Майстром, професіоналом може стати кожен, якщо володіє спогляданням і відданістю справі. Якщо не шукає там, де нема, а знаходить на віддалі руки. З плином літ він відчуває в фарбі, звуці, слові те, що не відчутне більш нікому. В них не було на це часу, щоб виробити надчуття і вловимість щастя в неземному. Але і в земному також, в малому смакуванні дарів. Вловленні тонкостей, самої поезії в них. Погляд, статура, запахи, враження, всі кращі моменти життя, все, що запам’яталося з юні, все, в чому була Любов, Життя, всі барви його аури і складають багатство багатств. Доторкуючись до них, до завжди присутнього, неопалимого Полум’я, людина спалахує знову. Внутрішній підзаряд – у кращому досвіді. Розряд – у всьому не кращому, що випало звідати для кращого цінування малого. Розряд – у всьому, що несе споглядання екранів і прекрасна ілюзія віртуальності. Багатство кращого досвіду меркне в ньому, а з ним і життя. Вкарбоване в кращих митях, у великому і прекрасному, змиває помийність інформації, яка не підзаряджає, а добиває. Дух споживає не краще, а зроблене на продаж. Все, зроблене, як для себе, зберігає Тепло, якого нема в ширпотребі. Все з кращої лози, нектару, миті, не може бути гіршим. Це краще, в ньому самому, уже робить його еліксиром. Все з кращих слів, кращих почуттів, кращих спогадів, нюансів миті, вводить в стан кращого. Все з гіршого – навпаки, і цього навпаки – незліченність. Все, в чому присутніла Любов, зберігає її назавжди. Все, в чому була вона, зберігає Життя. Туди вертає спогад. Все, в чому відсутніла Любов, нічим не запам’ятовується, через відсутність у ньому Життя. Та, що вважається грою почуттів, і є Чистим Життям. Тому їй стільки присвячено захвату у створеному людством. Тому здається незбагненною, прекрасною в нерозділеності, прекрасною завжди, з нею нема нічого ціннішого, окрім самого життя, з’являється легкість, позаяк втрачати вже нічого, ця безумовна Любов – єдине, що тримає багатьох на землі. «Любов незбагненна, і це єдине, ради чого варто жити», скажуть всі вони. В кожному, залежно від її Сили, вона є рухомою силою його. Велика Любов робить людину великою, в помислах і вчинках, мала – навпаки. Велика – щасливою, мала – ніколи. Існування, в якому відсутніла Любов, на одрі видихається фразою: «Життя пройшло, як один день, і нема чого згадати». Життя є примагнітом іскор щастя. Коли воно приземніє, Вогонь згасає. Велика Любов, життя на вищих чакрах, несумісне з низькою частотою, з життям на нижніх чакрах. Тіло проживає фізичне життя, а Життя Любові, справжнього життя, не має. Життям кожного є наповнення субстанцією Любові, а не тим, що зветься нею. Коли життя звелося до пошуку Грошей, мозок перемкнувся з зон її вловлення на первісні зони, відповідальні за виживання, а не за прийом Любові. Гроші або Любов – третього не дано. Достаток одного знецінює і унеможливлює інше. Достаток Любові автоматично знецінює Гроші. Стаючи нічим, вони не приносять щастя, людина легко з ними розстається, здобуває нові. Відсутність Любові робить Гроші усім, і людина ніяк з ними не розстається. І ні про що інше думати не може. Вона йде до психологів, ті радять, спасають, а зацикленість та сама, щастя немає. Як і повноти життя. Небажання жити – при всьому Є – підточує зсередини, платою за не заздри, за чуже щастя. Сил для діяльності все менше. Закритість, жадібність, нещасність, показуха, бойовий розкрас – завжди брак Любові. Словами це не міняється – це міняється життям.

Коли Велика Любов омиє планету, бідні багаті зрозуміють, як їх розводили. Можна мати все, завжди – і ніколи Щастя. Щастя – предмет Любові і налаштованості мозку. Відкритість, щедрість, великодушність, велика творильність, великі вчинки, діла історії, стратегічне мислення – її прояви. Бажання залишити благе й прекрасне людям. Це Рука, простягнена на віддачу. Це структура, через яку Енергія протікає, і все, що сприяє провідності, від ядра Землі до атома, отримує Радість. Все, від клітини до Всесвіту, повниться Благом. Все, сповнене благістю, внутрішньо співає. Все, що творить служіння Любові, отримує Щастя. Все, що несе Хліб Любові, дійснить приємне Богу. Частину приємного Він залишає їй. Радість в малому, радість від добре виконаної роботи, радість перетікання Любові у матеріальність. Принесення її всім. В цьому суть Золотого Стола принесення Хлібів [Вихід  25: 23-30] у Храмі Єрусалиму. Дивом примноження Хлібів Бог потвердив це знову [Лука 9: 13-17]. Примножувати, привносити у світ Любов, а не що інше. Риби означають Істини, як досягти цього. Бог не булочник, щоб бажати іншого. Жертовність Любові цікавить Його. Цей прообраз, цей приклад – знак усім, хто бажає Щастя. Відкрита рука, принцип віддачі, структура, через яку Любов протікає – заділ довголіття і благословень народу.

Закрита рука, принцип поглинання – призвід до протилежного.
Все краще робиться, як для себе.
Це і є – любити ближнього, як себе [Левіт 19:18, Матвія 22:39].
Великого ближнього в якості країни і всіх гідних.
Роби мале добро, з принципу віддачі, і всім прибуде.
Роби зло – і всім відбуде.
Все, що вважається насолодами, є сурогатом щастя.
Все, в чому нема Любові, не може дати Щастя.
Все, що вважається насолодами, на завтра забудеться.
Все, в чому тонкий букет, сама Любов, незабутнє.
Все, в чому жила Любов, складає стимул жити.
Все, в чому вигоріла Любов, дає стимул не жити.
Звідки вона в нулях на рахунку?
Але мільярди б’ються у їх підрахунку.
І, обов’язково, в кого більше.
О, успішняк, щасливець!
Звідки вона в тисках споживацтва?
Але мільярди лиш в ньому марять багатства.
На низькій Енергії світ матеріальніє і не має щастя.
На великій, коли вона знов зійде,
Кожному стане ясно:
Де воно?
В мільйонах контейнерів чи в малому?
І так непримітному.
Бережіть його.

tyzhden.ua

«Сміливо сучасний, часом надто полемічний, іронічний та інтертекстуальний. “Місто” – ще один шедевр періоду Розстріляного відродження, виданий коледжем Східної Європи. Пориньте в Київ середини 1920-х – епоху революції, кохання та літератури. Познайомтеся зі Степаном. Сумнівно, що [знайомство] вам сподобається», — ідеться в анотації до польського видання.

На польську роман переклав літературознавець, історик та перекладач Марцін Гачковський.

Дизайн обкладинки — Якуб Камінський.

Наразі книжку можна замовити на сайті видавництва.

Wydawnictwo KEW — видавництво однойменного фонду коледжу Східної Європи Яна Новака-Єзоранського у Вроцлаві (Kolegium Europy Wschodniej im. Jana Nowaka-Jeziorańskiego we Wrocławiu (KEW)). Раніше воно видавало «Доцю» Тамари Горіха Зерня та «Світлий шлях: історія одного концтабору» Станіслава Асєєва.

Валер’ян Підмогильний — прозаїк, перекладач. Був організатором і членом літературного угруповання «Ланка». Брав участь у літературній дискусії 1925 – 1928 років. 8 грудня 1934-го року його заарештували за приналежність до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Підмогильного розстріляли у 1937 році в урочищі Сандармох (нині – Республіка Карелія, РФ). Реабілітований 14 грудня 1956 за відсутністю складу злочину.

«Місто» — урбаністичний роман Валер’яна Підмогильного, опублікований 1928 року.

«Роман став революційним для української літератури й написаний цілком у європейському дусі. Молодий хлопець приїздить до Києва, щоб здобути вищу освіту й повернутися додому. Але доля вносить свої корективи. Відчувши смак міського життя, Степан Радченко вирішує ніколи не повертатись у село. Через знайомих, друзів, жінок він знаходить роботу, житло та здійснює свою мрію — стає письменником. Однак чи задоволений він досягнутим? Розібратися зі складними життєвими перипетіями та зберегти людську гідність — ось головне випробування, яке підготував автор своєму героєві», — ідеться в анотації.

Як повідомлялося, у 2022 році цей роман видали у Німеччині.

Читайте також: На якому пароплаві шукати Валер’яна Підмогильного?

