Про це пишуть Олександр Саліженко та Сергій Огородник на вебсайті руху «Чесно».

«За іронією долі представникам Руху ЧЕСНО вдалось знайти монографію саме на 25 річницю Дня Конституції України у домашній бібліотеці випускника Києво-Могилянської академії та одного з українських адвокатів», – зазначають автори матеріалу.

Активісти руху підкреслюють, що знайдена монографія вийшла у видавництві «Україна» тиражем у 3 000 екземплярів одразу після захисту Медведчуком наукової на звання доктора юридичних наук у 1997 році. Тоді він вперше потрапив до парламенту за мажоритарним округом на Закарпатті.

Громадські діячі, які знайшли працю Медведчука, характеризують свої враження після її прочитання як «тотальний дисонанс та фальш».

«Для повного абсурду в його роботі не вистачає поетичного епіграфа Василя Стуса, адвокатом якого був Медведчук і якого поет назвав «другим прокурором». Здається, що у видавництві випадково переплутали авторів або сам Медведчук не читав тексту своєї наукової дисертації. Вона зовсім не відповідає політичній кар’єрі, вчинкам та позиції проросійського політика. Перш за все, чого варта лише назва дослідження – «Сучасна українська національна ідея і питання державотворення»?», – пишуть Олександр Саліженко та Сергій Огородник.

Автори статті додають: «Коли читаєш монографію, то складається враження, що це праця ледь не українського патріота-державника, який оперує пафосними епітетами, порівнює теоретичні концепції і шукає найкращий варіант для національної ідеї України».

Монографія Віктора Медведчука починається такими словами: «Прийняття нової Конституції України – це найважливіша подія у житті українського народу після здобуття Україною незалежності, коли вона стала справді суверенною державою, увійшла в сім’ю демократичних країн світу».

Віктор Медведчук пише про те, що національна ідея «формувалась в процесі багатовікової визвольної боротьби нашого народу, спрямованої на завоювання політичної незалежності, створення своєї української держави, досягнення соціальної злагоди та благоденства».

Автори матеріалу про знайдену монографію припускають, що така разюча зміна поглядів і орієнтирів політика – не більш як намагання пристосуватися до змін довкіль. «Дивіться самі – в радянський період Віктор Медведчук був відданим працівником тоталітарної машини, після відновлення незалежності почав формувати образ патріота-державника, згодом перемкнувся на співпрацю з Росією та став рупором інтеграції з Митним союзом. Типова поведінка пристосуванця – людини, яка безпринципно змінює свої погляди, переконання і смаки, в залежності до обставин», – висновують автори матеріалу для вебсайту руху «Чесно».

Опріч цього, в дисертації Медведчук широко цитує українських класиків (зокрема й дисидентів) – Олеся Гончара, Ліну Костенко, Івана Дзюбу. Він критикує радянське минуле України, позиціюючи його як «штучне» та «вороже» українцям. Майбутній кум Владіміра Путіна обстоює позицію мирного розвалу СРСР, позаяк «чеченська авантюра вже показала, до чого можна дійти в бажанні силою зберегти «єдину та неподільну»».

Що ж до Медведчукового бачення національної ідеї України, він багато підтримує у цьому питанні Драгоманова, Грушевського та Багряного – мовляв, вона не обов’язково має бути «націоналістичною» та мати етнічну основу. Автор виступає за поліетнічний підхід, ідеологічний плюралізм та соціальний консенсус. «Не може бути сумніву в тому, що корінний український етнос у всіх сферах життя суспільства повинен відігравати провідну роль», – відзначає висновок Медведчук і апелює до втілення такого підходу в розвинених країнах Заходу.

Щобільше, один із очільників ОПЗЖ пишно розповідає за героїчне минуле нашого народу: «Небагато існує на земній кулі націй, які б, з точки зору державності, мали такий зразок, як Київська Русь, з точки зору духовності – такий приклад, як масове хрещення народу, з точки зору національної гідності – багатовікову героїчну боротьбу за свою незалежність та самостійність. Саме ця героїчна історія українського народу, вірність заповіту минулих поколінь зобов’язує нинішніх представників української нації, всіх, хто пов’язав свою долю з Україною, увесь український народ активно діяти у різних сферах суспільного життя, забезпечуючи тим самим життєздатність української національної ідеї в її сучасному варіанті».

