Та саме штопала Оленчині панчохи, сидячи біля розтопленої грубки, коли на кухні голосно застукали чобітьми, обтрушуючи їх від снігу.

– Чи є хто в хаті? – гаркнув чийсь незнайомий голос. – Можна зайти?

– Аякже, можна-можна, заходьте, – відповіла матінка, поспішно знімаючи рогові окуляри і відкладаючи роботу. І яке ж було її здивування та переляк, коли до кімнати увійшов сам голова сільревкому!

– Добрий день, Шалаєвська, то як тут у вас? Що тут у вас відбувається? Шиємо та штопаємо, так? – сказав він, усміхаючись і знімаючи шапку з густоволосої чорної голови.

Матінка не знайшла, що відповісти, а тільки встала, розгублено й злякано дивлячись на нього. Останнім часом мати любила лагодити одяг. Це давало їй перепочити від хатньої роботи і позбутися зайвих безрадісних думок… Але ці несподівані відвідини однозначно були невчасними.

– Штопала… шила… – нарешті відказала. – Сідайте, товаришу Куць.

Той сів на стілець, уважно оглянув кімнату, поклавши понівечену руку ліктем на стіл.

– Отже, отак і живете? З донькою удвох?

– З донькою удвох.

– А де вона зараз?

– А шиє по людях, бере роботу й шиє, тим і живемо…

Помовчали. «Минулися, значить, дармові паляниці, кури та яйця», – подумав Куць, а вголос поцікавився:

– Ну а синів ваших так і не чути?

– А чому ж, чутно, старший Микола пише із Сибіру, служить суддею, а меншого Петра немає від самої війни…

– І не було, значить, жодного разу?

– Був у шістнадцятому, як у відпустку приїжджав із фронту…

– А більше не з’являвся?

– Н-ні, більше не з’являвся, – задерев’янілим язиком тихо проказала матінка.

– То не було синка, меншенького? – не вгамовувався гість. – Так-так, отже, живете удвох… А більше нікого з вами немає? – кинув він на неї швидкий і гострий, як ніж, погляд.

– Нікого, – мертвіючи, відповіла матінка, ледве витримавши його допитливий погляд. Вона лише тепер здогадалася, з якого дива заявився непроханий гість.

«Невже Іван набрехав?» – подумав Куць, поправляючи в кишені бекеші наган, а затим спитав:

– Скажіть, ну а в клубі справляєтеся з роботою? Чи не важко? Миєте підлоги? Прибираєте? Топите груби?

– Авжеж, намагаюся, звичайно, це ж мій обов’язок.

Матінка, скоробившись, несміливо та боязко запитала:

– На мене є скарги?

– Та ні! – після недовгих роздумів відказав він. – Скарг немає. Ну а дрова для клубу ще є? Вистачить?

– З пів купи ще є, я днями перерубала і знесла в сарайчик. Але, по-моєму, не завадила б ще купка, до тепла ж далеко…

– Гм, добре, постараюсь, а покажіть мені ваш сарай, подивлюся сам, – сказав він і піднявся зі стільця. Матінка підвелася з-за столу, накинула на плечі теплу хустку і пішла за ним у двір. У сінях він зазирнув у порожню комірчину, а потім увійшов у сарай. Дров насправді було замало. Але, крім дров і купки напівзгнилих снопів, у сараї нічого не було. Вони вийшли.

– Ну, прощавайте, – сказав він розчаровано і повільно рушив до воріт.

– Прощайте, – сказала услід йому матінка і подумала з жахом: «Господи, невже Іван розбазікав про Петю, і Куць приходив навмисно, щоб перевірити? Він же жодного разу у нас не був! Ох, очевидно, так воно і є! Щастя, що Петя в Каті!.. Хоч би Оленка скоріше прийшла!»

XXII

Останнім часом Катя кардинально змінилася, і це не могло не впасти в око Олені. Вона неначе помолодшала і посвіжішала, постійно була веселою, рухливою і життєрадісною, а в її очах із поволокою спалахнув колишній дівочий блиск і вогник, млость і ніжність. Стала дуже уважною до своєї зовнішності, чого давно вже не було, припудрювалася і навіть підфарбовувала губи. Олена розуміла, в чому справа, але через свою тактовність і скромність мовчала та лише усміхалася своїм думкам.

Петрові жилося у Каті непогано, мучило лише одне: невизначеність і хиткість становища. Тепер його уяву повністю займала ідея подорожі до брата в Іркутськ, і він будував десятки планів, як цю ідею краще втілити в життя, зробити її реальністю. Катя, з якою він поділився своїми думками, лише розвела руками:

– Роби, як вважаєш кращим для тебе, Петю. Звичайно, це твоя особиста справа, лиш почекай весни і тепла.

Із Катею стосунки у нього були більш, ніж дружні, одне лиш частенько псувало їй настрій – це Петрова пристрасть до самогону. Насмоктавшись його, наприкінці дня він спав, як убитий. Катя не раз із гіркотою докоряла йому:

Який же ти, Петю, безсовісний! Ти ж знаєш, що я цілий день кручусь на роботі, як білка в колесі, село велике, хворих багато, а на пункті я сама. Приходжу з роботи, хочеться відвести душу, поговорити з тобою, посміятися, а тут – на тобі, прошу, валяєшся на своєму тапчані п’яний, як швець, ледве-ледве слово з тебе витягнеш… Ну куди це годиться? Як так можна? Хіба це добре по відношенню до мене як до жінки і як до твого друга? І потім, ти іноді забуваєш замкнути двері, а раптом хтось зазирне і побачить тебе, хоч би й дід Гордій, ти ж не тільки себе, а й мене підставиш!

Тверезим Петро завжди був до неї і привітним, і уважним, і ласкавим, і ніжним, тоді Катя відчувала себе на верху блаженства. Вона упадала всією душею коло нього, а Петро це добре бачив, розумів, і.… часом навіть цінував, але в ньому самому не було й сотої часточки тих почуттів, які мала до нього і виношувала в своєму сердечку бідна Катя. І ті вечори, коли Вірочка вже спала, а вони сиділи удвох у його темній кімнаті на тапчані, розмовляли, обнімалися й цілувалися, Катя вважала найсвітлішими у своєму самотньому житті, позбавленому інших радощів, звісно, не беручи до уваги Вірочки! Але якось в один із таких вечорів між ними раптом спалахнула несподівана й безглузда сварка. А почалося все з Петра. Він, як завжди, в розмові про більшовиків і селян називав їх не інакше як «бандити», «негідники», «гади» і «тварюки», а Катя, добре знаючи цих людей, ставилася до них із повагою:

– Петю, ну як тобі не соромно? Чому вони всі у тебе скоти, гади і негідники? Як так можна думати? Ну а ти сам хто? Чим же ти кращий за них?