Зображення: сайт видавництва

chytomo.com

Знову ж – віки, поки Верлен в «Осінній пісні» не відчує себе «мертвим листком» (так французи – про зів’ялий): «Йду самітний, / А вітер злий / Дме, упертий, / Жене, мете, / Мене, мов те / Листя мертве», – голосом Св. Гординського (жаль, що втрачено однину, самотність «листка»). Водночас – Франкове «Зів’яле листя»… так часто співана «Журба» Глібова: «…осиплеться їх листячко / І понесе вода»… Серед того листячка – й листок, підхоплений вітром, що «кулі носить», вітром війни: «Він впав, як той сухий листок…»

А далі, серед багатьох «осінніх» голосів, –  Микола Самійленко: «Часу спинить не можна, / Весни мої збулися, / На серце моє тривожне / Осінь скидає листя»… Дотик серця – до серця (листок і формою, і тремтінням нагадує серце чи навпаки: серце – листок)… Та жодні антології не вмістили б усіх тих, хто словом, пензлем чи струною виявляв своє чуття до дерева, до листочка, що асоціюється з листом, листочком, який пишемо (писали!): «Пишу листочок, папер зелений, / Люба дівчино, чекай на мене…» (про вояка, який пише своїй любій).

«Хлоп – як дуб» – казали по селах. Чи може бути щось похвальніше для того «хлопа», сільського мужа?… Здоровий (етимологічно – «з доброго дерева»), міцний, стійкий, та найважніше – гідний. Що ж до стійкості, то спливає на пам’ять: «Віє вітер, віє буйний / Дуба нагинає…» (улюблена пісня мого батька). Лоза гнеться від легкого подуву, дуб – від буйного. Не нагинався б – вітер зламав би його. Не вдавалися б наші козаки (характерники) до хитрощів, до вигадок, не були б гнучкими – козаками, переможцями не були б… Якою має бути наша позиція під потужними вітрами, на світовому, «глобальному» протязі – про це, найкраще, Степан Руданський («До дуба»).

Втім, ця тема, її античні джерела – невичерпна. Тож повернімось до того, що ріднить людину з деревом – чогось душевного, сердечного. Не зрахувати й тут давніх (а скільки забутих!), затихлих голосів. Ось один із них:

Сумно мені, сумно

Як вечір, так рано:

На моїм серденьку

Веселости мало.

Веселосте моя,

Де ж ти ся поділа –

Пішла в чисте поле

На березу сіла,

Гей, на березу сіла.

Вітрець повіває,

Березу хитає,

Тай мою веселість

В полі розвіває…

Піду тай пригорну

Березу біленьку –

Легше мені стане

На моїм серденьку,

Гей, на моїм серденьку.

«Пригорну березу біленьку…» У кожного, кажуть, – своє дерево. Та є дерева, в яких особлива притягальна сила. Серед них – явір. Світла, промовиста назва. Щось особистісне вчувається у тому «Я», в тому «Вір» (так і хочеться перефразувати: «Ой, дівчино, повір ми, повір ми…»)… У його широкому, подібному до клена, п’ятилопатевому (п’ять пальців, п’ять відчуттів) листі, в його поставі (часто як людина хилиться, бо «вода корінь миє»)… Скільки тих пісень про явір, пісень давніх і сучасних (яка незглибима душевність у лемківській – «Під облачком явір похилений…»!), як часто й Шевченко про нього («Дніпро берег риє-риє, / Яворові корінь миє…»), як часто – й сучасні поети (з особливим пісенним чуттям звучить «Явір і яворина» Дмитра Павличка). Скільки тих образів, того зворушливого єднання людини з деревом, листком, віттям, а все ж, десь на початках (що глибше, то зворушливіше), – Сковорода («Ой ти, птичко жолтобоко…»):

Стоит явор над горою,

Все кивает головою.

Буйни вітри повівают,

Руки явору ламают.

А вербочки шумят низко,

Волокут мене до сна.

Тут течет поточок близко;

Видно воду аж до дна.

Зі Сковородою (певно, й ці рядки списував Шевченко) мусимо ступити крок на терени античності, яка не лише олюднювала, а й обожнювала Природу. Тож їхня повага й любов до дерева відобразилась і в мові: верхівка дерева, лат. «vertex», – це також верх голови, тім’я; «coma», зелене віття, крона, це також волосся, чуприна, кучері: «Ах ваши волоси, вы, кудрявые лєса!» (Сковорода); у М. Зерова (з Горація): «…закучерявився гай». На двозначності тих слів Горацій, пунктирно, будує свій «Пам’ятник»: як дерева щовесни оновлюють листя, свою мову, так і поет: вірить, що постійно зростатиме у своїй свіжій славі: «Сrescam laude recens…»

Отож, явір «киває головою», вітри йому «ламають руки». Вербочки ж, які внизу (висота – небезпечна), своїм шумом «волокут до сна».  За цим «волокут до сна» чуємо голос елегійного поета Проперція: «trahit quietem» – тягне  до спокою, сну… Чуємо – і, дивлячись у «поточок», бачимо «воду аж до дна», точніше камінчики на дні. І це – теж античність: такій дивовижній прозорості (чистоті) Пліній Молодший присвятив увесь свій лист (восьмий із восьмої книги): «…вода, мов те скло, така чиста й прозора, що легко можна перерахувати трісочки й блискотливі камінчики, що лежать на дні».

Людина – дерево – листок… Гомер – Горацій – Сковорода… Шевченко… Пригасає таке живе, безпосереднє колись, таке глибоке  чуття спорідненості людини зі світом природи, передусім – із деревом… «Руки явору ламают»… уже не тільки вітри…

Жаль, що лиш час од часу спалахне те чуття, озветься, як у Дмитра Павличка, – у пісні, у скрипці: «Він не знає, що надійдуть люди, / Зміряють його на поруби, / Розітнуть йому печальні груди, / Скрипку зроблять із його журби»…

Для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького

zbruc.eu

Поґуґлила й наткнулася на формулювання: «Люди цієї групи дуже спокійні і раціональні. Вони часто стають художниками, поетами або дизайнерами, тому що в їхній крові тече творчість і багатогранність… Ця група крові – як в Ісуса Христа». Тут мене, звісно, опанував сумнів і скепсис. А ось те, що цей тип крові приймає абсолютно всі інші групи, однак переливати її можна носіям лише такої ж групи, четвертої, – мені запахло специфічним біологічним егоїзмом.

Власне, я не так про кров як біологічну парадигму, а – про самоідентифікацію. Захотілося шар за шаром, верства за верствою дослідити той гумус, який з роками наскладався і витворив мою соціоістоту, саме ту, якою я є нині. Передусім тут мені йдеться про національну тожсамість. Нагальна потреба «археології». Невже не переймалася цим раніше? Та ні, ловила себе на певних міркуваннях, рефлексіях. А ось цілісна картина – чи складеться вона колись: як вона творилася, які чинники, фактори сприяли?

Через те – фрагменти, які зринають спонтанно, асоціативно.

Повернімося до крові. До раси. Маю широкувате (кругле) обличчя. Високі вилиці. «Східний» розріз очей зі специфічною складкою біля внутрішнього кутика. Пригадую, у «Зачарованій горі» Томаса Манна про десь таку складку згадується в описі однієї з героїнь (треба перевірити!) – як ознаку «східної» зовнішності. Див. вище: четверта група крові з’явилася в результаті змішування індоєвропейської та монголоїдної раси. В уже зрілому віці дослівно піймала себе на тому, що в людському тлумі десь на майдані або ж у театрі, перебігаючи поглядом по рядах, нібито шукаю когось. Знайомих? Напевне. Та не просто знайомих. Не тільки знайомих. І коли це усвідомила – дивувалася з самої себе. Я абсолютно інтуїтивно шукаю свою… расу! Шукаю вилицюватих, круглолицих, зі «східним» розрізом очей! І вдавалася до цього дуже давно й абсолютно неусвідомлено. Не вірю в так званий поклик крові, але…

Коли роздивлялася під цим кутом зору фото моїх батьків, виявила: обидвоє вилицюваті, хоча, на перший погляд, достеменно не схожі одне на одного. Згадала фото діда, маминого батька (пропав безвісти на Другій світовій): його портрет – чоловіка зі строгим поглядом і високими вилицями. Змалку запам’ятався мені саме цим портретом на покутті – між крейдою побілених стін. Іноді раптовим поглядом зиркну на себе в дзеркалі – …дід! Риси діда мого передалися через маму. Якось трохи моторошно. Гени. Гени – дивовижна штука, так. Вважала, що схожа на маму. Та на окремих фотографіях – схоплена під певним кутом, при певному освітленні, – я дуже подібна на батька. Мене це завжди дивувало – ця генетична гнучкість – не лише на власному прикладі.

Втім, прізвище батька – Таран – навіює мені щось кельтське. У кельтській міфології Тараніс – бог грому, блискавок і небесного вогню. Перекладається як^. «Громовержець», і в шерегові присвят він ототожнювався з Юпітером. Один із прадавніх кельтських богів.

А мамине прізвище – Шадура – утворене нібито від мусульманського імени Шадур (Садур), яке означає перший, голова, керівник. А може, Шадура – видозмінене від Шудря-Шудра, що санскритською означає слуга?

Написала щойно: шукала свою расу. Може, це чорні клобуки? Вікіпедія: «Вперше назва «Чорні клобуки» була згадана в Іпатіївському літописі в 1146 році, востаннє – 1193 року. За повідомленням літопису, до складу чорних клобуків входили: торки, печеніги, берендеї і ковуї, …які з дозволу київських князів осіли у лісостеповій частині Київської Русі (переважно в межах захисної лінії у регіоні річки Рось)».