У спробі викристалізувати джерела національної ідеї, зробленій Медведчуком у другім розділі монографії, він виступає з розмислами про питання національної ідеї. «Заради об’єктивності зауважимо, що у пануючої нації, а росіяни завжди були саме такою нацією, питання національності ніколи не мало такої значимості, як у нації підлеглої, нації, поневоленої державною владою пануючої нації, що у українців, особливо старшого покоління та молоді, питання національного усвідомлення займають особливе місце. Адже для старшого покоління це пов’язано з нереалізованими надіями на дійсно самостійну (в тому числі й в економічному плані) квітучу Україну, а що стосується молоді, то саме вона заявляє про своє бажання не жити старими зразками, а жити по-новому», – пише проросійський політик.

Віктор Медведчук також визначає націоналізм, зокрема демократичний український його варіант, і цитує працю керівника організації «Тризуб» ім. Степана Бандери Василя Іванишина.

У цьому контексті автор монографії вдається й до описів радянської міфотворчості: «За роки радянської влади нас, а наших дідів – ще й за часів російського царизму, привчили сприймати націоналізм як щось таке, що розпорошує суспільство, послаблює державність, веде до войовничості, протистояння між людьми тощо. У дійсності було так, що будь-яка насильницька влада завжди виступала проти свободи у найрізноманітніших її проявах, у тому числі і свободи національної, оскільки ця свобода на відповідному рівні усвідомлення її етносом, якого принижує державна влада, обов’язково виллється у тій чи іншій формі у боротьбу з цієї державною владою. Войовничість же на національному підгрунті обов’язково набуде форми боротьби за незалежність нації, створення нею відповідного, виходячи з конкретних історичних обставин, національного державного утворення».

А ще Медведчук навіть наводить приклад розправи тоталітарного режиму над учасниками «Спілки визволення України». Нагадаємо, підсудний Василь Стус свого часу, маючи за адвоката пана Віктора, кликав його «другим прокурором».

«Саме під гаслом боротьби з націоналізмом вживалися й інші карні заходи українською радянською владою проти усіх сил, які у різні часи боролися за незалежність України та свободу українського народу», – пише Медведчук у своїй праці.

Говорячи про бачення дальшого поступу України, автор посилається на Донцова і наголошує на повній незалежності України від Росії у державницькому та політичному плані, самостійному духовному розвитку, подальшім формуванні власної культури та захисті від московського впливу в соціальному житті. Проте Медведчук сперечається Донцовим у питанні формування панівного прошарку, який не піддавався б «матеріальним спокусам вигідництва», ставлячи «над усе поняття честі та обов’язку»: пан Віктор підкреслює, що що у трактуванні Донцова націоналізм утрачає свої демократичні риси і не може стати ідейною основою демократичної національної ідеї.

«Дивно, але у монографії, чомусь, він надає перевагу цитуванню своїм теперішнім ідеологічним опонентам – українським теоретикам, американським політологам чи в’язням радянських ГУЛАГів, – пишуть Олександр Саліженко та Сергій Огородник. – Так, в останньому розділі своєї книги Медведчук цитує радянського в’язня Данила Андрєєва, автора відомої філософської праці «Роза світу», який описує більшовицькі методи досягнення правди. Він висловлює солідарність з автором і пише про неприпустимість тоталітарних методів».

Насамкінець у монографії Віктор Медведчук робить такий висновок: «Українська національна ідея, яку слід всіляко пропагувати, безумовно, може стати тією рушійною силою, яка активно сприятиме подальшому розвитку нашої держави. Однак це може статися лише тоді, коли український народ, попри всі етнічні розбіжності, буде єдиним у здійснені настанов своєї загальної, об’єднуючої ідеології».

Громадські активісти з «Чесно» також поставили собі питання, чи був, власне, Медведчук автором знайденої монографії. «Автор монографії, хто б це не був, подекуди не бере в лапки шматки тексту інших авторів. […] Іде цитата вступного слова академіка Миколи Жулинського з посиланням на видання «Українське народознавство» (1997). […] Бачимо, що у монографії Медведчука вступ копіює окремі речення з іншого джерела без лапок і посилань», – відзначають автори статті.

