезії, дві пісні, те, в чому «дискусія» між Горацієм, подальшими наслідувачами його «Пам’ятника», – й Шевченком: наш поет «приймає шану не з рук Музи, чужинки, аристократки, а з вуст рідного народу. «Незле, тихе слово» для нього – найвища нагорода». І далі: «А де ж визнання поетових заслуг?» – риторичне запитання дослідниці і її слушна відповідь: «Тут Шевченко визнає себе не так поетом, як борцем за визволення свого народу. Свобода народу для поета незмірно дорожча від усіх благ і скарбів, навіть від поезії»… На відміну від Горація, сина відпущеного на волю раба, Шевченко, відпущений на волю син кріпака, не наголошує, що він – «з низького – могутній» (ex humili potens), бо для нашого поета (як про це Т. Чернишова) – «кріпацький стан не «низький»: він, додамо, – принижений, пригноблений; стан, якому треба випростатись, «кайдани порвати»». Втім, зацікавлений читач має змогу докладніше ознайомитися з цією вдумливою, фаховою статтею.

Варто зупинитись хіба що на такому пасажі. «А як уже зайшла мова про максималізм, – підсумовує свої роздуми авторка статті, – то треба сказати, що Шевченко в «Заповіті» відповідає не лише Горацієві. Не забуваймо, що вірш написано 25 грудня, тобто на Різдво, коли церковні дзвони, колядки, тисяча років традиції нагадували поетові іншу ідею, що теж претендувала зайняти місце абсолюту – ідею Бога. Дві сили боролися за душу поета: гораціанська ідея краси мистецтва, величі поезії (сама по собі притягальна для поета!) та християнська ідея Бога, освячена традицією, вірою батьків. І поет відкидає обидві спокуси задля третьої ідеї, незрівняної!, вимогливої, безкомпромісної ідеї визволення рідного народу. «А до того я не знаю бога!»»

Дещо можна б тут уточнити, увиразнити (не забуваймо, однак, і того, що стаття писана в сімдесяті, темні роки!). Слово, надто поетичне, слово, яке з людини творить людину і є найважливішим фактором цивілізації, в античних, зокрема в Горація (ода І, 10), – від богів; у Шевченка – од Бога («Знать, од Бога / І голос той, і ті слова…»). Від Бога – і краса світу, краса України, яку так натхненно, тобто з присутністю Божого подиху, відтворював Кобзар у слові; від Бога – й краса людини, якщо вона – людина («Схаменіться, будьте люде…»), якщо вона сповнила те, задля чого прийшла на світ: зробити свій вибір – примножити в світі добро (створив же Бог людину «на свій образ і на свою подобу», а Бог – добро, світло). Шевченко з цього погляду – людина глибоко релігійна.

Але є на світі «злії люде, лукаві…», є зло, з яким треба боротися, і тут для особистого не залишається місця («Мені однаково…»). Тут уже – голос душі, її порухів, чисто людських емоцій, коли перед лицем жахливої дійсності, яку вершить зло, людина прохоплюється окликом: «Боже, де Ти?..» Так, ще в VІ ст. до Р. Х. не міг стримати свого подиву Теогнід: «Зевсе, батьку богів, як це так, що той, хто ніколи / Навіть на мислі не мав кривду чинити чи зло, / Той, хто присягу беріг, жив праведно, – од лиходіїв / Має терпіти в житті несправедливість таку?»…

Спливають віки, а подібні властиві людині емоції – залишаються: «Чи Бог бачить із-за хмари / Наші сльози, горе? / Може, й бачить, та помага, / Як і оті гори / Предковічні, що политі / Кровію людською!.. («У всякого своя доля…»). Це – вже традиційний літературний мотив. Подібно – й у «Заповіті»: до того, як Дніпро не понесе з України «кров ворожу», – «Я не знаю Бога»… Не знаю, не пізнаю Його, не розумію Його задумів (можна й так трактувати поетове зізнання)… Можна додати й біблійне, з «Псалмів»: «Дивні діла Твої, Господи!», повторюваний в народі вислів, коли через низку незрозумілих нам подій раптом прояснюється, скажемо, проступає «із-за хмари», Господній промисел (згадаймо хоча б обвал «імперії зла»)…