Мої батьки – автохтони, родовід кожного з них пов’язаний якраз із селами на Пороссі. Ось і фантазуй на тему генів, походження. Звісно, українці мають мішанину різної крові: жодна нація не є генетично стерильно чистою з часів кроманьйонців і неандертальців (та й націй же тоді ще не існувало!)

Чи з усвідомленням того, що в моїй крові, можливо, є мікроцівочка монголоїдна, я почуваюся менш українкою? Що за питання? – сміюся.

А коли почала усвідомлювати себе саме як українка?

От запитання.

Не можу сказати, що в нашій сім’ї нас із братом змалку спонукали до розвитку національної самосвідомості (як-от, приміром, виховують дітей у Польщі): часи були абсолютно несприятливі. Радянський режим, м’яко кажучи, не толерував. Тим паче, батько перебував як остарбайтер у німецькому полоні – а це означало, як мінімум, що відповідні органи тримали за ним око. Пригадую, батько розповідав якось: не раз агітували його, доброго вчителя, вступити в партію (як відомо, в СРСР була одна-єдина партія – КПРС). Він усіляко відмовлявся, посилаючись зокрема і на своє вимушене перебування в Німеччині. На що «отвєтствєнниє товаріщі» з райкому нарешті зізналися: мовляв, та ми про вас знаємо більше, ніж ви про самого себе!

До речі. Саме через пережиту тривалу травму як жертва нацизму батько мав дуже підірване здоров’я (непосильна праця в Німеччині щодня по 10–16 годин на вагоноремонтному заводі, виснаження, постійна загроза смерті), довго хворів і ледве допрацював до виходу на пенсію. Брат і я були свідками його психологічного й тілесного страждання також і через стеження радянських спецслужб за ним як за «неблагонадійним». Відтак батькова травма стала й нашою, оскільки й ми зазнали стеження спецслужб СРСР – кожне під час навчання у ВНЗ й надалі…

Повернімося до моментів самоідентифікації, які не були аж наскільки очевидними зі зрозумілих причин. Запам’яталися хіба окремі репліки, які з часом, у належний момент, склалися у відповідний пазл. «Не встиг із армії прийти – а вже штокає і какає», – так батько говорив про колишніх учнів. (Поясню, раптом хтось не розуміє: штокає – від російського что, а какає – від какой, какое). Радянська армія, звісно, була одним із потужних інструментів русифікації.

Пригадую, може, перший епізод, коли спонтанно подала голос моя тожсамість. Москва, куди ми з мамою приїхали в гості до родички. Орієнтовно 1964-й, мені 10 років. Їздимо по території ВДНГ (як же бути в Москві й не навідатися туди?) на екскурсійному автобусику. Почувши нашу з мамою розмову, чоловік поряд завважує: «О, хохлушки!» Я раптом вибухаю: «Не хохлушки, а українки!» Досі не знаю, де взялася відвага на репліку: була боязкою й закомплексованою дитиною.

Десь у тому самому віці почала писати вірші. І «друкувати» книжки, цілковитий наївний «самвидав». (Десь і досі зберігаються в надрах мого архіву). Писала переважно рідною мовою, але ж і російською також! Панівна «аура» була на ті часи відповідною: все російське – передове, «вищий сорт», а все інше – другосортне… І не обов’язково, потвердять соціопсихологи, щоб такий посил було артикульовано відкрито, очевидно. Суспільна практика тому підтвердження. І та дівчинка, якою я була, в оточенні суцільного суржику побутової мови й мови літературної – яка звучала тільки в стінах школи – так само, як і багато хто, підсвідомо відчувала: своє, рідне – надто звичайне, звичне. А ось російське – особливе… І – пішли недолугі, неживі віршики. Та ніхто не сказав на ту пору: кинь! Пиши тільки рідною! Навіть батьки. Навіть учителі. Та слово начебто само собою – така його природа – впливає, вчить, веде за собою чутливого, накреслює шлях – хай це метафізика, містика. І ось потрапила до моїх рук книжечка історичних повістей Сергія Плачинди та Юрія Колісниченка «Неопалима купина». Вона перевернула мій світ. Я збагнула, що писати маю лише рідною.

Уже пізніше, цілком інтуїтивно, дійшла висновку: маю вивчати глибше саме рідну мову. Про російську філологію абсолютно не може бути й мови, хоча літературу російську читала, звісно. Та ніколи її не любила якось особливо. Розуміла підсвідомо: бути російським філологом – означає поширювати, пропагувати цю мову. Жити нею: розмовляти, писати, дихати, їсти-пити, бо мова будь-яка любить опановувати – панувати! – цілком, входячи в плоть і кров.

І кров…

Втім, російську мову вчила рівно стільки ж, як і рідну: в школі й університеті. Забігаючи наперед: спілкувалася виключно українською, опинившись в Києві 1971-го (початок навчання в університеті імені Тараса Шевченка). Часи були трагічні для українства: вже 1972 року – чергове «полювання на відьом», спецоперація КГБ «Блок». А філологічний, українське відділення – під особливим прицілом режиму. Не забуду збори (того-таки 1972-го), на яких виключили з комсомолу однокурсника: тільки за те, що він, імовірно, читав самвидавівське «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби. Це означало автоматичне вигнання з університету. Поламали долю…

А перед тим був скандал (ще на першому курсі), коли декан філологічного факультету зірвав нашу курсову стіннівку: там було «надруковано» мій вірш із рефреном: «Ти пам’ятай, що зрада рідній мові – це крок до зради рідної землі…» Наївність моя зашкалювала.

Дисиденткою я не була: занадто ляклива й обережна. Та як тільки хтось із знайомих починав російською – в магазині, інших громадських місцях – одразу ставила на ньому певний карб… недовіри. І намагалася триматися подалі…

На ту пору, студенткою і після закінчення університету, я ще не читала класичних творів Сімони Вейль «Укорінення» чи Ентоні Д. Сміта «Національна ідентичність». Зрештою, вони ще були не перекладені: радянський режим не толерував особистісного розвитку в жодному сенсі. Якби ж читала – то не рухалася б цілком інтуїтивно. Окреслювала б чіткіше для себе такі «прості» питання: хто ти така? Де твій «корінь і крона»? У чому твоя інакшість? Чи обов’язково визначатися щодо національної тожсамості?

Принагідні спогади. Початок 90-х. Розкішна зима. Запрошена в Підмосков’я, до Малеєвки. В будинку творчості письменників – семінар молодих літературних критиків України і росії. На ту пору – цілковита розкіш: ночівля в готелі в самому центрі москви, прийом у легендарному ЦДЛ (Центральный дом литераторов), переїзд до казкової засніженої Малеєвки, в письменницький райок. Там нас чекали різні творчі семінари, майже богемне вечірнє життя, щедре харчування. Для провінціалів, якими москвичі завжди бачили нас, українців, це було свято, за яким тоді – люби, небоже, правду – не хотілося бачити «пряник», «пиріг». Політика пирога і батога – винахід не росіян, але радянський режим вміло ним користувався. Запам’яталося, як російські письменники хитро намагалися втягнути нас, українську групу, в антисемітську провокацію. Так, серед лекторів та модераторів були і єврейського походження, ми ж не надавали цьому особливого значення. А росіяни під’юджували нас протестувати проти такого «засилия жидов» на семінарі «слов’янських літераторів».

«Недолюдьми» (Untermenschen) бачили німецькі нацисти євреїв. Чітко планували «вільну від євреїв», Judenfrei, Німеччину. Нацисти, як відомо, таки почали дуже планомірно й винятково жорстоко втілювати «остаточне розв’язання» «єврейського питання». Вони просто фізично винищували цілий народ. А нині російські політики, «властьпридержащие», ставлять собі за мету і фізичне, дотла, винищення українських міст і української людності, і цілковите знищення української тожсамості, окремішності, унікальності. Вони відповідно проголошують – відкрито, цинічно – остаточне вирішення «украинского вопроса» абсолютно в тому самому сенсі, як це проголошували нацисти. То в чому різниця між фашистами й тими, хто проголошує «війну з фашизмом»?

Здається, чи не 1989 року востаннє побувала в Москві. Конференція жінок-письменниць. Раптом виявилося, принаймні для мене: російських письменниць обурює створення в Україні «Руху за перебудову», вектор на самостійність, незалежність. «Что вы там задумали в Киеве?» – допитувалися вони тоном слідчих НКВД. Вчувалося: «Да как посмели?!» Я остаточно зрозуміла й поставила собі на карб: не збираюся пояснювати й доводити комусь, що мій народ і я маємо право на життя, на вільне дихання точнісінько так само, як будь-яка людина. І не мушу звітуватися перед «старшим братом» про це. Впевнена: це був мій останній візит до москви.