Петро, презирливо пхекнувши, відразу ж визвірився та бундючно промовив:

Я хто?.. Чим я кращий за них?.. А всім кращий, Катю! Я інтелігент, я благородна людина, я представник тієї групи людей, тієї благословенної солі землі, якій самим Богом призначено панувати над цією черню, над цим бидлом, що потоптало всі людські закони, споконвічний порядок і право людини бути людиною, ось хто я! Розумієш тепер?

У Каті очі округлилися від подиву. Чого-чого, а цього вона ніяк не очікувала від «свого» Петі! Яка жахлива омана! Яке дике засліплення!

– Знаєш, Петю, якби я тебе не знала раніше, то подумала б, що ти або нічого не знаєш і не розумієш, або просто божевільний! Адже саме радянська влада й дала людям можливість відчути себе людьми і користуватися усіма правами людини, а ти…

Не знаю, хто з нас несповна розуму, чи ти, чи я! – розлютився Петро і почав тремтячими пальцями скручувати велетенську цигарку, розсипаючи на підлогу махорку. – Я знаю, ти, як і дурна Олена, тягнете руку за цією сволотою, більшовиками, які всю країну залили братською кров’ю. Та ідіотка навіть косу відрізала за теперішньою модою, бракує їй тільки червоної косинки, шкірянки та нагана на боці! У-у, суфражистки бидлячі! Сущі кретинки!

Катя помовчала, а згодом примирливо відповіла:

– Не знаю вже, хто з нас нещасливіший, ми чи ти?

– Можливо, я й нещасний, згоден із тобою, нехай так, зате я не продажна тварюка, як ви обидві, а це багато значить!

– А що ж ми з Оленою продали? Хіба ми були членами якоїсь партії, на зразок есерів чи меншовиків, і перейшли до комуністів чи були комуністами, а пристали до меншовиків?..

– Ви… ви продали свою душу, розумієш? За сочевичну юшку, ось! Продали свою людську гідність, свою правду, свою честь і найголовніше – свою особисту свободу! З вас тепер більшовики будуть мотузки вити, ну а з мене чорта з два зів’ють – лапи відсічу!

«Ні, він таки справді псих, – подумала Катя. – Гідність, честь, свобода… Люди з такими труднощами, з такими жертвами звільнилися від багатовікового гніту експлуататорів різних мастей, а він… свобода, правда! Яку ж йому іще іншу свободу і правду треба? Ну-ну, такому, звичайно, не ужитися з народом ніколи!».

Вона хотіла йому з гідністю заперечити, але побачила, що Петя вже почервонів і розлютився, тож, боячись нарватися на ще більшу з його боку зухвалість і брутальність, змовчала, і незабаром після цього вони розійшлися по кімнатах відчуженими та ворожими. А в ліжку вона дала повну волю своїм гірким сльозам…

Час ішов. Була вже середина березня. У потеплілому повітрі міцно запахло талим снігом і випарами землі, яка інтенсивно звільнялася з-під снігового покриву. Пора хуртовин, морозів і похмурих днів минула. Сонечко все частіше з’являлося в ясному небі, піднімаючись усе вище й вище. Дні стали довшими і теплішими, з дахів закапало, ліси, сади і гаї відпотіли, почорніли, а підмоклий сніг узявся водою і швидко танув. З гір, пагорбів і дорогами задзюрчали, весело побігли весняні каламутні струмочки. Зграйки горобців наповнювали розігріте повітря дружним цвірінчанням. По-весняному попискували верткі синички, перепурхуючи з гілки на гілку в пошуках личинок. Голосно та діловито скрекотіли спритні чорнохвості сороки, стрибаючи чорними полями й городами, та протяжно каркали чорні граки, то пролітаючи, то кружляючи над селом.

Вірочка тепер із ранку й до пізнього вечора була на свіжому повітрі, її гарненьке личко вкрилося першою весняною засмагою. Петро наробив їй із паперу корабликів, і вона в компанії подруг-одноліток пускала їх у струмочки, голосно кричала, заливалась веселим сміхом і бігла за ними слідом. Додому поверталася ввечері мокра з голови до ніг, але сяюча і збуджена:

– Ой мамочко! Всі мої кораблики затонули, тільки буль-буль-буль!.. А люди на корабликах кричать, кричать!..

І в дорослих теж ставало веселіше на душі: жити і бути при надії на світле і гарне майбутнє, що чекає їх навесні. Петро з нетерпінням чекав тепла і сухої землі, щоб рушити в свій задуманий, далекий і ризикований шлях до брата, в Іркутськ. Як і раніше, незважаючи на прохання Каті, пив багато та часто. Катя мала всі підстави на нього сердитися, а також і на Олену, яка постачала його самогоном від люблячої матері. Олена віднікувалася тим, що вона, мовляв, не може відмовити матері, і на цьому ґрунті вони одного разу навіть посварилися. Постійним пияцтвом Петро все більше й більше відштовхував від себе Катю. Вона стала помічати, що втрачає до нього і повагу, і прихильність. І все частіше й частіше замислювалася над тим, що зробила фатальну помилку, прихистивши його в себе, ризикуючи своїм становищем. Адже він цього зовсім-зовсім не цінує, та і не вартий її!

«Ось тобі і «благородна сіль землі»! – думала вона про Петра, який валявся п’яним на своєму тапчані. – І він ще сміє говорити про себе пафосно! Швидше б уже йшов від мене! Ну його, навіщо він мені такий!».

*   *   *

З наближенням вечора холодний дощ, м’яко барабанячи і стікаючи струмочками по склу вікон, розійшовся щосили. Часом разом із ним пролітали великі пластівці снігу. Катя ще вдень захопила банки і пішла до хворої пацієнтки, Олена не приходила в цей день зовсім, а Петро спав п’яний, як чіп, у себе в кімнаті. Вірочка, нудячись, тинялася по кімнаті від вікна до вікна і писала пальчиком на запітнілому склі палички й кружечки. Скоро їй це набридло, і вона вийняла зі свого ліжечка ляльку та почала її ретельно сповивати в строкаті клаптики, які подарувала їй Олена.

– Тихо, Олечко, не кричи, – примовляла вона ляльці. – Треба тебе закутати тепліше, в кімнаті холодно, а ти змерзнеш, будеш плакати, а я теж буду плакати, донечко… Ой, люлі-люлі, моя хороша Олечко… Ну спи, спи… баю-баю-баю… Ой, заснула! І навіть молочка не захотіла (вона розстебнула на грудях кофтину і знову застебнула на ґудзики). Ох, із цими дітьми нам таке горе, таке горе! – похитала вона голівкою, повторюючи не раз чуте від дорослих. – І все-то вони плачуть і плачуть…

Вона поклала Олю на місце в ліжечко і задумалася, колупаючи крихітним пальчиком у носі. Що ж їй робити далі? Чим зайнятися? «І де так довго ходить мама? – незадоволено подумала вона. – Чому не йде додому? Прийшов би хоч дідусь Гордій або сусідська Маруся. Але вона не прийде, у неї в чалапутях дірки, а надворі грязюка, грязюка й водичка…».

