Книжка вийшла друком в серії Oscar Classici у найбільшому італійському видавництві Mondadori.

«Це посприяє відповідному розголосу навколо видання, адже саме там місце шедевра Лесі Українки», — зазначила Ярина Груша, яка також працює викладачкою курсу української мови й літератури в державних університетах Мілана й Турина.

«Чотири роки тому я проекспериментувала і поставила в програму з української літератури в Міланському університеті “Лісову пісню” Лесі Українки. Перекладу, який я б могла використовувати під час лекції, не було, і я пристрасно розказувала студентам, які прекрасні на Волині ліси, як зачаровувала Мавка Лукаша і як експресивно сварилися між собою Килина та мати Лукашева. Це була одноразова акція з мого боку, адже не маючи тексту, студенти дуже мляво реагували, хоча запам’ятали гарно біографію Лесі Українки», — розповіла Груша.

Проте «Лісову пісню» Лесі Українки довелося вилучити з університетської програми, адже не було італійського перекладу.

«Вчора вранці кур’єр приніс мені конверт, я  роздерла його, потримала, пообіймала свій перший примірник “Il canto della foresta”, поклала у рюкзак і поїхала читати лекцію про “Лісову пісню” в Болонський університет. Цього разу мені не довелося грати в театр одного актора, адже текст сам говорить за себе», — повідомила перекладачка.

Також вона зазначила, що читатиме лекцію про «Лісову пісню» Лесі Українки в Міланському університеті.

Видавчиня — італійська перекладачка Елізабета Рісарі. Вичитував переклад п’єси-феєрії й післямови лектор україністики Алессандро Ачіллі. Післямову написала письменниця й літературознавиця Саша Довжик. Передмову до книжки написала Ярина Груша.

Наразі книжку можна придбати на сайті видавництва й на Амазоні.

Раніше Ярина Груша переклала італійською мовою дитячу книжку «Мавка. Лісова пісня», яка також вийшла у видавництві Mondadori. Італійською вона називається «Mavka e la foresta incantata» («Мавка та зачарований ліс»).

Як повідомлялося, один із випусків італійського літературного журналу K від Linkiesta, до якого увійшов один із текстів Вікторії Амеліної й вірш «Історія для повернення» у перекладі Ярини Груші, присвятили українській письменниці Вікторії Амеліній. У 2023 році Ярина Груша потрапила до довгого списку номінантів Премії для перекладачів книжок з української мови на мови світу Drahomán Prize.

Фото: Ярина Груша

chytomo.com

“Все моє життя нічого не вартувало б без творчості, – сказала Ольга Яворська під час свого виступу. – Бо дехто дивується:”Ти ще дотепер пишеш?» Так, пишу. Бо письменник доки пише, доти й живе. Але кожен час має свої вірші.”

І вони невід’ємні від життя авторки. Зі своїм майбутнім чоловіком, Миколою Яворським, ангелом-охоронцем, який буде її підтримувати в житті та творчості, пані Оля познайомилася в Дрогобицькому педагогічному інституті імені Івана Франка, де вони разом навчалися. Але час ішов, молоді люди отримали дипломи, кожен обрав свою дорогу. Взаємини підтримували через листування. Майбутня письменниця створила вірш «Забудь», який згодом Оксана Сисин поклала на музику. Під час творчого заходу Ольги Яворської пані Наталя Дребот виконала її  в супроводі бандури. Також на сцені звучали й інші композиції на тексти ювілярки, зокрема «Тернопілля» на музику Миколи Левицького у виконанні місцевого чоловічого тріо «Мелодія душі».

Очільник Львівської письменницької організації, заслужений діяч мистецтв України Олесь Дяк, який модерував імпрезу, від імені голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського вручив соленізантці Почесну Грамоту з нагоди ювілею та активної літературної діяльності в часі воєнних дій, а голова Стрілківської об’єднаної територіальної громади Микола Дрозд – ювілейну Подяку.

Письменник і професор Петро Шкраб’юк представив свою нову (що тільки вийшла з друку) повість-есе «Друга коронація» про життя й творчість Ольги Яворської. В книзі ідеться про перші кроки письменниці в літературі, про пережиті труднощі, випробування, боротьбу з недугами, про тих, з ким упродовж життя її зводила доля, хто був поруч й підтримував її, друзів, колег-письменників.

Залишили свій слід у Бойківському краю й інші письменники (поетеса і драматургиня Ольга Кіс, авторка поезій, гуморесок, пародій та прози Мирослава Милян-Данилевська, поет Олесь Дяк), які після привітань ювілярки та знайомства глядачів із власними творами, подарували свої книги для центральної та шкільної бібліотек Стрілок.

Леся Бернакевич

litgazeta.com.ua

У презентації взяли участь: Віталій Ляска — співзасновник та головний редактор журналу «Локальна історія», кандидат історичних наук, Юрій Пуківський — заступник головного редактора журналу «Локальна історія», кандидат історичних наук, Тетяна Волочай — директорка Благодійного фонду «МХП-Громаді», за допомогою якого вдалося надрукувати журнал. Модерувала зустріч репортерка та авторка документальних книг Віра Курико-Агієнко.