Мій батько, про котрого згадувала, був людиною, що любила родичатися. Тобто він переймався життям своїх ближчих і дальших родичів, любив ходити в гості, допомагати рідні (і не лише). Це звична практика патріархального суспільства, вона необхідна й доцільна саме в його координатах. А нам із братом батько не раз дорікав, що ми не такі. Саме життя розставляє акценти й вектори. Ми цілком у дусі часу збагнули, відчули на власному прикладі: головне – не кров, а душевна спорідненість, спільність засад і настанов духу. Свобода у можливості вибору, відповідальність за нього, людська й національна гідність, самоповага – ось ці підмурки.

…Щодо родичання, то, певне, я породичалася тепер із… тисом. У моїй крові – препарат із кори тисового дерева – Taxus brevifolia, він застосовується як хіміотерапія. Тож прикро мені, коли нині скільки поранених на війні росії проти України потребують донорської крові, а я не можу її вділити: кому потрібна затруєна хімією? Та, проходячи попри тисові кущі у Ботанічному саду, дивлюся на них із особливої прихильністю: може, вони врятували моє життя?

zbruc.eu

Втім… «Quid agam?.. quo me vertam?.. De memoria mea excessit, ubi parentes parvuli habitarent…» – Що тут робити?.. До кого вдатись?.. Випало мені з пам’яті, де мешкають батьки цього малятка… – розгублений бузьок із запеленаним дитинчам у дзьобі серед міських «висоток» на одній з телеантен (рисунок у польському самовчителі латини). Справді: «Природу хоч вилами проганяй, а вона – повертатиметься» (Горацій). Навіть – в образі дерев’яного лелеки.

Бузьки прилетіли!.. А з ними, як ті перелітні птахи, – спогади. То світлі, сонячно-білі, то тужливі, з темною міткою на крилі… «Ось уже скроні мої лебедине наслідують пір’я, / Старість, де волос темнів, білим уже повела», – це Овідій, кого приніс бузьок 20 березня 43 р. до н. е. (нашого Кобзаря, Овідієвого побратима, якийсь із тих птахів, поспішаючи, ніс у дарунок Україні, коли весна йно бралася рум’янцем)… Чорно-білі, наче справді лелечі, барви писаних на вигнанні «Скорботних елегій»…

«Ípsa sibí plaudát crepitánte cicónia róstro» (сам собі дзьобом лунким калатає-плеще лелека) – ще в Римі з усмішкою ділився своїм спостереженням автор «Метаморфоз». Та як тут не аплодувати собі?.. Як не пишатися дивовижною майстерністю?.. Ні тобі гвіздка, ні мотузочка, ні клею, а яке гніздо – й вітрові знести не під силу!.. Та що там про знаряддя?.. Один лише дзьоб, а хай сховаються й «золоті руки»!.. Що ж до «аплодисментів», то такі вони лункі, такі чисті, що впору й піснею назвати (іменник «ciconia» – лелека, бузько, бусол – пов’язаний з «cano», співаю)…

І знову та клята, лише людині властива ненаситність, гріховна жага догоджати забаганкам шлунка. Забаганкам, які сама ж вона і придумує, й примножує до нескінченності: довідуємося від Горація-сатирика, що претор Семпроній Руф полюбляв м’ясо лелечат, які не те що на крило, а й на ноги ще не пробували ставати (згадаймо, теж зі слів Горація, і про паштети… із солов’їних язичків)… Ще жахливішим видасться те святотатство, коли серед епітетів, якими античні наділяли лелеку (біла, граціозна, струнконога, гостинна), знайдемо й такий, найшанобливіший: ciconia – благочесна, побожна (pia), а ще – сповнена материнської любові (pietaticultrix)…

Ciconia ámbulat – бузьок спацерує… Ciconia ambulábat – бузьок спацерував… Голос дзвінкий, чистий, лункий… Не для авдиторії – звучати б йому просто неба, десь там, де свіжа зелень лугів, де спацерує собі той білий птах із чорною міткою на крилах. Жабка для нього – смаколик (видно, як ту смакоту він ликає – проковтує)… Ciconia ambulat… Ciconia ambulábat… – вривається у ті весняні видива дзвінка латина.

Це – голос Юрія Федоровича Мушака, латиніста, грециста, легенди Франкового університету. Від санскриту чи гебрейської – й до німецького чи українського діалекту переходити йому легше, аніж піаністу пробігати пальцями чорно-білою клавіатурою… Мови для нього – музичні інструменти, живі голоси: мовив слово – і, рупором приклавши долоню до вуха, наслухає, чи не схибив на якусь половинку ноти, ще й стопою притупує, акцентує (приспівує), понижуючи й підвищуючи голос, латинські слова: Cicónia ámbulat… Cicónia ambulábat…

Довідуємося, що від такого приємного латинського дієслова «ambulare» (проходжуватись, іти на прóхід) залишилась лише «амбулаторія», тобто лікарський заклад, куди хворі приходять, а не перебувають там; що галицьке «спацер» (прóхід, прогулянка), як і «спацерувати», – від латинського «spatium» (англ. «space», нім. «spazieren», звідси й спацерувати). І вже ми, десять студентів-«класиків» (усі селюхи), – думками на зеленому роздоллі, де то тут то там ще зблискує позостала від снігів вода… Довідуємося, що «ciconia», бузьок (як і жаба, жабка – rana, ránula) у римлян – жіночого роду.

Відтоді образ бузька у нас наче двоївся: один, український (галицький) бузьок по-господарськи, повагом обходить наші луги, а на італійських – пані Сiconia; спацерує собі, тонконога, у високих червоних панчохах… Та як би там не було, а ми – вже на селі (кожен – на своєму, кожен і свого бузька бачить), а з нами і Юрій Федорович, уродженець давнього, що й у назві вчувається, бойківського села Брязá (нині Козаківка). Певно, й він, озираючи родинні підгірські краєвиди, наслухáв шум невтримного у своїй жазі простору й руху стрімкого потоку, від якого й пішла назва села – Брязá…

Бузьки при-летіли. Якийсь час будуть вони при своїх гніздах. Будуть, поки щось загадкове, якийсь голос, що в кожного єства від народження, при-роджений, не велить їм: пора від-літати. І вони, послушні при-роді, – відлітатимуть… За них, за все, що живе, що росте, розвивається, що спрямоване у майбутнє, за все це – сказали стоїки: «Наш несхитний намір – іти за природою як за провідницею» (природа, natura*, для них – бог: «Бог побіч тебе, з тобою, в тобі» – Сенека)…

Батьківська хата на селі… стодола… старе гніздо на ній… яскрава, ще прохолодна блакить березневого неба… Бузьки прилетіли!..

___________________

*Лат. nascor (natus sum, nasci) – народжуватись. Звідси іменник «natura», де суфікс «-ur» вказує на спрямований у майбутнє рух, на роз-гортання, роз-вій, роз-виток («e-volutio»; «e-vólvere» – роз-гортати); подібно й іменник «при-рода» – те, що в русі, при-рості, при-множенні, що роз-гортається, роз-вивається.

zbruc.eu

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє,

Як ту сніжину по степу!

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни — святої долі!

Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить… Сиди

І нічогісінько не жди!..

«Минули літа молодії, / Холодним вітром од надії / Уже повіяло. Зима!»… Минули – бо йшли, йдуть, ітимуть… І кожен по-своєму бачить ті літа, те перелітне життєве тепло (літо, зима – року нема). То оком хлібороба, як у давно забутій нашій пісні («Пішли воли в пшениченьку, / Та гей там! Та гей там! / Пішли літа марне з світа, / Та най там! Та най там!..»), то – воїна: «Ряд незліченних рокíв» (ánnorúm seriés), як це у Горацієвому «Пам’ятнику» – фразі, де вчувається суворий, карбований крок римських легіонерів, «войовничих років».

Та як їх не уявляймо собі, правдою є одне: ті літа – безповоротні, невідкличні (irrevocabiles), як самі вони про це – знову ж у нашій пісні: «Не вернемось, не вернемось, / Не маєм до кого, / Та було нас шанувати, як здоровля свого» (тут – і слушно! – літа нам докоряють, а не ми – їм)…

Вони йдуть, ми – залишаємось, та все дрібнішими, вбогішими, поки й самі, врешті, не минаємося: «Йдуть – і хапають роки все нову й нову у нас здобич: / Забрано жарти, любов, і забави, й вино, а тепер ось – / Черга й на вірші мої…» (Горацій). І, наче відлуння, – у Шевченка «А літа стрілою / Пролітають, забирають / Все добро з собою» (пролітають – наче татарською стрілою-добичницею). От людина й почуває себе спустошеною, окраденою, і всі докори – «літам-грабівникам» (за молодих літ – не зауважує цього «грабунку»). Спадає на думку співана фраза: «Мої літа, моє багатство», – тільки в цьому контексті останнє слово випадало б узяти в лапки. «Всьому свій час» – біблійний підсумок тієї дискусії між людиною й літами: час приходити на світ, час відходити…

Вони ж, ті «літа молодії», що минули, одразу спрямували мене на три стежки. Перша повела до «поезії, яка мовчить», до картини Ван Гога «На порозі вічності» або «Згорьований дідусь». Друга – до «картини, яка промовляє» – Франкового «Епілога» («Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі»): «Жебрак одинокий, назустріч недолі / Піду я сумними стежками». І третя – до карбованої латиною фрази з уст Сенеки фрази, яка так дивно контрастує з його ж похвалами старості: «Nihil habet quod speret quem senectus ad mortem ducit» – Немає чогось такого, на що б міг надіятись той, кого старість веде до смерті.