Вона згадала про дядю Петю. Він ще не так давно заходив до кімнати, підходив до вікна й дивився на дощик, невдоволено хмурячись і дриґаючи ногою, а потім пішов до себе, і його зовсім не стало чути. Що він робить? Спить чи сидить і курить? Але двері до нього, мабуть, замкнені. Він тепер завжди замикається. Вірочка підійшла до дверей і натиснула на них. І, на диво, двері піддалися і безшумно відчинилися. Надворі був уже вечір, у кімнаті стояли сутінки. Затхле повітря у ній просмерділо махоркою та самогоном. У кутку на столику стояла порожня пляшка, склянка, валялася яєчна шкаралупа. Вона постояла-постояла над ним, доторкнулася пальчиком до темного волосся на його голові, що лежала на подушці, й намірилася вже йти, аж раптом її погляд упав на щось чорне й блискуче. Воно виглядало з-під подушки, привертаючи її увагу. Вона простягла руку і витягла з-під подушки браунінг. «Ой, яка гарненька іграшка!» – прошепотіла вона захоплено і, підійшовши ближче до вікна, почала розглядати цю навдивовижу красиву, блискучу іграшку з круглою чорною дірочкою…

Постріл, що гримнув, змусив Петра підскочити, як ошпареного. Спросонку, ще не зовсім прокинувшись, він нічого не міг зрозуміти, але, побачивши Вірочку, що лежала на підлозі, а біля неї свій браунінг, миттю протверезів. Ніжки дитини ще судорожно совалися по підлозі в агонії, а на місці правого ока набухало, ширилося, збільшуючись в об’ємі, щось чорне, булькаюче, і цівка крові стікала по щічці до вуха. Кинувся до неї, нахилився, підняв її за плечі і зрозумів: вона мертва, вбита наповал! Підняв і сховав у кишеню браунінг, випростався і голосно вилаявся п’ятиповерховим матом. «Що я накоїв?» – жахнувся він трагічній події і тому прикрому, непередбачуваному становищу, в яке потрапив.

«От так фунт! Що ж тепер робити? Прокляття! Що я скажу Каті? Який дурний, безглуздий випадок! Ах, ах, ах!» – мерехтіли в його голові сумбурні думки. Треба тікати звідси негайно, зараз же! Поспішно надів кожушок, натягнув на нього плащ, дістав з-під матраца карабін, засунув у кишеню наган і надів кубанку. За ці дві-три хвилини, поки збирався, надумав написати Каті записку, пояснити, в чому справа і як усе сталося. Він увійшов до її кімнати і почав шукати клаптик чистого паперу, але його ніде не було. І тут помітив приклеєний на стіні аркуш паперу із корівкою, яку намалював для Вірочки (вона вже розфарбувала її кольоровими олівцями, зробивши спину червоною, роги зеленими, а вим’я блакитним), зірвав його і, знайшовши на столі огризок олівця, яким Олена записувала мірки крою, швидко написав на чистій стороні малюнка:

Катю! Я не винен у смерті Віри! Чесне слово! Я спав, а вона дістала з-під подушки мій браунінг – і ось результат! Прости мені, Катрусю, я цього не хотів! Так трапилося! Прощай! Я йду! Цілую тебе, Петро».

І щойно закінчив писати, як у передпокої грюкнули двері, й до кімнати увійшла в мокрому плащі, в хустці і з маленьким несесером у руці Катя. Вся вона була заліплена пластівцями снігу. Сніг білів і на волоссі, що вибилося з-під гарусної хустки.

Побачивши Петра одягненим і з карабіном за плечима, вона широко розкрила здивовані очі й вигукнула:

– О, а це що таке? Куди ти зібрався, Петю? В чому справа? Що трапилося? – і раптом помітила щось таке в його очах і в тремтячому обличчі, що змусило її насторожитися і збліднути. – Що таке? Чому ти мовчиш? Де Вірочка?

– Та-ам, у кімнаті… лежить… – Петро не знайшов нічого кращого, як ляпнути: – Застрелилася… Ненароком, я не хотів цього, Катю!.. Я спав… Прости мені, Катрусю…

Він опустився на коліна, стукнувши при цьому прикладом карабіна об підлогу, і з благанням простягнув до неї руки.

Не звертаючи на нього уваги, вона прожогом кинулася в кімнату, й одразу на весь будинок пролунав її дикий, що немов вирвався з глибини нутра (Петро навіть і не підозрював, що у жінки може бути такий грубий голос), страшний нелюдський крик:

Бо-оже мій! Вірочка!.. Ах, проклятий… убив! Убив, бандит, мою донечку!.. Вірочка-а! Господи!.. Вірочка-а… Ві-ірочка-а, ах… ха-ха-ха-ха…

Вона вискочила з кімнати й налетіла на нього, як фурія.

– Ти вбивця! – закричала вона не своїм голосом.

– Що? – від здивування й обурення його очі поповзли на лоба.

– А то! – визвірилася на нього Катерина. – Ти відповіси за все. І за вбивство невинного дитяти, – пригрозила вона. – За все відповіси!

Петро спробував висловити Каті своє співчуття, але тільки винувато розвів руками.

– Вже краще потрапити в лапи до комісарів, ніж чути від тебе ці слова! Вибач! – скрушно пробурмотів він і поникло побрів до виходу…

Надворі було ще видно. Дощ припинився. Зверху великими пластівцями валив сніг – густий і мокрий. А все навколо: дахи хат і сараїв, огорожі й тини, садиби та дороги – були геть забілені й припорошені, яскраво нагадавши недавню зиму. Завдяки снігопаду Петра ніхто не помітив – ні народ, що стояв на ґанку ревкому, ні покупці, які поспішали в кооперативну крамницю. Він вільно перебіг через дорогу і заскочив у першу-ліпшу садибу, вирішивши пробиратися додому городами й левадами. Ковзаючи по розвезеній грязюці, присипаній свіжим снігом, і чортихаючись, швидко проскочив кілька безлюдних садиб. А в одній з них несподівано зіткнувся з молодицею, яка раптово вигулькнула з повними відрами на коромислі. Та злякано зойкнула, відра з гуркотом полетіли на землю, а Петро, не зупиняючись, пробіг повз неї і тільки почув, як вона сердито закричала йому вслід:

– А щоб ти пропав, окаянний! І де ти взявся на мою голову, чортова душа!

В кухні світилася лампа. Матуся стояла біля столика і чистила на вечерю картоплю. Побачивши Петра, що увійшов, вона ахнула і з подивом сплеснула руками:

– Петрику!.. Яким чином? І не побоявся йти селом удень? А я щойно про тебе думала, синочку!