Крім цього, один із лідерів ОПЗЖ цитує Юрія Римаренка, який колись був здобув науковий ступінь доктора філософських наук на підставі захисту дисертації «Критика буржуазно-националистических доктрин нации и национальных отношений», а після здобуття Україною незалежності взявся писати праці про розвиток нації та з етнодержавознавства.

Згідно з дослідженням активістів «Чесно», на працю Римаренка Медведчук посилається 7 разів, причому здебільшого він із Римаренком не полемізує, а погоджується: «Не можна не погодитися з Ю.І. Римаренком…» (С.61), «Важко не погодитися з Ю. Римаренком…» (С.67), «Відомий український політолог Ю. Римаренко справедливо зазначає…» (С.119).

Даючи загальну характеристику віднайденій монографії, громадські діячі у своїй розвідці доходять такого висновку: «Монографія «Сучасна національна ідея і питання державотворення» складається зі вступу і чотирьох глав. Перші глави обґрунтовують актуальність пошуку сучасної української національної ідеї, джерела її формування та основні складові. У цих трьох розділах помітно чимало компілятивного матеріалу.  […] Натомість четверта глава монографії, яка називається «Актуальні питання державотворення в Україні», більшою мірою написана цілісно, відображає досвід автора і роздуми про розподіл гілок влади в Україні та конституційний процес. У ній Медведчук посилається на свою ж попередню роботу «Конституційний процес в Україні і організація державної влади та місцевого самоврядування»».

«В обох працях подібна логіка викладу ілюструється тими самими цитатами в тій самій послідовності», – відзначають активісти.

«Отже, можна припустити, що в написанні підручника, ймовірно, брала участь та сама людина, що й автор монографії», – пишуть Олександр Саліженко та Сергій Огородник на шпальтах вебсайту руху «Чесно».

Раніше ми інформували, що суд постановив стягнути з Медведчука майже 140 тисяч гривень за «Справу Василя Стуса».

Нещодавно, реагуючи на прагматичну міжнародну політику чеського прем’єра Андрея Бабіша, місцевий політолог Їржі Пеге написав про власну державу: «Протягом перших п’ятнадцяти років після падіння комунізму Чехія мала імідж країни, в якій буцімто бракувало вертикалі цінностей у вигляді релігії чи сильних традицій, але водночас країни, в якій існує чіткий компас цінностей, зорієнтований на боротьбу за дотримання прав людини в цілому світі. Закордонна політика країни базувалась на спадку дисидентської спільноти з часів до 1989 року. Після відходу Вацлава Гавела з посади президента боротьба за права людини немовби вивітрилась і була замінена цинічним прагматизмом».

Боротьба за права людини не була специфікою чеського дисидентського руху – навпаки, це був той спільний знаменник, який поєднував дисидентів у всіх країнах «соціалістичного блоку». Ще до підписання «Хартії 77» в Чехословаччині в радянській Україні десятеро сміливців заснували Українську гельсінську групу – за що, звичайно ж, вже незабаром заплатили роками таборів і заслання. Такого «абсурду», як правозахисні ініціативи, в СРСР не могли терпіти. Однак аналогічні групи виникали в 1970-х роках по всьому СРСР та за його межами – у Польщі, Чехословаччині, Литві чи Вірменії. Після арештів самих ініціаторів на їхнє місце приходили інші. Так після арештів засновників УГГ (Миколи Руденка, Левка Лук’яненка, Олекси Тихого, Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича та інших) на їхнє місце зголосились Василь Овсієнко, Василь Стус, Йосиф Зісельс. Діяльність УГГ попри те, що мала чіткий національний характер, водночас підкреслювала й солідарність з іншими народами. Численні українсько-єврейські зв’язки між тодішніми політв’язнями тому підтвердження.

Традиція такої солідарності в Україні сягає, як мінімум, на два десятки років у глибину історії, до тзв. «шістдесятництва». Такий мотив лунав у текстах молодих поетів – від творів Василя Симоненка до багатьох віршів Ліни Костенко, в котрих звучав виразний антиколоніальний мотив. Шістдесятники були першим імпульсом майбутнього дисидентва в Україні, а їхня солідарність – частиною ширшої етики, про яку колись висловився Адам Міцкєвіч: «Моя батьківщина там, де народ страждає».

«Солідарність поневолених» була вузловим моментом і виражалась далеко не лише в поетичних текстах. Це і спонтанний виступ Івана Дзюби в Бабиному Яру у вересні 1966 року, це збурення української інтелігенції під час придушення «празької весни» у 1968 році, це й невтомна діяльність генерала Петра Григоренка у виборюванні прав кримських татар. Етика дисидентва виходила за етнічні чи національні рамки, адже базувалася на головному гуманістичному принципі: людина як найвища цінність. Лозунг «За вашу і нашу свободу» виходив далеко за межі одного політичного протесту і став базовим правилом «незгодних».

Після здобуття незалежності українські дисиденти опинились немовби на маргінесі суспільних процесів. У Чехії ситуація виглядала зовсім по-іншому – ідеаліст та романтик Вацлав Гавел очолив державу із лозунгами «Правда і любов повинні перемогти брехню та ненависть». Етос солідарності та прав людини, цього двигуна вчорашніх дисидентів, на відміну від України, потрапив у найвищі кола державної політики. Ще на посаді президента Гавел відкрито говорив про порушення прав людини в Росії чи Білорусі. Свою солідарність він демонстрував і після того, як полишив посаду президента. До Праги приїздив його близький друг Далай-лама, лідер Тибету та свого нечисленного народу, котрий перебуває під тиском КНР. Симптоматично, що вже після смерті Гавела відвідини Далай-лами в Празі супроводжуються неабиякими труднощами та перепонами.

В Україні на чолі держави ніколи не було свого «Гавела». Такі «ефемерні» поняття, як «солідарність поневолених» чи «права людини», лише спорадично з’являлися в лексиконі політиків залежно від конкретної політичної кон’юнктури. Рух «до Європи» мав би спонукати сучасних політиків зосередитися на цих поняттях, які є традиційними для Європи. Однак, попри гучні лозунги, реалії сучасної України виглядають геть по-іншому.

Заклик ООН допустити спостерігачів у Сіньцзянь мав очевидну мету. Саме в цій провінції проживає етнічна меншина уйгурів. Протягом останніх років у західних ЗМІ та правозахисних організаціях поширюються повідомлення про тзв. «табори перевиховання» для уйгурів. Етнічну меншину всередині КНР «перевиховують» насильством: фізичний і психологічний тиск, тортури, сексуальні зловживання – все це брутальне паплюження прав людини, зрештою, не є новинкою для тоталітарного Китаю. Сам факт, що всі ці дії зумовлені передусім етнічною приналежністю уйгурів, викликає вкрай тривожні асоціації з концентраційними таборами.

Хто, як не Україна, котра багато десятиліть відбула в «тюрмі народів», чия культура зазнавала колоніальному тиску, а найактивніші громадяни були репресовані, мала б розуміти жахливе становище національної меншини, котра залишилася сам на сам зі сваволею тоталітарної системи? Однак саме Україна відкликала свій підпис, власний жест бодай символічної солідарності. Судячи з інсайдів – Китай тиснув на Київ, шантажуючи обмеженням поставок вакцини.

Без сумніву, українська влада може захищатися роздумами про здоровий прагматизм і піклування про долю власного народу. Могло б, звичайно, виникнути зустрічне питання щодо дипломатичних талантів наших можновладців, які зуміли поставити державу в ситуацію, коли Китай шантажем може вичавити з нашої країни потрібні по́ступки. Однак проблеми з виправданнями навіть не виникло – уйгури не настільки сколихнули українське суспільство, щоби владі довелося якось виправдовуватись. Солідарності не було, залишився лише прагматизм, яким би (не)здоровим він не був.

Через тиждень після історії з уйгурами глава фракції «Слуги народу» Давід Арахамія в інтерв’ю китайському виданню заявив, що «досвід Компартії Китаю в управлінні державою заслуговує на наслідування». Звичайно, це можна списати на вже звичне невігластво чи бажання сподобатися місцевій публіці. Однак це й черговий тривожний дзвінок – країною керують люди не лише без будь-якого етичного компасу, а й без розуміння української історії. Таким чином важко зрозуміти, яким вони бачать українське майбутнє.

08.07.2021
Радомир Мокрик, ZBRUČ