Втім, не старість вела Шевченка до життєвого порога (всього на декілька років віддалився поет від того віку, який античні вважали розквітом життя: akme). Вела – доля. І не до смерті – до життя в пам’яті народу, до Вічності. Озираючись на пройдене («Дорога – це життя»), Шевченко, попри всі удари, яких він зазнавав, попри недолю й неволю (всього дванадцять з половиною років дихав волею), за три роки до свого відходу, з такою теплотою і щирістю врешті озвучив свої стосунки з долею: «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою».

Шевченкова доля була ні доброю, ні злою. Була вона такою, якою мала бути. Як май-бутнє: буде воно таким, яким має бути. Так і Шевченкове життя. Якщо скажемо, що було воно коротким, то з нами не погодилися б античні: що ж бо таке довгота чи короткість на тлі вічності?.. Кобзареве життя було повним, виповненим, отже – довгим: «Vita longa, si plena est» (життя довге, якщо воно наповнене – Сенека). Шевченко виконав свою місію (лат. «mittere» – посилати). Виконав те, для чого був посланий, – щоб постійно і життям своїм, і творчістю нагадувати й нам, живущим «в Україні і не в Україні», як маємо жити і як боротися, щоб перемогти, щоб бути гідними Божої помочі…

Та повернімося до початку, до тієї поезії, мабуть, єдиної у Шевченка, де й просвітку немає, сама безнадія (є і в Горація така пісня – ІІ, 14). Не те, що в тільки-но згаданій «Долі»: «Ходімо ж, доленько моя! / Мій друже вбогий, нелукавий! / Ходімо дальше, дальше слава, / А слава – заповідь моя» (Шевченкова слава, згадаймо, – це добра пам’ять у людей, «незле тихе слово»). Тут – «Зима!» Усе – в одному слові (у Франка ж, розгорнуто, наче відлуння тієї безнадії, – «Сипле, сипле, сипле сніг…»). Зима – «інертна» (Гораціїв епітет), тобто не творча, коли «Білий килим забуття… / Все покрив, стискає все / До найглибшого коріння» (з тієї ж поезії Франка).

У пристрасного веронезця Катулла, з весною, – «…легіт повіяв пестливий… / Серце забилося, прагне дороги…», поет сповнений надій, зустрічей. У Шевченка, з глибокою осінню, – «холодним вітром повіяло». І той холодний вітер… «од надії», радше безнадії (звернімо увагу й на промовисту риму «молодії – надії»: де молодість – там надія, прагнення дороги)… Це слово можна б тут писати з великої літери: Надія (Spes), яка то всміхається людині, то, хмурніючи, не лише дихає холодом, а й «одурює», «осміює» людину; серед тридцяти з гаком латинських епітетів надії (більшість – негативні) – й епітет «fallax», тобто оманлива, брехлива.

Після того короткого, але такого просторового й місткого «Зима!» (вона, як і смерть, – «бліда» й «морозна») – «інтер’єр»: «Сиди один в холодній хаті, / Нема з ким тихо розмовляти, / Ані порадитись. Нема, / Анікогісінько нема!» (саме цей інтер’єр, а ще – чотири рази повторене «сиди один» власне й повели до картини Ван Ґоґа)… «Сиди ж один, поки надія / Одурить дурня, осміє… / Морозом очі окує, / А думи гордії розвіє, / Як ту сніжину по степу! / Сиди ж один собі в кутку»…

«Одурить дурня», бо, застерігали античні, довіряти надії – нерозумно («Nadzieja matką głupich» – перейняли цю засторогу поляки). Найсильніший акцент, як то часто буває в ліричних мініатюрах, – саме на середньому рядку: «Морозом очі окує». «Semel dictum» – казали римляни про якесь слово, мовлене кимось один лише раз і більше ніким. Метафора, яка не має собі рівних щодо образної експресії. Очі, щось найніжніше, найцінніше (берегти як зіницю ока), очі, з яких проглядає душа, її тепло, її порухи, їхня притягальна сила, очі, які шукали рідних собі (Все життя я шукав тих очей), ті очі не просто скляні – морозом окуті…

А думи («думний» – це також «гордовитий») – розвіє ота холодна надія, «як ту сніжинку по степу» (в «Думах», бо ще не вечір, ще не зима, – образ тепліший: «Чом вас вітер не розвіяв / В степу, як пилину?») І знову, після холодного степового простору, – куток у холодній хаті: «Сиди ж один собі в кутку» (мов ілюстрація до біблійного: «Горе одному»)… І коли про дорогу, втому, безнадію, то не можу тут оминути вражаючої мініатюри-діалогу Світлани Жолоб: «–Моє стомлене лихо, / Чи далеко ще йти?.. / – Не бачу. / Моє стомлене лихо, / не настане нас ніч?.. / Не знаю. / – То сідай відпочинь, / а піду я сама!.. / – Не хочу…» – мов щемливе відлуння Шевченкового: «Лихо моє! Доле моя!»…

«Доле, де ти?..» – у тій холодній глухій мовчанці вчувається нечутний клик душі. Та зразу ж, мов у відповідь: «Не жди весни – святої долі! / Вона не зійде вже ніколи / Садочок твій позеленить, / Твою надію оновить! / І думу вольную на волю / Не прийде випустить… Сиди / І нічогісінько не жди!..»

«Святая доля», що тут в образі весни, – це щось подібне, як у римлян добрий опікунський дух, тобто геній, божество, що супроводжує людину впродовж усього життя, а в нас – Ангел-хоронитель (тому й у поезії «Доля» – «Мій друже…»). Коли ж і воно, те божество, покидає людину, тоді самотність стає нестерпною («Коли доброї жаль, Боже, / То дай злої, злої!»)…

На тлі зимової блідості, лише в уяві, – перелітна зелень садочка, «садка вишневого», яку тут же гасить, задуває те моторошне – «ніколи»: «Вона не зійде вже ніколи…» Лише в уяві – й «дума вольная», що може існувати лише в леті («Бандуристе, орле сизий…»): святая доля «не прийде випустить її на волю»… Отож – «Сиди / І нічогісінько не жди!..»

Ніколи… нікого… нічого… Здавалося б, достатньо промовисті слова. Та в нашій мові – унікальна тенденція до творення здрібнілих слів, до подальших ступенів, сходинок, які ведуть у глибини (й висоти) людської душі. Розлогих, із декількома наголосами слів, що заповнюють чи не весь віршовий рядок, вимагаючи відповідного виголошення, акцентування, тобто мелодійності («accentus» – приспів): «А н і к о г і с і н ь к о  н е м а!»… «І  н і ч о г і с і н ь к о  н е  ж д и!..» Вісім складів… октава… безмежність душевного болю… Згадується трагічна у своїй душевній безпритульності постать композитора Дениса Січинського, що озвучив подібну «октаву» Богдана Лепкого: «Р о з ж а л о б и л а с я  д у ш а…». Як, у який спосіб в іншій мові можна передати цю особливість української, де так тонко проступає звуковий образ душі, тим разом – її пустельні обрії?..

«Сиди / І нічогісінько не жди!..» Поезія, до якої дослухаємося, писана наприкінці жовтня, коли, втративши зелену снагу, вже опадає, як у Гомера, «покоління листків», ця поезія знову ж веде до Франкового «Епілога»: «Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, / Розвійтесь, як тихе зітхання! / Незгоєні рани, невтишені жалі, / Завмерлеє в серці кохання»… Чимало було й у Шевченка тих «незгоєних ран». Остання, чи не найболючіша, що озвалась у душі поета важким почуттям гіркоти й самотності, – розрив з Ликерою (Гликерою), тобто, з грец., «солодкою» (в іспанській мові, з лат., – Dulcinea, що значить «солодка, омріяна жінка»)…

Певно, й тоді, наприкінці жовтня, повіяло в Петербурзі «холодним вітром од надії», передвісником останньої в Шевченковому житті чужинецької зими. Поет ще ступить крок у весну. А далі – у той світ, де літа вже не чергують своїх сезонів, не йдуть, не минають, де лише ясність, тихість, гармонія – те, що так любив наш Кобзар…

Отож – «Минули літа молодії…» Полишаючи ті короткі роздуми над найсумнішою з Кобзаревих поезій, послухаймо ще раз голос із народної пісні, жіночий голос («Не зазнала-м розкошоньки, / Вже літа минають»): «Ой верніться, літа мої, / До мене хоч в гості». – «Не вернемось, не вернемось, / Не маєм до кого, / Та було нас шанувати, / Як здоровля свого»…

Шевченко ж усім своїм життям, своєю піснею спростував навіть цей, якого не схитнути, найсуворіший закон – про безповоротність, невідкличність часу: наш Кобзар у своїй духовній поставі – це непроминальна молодість України, її нев’януча життєва снага, її сила. Згадаймо, як у тоталітарну добу відповідні органи, «шибко бдительные товарищи», пильно дбали, щоб у свідомості українця, передусім молоді, Шевченко усталився лише в образі втомленої літами, пригніченої і зимовими, й життєвими холодами людини – «мужика» у смушковій шапці, в кожусі… Старість, мовляв, та й годі… А втім, згадаймо й Вергілія, «мужика із Мантуї», який «знявся до вершин нечуваної слави» (М. Зеров)…

Чи шанував Шевченко ті літа, що не вертаються?.. Відповіддю – його «Кобзар»: як не пірнаймо в його глибини, хай усе життя на це покладімо – дна не сягнути… Чи шанував своє здоров’я?.. Шанував би, дбав би про нього, думаючи про себе, а не про Україну, – не був би вигнанцем, не страждав би в казематах, у «»нечистих» казармах», на солдатських муштрах, що так підривали його від природи міцне здоров’я.