– Мамо, я на годинку, не більше, – мовив Петро голосом, який зразу ж насторожив матір. – Готуйте мені сумку в ліс! Я маю ще сьогодні бути в лісі!

– Що-о?.. В ліс?.. – розширилися очі в матусі.

– А куди ж іще!.. Мені більше нікуди! Якби не цей розпроклятий сніг, я пішов би до Миронівки або в Сухоліси, ну а тепер доведеться чекати, доки розтане та підсохне.

– А навіщо до Миронівки?

– Думаю пробратися в Сибір до Миколи, іншого виходу в мене немає, мамо.

– Та що ти кажеш! До Миколки?.. Ой, це ж так далеко, Петрику!..

– Нічого, спробую, а ви приготували мені гроші, розміняли в Янкеля мою десятку, мамо?

– Приготувала, розміняла, – слабким голосом відповіла та і, діставши із шухляди столу товсту пачку радянських зеленувато-сірих мільйонів, вручила її Петру. Той сховав гроші у внутрішню кишеню кожушка.

– Боже мій, Боже мій, це ж так далеко й небезпечно, синочку, – тремтячим і повним туги голосом промовила стара. – А чому ти пішов від Каті? У неї краще було б, ніж у лісі.

– У Каті? В Каті горе. Я тому й пішов від неї. Це її щеня Вірка застрелилася сьогодні… з мого браунінга, полізла, сволота, куди не слід…

– Що-о?.. Вірочка?.. Застрелилася?.. Свят, свят, свят! Як же це, Петю? – захрестилася, заголосила матінка погрубілим голосом, відскочивши від нього з піднятими від жаху руками й округленими від подиву очима. Олена, що була в кімнаті, заскочила в кухню, побіліла, як полотно, яке вона тримала в руках, і вп’ялася в обличчя Петра очима, палаючими недобрими вогниками.

– Ти що плетеш, Петю? – вигукнула вона напруженим, як натягнута струна, голосом. – Цього не може бути! Це правда?

Петро розповів суть справи, причому не забув кілька разів лайнути «прокляту» Вірку. Матуся, як стояла біля столу, так і посунулася, і Петро ледве встиг підхопити її, посадивши на стілець. Голова нещасної матусі безсило звисала на груди, а з очей струмком лилися сльози. Олена швидко накинула на себе пальто, зав’язала хустку і вискочила за двері.

За кілька хвилин Петро був повністю споряджений: за плечима разом із карабіном висів на лямках солідний мішок із продуктами. Мати плакала, притулившись сивою головою до грубки, потім повернулася, підійшла до нього.

– Петрику, синку мій дорогий, – промовила вона крізь сльози тремтячим голосом, повним глибокого страждання. – Ох, чуло моє серце!.. Шкода мені і тієї бідної, ні в чому не винної дитини… шкода й тебе, нещасний мій Петрику!.. І за що святий Господь нас так тяжко карає? За що, Господи?.. За що ці муки-и?.. – вона впала Петрові на груди, обняла його за шию худими руками, голосно розридалася від безвиході, тремтячи знесиленим від горя і страждання немічним тілом. Петро поцілував її в лоб, у волосся під хустинкою, що збилася на шию, обережно зняв із плечей руки і промовив глухим, чуттєвим голосом:

– Ну-ну, не плачте, мамо… горю цим не поможеш, візьміть себе в руки, а я.… пішов!.. Ну, прощавайте, люба мамусю… Не згадуйте лихим словом!.. Так, видно, треба, щоб мені не жити з вами… Прощавайте!..

Мати підняла на нього зморщене, залите сльозами обличчя і перехрестила тремтячою рукою.

– Ох, синку, ох, Петрику мій рідний! – простогнала вона в розпачі. – Йдеш?.. Як же так? Господи! Голубчику мій любий! Боже мій, Боже мій, що ти з нами робиш?..

Насилу придушивши гіркий клубок у горлі, Петро вискочив за двері в темінь, занурившись у густо падаючий, колючий сніг.

Хуртовина не на жарт розшаліла, задував і скиглив крижаний вітер, пробираючи до кісток. Сніг несло зовсім по-зимовому: і не мокрий, і невеликий, як недавно, а дрібний і сухий, до того ж його заносило вітром убік. Видно було лише від його блідого білого покриву, а навалило снігу так рясно, що ноги не діставали до грязюки, і йти було м’яко, наче по перині.

Було вже далеко за північ, коли втомлений Петро добрався нарешті до своєї землянки. Двері завалило снігом. Він відгріб його руками і тільки-но відчинив двері, як у ніс йому вдарило густим смородом пічного гару. Він спустився вниз, запалив недогарок воскової свічки, захопленої з дому, прикріпив його на лежанці та струсив із плаща і кубанки товсті шари снігу. І тут він помітив, що і купка хмизу, і снопики розкидані по всій землянці, навіть валяються шматки зім’ятого газетного паперу, чого при ньому не було. «Що за дивина! – тривожно подумав. – Хто тут міг бути? Чи не Задирака проклятий? Отакої!»

Це ще більше зіпсувало йому настрій. Петро глибоко замислився. «Так-так, треба вибиратися звідси, доки не пізно! Встановиться добра погода – зразу ж вирушу до Миронівки або в Сухоліси», – порішив він. Треба було в усьому цьому як слід розібратися… Так і заснув з погаслою цигаркою в руці, що звисала з лежанки.

*   *   *

Глухої ночі дві людські фігури з рушницями за плечима підійшли до Романової хати і постукали в двері. На стукіт довго ніхто не відгукувався, тоді вони підійшли до віконця та забарабанили по склу.

– Хто там? – пролунав нарешті за темним вікном жіночий голос.

– Тітко Насте, відчиніть, нам треба Романа.

– А хто ви такі будете?

– Свої, Дорош Кривля і Степан Козир, відчиніть…

Та не відповіла, а замість цього в хаті засвітився спочатку сірник, потім лампа, і в сінях прогудів чоловічий голос:

– Це ви, дядьку Дороше?

– Я, я, відчиняй, Романе…

Двері навстіж відчинилися, й обидва чоловіки, знявши з плечей рушниці, увійшли слідом за господарем у хату. В натопленій кухні пахло вареними буряками, горіла на припічку лампа, висвітлюючи піч із лежанкою, стіл, лаву, мисник із посудом на стіні, рогачі й кочерги в кутку і застелений тапчан, на якому лежала під ковдрою господиня. Мисливці всілися на лаві, а Роман у бекеші поверх нижньої білизни й у валянках сів на табурет.

– Ого! Вже першу годину настукало! – здивувався Дорош, глянувши на куток, у якому колись, як він пам’ятав, висіли ікони, а тепер красувався строкатий плакат «Усі на боротьбу з Денікіним!» і постукували старовинні ходики, показуючи чверть на другу ночі. – Ти знаєш, Романе, були ми, значить, за твоїм наказом у лісі… Є, гад собачий!.. У землянці ховається…

– Та що ви кажете, дядьку Дороше! Сидить? – зраділо вигукнув Роман.