*

Шевченків «Заповіт», якщо йти стежками літературного простору, може привести й до Гомера: «Пагорб насипать над ним я просив би не дуже великий, – / Був би пристойний лише. А вже після того, ахеї, / Що в кораблях многовеслих іще лишитесь після мене, / Насип могильний над нами широкий зробіть і високий» – слова Ахілла, якому рокована була загибель у Троянській війні. «Над нами» – тобто над ним і його загиблим другом Патроклом. Тож Ахілла мали поховати на могилі – широкій і високій (є в оригіналі ці два епітети). Перед нами – перший, засвідчений в європейській літературі заповіт. А Борис Тен, упровадивши прикметник «могильний», може й не зауважуючи цього, спрямував читача на таку-ось ледь помітну стежку до Шевченкового «Заповіту».

Перших вісім рядків вірша (тих вісімок – три) – це відкритий, увиразнений майстерним звукописом (від низького «у» – й до відкритих, акцентованих «о», «е», «і») довколишній простір: «Серед степу широкого…» (гарно про таке безмежжя греки: «Центр усюди, окружність – ніде»)… «На могилі…» – висота… «На Вкраїні…» – простір, широта…  «Розум бачить і розум чує», – казали давні, натякаючи на Гомера, незрячого співця. Тут, у «Заповіті», – душа бачить і душа чує: «Щоб лани широкополі, / І Дніпро, і кручі / Було видно, було чути, / Як реве ревучий»… Зір і слух…

Спочатку – зір: «лани широкополі»… Ніщо так не споріднює наших кобзарів, передусім Шевченка, з грецькими співцями, як складні гомерівські епітети, що виявляють любов до розлогого, співучого слова. У римлян такі епітети зустрічаються вкрай рідко. Запам’ятався новотвір «останнього римлянина» Боеція: осінь «листоплинна» (frondifluus): з дощем, наче зі сльозами, спливає з дерев ізжовкле (у французів «мертве») листя. Тут, у «Заповіті», епітет «широкополі» перегукується з латинським іменником «lati-fundium» – широкий земельний наділ, поле.

І все ж епітет «широко-полі» віддавна не те щоб дивував, а наче зупиняв на собі погляд: «лан», «поле», «нива»… – фактично синоніми, є тут щось від тавтології… Очікуємо ж, як у подібних складних епітетах («широко-листії тополі», «орел сизо-крилий»…), чітко окресленого образу… І от нещодавно, навмання розгорнувши другий том Шевченкової поезії (1991), на с. 361 (із варіантів чорнового автографа), я прочитав: «За сонцем хмаронька іде, / І сонце спатоньки кладе / У синє море й покриває / Своїми довгими полами…»

Було це для мене радісною знахідкою: наче підтверджувало давнє припущення, що епітет «широкополі» (рідкісний в нашій поетиці випадок) – образ, можливо, двозначний, побудований на грі слів («поле» – «поли»): бачимо розлогі, до обрію, поля, але – й лани, що наче розгортають під сонцем, під гарячим дихáнням літа свої широкі або, як в іншій поезії, «золоті поли»: «Удвох дивитися з гори / На Дніпр широкий, на яри, / Та на лани золотополі, / Та на високії могили…» («Не молилася за мене…»).

Втім, обговорюючи те подвійне бачення епітета «широкополі», маємо врахувати різницю у вимові приголосного «л»: якщо в цьому епітеті бачимо «поля», то «л» – м’яке (колись цю м’якість зазначали літерою «ї» – «широкополї»), якщо ж бачити «поли» – тоді «л» – тверде (можливо, знаком цієї твердості в автографі «Заповіту» є кінцеве «ы»: «Щобъ ланы широкополы»).

Отож, коли в трактуванні цього епітета візьмемо до уваги іменник «поли», то образ постає в іншому світлі: є в ньому щось від персоніфікації (у «Кобзарі» ж усе живе, одушевлене), є щось іконне, є та глибока святобливість, з якою ставиться поет до «святого зерна», «святого слова», «святої правди», «святої волі», «святої могили», «чистої, широкої, вольної землі»… Є – і глибокий гнів до тих, хто оскверняє ту святість: «Умийтеся! Образ божий / Багном не скверніте»… А ще – є спорідненість із поетикою античних, цього ж Горація, де вплетене у віршовий текст слово «грає» кількома своїми значеннями, і те плетиво поглиблюється, стає мовби мерехтливим, перспективним («Степи, лани мріють…»)

Протяжне журливе pianissimo («Як умру, то поховайте…»), що в зачині «Заповіту», завершується повноголосим енергійним fortissimo («Було видно, було чути, / Як реве ревучий»), що нагадує вступ до балади «Причинна»: «Реве та стогне Дніпр широкий…» (недарма ж музичне виконання й цього баладного пасажу слухаємо стоячи). Є в цьому контрасті й глибокий сенс: Кобзар і за межу земного життя прагне понести образ милої йому Вкраїни («Світе тихий, краю милий, / Моя Україно…»), а водночас із тією милою його серцю тихістю, тією красою – і могутній, гнівний голос Дніпра як постійне нагадування про страшну кривду, якої зазнає ця тиха божественна краса («За що тебе сплюндровано, / За що, мамо, гинеш?»)… Fortissimo, що з подвійною силою у третій частині «Заповіту» пролунає з уст самого Кобзаря: «Поховайте та вставайте…»

А наразі, після звукового контрасту в другій частині, – разючий зоровий контраст. Разючий у прямому й переносному значенні слова: «Як понесе з України / У синєє море / Кров ворожу…» Червоне і синє… Два кольори, що справді таки ріжуть очі: чиста небесна синява, що віддзеркалюється в морі, – й кров (саме слово – «червоне»). Тут означенням до «крові» – «ворожа» (у третій частині, під особливим акцентом, – ще й «зла»)…

І знову ж – античні. Поширеним було уявлення, що «оселею» душі є сама-таки кров (воїн у Вергілія «душу виблював із кров’ю»). Зла кров – зла душа… І ось тоді, повторімо ще раз, коли гнівний Дніпро «понесе з України / У синєє море / Кров ворожу», – ось тоді припаде наш Кобзар до Бога, тоді пізнáє Його, знатиме Його: «…отойді я / І лани, і гори – / Все покину і полину / До самого Бога / Молитися…»

У третій частині, вже згадуване, – високе fortissimo: «Поховайте та вставайте…» Відповідно – й високий стиль: «кайдани порвіте», «волю окропіте», «в сем’ї вольній, новій»… Боротьба, очищення, обновлення, воля святая, пам’ять…

Останній штрих Горацієвого «Пам’ятника» – візуальний: поет бачить себе, першого лірика Риму, в лавровому вінку, який накладає йому на чоло Мельпомена, – своєрідне зорове fortissimo, вершина слави… Останній штрих «Заповіту» – слуховий: пам’ятником для Шевченка – слово. Слово – з уст вольних людей. Не голосне й не гордовите – тихе: початкова журлива тихість – і прикінцева, де зло вже не матиме місця (бо ж «…будуть люде на землі»), впогіднена, молитовна ясність: «Не забудьте пом’янути / Незлим тихим словом»… Забуття (найстрашніше й для античних слово) – це те, що поза межами буття. Пам’ять – це життя людини й після фізичного відходу, її прихід, якщо словами Горація, у більшій, кращій частці людського єства – духовній, душевній…

Роздумуючи над «Заповітом», його ритмомелодикою, бачимо Шевченка. А ще – чуємо. Не просто слова – мелодію. Годі й уявити собі таке, щоб, компонуючи «Заповіт», «Думи мої…», «Реве та стогне Дніпр широкий…», інші пісенні твори (картинний «Садок…» – не для співу), Кобзар міг озвучувати їх, мугикаючи стиха, в якійсь іншій мелодії. Особливо – «Як умру, то поховайте…».

Складається дивне враження, що автор слів є водночас автором музики. Радше так: твір аж такий промовистий у своїй пісенності, що композиторові, здавалося б, варто лише налаштуватись на ту струну, «підслухати» Кобзареве murmurando й серцем сприйняти його слово. Сприйняти, озвучити – й ще раз подивуватися: «Ну що б, здавалося, слова…».

«Поховайте та вставайте, / Кайдани порвіте / І вражою злою кров’ю / Волю окропіте»… У цих словах, хай співаних, хай читаних, мабуть, ніколи ще не вчувалась, не відчитувалась така глибинна Кобзарева енергія, така його віра в те, що не здригнемося – вистоїмо, здобудемо у кривавих боях нашу вольную, святую волю…

zbruc.eu