Не надто дбав і на волі – бо жив: ніщо людське і йому не було чужим (приємними й для нього були згадки «про молодий той грішний рай»). Був душею милих йому співучих і думаючих товариств, любив повеселитися, певно, й «подуріти, коли це доречно» (так про себе – й Горацій – «desipere in loco»). Був у центрі уваги й вишуканих (любив і сам зі смаком одягтися) салонних зібрань; пишних, «лукуллівських обідів», де марно чекати цікавої бесіди чи тихої пісні, – уникав. Про все це – в «Щоденнику», в листах, у численних дослідженнях життя і творчості Кобзаря.

Тож хай яким сумом віє від кінцівки тієї поезії про минулі, безповоротні літа («Сиди / І нічогісінько не жди!..»), а Шевченка все-таки бачимо в дорозі: «Ходімо ж, доленько моя!» В дорозі до весни, до нас, які борються. Шевченко йде, щоб бути з нами «во время люте». Щоб не бракло нам снаги і на полях боїв, і в праці. Щоб могли ми і зброєю, і словом, і ділом, щоденно, щохвилинно – являти світові свою велику, шевченківську, любов до України.

zbruc.eu

– Взєли з-перед стайні кінскі сани, шо коні взимі возє’ фирув сіно ид’хаті, викігли д’горі на Кічірку та й возилиси собі усіма, кілько хочь, шо всі си вміщают’, лиш гляба покєрувати, гей великі, лекє’ вдолини, їк обшпарені, шо пуди-пуденні.

Модували собі й повіз окремішній, лагодили, хто на чім багнув возитися осібно, чуповгатиси, з’їжджати вдолини крутими стримтурами, ‘би гнало якнайдужче, летіло спуском вниз борзо.

Забігали до тата в майстерню, вишукували трикутні кавалки блєхи, закочуючи клин блєхового трикутника спереду, як корсу, й з’їжджали вниз на листі блєхи, пласкому, лискучому, притримуючи ‘го спереду, ‘би не загубити на швидкості летючій.

Корси малих санчєт дерев’яних намащували парафіном, ‘би фист гладкі й гінкі, й обв’язавши штани в споді міцно довкола шнурками, ‘би зими не набралося в чоботи, не напрєталоси гойно, злітали стрімко вниз на Бука на санчєтах шпарких, порсклих. Але й на клейонках, целофані, на куртках гладких скочувалися вниз по трасі примерзлій, льодистій, із’їжджали, спускалися вихром один поперед одного. Чи бо й навпрост в чоботах ґумових, фовских, причєкачки, присівши низько до землі, зігнувши ноги в колінах, а чи й в повний зріст, випроставшись, маневруючи руками, широко випрямленими, як крилами змахуючи: хто годен так, їк я, ніхто ни годен, аби на повний зрист в чоботах найховших – и ни впасти аж до’в Бука з’їхати.

Запарі заходили в руки, мороз розмальовував волосся й повіки візерунками срібними, вільними, пополудню верталися з Кічірки ид’хакі, везучи й несучи всю обладу свою из чуповганя. Задзєблі, замерзлі, однак радісні, розчерленілі, з усмішками широкими, залітали в хату гомінливо, впускаючи за собою студінь студенецку крізь двері нарозтвир. Лізли на піч велику, на пів хати, грілися, видогрівалиси, тулилися д’комину, де май тепліше, гаряче, сушили одіж мокру, морозяну, на жердці верх печі розжареної, й гадкували, як до вечора витуритиси іще надвір одним заходом на набутки з зимою морозною.

Металиси сніжками, кидалися борзо, ліплячи сніжні кулі футко із мокрого снігу, який красно лип, ловивси купи, набував враз форми кулястої, округлої. Сніжки за мить ставали льодистими, морозними, аж бійно було метати, ‘би не впечєтати когось замоцно: а теперечькі, хто дальше верже, хто попаде в ворину гендечькі найвишшу у плоті.

Баба снігова виростала вмах на горбку перед хати, велика, опукла, з ґудзиками круглими, брунатними з бебельок овечих. Котили, перекочували снігові кулі важкі, сутужні, які щораз ставали більшими, обтяжливими, аж не годен був уже здоймити, з місця здвигнути, підіймали усіма кружала превеликі, безмірні: бо зима ни сипачка, а мокра, та й тимо так си ліпит ловко, на мах, але й дроти рве на слупах кєжка, світло пропадає, ади, нима вже, пропало.

Возили під вечір дрива на санчєтах в хату з дроворуба, сідали зверху, й на скрутах, як заносило, падали разом з дривами, буковими, смерековими в зиму, вдарялися чіколонками – кісточками на пальцях рук об замерзлиці, й слези, як боби, вискакували з очей вмах.

Робили тунелі, проходи, як замітало, зафурделювало, що світу Божого не видко було, ходили всередині прокопаних зимових кучугур протяжним білосніжним коридором, від хати до стайні, прокопували зиму, заметиці наметені, ачей двері відкопували, ‘би дістатися з хати надвір, ид маржинці любій у стайню.

Зима скрипить під ногами протяжно, рипить, потріскує, мов ломить звук тріскучий іще на кавалки май менші, дрібніші. Мороз тисне під вечір іще сильніше, ударяє з потугою, шворкає, лускає різко, палюче: ходила по зимі, по поверхні твердій, примерзлій, що не провалювалася, не потавала. Підносила. Зима хрускотіла, шурхотіла під ногами, рівна, гладка, аж гостра. Не хотіла сходити, іти стежкою втрамбованою, ступала по зимовій шкоринці, шурхотливій, неторканій, що не западала, так би йшла і йшла, й дійшла до кінця світу, гадала.

До школи зранку хто збігав, хто з’їжджав на санчєтах, хто на лижах спускався, хлопці робили лижі вручну, всі кріплення, бучки, добротно вимодовували, лагодили, лиш з Лисини си спускали під школу саміську: тхакі вже си вертали на конях не раз, на санях з сіном, що паровиця везла з дальньої царинки ид’хаті на стайню, гриви розвівалися, коні бігли, мчали вперед з китицями черленими, оздобними по обох боках капейстри, із цілим намистом дзвінків на шиї, лунких, з переливами, й ми лиш зично й охічно вигукували д’коням на фирі из сіном, гайта, вішта, вйо.

zbruc.eu

Після колідóваня на Видорші коло церкви й на ріці йорданскій йдуть колідники кожен у своїй таборі на свій ґрунь на розплєс. Щоби розколідуватиси, роздєкуватиси одні одним за труд тяжкий, за коліду. Що разом ходили від Різдва до Водохреща, від хати до хати, колідували, добру новину возвіщали. Та й аби нарик мирно діждали знов піти разом у колідованє.

Вже з потоку було чути коліду під хатою в берези, колідники плєсали під стіною за скрипкою, вигукували грімко і лунко, аж віддавало на сусідські горби, котився відгомін виразний, дзвінкий, я впізнавала татову гру на скрипці, аж приспішувала ходу, ‘би борше бути вже на розплєсі, на колідниках, так тонькало від тої гри колідницкої, колідованя розкотистого: мамó, квапмо, приквап’єймо, бо колідники вже колідуют’ в Дмитрашиньків перед хатув, ачуй.

Зима потріскувала на сонці, переливалася сріберно, дзвінко, мерехтіла, виблискуючи, чути було її благе тріскотіння, так немов срібло-злото сипалося, цоркотіло: ми перелазили через пліт під хатою у Дмитрашиньків, чудуючись, що так бистро здолали шлях неблизький, метелем примчали з Блихавого на Плай на розплєс.

Розплєс – колідницке розколєдованє робили ввечір на Видорші, в берези, чи у вибирці, чи у музиканта, а чи в иншого колідника, хто б зголосився, виявив бажання зробити в себе дома розплєс, ‘би колідничьки си розплєсали, розколідувалиси, розпрощєлиси до другої коліди. Це був великий набуток, на який сходилися родини з колідницкої табори, запрошені були й гості неколідницкі, родичі й сусіди, славне й гоже товариство, що нáвиділоси між собою, гинуло вздрітися, набутися разом, укупочці. А як вже вінчували одні одних, вітали й ґратулювали, виявляючи шану й приязнь одні до одних, здоровили й щіро виказували прихильність й радість стрічі, мені неодмінно хотілося запам’ятати всі ті ґаздівські привітання, ґречні поздоровлення, щоби колись й собі могти так здоровкати й вивінчьовувати, усміхаючись при цім ласкаво й любенько.

Береза час від часу дзвенів у свій великий мосянжевий дзвінок, покликаючи товариство то до данців буйних, жвавих, то до сідання за столи, столування, то до колідованя, виконуючи покроково й загарливо всю колідницку програму, що за чим, що куда.

Обгорнені тремом й хвилюванням піднесеним, колідники колідували востаннє в цему році, виколідовували всі коліди, усі вінчування, згадували, як їм ходилося разом, колідувалоси. Який це великий труд, недосипання, як далеко тра’ ходити, як сідають голоси, хрипнуть, захрипають. Береза міцно потискав кожному колідникови руку, дєкував за коліду, за труд великий, неоціненний, обчіпав кріпко, цілував в обидві щоці й слези текли йому рясно вниз по лиці. Бажав, ‘би нарик знову зустрілися, пішли в колідники, таким добірним гуртом, як цего року, ‘би нікого не забракло, ‘би всі були дужі й здорові, й разом могли знову славити Христа, прославляти. Колядники й між собою красно роздєкувувалиси, кожен з кожним, обіймалися міцно, обхоплювали кріпко за рамена, спритиска поплескуючи один одного по плечу.

Не забували однак про ще один свій звичай, веселий, жартівливий. На круглястій дерев’яній лопаті, якою саджають хліб в піч, робили сажею контури очей, носа, губ, домальовуючи подовгувате волосся, й котрий колідник проштрафивси в колідниках, не дотримувався сумлінно порєдку, колідницкого укладу, може, занадто вудив за чєліддю, підморгував, ввивався коло неї, зажєртовував задуже, мусив на розплєсі при всіх цілувати лопату в губи: цулуй, цулуй, май дужче, ‘би тебе бирше ни кортіло з чєліддю задуже любінькатиси у колідниках, поки ми си ни розплєшемо. Всі в один голос сміються, підбадьорюють провинника,  вболіваючи, цулуй, цулуй, май файно, спритиска, ‘би другий раз ни кортіло поглипати за дівчєтами у колідниках, а пазити ретенно колідованє лиш одно на світочку.

Надворі за північ, тато бере футляр в руки й ми рушаємо з Плаю в Блихавий, си вертаємо тхакі из розплєсу. Місяць світить ясно, зірок, мов насіяв на небі, сріблястих, яскравих, зима біліється, переливається, блистить, видно, як удень. Мені у вухах грає музика, не перестає, колідники колідуют’, цоркотє’ у дзвінки дзвінко, в данци дупотє’. І я вже забуваю боятися ночі й вовків.

zbruc.eu

УРИВОК ІЗ РОМАНУ «НОТАТКИ МОГО ДРУГА Т.Р.»

Не знаю чому, але з роками зі всього ряснобарв’я хризантем у моєму саду залишилися самі тільки жовті. Та й то лишень два жовтаві, як алебастер, кущики, один темно-золотистий, себто бериловий і ось цей пишний сліпучо-жовтий кущ, найбільший за висотою стебел і розміром пелюсток. Утім, відколи я переїхав жити на Серенове обійстя, то за три роки не посадив тут жодної квітки. Тож хризантеми й уся решта найрозмаїтіших квітів, які повсебіч росли в саду, були виплекані моїм покійним другом. Багато з них з часом узагалі щезли, наприклад, ґеорґіни, гіяцинти, ґлядіолюси, конвалії… А деякі, хоч ще і зацвітали щороку, але їх ставало щораз менше за добором кольорів і кшталтів.

Мене це дивувало і, зізнаюся, навіть трохи гнітило. Ну так, хай у цьому моя пряма вина, позаяк я не доглядав належно за квітами, але чому збереглися саме жовті хризантеми? Чому саме цей щемливий колір, що символізує розлуку, відхід у небуття, палахкотить у саду всі ці осінні дні? Про що віщує він? На що вказує?

Щодня на світанку я виходжу з хати і байдуже на погоду, на холодний вітер чи дощ покволом тьопаю в сад і незмінно невідь-як опиняюся тут, біля цього буйного куща жовтих хризантем. Ось і зараз, прокинувшись студеного листопадового ранку, коли із заслоненого олив’яними хмарами неба безнастанно мжичить тягуча глизява моква, я стою і не можу відірвати очей від зеленої кустратої купини, рясно уцяткованої жовтими сяйнистими пучками, що чимось нагадують звізди. Я зачарований цими квітами. Вони викликають у мене захват, та водночас десь на дні мого серця даються взнаки й инші почуття, невиразні, затаєні – біль утрат, минулих, недавніх, ще свіжих і… майбутніх, які ще будуть. Я не можу позбутися цього глибоко скритого болю. Здається, він не залишає мене навіть, коли зачудовання зличнотою хризантем, здавалося, опосідає мене всеціло. На якісь два, три змиги ока я бачу лише прекрасні жовті спалахи, але тут же щось відволікає мене, повертає в нетрища пам’яти, де криється цей пекучий біль. І я вже не бачу краси жовтих хризантем повною мірою, вона наче блякне, віддаляється від мене, хоч і не щезає повністю. І тоді я повертаю голову то в один, то в другий бік саду, дивлюся, дослухаюся до звуків і раптом чую те, що цілковито змушує мене забути про хризантеми – далекі вибухи десь під Києвом… один, другий, третій… Я завмираю, і слухаю, слухаю… Уже дев’ять місяців, як триває велика війна.

Втрати… Вони переслідують мене все життя. З самого раннього дитинства. Здається, я з року в рік тільки й мав, що втрачав. Спочатку улюблені іграшки, татові чи мамині обіцянки, приязні усмішки дорослих, солодкі дитячі сни, таємничих істот за шибою вечірнього вікна, а згодом віру в щирість однолітків, певність у своєму й чужому досвіді, жагу упадати перед авторитетами, надії щось здобути, досягти або, навпаки, зберегти здобуте, а тоді рідних, близьких, коханих, найкращих друзів, з якими ділишся сокровенним, приятелів, з якими проводиш охвітне дозвілля, не кажучи вже про всі ці численні безпричинні радощі, які невідь-чому дарує людині, скажімо, порання свіжість у саду, млоїста червінь призахіднього сонця чи біла, майже прозора хмаринка в небесній блакиті. Я мав відчуття, що все, на що дивлюся, чую, чого торкаюся, чим захоплююся, до чого горнуся серцем, весь цей малопомітний дріб’язок, як от камінчик, билинка, полиск калюжки на асфальті, ледь уловний відзвук, шерех, скрип, колір, відтінок, усе це безмежне у своїх проявах, живе, нуртуюче багатство довкілля постійно прощається зі мною, відходить кожної нової мити, безжалісно полишає мене сам на сам зі собою, зі своїми химородними питаннями, на які не існує відповіди, зі своєю непояснимою, затаєною в надрах серця гіркотою.

Хризантеми… Жовті хризантеми… Я люблю їх всією душею, захоплююся їхньою сліпучою красою і… водночас побоююся їх. Я опанований жагою бачити їх і разом з тим мені лячно дивитися на них. Що ж є такого в цих квітах? Що змушує мене щоранку виходити з хати й глядіти на їхню паморочливу жовтину, щоразу подумки відзначаючи найменші зміни, які сталися за ніч? Чому кожна така зміна, кожен новий відтінок на пелюстках, кожна підів’яла квітка, яка ще вчора була повна життя, навіть кожна нова брунька викликає у мене непогамовну радість і разом з тим тут же ця радість потьмарюється невимовним смутком? Невже вся справа в кольорі, який уособлює для мене те все, що бачу я скрізь у цьому нашому такому пречудовому, багатому можливостями і такому незатишному, повному болю світові – красу помирання і смерти?

Почувши якийсь незвичний шум з вулиці, я забув про війну, про вибухи, про сад, про хризантеми, про їхній дивовижний колір, про всі свої дражливі думки й почуття і вийшов за ворота.

Сухою піщаною дорогою рухалася чота вояків, десь вісім чи дев’ять осіб. Синьо-жовті нашивки на рукавах… З темними шоломами й автоматами за спинами. Мене вразили їхні обличчя. Спокійні, зосереджені і водночас з якимись наче вибачливими виразами. Здавалося, що вони йдуть виконувати важливу роботу і почуваються дещо зніченими, що мимоволі мусять порушувати навколишню тишу і сувору гожість цих останніх листопадових днів.

– На Яйлові торфовиська?- мовив я, вітаючись, коли вояки підійшли зовсім близько. Я знав (як і всі в селі), що на тих торфовиськах стоїть залога з зенітними кулеметами, щоб збивати російські безпілотники.

– Егеж, на Яйлові, на Яйлові…!- загукали одразу кілька вояків.

– Як там, усе гаразд?

-Ну звичайно гаразд, ще би було не гаразд!- хвацько кинув у мій бік молоденький хлопчина, блиснувши гарними карими очима, і чогось сплюнув на дорогу. Він разом із присадкуватим дядьком, у якого за спиною чомусь не було ні шолома, ні автомата, ніс продовгасту засадисту скриньку, мабуть, із набоями.

Я стояв і мовчки, немов мене заворожено, споглядав, як чота неквапливо, розміреною, вільною ходою пропливає повз мене. Просто стояв і дивився. Мені хотілося ще щось сказати, запитати, але мої вуста наче заніміли. Тож я тільки й міг, що уважно стежити за кожним вояком, за його рухами, обличчям, промовистим полиском очей, руками, які злегка похитувалися в такт кроків, ногами в брудних запилюжених черевиках, за деталями плямистої уніформи, зосібна, численними складками, накладними кишеньками, туго напакованими брезентовими торбинами, закинутою за спину зброєю… Дивився і мовчав.

Вояки також мовчали, їхні очі були спрямовані вперед, упевнені, свідомі власної ваги, віддані меті, яку покладено на них. Замикав чоту високий білявий чоловік у чорній плетеній шапці, офіцер підрозділу (так принаймні я гадав). Він ніс на плечі велику важку рушницю з довжелезною люфою, судячи зі всього, ручний скоростріл. Я весь прикипів до чоловіка і довго не міг відірвати від нього очей. Прийшов до тями лише тоді, коли постаті вояків розтали в далині.

Що ж мене так привернуло до цього офіцера, що змусило скупчити на ньому увагу і так довго не відпускало? Тоді, коли я дивився, не знав цього, не усвідомлював, вражений, глибоко схвильований. Лише потім, коли повернувся на своє обійстя, пам’ять моя розкрила цю загадку – до лискучої люфи скоростріла, якого ніс на плечі офіцер, був прив’язаний блакитною биндочкою букетик жовтих хризантем, стотно таких же, як той найбільший кущ хризантем у моїм саду.

Потім я часто згадував цей, здавалося, непримітний випадок і щоразу мене огортало величезне хвилювання й збентеження. І я знаю чому – бо ніколи, ніколи не осягну таємниці жовтих хризантем, дивовижних квітів, які з дня на день невідхильно свідчать, що в цьому світі, окрім всього иншого, існує ще й те, що мало хто бачить – краса помирання і смерти.

2023 р., 26 листопада, Євминка

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

litgazeta.com.ua

Урочисто  готувалися до свята й у нашому домі. Матуся заходжувалась біля тіста для хліба, калачів і пиріжків. Брат допомагав татові розпалювати піч, я з мамою ліпила пиріжки. Вони були з вишнею, капустою, квасолею.  Ненька також готувала з пшениці кутю, ставила її, щоб упріло зерно. Потім із сухофруктів варила узвар,  мені довіряла макогоном товкти  мак у макітрі. Але ми  не зразу сідали за різдвяний стіл, бо у мене з братом було ще одне почесне завдання. Допоки  зійде зоря на небі, нам потрібно обійти рідних із гостинцями. Мама споряджала нас у дорогу: розстеляла велику білу хустку, на яку клала тарілку з кутею, на неї – пахучі калачі та зарум’янені пиріжки, подарунки – кольорові хустки, фартухи, вишиванки. Наказує на дорогу:
– Відразу підете до хрещеної, потім до баби Моті.

Власне, я  з Михайликом давно уже знала цей шлях.

Спускаємося провулком до балки, переходимо через невеликий місточок. Це  не наша територія, тут ми буваємо рідко, тому  собаки  рвуться з прив’язу, а ми вже біля зелених воріт хрещеної мами. Вона на нас чекає.

– Можна колядувати? – питаємо  на порозі.
– Колядуйте! – всміхається до нас, мов облита світлом,  жінка.
Коляд, коляд колядниця,
Добра з маком паляниця.
А без меду не така,
Дайте, тітко, п’ятака
А ви, дядьку, грошей,
Бо  я…

І тут наші з братом голоси звучать по-різному,  я співаю «дівка хороша», а Мишко –  «хлопець хороший». Та від цього нічого не змінюється, бо хрещена запрошує обох до хати, де за святковим столом сидить її родина: чоловік та дві симпатичних дівчинки.

– Наші тато і мама вечерю вам прислали, – кажу я і подаю акуратний вузлик.

Хрещена розв’язує його, відбирає гостинці й кладе до нашого вузлика свої пиріжки та калач. Запрошує до столу. Ми пригощаємось, але добре пам’ятаємо, що до сходу зорі ще потрібно потрапити до бабусі й повернутися додому.

– То ми вже підемо, – говорю я.

Але хрещена нам приготувала ще подарунки. Вона подає братові справжнісінький пістолет, який заправляється пістонами. А коли натискаєш на курок  – чується вибух, а від самого пістолета пахне сіркою.

– Оце-то подарунок! – захоплююсь я.

Та мене теж чекає щаслива несподіванка. Хрещена відкидає  скриню, і перед моїми очима відкривається величезне багатство – різнокольорові атласні стрічки. Мої очі розбігаються. Вони вбирають у себе різнобарвну палітру: рожеві, червоні, сині, зелені – так і просяться до моїх рук, але я точно знаю, що потрібно взяти тільки дві.  Вибираю блакитні та уявляю, як вони будуть пасувати до моїх сірих очей. Хрещена дає нам по цілому карбованцю, бо недарма ж ми колядували.  Подарунки від матусі теж подобаються всім членам родини.

Ми прощаємось. Тепер наш шлях лежить до баби Моті. Ми її так називаємо, хоча вона для нас ніяка не баба, а тітка. Просто набагато старша від нас. Ми її дуже любимо, бо бабуня надто добра та лагідна.

Під ногами рипить сніг, як кришталь. Ми його топчемо у провулку, який виводить нас до бабусиної хати. А ось і вона, така ж старенька, як і  господиня.

– Уже скоро зоря зазолотиться над лісом і степом, а вас усе немає, мої янголятка, –  вона пестить шкарубкою рукою то мою, то братову голову.

– А вам тато та мама гостинця прислали, – знову промовляю я, немов  старша.

Бабуся розв’язує вузлика і забирає гостинці, натомість кладе свої. А ще вона дарує нам свої пряники – лисички, ведмежатка, зайчики. Тільки у неї є такі формочки з чудернацькими звірятами. Про це знають усі наші друзі, і тому вони неодмінно прийдуть до неї посівати чи колядувати.

Старенька приміряє картатий фартух, який для неї пошила матуся. Усміхається. Потім  запалює на покуті свічку. Під її ногами чується тихий шелест соломи й сіна, стіл заставлений щедротами святвечора: кутею,  молочним киселем, холодцем, запашними пирогами.

– Христос народився! З Різдвом святим! – вітає нас бабуся і запрошує до столу.

Їй дуже хочеться, щоб ми  спробували всі її страви. Та у нас на це вже ледве вистачає духу. Ми ще трохи гостюємо і збираємось додому. На вулиці  поглядаємо на небо, на якому ось-ось займеться зірка, що сповістить усьому світові про народження Христа.

Ноги донесли до нашого провулку. На його розі стоїть сусідка – баба Улита. Вона немов чекала на нас.

– Заходьте, погостюйте! – запрошує так, що їй неможливо відмовити. Баба Улита та дід Мінько поводяться, немов ми у них найрідніші гості. У кутку небагатої оселі образок освітлює лампадка, її зайчики стрибають по столу, на якому стоїть навариста кутя, запашний узвар,  вишневий кисіль.

– Пригощайтеся, – садять за стіл мене з братом. І ми сідаємо, бо знаємо, що  у них немає дітей і родини. Тож хто до них прийде, якщо не ми?

– Тато і мама  прислали вам вечерю, – кажу я і подаю вузлик.

Знаю, що гостинцями ми не здивуємо стареньких, проте моя маленька душа розуміє, що кожному приємна увага.

– Їжте, їжте, – суне нам до рук ложки бабуня і щасливо зазирає в очі.

Ми ліниво колупаємось у тарілках, бо наші животи не витримують надмірного навантаження.

– Ми з дідом вам цукерочок приготували, – насипає повні жмені дрібних смачних солодощів, які ввібрали в себе неймовірні запахи какао, кави і чебрецю.

Ми ще трохи посиділи за столом.

– Нам пора додому, – неначе вибачаємось перед старенькими.

Вони проводжають нас за поріг.
Знову під ногами рипить сніг. Нарешті ми щасливі, рум’яні від морозу і свіжого повітря  повертаємось додому. Нас зустрічають мама і тато.

– Можна колядувати? – запитуємо ми.

– Колядуйте, – відповідає мама. На її обличчі грає щаслива усмішка.

Ми співаємо колядку і у відповідь отримуємо подарунок – книгу. Наші очі вбирають яскраві барви обкладинки, а руки поспіхом перегортають сторінки, які дихають свіжою фарбою. Це для нас найкращий подарунок.

– Потім читати будете, погляньте на небо, – каже тато.

Перша зірка, неначе королева, зійшла до нас. Розпочинається різдвяна казка.

Ілюстрація: rizdvo.blogspot.com

nspu.com.ua