– Сидить, але хто такий, точно не вивідали! Пішли ми зі Степаном увечері, засіли біля землянки в кущах і чекаємо. Коли минуло так із годинку, виходить з неї якийсь гевел, але хто, не видно, темно дюже, наламав хмизу і знову в землянку. Ну, ми підкралися до дверей, чуємо – кашляє, і вогник у шпаринку видно, світиться в грубці. Але, мабуть, сам. Бо якби на пару, розмова була б, а то ні звуку, тільки покашлює. Хотіли вибити ногою двері та пальнути по ньому з двох стволів, але не наважилися. А раптом промажемо, а він тоді по нас із маузера я-а-ак ударить!

– От і добре! Молодці, що перевірили, тепер ясніше ясного! Я вже відписав сьогодні у волость, а завтра напишу новий папірець і відправлю в Богуслав посильним. Цікаво, хто б це міг бути? Невже попович?..

Наступного дня після похорону Катю знову викликали в ревком. Вона пішла, але вже сама (Олена варила обід, а тітки Марфи не було), а повернулася додому години за три, дуже схвильована і засмучена. Олена з тривогою поглянула на неї, не здогадуючись, що могло бути в ревкомі, але Катя перша почала розмову:

– Ой, Олено, здається, мені вже не працювати в селі! Ну та байдуже, поїду в Одесу, влаштуюся в госпіталі, там мене знають, без роботи не залишуся.

– А що, хіба була така розмова в ревкомі? Навіщо тебе викликали, Катю?

– Усе про Петра допитують, звідки прийшов, куди пішов, що говорив, яку мав зброю. А міліції наїхало – і всі з рушницями. А допитував мене молодий чекіст, чи то грузин, чи то вірменин, чорний, як жук, і на мене так кричав і стукав по столу кулаками, ох!

Вона заплакала, але одразу ж і заспокоїлася.

– І знаєш, я, як прийшла, то з годину чекала в приймальні, поки мене покличуть. А в кабінеті чую: чи то сперечаються, чи то сваряться, і всі говорять про ліс… І я зрозуміла, що вони збираються завтра вранці робити облаву в лісі на банду…

– Що-о?.. Облаву?.. В лісі?.. Господи, та там же Петя! – вигукнула, пополотнівши Олена, і навіть похитнулася, як від удару.

Катя здивовано запитала:

– Хіба він у лісі, Олено?

– Так, у землянці на «складі», якщо не пішов далі, але навряд чи встиг – два дні так мело. Ой, що ж мені тепер робити?.. Що робити? – і вона занепокоєно заходила по кімнаті, покашлюючи і ламаючи пальці. Потім, мабуть прийнявши тверде рішення, поспішно почала одягати пальто.

– Куди ти, Олено? – злякано стрепенулася Катя.

– Хіба не розумієш? У ліс, треба ж попередити Петю, щоб негайно тікав, він же брат мені!.. Я впевнена, що міліція прибула по його душу. А ти, ось що, Катю, дай мені, будь ласка, свої чоботи, в лісі багато снігу, а в черевиках я промочу ноги. Додому забігати не хочу, недалеко вже й до ночі!

– А де ти його там шукатимеш? Хіба знаєш, де ця землянка?

– Знаю, він розповідав мені. Якось знайду!

За кілька хвилин Олена вже була в дорозі.

День стояв похмурий і теплий. Південний вітерець по-весняному м’яко обвівав обличчя свіжим, вологим подихом і пустотливо завертав хустку й поли пальта. Сніг, який нещодавно випав, швидко танув і м’якшав. Ноги глибоко вгрузали в розпушену, посірілу масу, ускладнюючи рух. Олена швидко минула село і вийшла в поле. Тут до лісу вів санний шлях, вторований мужиками, які вивозили з лісу хмиз, і йти широкими коліями було легко. За пів години вона вже підходила до чорної відвологлої стіни лісу, що зустрів її густим шумом дерев, які розгойдувалися од вітру. Олена, згадуючи по пам’яті розповідь Петра про дорогу до Губської галявини, звернула з узлісся праворуч і, провалюючись у глибокому цілинному снігу, увійшла в лісову гущавину. Вона не знала, чи правильно йде, але сподівалася, що зможе натрапити на той сухий надламаний дуб, про який розповідав їй брат, і, покашлюючи, сміливо йшла все вперед і вперед. Вона боялася лише одного, щоб ніч не застала її в лісі раніше, ніж вона натрапить на Петрову землянку. А величезний ліс шумів над нею велично й суворо: погойдуючись із боку в бік, чіпляючись і перестукуючись гілочками. Зграя ворон із голосним карканням кружляла над лісом. На якійсь галявині Олена зупинилася і з тривогою озирнулася. Де ж той клятий дуб? Від нього ліворуч і потім просікою праворуч… Але де ж він, де? Вона взяла напрямок на найближчу просіку і побрела глибоким снігом, поспішаючи й непокоячись уже не на жарт. Йшла довго, поки не вперлася в якийсь похмурий яр, завалений кучугурами. «Не туди, він нічого не казав мені про яр, – запанікувала вона. – Господи, невже я не знайду його? Що ж тоді буде?».

Олена втомилася і дуже змучилася. Їй стало жарко, піт заливав очі. Із жахом помітила, що в лісі почало сутеніти. Подумала, що, очевидно, заблукала і навряд чи знайде тепер цей «склад» і землянку. Серце похололо, нею опанував страх. І тоді з рішучістю відчаю, повним сліз голосом вона гучно і протяжно закричала, намагаючись перекрити шум лісу:

– Петю-ю! Де ти, Петю-ю?.. Пе-етю-ю!..

Прислухалася, злякавшись власного голосу. Ні звуку у відповідь! Тільки гудів густою і грізною октавою цілком байдужий до її страждань щогловий ліс, розгойдуючись і перестукуючись.

– Ах, дурепа я! Не змогла знайти, не знайшла! Ох, погань, ох, підла!.. Мама не переживе цього! І я одна, тільки я буду винувата в загибелі бідного Петі! Ой, що ж мені робити? Як знайти його?.. Де вона, ця клята землянка?

Йшла довго, задихаючись від хвилювання і все прискорюючи ходу, але місцями сніг був такий глибокий, що мимоволі доводилося плентатися. А навколо швидко темніло. Уже в глибині лісу дерева й чагарники затягнуло густим мороком, і Олена з жахом подумала, що буде з нею, якщо ніч застане її в цій страшній лісовій гущавині. Раптом зовсім близько почула собачий гавкіт і зраділо насторожилася. Звернула туди, звідки він долинав, і незабаром з подивом розгледіла серед дерев тин, солом’яну стріху хати й освітлені крихітні віконця. Серце радісно забилося. Вона увійшла в двір з твердим наміром попроситися на ночівлю. Супроводжувана лютим гавкотом прив’язаного біля сарайчика пса, зайшла в сіни і постукала в хатні двері.