Також до презентації долучилася Марія Стус — рідна сестра поета, чиї спогади ввійшли до цього номера журналу «Локальна історія».

Головний редактор і співзасновник журналу «Локальна історія» Віталій Ляска розповів, що це єдиний історичний журнал в Україні. Творці журналу намагаються розповідати про минуле і сучасне зрозумілою мовою: «Зазвичай історики пишуть для істориків, ми ж намагаємось це змінити, щоб кожна людина, яка цікавиться історією, могла прочитати наші матеріали і зрозуміти історичні події та контекст». 

До цього номера журналу «Локальної історії» увійшов репортаж Віри Курико-Агієнко з рідного села Василя Стуса Рахнівка на Вінниччині «Міліція Стуса посадила, міліція хоче його реабілітувати» про невеликий музей поета, який власноруч створив у 1997 році керівник вінницької міліції Віктор Тяжлов. 27 років музеєм опікується колишній міліціонер і постійно намагається розширювати фонди, розвивати музей. У цьому йому допомагає Благодійний фонд «МХП-Громаді».

У номері є спогади рідної сестри Василя Стуса Марії «По два краї столу». Під час презентації пані Марія також поділася спогадами дитинства і розповіла, що вона старша за брата на 1 рік, хоча в документах йдеться про 3 роки. Виявляється, батько додав 2 роки Марії в документах, щоб вона пішла до школи.

У номері є розмова із сином Василя Стуса Дмитром, який розказав про боротьбу і дисидентство батька. Головний редактор журналу Віталій Ляска каже: «Я раніше не розумів, яке значення мають для сучасної України дисиденти. Мої батьки були молодими у часи Стуса. Тепер я розумію, що дисиденти — це тяглість української історії від визвольних змагань, Розстріляного Відродження, через дисидентів до нашої Незалежності. А Василь Стус — дуже показова фігура в історії дисидентства. Нам важливо говорити про нього зараз». 

До номера увійшли матеріали істориків, які хронологічно розказують біографію Василя Стуса в контексті часу — стаття «Отак живу: як мавпа серед мавп: боротьба Василя Стуса» Радомира Мокрика. Також розмова Анни Олійник з італійським дослідником українських шістдесятників Сімоне Атілліо Беллецца про його працю «The Shore of Expectation: A Cultural Study of the Shistdesiatnyky» і рішення досліджувати українських дисидентів.

Українська літературознавиця, сучасниця Василя Стуса Елеонора Соловей поділилася своїми спогадами про поета у матеріалі «Ліки від мітологізації».  До номера увійшли також нотатки письменника Олеся Ільченка, який допомагав французькому славісту Жоржу Ніва перекладати поезію Стуса французькою мовою і розуміти її.

Український публіцист Віталій Портніков написав колонку «Світ Медведчука», у якій дослідив стосунки Василя Стуса зі своїм адвокатом і стан судової системи у часи Стуса. Автор праці «Справа Василя Стуса» Вахтанг Кіпіані написав матеріал «Ми в боргу перед Василем Стусом», який теж торкається стосунків Стуса і Медведчука.

На питання, чому героєм номера став Василь Стус, головний редактор журналу Віталій Ляска відповідає: «Ми часто робимо номери журналу, присвячені якійсь темі: Другій світовій війні, абощо. Ідея створити номер про Василя Стуса була у нас довго, а зараз ми змогли її втілити в життя».

Заступник головного редактора  Юрій Пуківський додає, що у номер не вдалося помістити все те, що хотілося розказати про Василя Стуса, на 96 сторінках зібрали лише найважливіше і найцікавіше про поета і дисидента.

Наклад журналу складає 4 000 примірників, його можна передплатити у редакції або придбати у книгарнях.

Як повідомлялося, раніше на честь Василя Стуса створили FVP-дрон. У 2023 році творчий архів Василя Стуса оцифрували, а також оприлюднили документальний фільм про нього.

Чільне зображення: Локальна історія

Олена Лисенко

chytomo.com

«Більшості журналістів бодай раз у житті доводилося записувати спогади свідка Голодомору. Але, як відомо, життя сюжету чи газетного номера коротке, бо завтра актуальними будуть нові теми і матеріали. Та для історії зафіксовані свідчення не втратять своєї цінності навіть через багато років, головне, аби ці матеріали були зібрані в одному місці. Наш музей якраз є таким майданчиком, де акумулюються спогади усної історії Голодомору. На жаль, із кожним роком очевидців тієї трагедії стає все менше. Ймовірно, відійшли у вічність і більшість героїв таких теле-, радіо- і газетних матеріалів. Але важливо, що вони залишили свої сповіді про пережите, а ви їх зафіксували», — зазначається у дописі.

Музей Голодомору закликає журналістів й українські ЗМІ переглянути свої архіви на наявність записів зі спогадами про Голодомор. Це можуть бути підшивки газет, випуски теле- і радіопередач, робочі матеріали (розшифровки), світлини, аудіо- й відеозаписи або ж матеріали, які були підготовлені за ними.

Крім того, музей звернувся до родичів, чиїх бабусь-дідусів, які пережили Голодомор-геноцид, записували журналісти.

«Якщо ви маєте публікації, героями яких були ваші рідні, передайте їх у музей — так пережите вашими предками буде назавжди збережене для історії», — закликають у Музеї Голодомору.

Надіслати матеріали можна на електронну адресу memoholodpress@gmail.com чи в приватні повідомлення у соцмережі Музею Голодомору.

Як повідомлялося, в ютуб виклали фільм «Ціна правди» Аґнєшки Голланд про журналіста Ґарета Джонса, який першим розповів про Голодомор в Україні

Чільне зображення: Музей Голодомору

chytomo.com

Одразу згадуємо чіткий поділ життєвого часу у Сенеки: «Життя ділиться на три часи: те, що було, те, що є, і те, що буде». Відповідно й заголовок Шевченкового послання можна потрактувати й так: «Тим, що були, тим, що є, і тим, що будуть». За зіставленням «мертвих» і «ненарожденних» знову ж – мовби живий голос цього ж римського стоїка з його трагедії «Троянки»: «Турбує тебе, де по смерті лежатимеш? / Там – де ще не народжені».

Вчувається й зв’язок із Лукрецієм (у прозі): «Озирнись у минуле – чи бачиш там щось страшного для себе? А це ж дзеркало майбутнього – того, що настане по нашій смерті». І врешті, з цієї ж його поеми, знамениті рядки, з яких і постав образ-символ бігуна з запаленим факелом (звідси – «традиція», тобто передача з рук до рук вогню у прямому й переносному значенні слова: олімпійський вогонь, просвіта, «вогонь в одежі слова» тощо): «Так і чергується ряд поколінь у короткому часі: / Передають, біжучи одні одним життя смолоскипи». Сенека резюмує цей образ у неповторній стислості латини: «Quos amisimus sequimur» – йдемо за тими, кого втратили… Неперервна низка людських поколінь… В’яже їх невидиме: пам’ять, вогонь, що у слові.

У Лукреція – вогонь біологічного продовження роду. У Шевченка – тяглість на рівні пам’яті: «Все розберіть… та й спитайте / Тойді себе: що ми?.. / Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?..» А пам’ять – це минуле. Пригасання невидимого вогню, вогню історичної пам’яті, не менше мала б тривожити сучасних, аніж давніх – згасання вогню фізичного. Не меншою мала б бути кара для тих, хто ганьбить той вогонь, оскверняє його очисну силу.

Пожива цього вогню – дрова, а того – слово; воно – і його пожива, й сторож («Я на сторожі коло їх / Поставлю слово»). Саме воно, слово, «возвеличує рабів німих», з істоти – робить людину. Ось чому так багато для Шевченка важить минуле, так часто застерігає поет від безпам’ятства, воно ж бо й весь народ, а не лиш окрему людину відкидає у стан саме біологічного тривання. Згадаймо Гомерових лотофагів в однойменному сонеті М. Зерова – плем’я на лівійському узбережжі: хто забрів туди і скуштував поданий йому лотос, той поринав у забуття і не хотів повертатись додому (наше євшан-зілля, навпаки, – повертає людині пам’ять).

Яке сприймання минулого, яка його оцінка – таке й майбутнє. А майбутнє – це діти («Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти»), це ті, хто народжується, – випірнає із небуття «до берегів світла» (Лукрецій). «Пишу не для вас, – звертається Сенека до своїх сучасників, – пишу для прийдешніх поколінь»… Шевченко пише для тих, хто був, хто є, хто буде. Для тих, хто не лише в Україні, а й не в Україні сущі. Така вже доля України – сумувати за розсіяними по світу своїми синами й дочками (грец. «diaspora» – розсів), як і їм, розсіяним, хто й там гідно служить своєму краєві, не забуває його, – тужити за Україною… Інша річ – ті, до кого звертається Тарас: «А ви претеся на чужину / Шукати доброго добра…» Ті, хто взяв своїм гаслом «Ubi bene, ibi patria» (де добре – там і батьківщина).

«Посланіє» – від грец. «stello» – посилаю; «epistole», лат. «epistula» – послання, лист. Винахідник цього жанру, поетичних листів-роздумів, що вирізняються особливим стилістичним блиском, – Горацій (зразкові листи у прозі – Ціцерона, Сенеки, Плінія Молодшого, Марка Аврелія, інших авторів; підхопив і продовжив у нас цей жанр – Григорій Сковорода). «Дружнєє посланіє» – бо автори листів адресували їх друзям. Високий (глибокий) стиль – «ненарожденним», «дружнєє посланіє» – бо йдеться про вічне, а не буденне, перелітне; стиль, що наче фіксує якийсь вислів, пасаж чи цілий твір (наприклад, Шевченкова «Молитва», вступ до поеми «Марія» тощо), ставить його понад часом. Цуратись високого – втрачати глибину свого роду, підрубувати корінь, життєву снагу родового дерева…

Овідієві засланецькі листи («Epistulae ex Ponto»), як про це сам автор, морями й суходолами не один лиш місяць добирались до Риму, а на відповідь ледь не рік доводилося чекати вигнанцеві. Сьогодні – то лиш мент, змиг ока. Але набуваючи – втрачаємо. Чекання ж не було порожнім. Були переживання (чи дійшли ті «діти»? чи ждуть їх там, у рідному краї? чи діждуся, вигнанець, відповіді?..) Було те, чим сповнені листи, що в них відчитуємо «між рядками»…

Шевченкове «Дружнєє посланіє», читане й перечитуване, все ж – майже два віки в дорозі. Бо ж воно – постійно свіже, злободенне, пекуче, сповнене закликів. Один із них – ідеться ж про любов – чи не найзворушливіший: «Подивіться на рай тихий, / На свою країну, / Полюбіте щирим серцем / Велику руїну…» Таке ж болісне відлуння – в Богдана Лепкого: «О краю мій, свята руїно, / Новітня Троє в попелах! / Перед тобою гну коліно / І кличу: «Боже в небесах! / За смерть, за муки, за руїну / Верни, верни нам Україну!»…

Та над усім, наприкінці «Посланія», – не змовкаюче і зворушливе (знову ж любов домінує) Шевченкове: «Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!»…

zbruc.eu

«Головне в житті — сісти в правильний вагон і не попастися на очі начальнику потяга», «У мене все імпортне… тільки тіло з Томашполя», «Де Європа? Та це десь зліва від Вапнярки». Наведені фрази взяті з сатиричного роману Олега Чорногуза «Аристократ з Вапнярки». Деякі з них у народі переінакшили на свій лад. Наприклад, інколи доводиться чути перефразоване: «У мене все імпортне, тільки чоловік із Томашполя». Дехто замість Томашполя називає Вапнярку, чи Крижопіль. Буває, кажуть: «Теж мені аристократ із Вапнярки». Значить, читають Чорногуза.

Чому роман не друкували?

Два його романи стали визначальним у творчості. Це — «Аристократ з Вапнярки» і «Претендент на папаху». Їх назвали сатиричними романами. Таким чином Олег Чорногуз став родоначальником нового жанру в українській літературі. Щоправда, їх довго не друкували. Вважали, що автор «підриває» соціалістичну дійсність. Хоча насправді він тільки передав те, що відбувалося в тодішньому соціалістичному суспільстві. На словах, компартійна бонзи «годували» людей наближенням комунізму, а на ділі… «Він точно був головним підривником потворних підвалин радянського соціалістичного способу життя.  Спасибі йому за це…», — написав автор першої рецензії на твір земляк Чорногуза Олександр Горобець.

Олег Чорногуз при житті започаткував літературну премію на кращий сатиричний роман. Назвав її «СміхоОСКАР». Цьогорічним лауреатом став письменник із Рівного Юрій Береза. Так відзначили його сатиричний роман «Бархан». Вручення нагороди відбувалося в актовій залі Іванівської сільради. Переможець отримав диплом лауреата, а також статуетку головного героя твору «Аристократ з Вапнярки», українського Остапа Бендера графа Сідалковського. Вручили відзнаки Вадим Вітковський, керівник обласної письменницької організації, і Ярослав Чорногуз.

У залі зібралися земляки письменника, майстри слова з Вінниці, з Києва приїхав син Ярослав. Йому сподобалася атмосфера, в якій відбувалася розмова. Зігрівали серце спогади про батька тих, хто знав його. Жартували і сумували водночас. Не можна було стримати сміх від прочитання уривків з відомих творів письменника. Настрій змінювався, що письменника не було поруч із ними, як це відбувалося раніше. Наприклад, у своїх 85 Олег Чорногуз разом з односельцями садив у селі яблуневий сад. Перед тим вручав премію письменнику і скульптору Миколі Крижанівському.

Внучка три роки провела на війні

«Багато з вас знають, з якою любов’ю і повагою батько ставився до дружини, моєї мами пані Лідії, — сказав Ярослав Чорногуз. — У пам’ять про матусю я написав вірш, його поклали на музику. Хочу, аби ви послухали цю пісню». Пісня називається «Наснись мені, кохана мамо».

Слова сина про маму у його ж виконанні зворушили до самого серця: «Наснись мені, кохана мамо, Хоча б словечком обізвись… Погомони, матусю мила. Мені, здається, тільки ти Підтримала б і зрозуміла Закрила світ від гіркоти».

Згадували внучку письменника, донечку пана Ярослава — Ярину Чорногуз. Вона понад три роки провела на фронті у підрозділі морської піхоти, втратила на війні кохану людину. Написала книгу про війну, за яку отримала у нинішньому році Національну премію імені Тараса Шевченка.

У 80 років почав будувати хату

Олег Чорногуз повернувся з Києва в рідне село у 80 років. Почав будувати хату. Називав її «Лідин дім», на спомин про дружину. Такий був життєлюб!

Восени 2022-го, у віці 86 років, його серце зупинилося. Син Ярослав згадував, як у лікарні батько просив його наспівати пісню на батьків вірш. Пісня називається «Відлітають хмари в сиву осінь…». Вона присвячена дружині Лідії. Він не переставав за нею сумувати відтоді, як її не стало.

Ярослав нахилявся над лікарняним ліжком і тихенько наспівував йому на вухо відомі слова: «Відлітають хмари в сиву осінь, Як і наші молоді літа. Я ж тебе кохаю, мила, досі. Ти для мене завжди молода».

Чорногуз багато писав. До його 80-річчя вийшов 15-томник його творів. Але їх більше. Крім згаданих сатиричних романів, у нашого земляка є філософські, пригодницькі романи і повісті. Наприклад, у романі «Я хочу до моря» в алегоричній формі передано мрію про вільну Україну в часи радянської русифікації. Тоді про таке годі було навіть мріяти. Режим переслідував і кидав у тюрми за розмови про незалежну українську державу.

Ось ще декілька назв романів Олега Чорногуза — «Дари пігмеїв», «Тінь генія», «Вавілон на Гудзоні». Він залишив нам книги публіцистики, поезій, пісень на його слова, кіносценарії, п’єси…

Редагував сатиричні журнали «Перець» і ВУС. Заснував літературні премії імені Остапа Вишні, Степана Олійника і «СміхоОСКАР».

Через рік після того, як письменника не стало, на батьківській хаті в Іванові встановили пам’ятну дошку на спомин про Олега Чорногуза, її виготовив із білого пісковика скульптор Микола Крижанівський.

А у Вапнярці на вокзалі стоїть пам’ятник головному герою роману «Аристократ із Вапнярки» графу Сідалковському, українському Остапу Бендеру. Скульптуру теж виготовив Микола Крижанівський. Маленькі копії цього пам’ятника вручають переможцям премії «СміхоОСКАР».

Чільне фото — Письменник з Рівного Юрій Береза (праворуч), крім диплома лауреата премії отримав «оскарівську» статуетку (ліворуч Вадим Вітковський, у центрі Ярослав Чорногуз)

vn.20minut.ua

Історію про те, як я цей список отримав, мені тисячу разів доводилося розповідати близьким і друзям. Вона дуже наочно демонструє як повне невігластво з мого боку, так і дивовижні харизму, щедрість і смирення зі сторони укладача списку єдиного колумбійського письменника, відзначеного Нобелівської премії з літератури.

Почалася ця історія з питання, закінчилася отриманням вищезгаданого списку, але окремої згадки гідна запропонована мені порція відмінного, дивовижно смачного морозива.

Морозиво

«По очах бачу, ти б із задоволенням скуштував іще одну кульку цього морозива, тільки в житті нізащо в цьому не зізнаєшся, чортів «качако»!» — лагідно й водночас бешкетно посміхнувся мені Маркес.

Тут він мав рацію. І справа була далеко не лише у смаку. Саме це морозиво — щойно повідомив мені сам Маркес — щороку надсилав йому як подарунок на день народження особисто Фідель Кастро. Прямо з кухні знаменитого кафе Coppelia в Гавані, яке так ніжно любив колумбійський письменник, у якого я — ще добре не усвідомивши цей факт і не дуже вірячи в те, що відбувається, раптово опинився в гостях.

Першу кульку з морозилки, урочисто відкритої з нагоди мого візиту, запропонували мені за кілька хвилин до того. Я швидко підрахував: день народження у Маркеса був 6 березня, а сьогодні — вже 8 квітня; і отже, велика біла коробка з морозивом лежить там уже понад місяць.

Я все ще не міг повірити своєму журналістському успіху. Адже я був у гостях у одного зі своїх літературних кумирів, який разом зі своєю дружиною Мерседес особисто пригощав мене обідом на кухні своєї квартири в Картахені.

Як прекрасний оповідач Маркес устиг поділитися зі мною не лише найкращим (з його погляду) морозивом у світі, а й деякими мальовничими подробицями своєї дружби з Фіделем.

Такий вигляд має той самий список

Зрозуміло, на той момент мені теж здавалося, що це найкраще морозиво у світі. Пломбір, пам’ятаю, був ванільним і дивовижно вершковим, так що мені страшенно хотілося разом проковтнути всі запропоновані кульки до єдиної.

Але я був вихований як справжній «качако» — так тих, хто народився у столичній Боготі, кличуть мешканці карибського узбережжя Колумбії. А качако з ранніх років учать не надто виявляти свої почуття, а також думати перед тим, як відкрити рот, і тримати себе в руках — у цьому випадку повністю задовольнившись однією кулькою морозива. Втім, я все одно не витримав.

Я до цього дня згадую той обід як один із найкращих у своєму житті. До того ж дивно, що запрошення на нього я отримав через своє категоричне неприйняття класичної літератури — у будь-якому її прояві.

Питання

Почалася ця історія за кілька тижнів до цього. Я тоді працював у журналі Semana під керівництвом Маурісіо Варгаса Лінареса — мого першого наставника в професії. Він і попросив мене виступити на першому семінарі Фонду Габо, створеного Маркесом кілька місяців тому для навчання іспаномовних журналістів.

Сам я на той момент бачив Маркеса раз, коли він заходив до нас на урочисту вечерю, які періодично влаштовував у редакції власник журналу.

Ми не обмінялися з ним жодним словом, але я встиг зрозуміти, що легендарний автор дуже ввічливий із молодими репортерами, які тільки починають осягати професію журналіста.

Місце нобелівському лауреату виділили у самому центрі — за головним столом, серед міністрів, естрадних зірок та інших знаменитостей. Однак Маркес миттєво знайшов очима наш найвіддаленіший від центру столик (для наймолодших і не найзаслуженіших членів редколегії) — і на превеликий подив вимовив: «Дякую, я краще ось там сяду, з репортерами».

Кар’єру журналіста Ернандо Альварес починав у рідній Колумбії, у журналі Semana

Семінар був присвячений будням журналіста, а як тренера запросили зірку мексиканської журналістики Альму Гільєрмопрієто, яка писала для журналу New Yorker.

Мені лише нещодавно виповнилося 23, і я чесно намагався опанувати всі секрети журналістської майстерності, дивлячись на досвідченіших колег, які випускали разом зі мною впливовий тижневик.

По-англійськи я тоді не говорив, так що гадки не мав навіть про існування журналу New Yorker, не кажучи вже про те, хто така Гільєрмопрієто.

А ще я ніколи не чув про «Щоденник чумного року» — роман Даніеля Дефо, який нас попросили прочитати перед поїздкою до Картахени. Фактично це добірка розповідей про епідемію чуми, яка спустошила Лондон та його околиці у 1664–1666 роках. І, як я дізнався трохи пізніше, Маркес вважав «Щоденник» одним із найкращих репортажів за всю історію жанру.

Протягом тижня Альма Гільєрмопрієто розповідала мені, що для того, щоби бути добрим професіоналом, зовсім не обов’язково висловлюватися претензійно; що кожен факт перед публікацією необхідно ретельно перевіряти, а найважливіші теми найкраще висвітлювати, розповідаючи конкретні історії конкретних людей.

Вона, приміром, так зробила, по черзі опублікувавши в журналі New Yorker, англійською мовою, 13 листів із Латинської Америки, пізніше зібрані під однією обкладинкою в книзі «Репортаж біля підніжжя вулкана», яку тоді лише встигли перекласти іспанською.

Маркес чудово розумів, що в молодих журналістів, відібраних для участі в семінарі, він викликає щире захоплення, що межує з обожненням. Проте постарався звести до мінімуму як емоційне напруження, так і офіційно-протокольний формат зустрічі.

З нами він спілкувався так легко і відверто, наче знав нас усе життя. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що з боку, з погляду непосвяченого спостерігача, з усіх нас він мав найбільш схвильований вигляд.

Учасники першого семінару з журналістики, організованого Фондом Габо у 1995 році. Ернандо Альварес сидить навпочіпки ліворуч у передньому ряду

Завершення семінару Маркес запросив нас відзначити п’ятничною вечерею в La Vitrola — ресторані, де в той час вечорами збиралися такі художники, як Алехандро Обрегон або Енріке Грау, а також інші знамениті представники картахенської богеми, влаштовуючи один з одним легендарні дебати.

Більшу частину вечора я провів у роздумах про те, коли буде найкраще чесно зізнатися Маркесу, що класична література здається мені невимовно нудною: хоч би як старанно я намагався зануритися в текст класичного твору, він незмінно викликав у мене лише позіхання.

Знаменитому письменнику мені хотілося поставити єдине питання, яке не давало мені спокою: невже, щоб покращити свої журналістські навички, мені й справді необхідно перечитати цілу гору класичної літератури?

Але як, чорт забирай, зізнатися йому в такій інтелектуальній легковажності?

Поки я намагався подолати збентеження і невпевненість, прислухаючись до стукоту виделок і ножів об тарілки, перемішаному з оглушливою музикою, Маркес підвівся із-за столу, щоби попрощатися перед відходом.

«Маестро, тут ще ось що…» — поспішно почав я, теж підвівшись зі свого місця і намагаючись протиснутись до нього ближче.

Письменник підняв брови, ніби підбадьорюючи мене далі.

«Я хотів поставити вам питання про класичну літературу: що мені потрібно зробити, щоб навчитися її читати?»

«А ти надовго тут, у Картахені?» — раптом спитав він.

«Я думав затриматися і провести тут вихідні», — відповів я.

«Чудово. Набери мене завтра вдень?»

«Але ж у мене немає вашого номера…»

«65-01-43», — продиктував він.

У цей момент я мало не припустився однієї з безлічі дурних помилок, які нерідко робив по молодості: я вирішив спробувати запам’ятати номер, не записуючи його.

«Що з тобою, ти ж репортер, — усміхнувся він, простягаючи мені ручку. — Запиши, а то потім із пам’яті вилетить — шкодуватимеш усе життя».

Список

Заснути тієї ночі мені, здається, так і не вдалося. Приблизно кожні 20 хвилин я підскакував із ліжка, щоб перевірити, чи не зарано для дзвінка і коли вже буде не рано. Нарешті, коли годинник пробив дев’яту ранку, я наважився набрати заповітний номер.

«Мерсе, у нас сьогодні є плани на обід?» — Запитав письменник у дружини, відірвавшись від телефону.

«Добре, — пролунало в трубці після невеликої паузи. — Тоді я скажу Альваресу, щоби приходив близько обіду».

Подякувавши Маркесу за запрошення і поклавши слухавку, я одразу в жаху набрав номер свого редактора.

«Як мені бути? У чому йти? Що взяти із собою?»

«Не будь ідіотом: з усього, що ти можеш вдягнути чи принести з собою, навряд чи хоч щось здатне справити на нього враження, — мудро відповів він. — Не думай про це, приходь і будь собою, нікого не зображуй — просто насолоджуйся обідом».

У гості я вирішив іти у звичайних джинсах та футболці. Згораючи від нетерпіння і ледь дочекавшись полудня, я вирушив на зустріч.

На перше подали банановий суп, на друге — смажену рибу з рисом у кокосовому соусі. Прикінчивши десерт, я нарешті набрався мужності, щоби перейти до справи.

«Маестро, маю зізнатися, читання класики навіює на мене нестерпну нудьгу. Це так нудно, що мені так і не вдалося подолати жодного класичного твору цілком, від початку до кінця».

На мій подив, Маркес розповів, що в юності теж ставився до класики із зневагою, поки одного разу вчитель не пригрозив йому, що той ніколи не стане великим письменником, поки не пізнає класичні твори античності.

Читати античних авторів він, за його словами, починав через силу — але незабаром щиро закохався в їхні твори. Особливо його вразила трилогія Софокла — захоплива історія царя Едіпа, який багато років мріє відшукати вбивцю свого батька, але врешті-решт приходить до трагічного висновку: вбивця — він сам.

Уже майже 30 років список висить у рамці на видному місці в будинку Ернандо — куди б він ні переїжджав

Порада письменника була простою: спробуй не звертати уваги на важку форму — стародавню мову, яка вганяє в нудьгу і присипляє. Зосередься натомість на змісті — тих казкових історіях, які розповідає автор.

«А якби вас попросили скласти список найголовніших, основних класичних творів, які б книги ви туди включили?» — одразу поцікавився я.

«А давай складемо такий список», — з ентузіазмом відгукнувся він, одразу відкрив перший блокнот, що трапився під руку, і почав писати.

Нижче я наводжу його в первозданному вигляді — так само, як майже 30 років тому його від руки накидав Маркес, тільки у перекладі:

1. Біблія

2. Казки 1001 ночі

— 2a. Платон і Арістотель

3. «Одіссея»

— 3a. Уславлені філософи. Діоген Лаертський

4. Софокл: Едіп

5. «Життя дванадцяти цезарів» (Светоній)

6. Плутарх

7. «Божественна комедія» (Пекло)

8. Горацій (лірика)

9. Пісня про Сіда (епічна балада)

10. «Амадіс Гальський»

11. «Дон Кіхот»

12. Золоте століття іспанської поезії

13. «Гаргантюа і Пантагрюель»

14. «Втрачений рай» Мільтона

15. «Історія Індій»

16. —

Ось і весь список. Я досі шкодую, що зробив тоді велику помилку і не став хоча б коротко конспектувати те, що він мені розповідав про кожен згаданий твір.

Зокрема, я геть забув, звідки в списку взялися пункти 2a та 3a і чому вони були так позначені. Чи мала бути якась логіка? Не пам’ятаю я й того, чому під номером 16 залишився прочерк.

Я розумію, що цей список, який я вирішив опублікувати з нагоди десятої річниці смерті письменника (Маркес помер 17 квітня 2014 року — Ред.), був би набагато кориснішим, якби в ньому було трохи більше подробиць: на якій підставі він вирішив включити туди кожен зі згаданих творів. Не виключено, що саме це міркування стільки років утримувало мене від публікації списку.

Але нещодавно в гості до мене зайшла подруга-бібліофілка. Побачивши список, що висить на стіні квартири, вона виявила таку бурю емоцій, що я замислився.

Можливо, попри всі допущені мною у цій історії журналістські помилки, список усе ж таки має якусь цінність сам собою?

Габріель Гарсія Маркес у Картахені у 1990-х роках

А ще я згадав велику цитату Маркеса з його мемуарів: «Повнота та насиченість життя визначаються не тим, скільки людина прожила, а тим, що вона запам’ятала досить добре, щоб розповісти про це іншим».

За минулі десятиліття я подужав кілька «Індійських хронік», всього «Едіпа», «Казки 1001 ночі», «Одіссею», безліч уривків з Біблії, «Божественну комедію» Данте і кілька віршів епохи Золотого століття.

Втім, я не вірю, що автор цього імпровізованого «списку рекомендованої літератури» залишився б незадоволеним тим, як я сприйняв його рекомендації — надто легковажно, без належної поваги.

Зрештою, я досі чудово пам’ятаю пораду, дану мені Маркесом у відповідь на моє щиросердне зізнання в тому, що я так і не зміг дочитати «Дон Кіхота»:

«А ти спробуй залишати книгу поряд з унітазом. Тоді, щоразу заходячи до туалету, хоч пару абзаців ти напевно прочитаєш».

• Ернандо Альварес
• Всесвітня служба BBC

bbc-com.cdn.ampproject.org

Про це в коментарі Суспільному розповіла директорка книгозбірні Алла Єфремова. З її слів, читачі приносили художні книжки, журнали тощо і загалом цю партію зібрали менш як за пів року.

Чергова зібрана партія російськомовної літератури, квітень 2024 року. Facebook/Алла Єфремова

Алла Єфремова зазначила, що за майже пів тонни літератури вдалося отримали тисячу гривень, кошти перерахували на збір для 14-ї механізованої бригади.

«Після того, як кожного разу здаємо книжки на макулатуру, люди приносять нові, знаходять у себе на полицях вдома. Вже лучани знають про акцію», — сказала директорка бібліотеки.

Наразі акція зі збору видань на макулатуру в бібліотеці продовжується.

Що відомо про акцію «Скажи НІ російській літературі»

Збір російських книг у луцькій бібліотеці розпочали у вересні 2022 року. У січні 2023-го в обласній бібліотеці для юнацтва зібрали майже дві тонни книг на макулатуру. На полицях для читачів залишили книжки лише українською. За січень-березень 2023 року в обласній бібліотеці для юнацтва зібрали майже 500 кілограмів російської літератури. Цю акцію продовжили й у 2024 році.

Наталія Воскресенська

suspilne.media

Премію встановлено в номінації художньо-біографічна/мемуарна проза (книги і прирівняні до них видання в літературних журналах, опубліковані протягом останніх 3-х років перед роком присудження Премії).

Премія присуджується один раз на рік до дня народження Михайла Слабошпицького – 28 липня і вручається в Києві.

До участі в конкурсі допускаються книги чи прирівняні до них публікації в літературних часописах, які обстоюють гуманістичні загальнолюдські й національні цінності, не відзначені іншими преміями, але з числа тих, які здобули високу оцінку літературної критики, громадськості, читачів. Мова творів – українська.

Право висунення творів на здобуття Премії мають колективи творчих спілок, редакцій, товариств, мистецьких, навчально-наукових, культурно-просвітницьких установ і закладів (при цьому додається відповідний протокол). Кожна з організацій може представити на здобуття Премії один або кілька творів одного автора. На здобуття Премії можуть претендувати письменники України та українського зарубіжжя. Посмертно Премія не присуджується.

Організація, яка висуває кандидатуру на здобуття Премії, подає до конкурсної комісії (журі) (за адресою: 01601, м. Київ, вул. Банкова, 2, Національна спілка письменників України) такі документи:

офіційне подання з формулюванням позиції та її короткою мотивацією;

5 (п’ять) примірників представленого твору чи творів;

рецензії та відгуки, опубліковані в пресі чи соцмережах (за наявності).

Прийом творів на конкурс закінчується 15 червня.

Лауреатові Премії вручається диплом і грошова винагорода.

litgazeta.com.ua

«За три місяці, 16 липня 2024 року, для друкованих медіа місцевої сфери розповсюдження набирає чинності стаття 25 закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, яка регламентує використання державної мови у сфері друкованих медіа, зокрема містить вимоги щодо їх виготовлення, публікування та розповсюдження», — йдеться в повідомленні Уповноваженого.

Згідно зі ст. 25 мовного закону України, для всіх друкованих медіа є обов’язковою наявність версії державною мовою. Якщо є версії іншими мовами, вони повинні мати однакову назву, зміст, обсяг та спосіб друку, а їх випуски — мати однакову нумерацію порядкових номерів і видаватися в один день.

Крім цього, розповсюдження за передплатою друкованих медіа, які видані недержавною мовою, допускається за умови можливості передплати в Україні цього самого видання державною мовою.

Мовний омбудсмен наголошує, що засновники друкованих медіа зобов’язані виготовляти, публікувати та доставляти обов’язковий примірник документів (номерів або випусків друкованих ЗМІ) державною мовою в порядку, що визначений законом.

«У кожному місці розповсюдження (газетні розкладки в метро, на вокзалах, у супермаркетах, на АЗС тощо) друковані медіа державною мовою мають становити не менше ніж 50% назв друкованих медіа, що розповсюджуються в цьому місці», — зазначають на сайті Уповноваженого.

Нагадаємо, Верховна Рада України ухвалила закон про українську мову у квітні 2019 року. 16 січня 2021-го набули чинності окремі норми закону, згідно з якими представники сфери обслуговування мають надавати послуги державною мовою.

Чільне фото: Freepik

chytomo.com