– Хто там? Заходь, – пролунав чоловічий голос.

Олена увійшла. У великій світлиці горіла крихітна лампа, що висіла на стіні. Було тепло і брудно. В кутку на засміченій долівці на соломі лежало руде теля-сисунець. У світлиці, крім дерев’яного двоспального ліжка з байковою ковдрою, горою подушок і двох лавок, більше нічого не було. Над ліжком висіла одноствольна шомполка з тріснутим і стягнутим дротом ложем. У кімнаті міцно пахло димом самосаду й аміачним запахом дитячих пелюшок, що сохнули на мотузці. Олена зустрілася з вичікувально-запитальними очима рудобородого літнього мужика з протезом замість лівої ноги і з обличчям худим, болісно-жовтим і неприємним. Вона привіталася і розповіла, ніби йде з Хохотви в Завадівку, та ось стемніло, і вона просить пустити її переночувати. Поки говорила, із суміжної кімнати показалася голова баби в білій хустці з дитиною, що плакала на руках, і двоє цікавих оченят маленької дівчинки, яка трималася за бабину спідницю.

– Пустити на ніч? – перепитав господар. – А чому ж, це можна, місця в хаті вистачає… А хто ж ви така будете?

Олена хотіла збрехати, але подумала: раптом він її бачив у селі, і відповіла тремтячим голосом:

– Я?.. Я матінки Шалаєвської дочка…

– Ага-ага, знаємо-знаємо, а чому ж не знати! Ну що ж, сідайте та відпочивайте. Хівре, а дай-но чогось перекусити з дороги, може, молочка свіжого вип’єте?

Олена охоче погодилася, їй давно хотілося їсти. Маленька чорненька дівчинка принесла їй в обох ручках глечик із молоком, потім чашку і нарізаний хліб на дерев’яній тарілочці. Олена із задоволенням випила дві повних чашки молока з житнім хлібом і подякувала. Дитина за стіною продовжувала надривно плакати. Вирішила розпитати, чи знає він Губську галявину, на якій їй нібито виписали в лісництві хмиз, і як туди потрапити.

– А чому ж не знати? Знаю, звичайно! А це від нашої хати прямо по просіці з версту чи й більше. А потім біля старого сухого дуба повернути ліворуч, пройти так гонів з десяток, і буде вам Губське. Там ще й тепер стіни хатинки стоять. «Складом» це місце називається, і знайти цю галявину – найлегша справа, дурниця!

Ранок був похмурий, сирий і теплий з легеньким туманом, що огортав ліс, який і сьогодні гойдався од вітру. Вологе повітря, наповнене гулом, стогоном і перестукуванням гілок. Сніг за ніч ще більше потемнів і взявся водою. Олена зразу ж повернула в просіку, про яку їй говорили вчора, і, поспішаючи, рушила цілинним снігом, глибоко вгрузаючи в нього чобітьми. Несподівано повз неї, розквашуючи сніг, бризкаючи водою і постукуючи полозками по пеньках і корінню, промчали двоє селянських саней, що виринули з-за кущів і дерев. На них було повно мужиків із рушницями й озброєних міліціонерів. Олена злякано зойкнула, зблідла і схопилася руками за голову.

– Господи! Не встигла!.. Поїхали вбивати Петю!.. – вигукнула вона, голосно заридавши, і побігла, спотикаючись і ледь не падаючи, свіжими коліями за саньми, що зникли серед дерев.

*   *   *

Під’їхавши до Губської галявини і відправивши погоничів із кіньми в найближчий ярок, мисливці та міліціонери зібралися для короткої наради. Керівником групи був молодий слідчий Богуславської Надзвичайної Комісії товариш Анастас Симонян. Міліціонерів було троє, мисливців – шестеро. Серед них – і Дорош Крикля зі Степаном Козирем. Настрій в усіх цих людей був піднесений і тривожний. Справа, заради якої вони сюди приїхали, була серйозна, всі усвідомлювали, що для кожного з них вона може мати тяжкі або навіть фатальні наслідки. Перед ними відкривалася галявина, яку оточував високий ліс, на галявині – стіни хатинки та землянка серед кущів. Двері її були зачинені, й ніщо не вказувало на присутність людини. Симонян віддав останні розпорядження, і люди, ховаючись за деревами та кущами, розбрелися галявиною, оточивши землянку з трьох боків, засівши в кущах по два чоловіки. Вирішили почекати, поки бандит сам вийде із землянки. І потекли нудні хвилини напруженого очікування. Молодому міліціонеру Матвєєву, який випив за раннім сніданком, набридло так довго і, як він вважав, марно очікувати. У нього виник свій план, і він сказав про це слідчому.

– Товаришу Симонян, навіщо даремно сидіти й чекати! Я піду й виволочу цю сволоту із землянки!

– Сиди і чекай! – гримнув на нього Симонян, витираючи носовичком запітнілу сталь маузера. – Як ти це зробиш? Хочеш кулю в лоб отримати?

– Та скільки ж можна чекати! А раптом він і зовсім не вийде, що тоді? А я підберусь до землянки, стану збоку, виб’ю двері чоботом і бабахну в гада з нагана. Ех, шкода, «лимонок» з парочку треба було прихопити, тоді справа пішла б жвавіше, він у нас заспівав би, мерзотник!

– А я тобі кажу, сиди й чекай, зрозумів? – повторив Симонян.

А час ішов…

Між тим Петро, нічого не підозрюючи, спокійнісінько сидів у кожушку і в кубанці в напівтемній землянці на лежанці і, добре випивши, снідав. Поруч із ним лежав заряджений карабін. Він їв і міркував про те, про що думав уже кілька днів. Майже дводобова шалена заметіль сильно перешкодила йому у виконанні задуманого, а зараз, хоч і було вже тихо, але глибокий сніг і відлига знову перешкоджали здійсненню його планів. Сподівався на мороз, щоб підмерзли дороги. Це полегшило б перехід, але цього не сталося, та, видно, вже й не буде. «Нікудишні справи, – розмірковував він, похитуючи головою. – Хіба зважитися та піти цієї ж ночі по проклятому бездоріжжю, але не до Миронівки, а в Сухоліси, там більше шансів, що мене ніхто не впізнає. Карабін і наган кину в лісі, візьму з собою про всяк випадок тільки браунінг. Ех, тільки б всунутися в якийсь товарняк і дістатися до Москви, а там… От марудна погодка, що ти робитимеш!».

Дожився! У пам’яті зринув вірш, який останнім часом все частіше муляв душу, ятрив її до неможливого своєю невідворотною реальною правдивістю:

Год пройдёт, и два пройдёт, может быть, и три,
Но в туманном «впереди» счастья ты не жди!
Счастье было у тебя, но его ты не сберёг,
Сам и только для себя корабли ты сжёг!
Год пройдёт, и два пройдёт, может быть, и три,
Яма только впереди, и её ты жди!
Счастье было у тебя, но его ты не сберёг,
Сам и только для себя корабли ты сжёг!..

Несподівано гнилі двері від сильного удару розлетілися на шматки, і грубий чоловічий голос крикнув суворо й голосно:

– Ану, хто тут є, піднімай руки й виходь, чуєш? Швидко, а то вдарю гранатою, ну!..

Слідом за словами пролунав постріл із нагана, і куля чвиркнула біля Петрового плеча. Його всього обдало жаром.

«Приїхав! Кінцева!» – пропалила мозок блискавична думка, а на душі раптом стало спокійно, порожньо й холодно. Петро схопив карабін, а Матвєєв (це був він) зігнувся, намагаючись зазирнути в глибину землянки, але тут ліва нога його посковзнулася в калюжі перед порогом, і він, міцно вилаявшись, вивернувся всім тілом в отворі дверей. І в цей час Петро пальнув у нього з карабіна. Від гучного пострілу в нього заклало вуха, а всю землянку оповило димом. Чоловік на порозі протяжно застогнав і покотився східцями вниз, гублячи шапку й наган. Петро миттю перескочив через нього й кинувся назовні. Та тільки-но він вискочив із землянки, як одразу з лісу прогриміло п’ять чи шість коротких гвинтівочних і розкотистих рушничних пострілів, і його ніби вдарило палицею по правій нозі. Він покотився в підталий сніг за землянкою і вистрілив по розгойданих кущах зліва, над якими ще піднімався, чіпляючись за гілочки, синій пороховий димок. У відповідь загриміли постріли одразу з трьох боків, його вдарило в груди й гостро запекло, а в очах на мить потемніло, і Петро відчув, як стало гаряче на животі під кожухом. «Кров!» – зрозумів він.

– Живим у руки не дамся! Чорта з два візьмете, гади! – крізь зуби процідив він і заслав у ствол новий патрон. А з лісу знову бабахнуло двічі по сухих гілках хмизу, поруч із ним застукало, зашелестіло.

«Дробом стріляють, сволота, наче по собаці», – визначив Петро, але якось зовсім байдуже. Скривившись від гострого, що пронизав усе тіло, болю в грудях, він ледве підвівся на лікті й побачив чоловіка, що біг узліссям. Прицілився і вистрілив. Чоловік закричав болючим заячим криком і впав у сніг, але ні радості, ні задоволення від цього Петро не відчув. А з кущів по галявині загриміло й задиміло, і його знову полоснуло по лівому боці. Від різкого й пекучого болю скорчився й застогнав. В очах, спалахуючи, раптом попливли червоні, фіолетові та жовті кола. Він ще чув і бачив ліс, кущі, що розгойдувалися та гули, сніг і низьке бузкове небо, але значення всього цього вже не розумів. «Як просто!» – майнула в затуманеній голові остання думка. На мить постало перед ним п’яне обличчя Мишка з потворною посмішкою і красиві сумні очі Настусі. І раптом усе: дерева та кущі, сніг і небо – почало перевертатися і відступати від нього кудись убік, усе далі й далі, а він немов пірнув, як у воду, в глибоку безодню цілковитої тиші і темряви…

За кілька хвилин мисливці, слідчий і міліціонери, поспішно відправивши на одних санях у Богуславську лікарню пораненого в живіт Матвєєва і Степана Козиря з перебитою ногою, самі з цікавістю стовпилися навколо нерухомого молодого тіла, в якому вже не було хазяїна. Закуривши, збуджено та голосно обмінювалися свіжими враженнями, в один голос лаяли бандита, в якому завадівські мужики визнали меншого поповича. І раптом дикий нелюдський крик змусив усіх обернутися до лісу. Дівчина, в якій мужики впізнали молоду попівну, щодуху бігла від узлісся до землянки. На лиці виблискували лише божевільні очі. Хустка впала з голови, підрізане волосся розметалося на всі боки, й Олена, хитаючись і розмахуючи руками, підбігла до тіла Петра (мисливці вже перевернули його навзнак), глянула й закричала нестямним голосом: «Петю-ю!..» – і як мертва повалилася на нього…

Твір присвячений 100-річчю української національної революції 1917 –1921 років. Були відгуки на публікацію уривків роману в «Літературній Україні», один з яких маю приємність оприлюднити:

«Прочитав я, Миколо, в «ЛУ» №47-48 за 12 грудня 2020 р. і №1-2 за 30 січня 2021 року два уривки із твого роману «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого». Вітаю! Написано професійно і талановито. Думаю за теперішніх умов та ще й до високої дати – 100-річчя української революції 1917-1921 рр., книга зверне на себе увагу не лише читачів, а й членів журі оголошеного НСПУ конкурсу, присвяченого цій даті. Добре, що ти нарешті звільнився від науково-популярних суховіїв! Твій Володимир Івченко, наставник і колега по роботі в журналі «Наука і суспільство», член НСПУ з 1994 року».

Серед сучасних українських письменників, які яскраво засвітилися на літературному небосхилі ХХI–го століття, важливе місце посідає творчість Миколи Павленка, лауреата Міжнародних літературно-мистецьких премій імені Григорія Сковороди та імені Володимира Винниченка, дипломанта конкурсу Літературно-наукового фонду імені Воляників-Швабінських. Його царина – духовний світ людини. Як справжній сковородинець, Микола Павленко досліджує морально-етичні цінності героїв, зосереджуючись на їх «внутрішній» складовій, невидимій людині, яка шукає в реальному житті свій шлях до щастя.

Творчий доробок автора складають тринадцять прозових книг різнобічної тематики і жанрів, оригінальних за світосприйняттям, адресованих читачам різних вікових категорій.

Шанувальники Миколи Павленка полюбили і високо оцінили його філософські твори, написані в жанрі наукової фантастики з поєднанням релігійних і містичних аспектів: «Біблія Розуму, або Як стати щасливим», «Окуляри для Розуму», «Інформація. Мозок. Життя», «Віагра для Розуму», «Академік Глушков: погляд у майбутнє», «Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя». В них автор розкриває таємниці Буття, закони світобудови відповідає на одвічні питання: хто ми? Навіщо прийшли в цей світ? Як стати щасливим? Як побороти смерть?

Відповіді на ці світоглядні запитання автор подає у поєднанні наукових і сакральних знань, опираючись на духовні цінності, оскільки Людина, Планета і Космос перебувають в єдиному енергетичному просторі, де від енергії думки та вчинків кожного залежить майбутнє людства.
Пізнаючи навколишній світ, людина самостверджується, розвиває природні здібності, обирає за талантом професію і виконує своє призначення на землі. Шанувальники творчості Миколи Павленка полюбили його книжки за глибину думки, широту інформації та доступність форми. Здається, автору пощастило знайти свою достойну нішу в тематичному розмаїтті української літератури і він розвиватиме її постійно для вдячних читачів.

І раптом несподіваний поворот до історичної тематики. За останні чотири роки плідної роботи побачили світ… чотири твори Миколи Павленка. У 2018 році Видавничий центр «Просвіта» видав історико-пригодницьку кіноповість «Холодноярські тризуби, або Пригоди Якоба Штофке в Україні», написану на реальних подіях, що відбувалися на Черкащині в 1918 році, про участь німецьких військ у придушенні повстання українських патріотів і повість «Хочу спокою, світла, миру і добра», побудовану на щоденниках молодого офіцера гетьманської варти Павла Скоропадського, який прозрів на війні й дійшов висновку, що «більшовизм» несе українському народу поневолення і неабияке зло.

В цьому році видавництво «Дніпро» видало психологічний роман-дилогію автора «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого» про історичні події в Україні 1917-1921 років і повість «Дві зустрічі, дві долі» про трагедію закоханих людей, юність яких перепала на час соціальних змін.

Дилогія присвячена 100-річчю української національної революції 1917-1921 років. Спочатку виникає думка, що Микола Павленко відступив від філософської тематики, але після прочитаного починаєш усвідомлювати, що твір не стосується аналізу історичних подій, а розкриває психологію і свідомість людей під час буремних політичних і соціальних змін, які суголосні нашому сьогоденню, коли знову свої імперські намагання Росія спрямовує на знищення нашої держави.

Автор досліджує морально-етичні проблеми, досконало вибудовує образи героїв, відслідковує причинно-наслідкові зв’язки між подіями сторічної давнини і сьогодення, які позначилися на долях і характерах наших сучасників. Революція, війна, голодомор, репресії, знищення церков, тисячі жертв диктаторського режиму породили страх у душах і серцях людей, який передався дітям і онукам на генетичному рівні.

Страх паралізує волю, перетворює людину на раба, не здатного оцінити ситуацію, викликає агресію і ненависть по відношенню до вільних людей з почуттям гідності, для яких свобода і честь понад усе. Тому виникають конфлікти, війни, бо не можуть гармонійно співіснувати люди з різним рівнем свідомості та моралі. Якщо раніше Микола Павленко за жанр обирав фантастику, то в останніх чотирьох творах віддає перевагу документальним історичним фактам, які доводять, що деградація духовності, втрата морально-етичних цінностей призводить до загибелі людини.

Головний герой роману Петро Шалаєвський не може прийняти українську національну революцію, як позитив у зміні свідомості людей, позбавлених царською Росією права на свободу і незалежність України. Він відстоює свою політичну позицію агресивними методами, зі зброєю в руках, нехтуючи думкою інших, вбиває найближчого друга, зраджує матір і сестру, коханих Настю і Катю, які його щиро обожнювали. Позбавлений таких чеснот, як дружба, любов, порядність, честь і гідність, вродливий чоловік перетворюється на жахливу потвору, яка не має права на життя.

Навіть Природа, яка під чутливим пером Миколи Павленка виступає яскравим героєм твору, відвертається від такого покидька, коли Петро потрапляє в біду. Стан природи і душі героя співпадають повністю. «Новий день, болісно-хирлявий і жалюгідний, зароджувався помалу, неохоче і невдоволено. Щільний морок похмурої довгої ночі повільно спадав. Білясто і скупо починало сіріти на сході, а з густого, як кисіль, туману, що огортав низини та галявини, повільно проступали чорні дерева, чагарники, розкислі дороги й непрохідні, в’язкі поля. Та й день нічим не радував: знову нагнало з півночі кошлатих, немов ведмежа шерсть хмар, важких, похмурих. Дощило. Над чорними полями клубочився сивий туман, і вже за десять кроків нічого не було видно». Автор утверджує думку, що духовно сліпа, несвідома людина, без морально-етичної основи, яка своїми негативними думками і вчинками примножує зло, приречена на загибель.

Антипод головного героя за політичними вподобаннями, голова ревкому Семен Кубрак, фанатично відданий більшовицькій ідеї насильницького «ощасливлення», а насправді чергового поневолення українського народу, також не приносить щастя ні своїй родині, ні Батьківщині. Він теж стає жертвою влади, якій сліпо служить. У трагічних подіях громадянської війни не має переможців і переможених. Після закінчення братовбивчої війни мільйони українців стали жертвами колективізації, політичних репресій та голодомору.

Микола Павленко на історичному матеріалі поглиблює філософські роздуми про особисту відповідальність кожного за своє життя, незалежно від суспільних обставин. Щоб робити добро іншим, спочатку треба пізнати добро і зло в собі та навчитися перемагати зло. Автор наслідує вчення Григорія Сковороди про самопізнання і самовдосконалення. Тільки усвідомлене, духовне життя за моральними християнськими цінностями віри, надії та любові відкриває шлях людини до щастя.

Утвердження цієї авторської думки яскраво звучить у повісті «Дві зустрічі, дві долі». Герої повісті Олена та Андрій щиро покохали одне одного з першої зустрічі, але мрії кожного про спільне майбутнє життя виявилися нездійсненними. Друга зустріч підтвердила, що вони за своєю свідомістю і уподобаннями зовсім різні, оскільки виховані в родинах із протилежними моральними цінностями й розумінням щастя.

Олена зрадила кохання заради матеріальної вигоди і була покарана життям, втративши чоловіка і дитину. Андрій теж не зумів захистити своє кохання, відстояти радісні очікування на щасливе життя з Оленою. Він піддався дрібним образам, зрадив свої ідеали, став пристосуванцем, кар’єристом, споживачем матеріальних цінностей, здатним на брехню в очах нещасної Олени. Андрій також закінчує життя трагічно внаслідок облудного звинувачення у шпигунстві та зраді.

Микола Павленко в усіх своїх творах стверджує думку про те, що кожна людина має здобувати багатство духовне, а не матеріальне, адже матеріальне тіло тлінне, а духовне вічне, безсмертне. У наш буремний час, з його утвердженням споживацької філософії, накопиченням матеріальних цінностей і втратою духовності, що поставило людство над прірвою, таке нагадування читачам особливо актуальне. «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого» — застереження людству, що революція 1917-1921 років не закінчилася й через 100 років. Вона триває й сьогодні, і повторюватиметься постійно, як вирок людям, які мають покаятися, стати на шлях духовного розвитку для досягнення миру, добра і гармонії життя.

Віра Мельник,
сценаристка, член Національної спілки кінематографістів України,
лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Г. Сковороди,
Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова»