– Сергію, як взагалі так трапляється, що живе собі людина – і раптом робиться письменником?

– У мене завжди були неусвідомлені прояви творчості. Я завжди малював щось у зошиті на останній сторінці – чортиків, емблеми футбольних клубів, назви музичних гуртів… Тоді я почав захоплюватися музикою і писати пісні для виконання під гітару. Відтак я почав цікавитися поезією, читати вірші. А вже після школи, десь у вісімнадцять років, зацікавився прозою. Якось прочитав книжку Андре Моруа – біографію Віктора Гюго – і мені самому захотілося спробувати писати прозу. Це були несистемні спроби. Серйозніше я почав писати десь із 2008-го, коли написав своє перше оповідання. Виходить, я вже давно пишу [сміється].

– Ти ще захоплювався спортом: футбол, бокс, карате. Як ці доволі брутальні активності поєднуються із письменницькою діяльністю?

– Я пізно захопився літературою – мабуть, саме через те, що у шкільні роки займався спортом. П’ять років займався карате, потім іще кілька років – боксом; їздив на змагання, уявляв себе чемпіоном і зовсім не думав, що щось писатиму.

– Одне іншому не завада. Гемінгвей був і спортсменом, і чудовим письменником…

– Гемінгвей, здається, ніколи не брав участі у спортивних змаганнях – лише тренувався в залі. Про нього ходило багато історій – наприклад, як він на тренуваннях у Парижі брав участь у боксерських поєдинках з іншими письменниками. Часом він отримував по пиці, і це просочувалося в пресу, через що він дуже нервувався.

Так, спорт письменництву не заважає. Але в дитинстві я відчував якусь суперечність. Спорт і музика мені здавалися несумісними. Я любив і те, і те, але вважав, що не можна одночасно стати чемпіоном з боксу і рок-зіркою, як Курт Кобейн. Або спортсменом і письменником. Одне з двох: або ти хочеш стати чемпіоном з боксу, або чемпіоном з літератури. Тож творчість спершу була на другому місці, після боксу. Але після випуску зі школи пріоритети змінилися.

– Але заняття спортом уплинули на твою творчість. У романі «Міжсезоння» ти порушуєш цікаву, мало описану тему футбольних фанатів.

Це вже третя грань – людина-вболівальник, що не відбулася як чемпіон із боксу. Часто такі люди опиняються серед футбольних фанатів. Ні для кого не секрет, що футбольні фанати влаштовують між собою поєдинки, «стрєлки», «стінка на стінку». І часто люди, які люблять футбол і займалися спортом, зокрема боксом чи бойовими мистецтвами, опиняються серед футбольних фанатів. І таких людей насправді багато. Тому не вірте, коли кажуть, що футбольні фанати не люблять футбол, і їм – аби побитися. Це неправда. Повість «Міжсезоння» – саме про це середовище.

– А ти це середовище знав зсередини?

– Так. У 2000-х я деякий час перебував у ньому, їздив на виїзні матчі.

– Із опису твого нового роману «12 унцій любові» складається враження, що він автобіографічний. Це так?

– Я використав під час написання свій життєвий досвід, описав усі етапи своїх захоплень. Мій герой займається спочатку футболом, потім – карате, боксом, а тоді захоплюється літературою. Щодо фактажу, то він не є повністю документальним; половину взято з реальності, половину – вигадано.

– Але головного героя ти малював із себе, зі свого дитинства?

Загалом, так. Але я намагався бути іронічним щодо нього, не ідеалізував його. Не думав, мовляв, от, він виглядатиме недорікувато в деяких моментах. Я не бажав зробити героя ідеальним. І, здається, добре з нього познущався [сміється].

«У першому раунді суддя зробив три зауваження нашому Льосі – за удар відкритою рукавичкою, а на початку другого Льоха відправив суперника у нокаут, і нас повели їсти пельмені.

Льоха був надзвичайно «корявим» і непередбачуваним боксером. Тренер його дуже любив, і мене – теж, тому й ставив нас у пару на тренуваннях, щоб ми доповнювали один одного.

– Як це одягати? – спитав Льоха в роздягальні, розгублено крутячи в руках захисну боксерську мушлю, яку ми позичили в бердичівської команди. Директор нашого клубу мав купити мушлю, одну на всіх, а також – кожному по капі, але пропив гроші.

– На носа надінь, – роздратовано гаркнув Ігор. Льоха так і зробив, він справді не знав, що та штука для паху. Для нас то були перші змагання.

Нашу команду поселили в невеличкому двоповерховому гуртожитку з височенними стелями. Десятьох – в одну кімнату з лікарняними койками. На вікні не було фіранок, у шибку бив в’їдливим світлом ліхтар. Вапняно-білі стіни спалахували в темряві, ніби рекламні стенди. Падав сніг, і блакитні тіні сніжинок бігали стелею, як таргани. Кілька разів за ніч директор нашого клубу підхоплювався з ліжка й поривався в кальсонах бігти за пивом, але тренеру вдавалося його вгамувати. Тоді він піднімав когось із нас і просив, щоб били в голову, а він ухилявся від ударів. Потім усі на якийсь час засинали.

Вранці ми знову йшли їсти пельмені. Директор замовив собі стакан водки і вкотре почав розповідати, як чемпіон надіслав йому ящик шампанського».

(С. Демчук, «12 унцій»)

– Як ти оцінюєш ситуацію в сучасній українській літературі? Кажуть, що термін «сучукрліт» відходить у минуле, бо він уважався окремим літературним напрямком для певної читацької аудиторії. Зараз же з’явилося багато літератури на всі смаки й для різних категорій читачів.

– На мою думку, теперішній час в українській літературі характерний саме тим, що кожного року з’являються все нові автори, зокрема автори, які не лише вміють писати, а ще й добре розуміються на соцмережах і маркетинґу.

В літературу приходить багато авторів, які можуть знайти шлях до читача, зацікавити його. І читацький інтерес до української літератури теж зростатиме завдяки таким авторам, що будуть підтягувати його. Це добре, коли в літературі багато письменників – як у Франції, Німеччині, Японії… Не так, коли є три імені, й усі читають лише їх.

Також з’явилося літературне агентство «Ovo», що за цей рік видало більше десятка нових авторів-дебютантів. Невідомо, хто з цих людей залишиться в літературі, але принаймні всі вони отримали шанс, і це круто, оскільки в нас було менше можливостей в цьому плані. Проте в нас досі дуже мало журналів, а якщо й друкуються твори молодих письменників, то видавці не завжди зважають на ці журнали.

– Є ще інтернет, мережеві видання…

Так. Власне, це очевидно, що літератури стає більше, вона переживає піднесення. Ті автори, що прийшли в літературу в 90-ті – на початку 2000-х, продовжують писати і вдаватися. Деякі перетворилися на справжніх рок-зірок, як, наприклад, Сергій Жадан, і мають величезну аудиторію.

– До речі, про рок-зірок. Кажуть, що сучасна література почала нагадувати шоубізнес. Письменники себе рекламують, виступають на телебаченні, беруть участь в різних шоу, куховарять на камеру…

– Це тому, що у читання як дозвілля з’явилося багато конкурентів: кіно, соціальні мережі, відео… Зараз у людини набагато більший вибір, ніж у радянські часи, коли в телевізорі було три канали, в кіно теж не дуже було що дивитись, – лишалося читати книги. Тоді вибір був менший. Зараз більше авторів, бо цензури нема, книжковий ринок – один із найбільших в історії України.

– Судячи з Книжкового Арсеналу, він таки чималенький. 

– Існує конкуренція за читача, тому щоб привернути до себе увагу, письменники намагаються десь засвітитися – в соцмережах чи у шоу. Це прагнення автора знайти свого читача.

– Чи існує в нас інститут літературних агентів? На Заході, приміром, це дуже поширено.

– Наскільки я знаю, сьогодні є одне літературне агентство – «Ovo». Можливо, були ще якісь проекти. Але саме зараз є лише «Ovo», і воно є першопрохідцем. Це не зовсім той варіант коли знаходять авторів, видають бестселери, отримують великі гроші і платять великі гонорари. В наших авторів мізерні гонорари через невеликі наклади, хоча вони й зростають останнім часом. Але в нас досі література є неприбутковою справою, тому інститут літературних агентів – лише у зародку.

Агенти – це круто. Не всі письменники вміють шукати видавців, читачів, рекламувати себе. В багатьох краще виходить писати. Я знаю людей, які добре пишуть, але, маючи сорок років, не видали жодної книжки. Літературні агенти могли б розв’язати цю проблему.

– Ти – досвідчений письменник, маєш кілька виданих книг. Що б ти порадив початківцям?

– Є така затерта фраза: «Стукати в усі двері». Я б порадив створювати коло спілкування з таких же авторів, як вони самі. Коли вас багато, хтось може знайти видавця, підтягнути інших. Ідеї генеруються швидше – можна влаштовувати літературні заходи, привертати людей, що цікавляться літературою.

І, звісно, виписуватись, писати якомога більше. Дуже мало випадків, коли люди одразу починають потужно писати.

– Які твої письменницькі плани на найближчі десять років? Чи будуть нові романи?

– Один роман я вже закінчив і збираюся видавати. Ще один у мене в роботі. Збираюся писати і по можливості видавати, а що з того вийде – подивимось.

Нещодавно на Форумі видавців у Львові в мене була презентація у «Книгарні Є». Також я беру участь у проекті «Літературний календар» на 2022-й рік, для якого фотографувався. Це ще один спосіб привернути увагу до читання.

Спілкувався Дмитро Княжич

Фото автора

Місячне колесо скрипне з млиновим у такті.
Ноги, розбиті в кров, обпікає чумацька сіль.
Ти спалив на свічі всі укладені з світом контракти,
Де зміївсь компромісно півстертий курсив.

Чорний млин. Білий Місяць. І серце, мов комір – нарозпаш.
Ти прийшов сюди – містика? милість? закопаний скарб?
Та щемить у душі, ніби чистиш гвинтівку на розстріл
(Власний), і куля непущена плоть пропіка.

У життєвих звершеннях – нуль, хоч повісся на ньому.
Поцілунок у спогаді – гріш у руці жебрака.
Мов сорочку пітну, роздираєш на грудях утому.
Так ніхто не кохав. Однокрила любов – ох тяжка!

Я зранений, мамо! Вимий сіль з ран мені, мамо!
Шлях Чумацький засіяно сіллю, немов Карфаген.
Ти ніколи (о щастя!), ніколи не знатимеш, мамо,
Як то тяжко – палити пергаменти добрих імен.

І сорочка, і віра давно вже подерті на клапті.
У дірявій торбині не знати ще скільки хвилин.
Що напишеш на клаптях сорочки? Молитву? Прокляття?
Бог і небо мовчать. І мовчить, хоч все відає, млин.

З-під млина вовчим оком на мене косує містика.
Із душі облітає лушпиння імен та чинів.
Тільки ноги в крові, тільки руки у борошні Місяця,
Тільки зорі у темряві… Зорі – друзі чи ні?

*   *   *

Ви-верження, ви-вершення, ви-віршення…
«Ксерокс – Ксеркс» – от і рима. А зміст?
Слова мнеш, терзаєш, немов навіжений.
Зблиснуло? Згасло. Знов у пітьмі…

Рядки натягуєш так, що аж тріскають.
В’яжеш вузлами… Чи витримає?
До біса! Поставити хрест у дві риски.
Ні! – в цій строфі гарна рима є.

В очах – скабки снів. Ранок зайде без стуку.
Сонце ковзне по хапливій кирилиці.
На те, що вночі народилося в муках,
При світлі подивишся – скривишся.

Зчорнили папір твої черти і рези.
Слів обрубки. Рядків короста.
А ти думав, поезія –
Це тобі отак просто?

*   *   *

Ти поглянь-подивись:
Уже ходять прожиті літа
У твоїх кросівках старих,
А спогади про юнацтво
Ховають глибоко до кишень
Фотки дівчат, яких ти колись
Не запросив на побачення…

Ти поглянь-подивись:
Ти ж іще молодий,
Тільки де та межа,
Коли «ще» стає «вже»,
Коли буде не можна
Танцювати на вулиці,
Цілуватись на людях
І гуляти містом всю ніч?

А зараз
Можна висмикнути сивину,
І вдягатись яскраво,
Діти з тобою на «ти»,
Літні люди говорять «синку»,
Дівчата фліртують.

Але друг твій вже має сім’ю,
Ти звеш свого друга «старий»,
І з часом іронії в цьому слові
Все менше і менше.

Ти поглянь-подивись:
Може юність – це справжнє життя,
А решта – лише доживання?
Чи є життя після юності?
Якось вранці у ванній,
Розчісуючись біля дзеркала,
Із жахом виявиш сивину
І подумаєш: «Все…»

Ти поглянь-подивись:
Ну чому ти так певен,
Що найкраще лишилось позаду?
Що прожиті роки
Доносять старі кросівки
І розчиняться з хлюпотом
В сірих буденних зливах,
І життя твоє буде
Як денце старої чашки?

Ти іще молодий,
Ще дівчата фліртують,
Ще діти говорять «ти»,
Ще кросівки нові
Й денце чашки біле й гладеньке.

Та вже тріщинка перша на чашці,
Й під очима вже перша зморшка,
Сірі будні шмагають дощами,
І кросівки нові протікають,
І у шумі дощів
«Ще» так схоже на «вже»…

Ти поглянь-подивись
І не плач…

Негритянська пісня
(за мотивами Ленгстона Х’юза)

Чорна шкіра, чорне вугілля, чорна робота…
Ми ніколи не бачили Африки, ніколи не чули тамтамів.
Наше небо – це небо Гарлема понад дахами нетрів,
Наша доля – збирати у шапку центи від білого пана.

Ви, білі, клялися на Біблії, і з чорних ліпили рабів
За образом і подобою свого пуританського світу.
Наш піт ставав діамантами у прикрасах ваших жінок.
Наша музика стала джазом у ваших клубах.

Ваші білі долоні від жадоби вічно липкі.
І балахони білі, наче вітрила «Мейфлауера».
В той час, як ви напиваєтесь за табличками «Тільки для білих»,
Ми куримо марихуану і б’ємося до крові.

Ми – чорні, ми страшні негри у брейдах і рваній джинсі,
З пістолетами за поясами, з кастетами у кишенях.
Наші білі зуби для вас – наче ікла пантер.
Вас страшать чорні ночі і чорні квартали.

Ви не забули, як в’яжуться зашморги для суду Лінча?
Не відіпрали із балахонів кров Мартіна Лютера Кінга?
Слухайте ж, сучі діти, як звучить негритянський джаз –
Це вам не «Yankee Doodle» чи співи в церковному хорі!

Ви нас нарекли дикунами – ми не вміли в’язати краватки,
Не курили гаванських сигар, не пили бразильської кави.
Ви, відгодовані білим хлібом, відпоєні молоком,
Знаєте, скільки чорного труду у кавовому зерняті?

Ви вірите у всесильність біллів і конституцій,
Вірите у сльозогінний газ і у кийки полісменів.
Та не забувайте – в наших серцях чутні відлуння тамтамів,
А в нашій крові й досі гарчать пантери!

*   *   *

Я лечу над безберегим морем
В тихім сяйві сонної води.
Море – наче древо синьокоре,
Білі баранці – його плоди.

Жаль, землі на обрії не видно –
Хоч тверда, і тьмяна, і важка,
Але завжди є суха стеблина
В бортовім журналі моряка.

Коли штильне море світ кулястий
У первісну пласкість випрямля,
Коли воду розсікають ласти –
Під тобою також є земля.

Крила у юнацькій непокорі
Небо тнуть, як тишу голоси.
Я лечу над безберегим морем
І не знаю, доки стане сил.

Я повівся підло із землею –
Проміняв її на пару крил.
Що мене ще досі в’яже з нею?
Та тріпають спогади-вітри

Сторінки зачитані й затерті
Марно і немарно житих літ.
Я готовий до своєї смерті,
Та хотів би вмерти на землі.

*   *   *

Більярдними кулями яблука
Хвацько ганяє серпень.
В тому саду, де я блукав
З очорнобривленим серцем.

Кий – промінь скісний, трав зелене сукно.
Літо назовні, всередині осінь.
…Все іще мрієш зустрітися знов?
…Вже настраждався, досить!

Не благаю падучих зірок у небес.
Яблука врозтіч – промах!
Руки розвів – на обійми? На хрест?
…Чемно кивнеш, мов далека знайома.

Що скажеш тепер? «Все спливе, як вода»,
«Ти наче брат мені», «Будемо друзі»…
…Влучний у серпня удар!
Яблуко в лузі.

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ КАРТИНИ
З виставкових зустрічей

Досі, як трапиться випадково зустрітися з модерністами, я дивлюся на них із деяким острахом: мені все ввижалося, що такий художник-модерніст посеред розмови або раптово вкусить мене за плече, або попросить позичити йому.

Але це дивне відчуття зникло після першого ж близького знайомства з таким художником. Він був людиною вкрай мирної вдачі та джентльменом, хоч і з домішкою відвертої брехливості.

Я був тоді на одній з картинних виставок, саме настала їхня гаряча пора – і марнував другі пів години поспіль на споглядання химерної картини, що висіла переді мною.

Ця картина не надихала мене. Через усе полотно простяглася жовта смуга, по один бік від якої були розкидані маленькі чорні карлючки. Такі самі карлючки, але бузкові, приємно розбавляли тон внизу картини. Збоку висіло сонце, яке було б непоганим астрономічним світилом, якби не було половинчастим, та ще й блакитним.

Найперша думка, що майнула в голові після побіжного погляду на картину – що я споглядаю морський краєвид. Однак чорні карлючки безжально руйнували цю думку.

– Ага! – сказав я сам до себе. – Цей мастак художник просто змалював внутрішнє начиння норманської халупи…

Однак присутність на картині половинчастого сонця змусила відмовитись і від цього припущення.

Я спробував поглянути на картину в кулак: враження сконцентрувалося, і дивна картина стала ще химернішою…

Я вдався до хитрощів – міцно замружив очі і, похитавши головою, одразу широко розплющив їх…

Половинчасте сонце так само бубнявіло опуклим боком, і карлючки стійко висіли кожна на своєму місці, муляючи очі.

Коло мене вже хвилин з десять крутився незнайомий молодий панок із зеленкуватим обличчям і такою широкою краваткою, що я мусив увесь час чемно відсовуватись. Молодий панок зазирав мені в обличчя, посмикував плечем і взагалі виглядав вельми вдоволеним з того, що бачив довкола себе.

– Чорт забирай! – пробуркотів я, коли терпець мені врешті урвався. – Хотів би я знати, хто автор цієї картини… Я б йому…

Молодий панок радісно закивав:

– Справді? Вам сподобалася картина? Я надзвичайно радий, що ви одірватися од неї не можете. Інші лаялися, а ви… Дозвольте потиснути вам руку.

– Хто ви такий? – різко запитав я.

– Я? Таж автор цієї картини! Нічогенька штучка, чи не так?

– Гм… Скажіть, – суворо звернувся я до нього, – що це таке?

– Це? Та Боже ж мій… «Чотирнадцята скрипкова соната Бетховена, опус вісімнадцятий». Найпростіша соната.

Я ще раз уважно оглянув картину.

– Соната?

– Соната.

– То кажете, вісімнадцятий? – похмуро перепитав я.

– Саме так, вісімнадцятий.

– Чи ви, бува, не помилилися? Чи це не п’ята соната Бетховена, опус двадцять четвертий?

Він зблід.

– Н-ні… Наскільки я пам’ятаю, це саме чотирнадцята соната.

Я з недовірою поглянув на його зелене обличчя.

– Поясніть мені… Які зміни ви внесли б, якби вам довелося переробити цей витвір на два опуси вище?.. Чи навіть встругнути шосту сонату?.. Чого вже там соромитись! Чи не так, добродію?

Він захвилювався:

– Так не можна… Ви вводите в настроєвість математичне начало… Це плід мого власного переживання! Тому поставтеся до цього як до чотирнадцятої сонати.

Я журливо всміхнувся:

– На жаль, не можу вдовольнити ваше прохання. Це дуж-же важко. Я не побачу чотирнадцятої сонати.

– Чому?

– Бо їх всього десять. На жаль, скрипкових сонат у Бетховена лише десять. Цей старигань був геть ледачим типом.

– Чого ви до мене причепилися?! Просто цей твір виконувався не на скрипці, а на віолончелі… І все! На високих нотах… От я й переживав…

– Старигань ніби затявся робити вам капості. Віолончельних сонат він зліпив лише вісім.

Мій співрозмовник пригнічено похнюпив голову і почав відколупувати шматочки гіпсу від статуї.

– Не треба псувати статуї, – попрохав я.

Він зітхнув.

З лиця було видно, що заблуканому імпресіоністу зле, і я змилосердився.

– Знаєте… Хай це залишиться поміж нами. Але за умови, що ви пообіцяєте виправитися і розпочати нове, чесне життя. Ви не виставлятимете такі картини, а я не розноситиму по людях про ваші переживання. Згода?

Його зелене обличчя скривилося, але він дав обіцянку.

*   *   *

За тиждень я побачив на іншій виставці його нову картину: «Сьома фуга Чайковського, оп. 9, вид. Ю. Г. Цимермана».

Він не дотримав обіцянки. Я – так само.

ЩУР НА ТАЦІ

– Чи не хочете відвідати виставку нового мистецтва? – спитали мене.

– Хочу, – відповів я.

Пішли.

І

– Оце і є виставка нового мистецтва? – спитав я.

– Оце вона і є.

– Чудова.

Почувши це слово, двоє молодиків, цибатих, із розкішним рожевим висипом на обличчях та витонченими дерев’яними ложками в петлицях підійшли до мене і жагуче запитали:

– Вам справді подобається наша виставка?

– Сказати по щирості?

– Так!

– Я в захваті.

Раптово я відчув невимовно приємне відчуття потиску двох спітнілих рук і глибоке, зворушливе враження від споглядання невеличкого шматка церати, на якому була намальована п’ятинога блакитна свиня.

– Ваша свиня? – поцікавився я.

– Мого товариша. Подобається?

– Неймовірно. А надто ж оця п’ята нога. Тварина на п’яти ногах видається такою мужньою. А де око?

– Ока немає.

– А й справді, на біса свині око? Є п’ята нога – та й годі. Чи не так?

Молодики з висипом чарівних відтінків на лобі і щоках недовірливо зиркнули на моє невинне обличчя, але одразу ж заспокоїлися, і один із них спитав:

– То, може, купите?

– Свиню? З радістю. Скільки коштує?

– П’ятдесят…

Наступне слово, напевно, загнало молодика у глухий кут, оскільки він сам не знав, чого п’ятдесят – копійок чи карбованців? Одначе, зиркнувши ще раз на моє доброзичливе обличчя, всміхнувся і впевнено закінчив:

– П’ятдесят ко… карбованців. Тобто шістдесят карбованців.

– Що ж, недорого. Коли повісити у простінку, у вітальні, то буде геть незле, як гадаєте?

– Ви хочете повісити її у вітальні? – здивувався правий молодик.

– Це ж картина. Як же її не повісити!

– А й справді. Таки картина. А чи не хочете побачити мою картину «Сутінки насущного»?

– Хочу.

– Прошу. Отут вона висить. Розумієте, картина мого товариша «Свиня як вона є» написана у старій манері, фарбами, а я, розумієте, фарб не визнаю; фарби зв’язують.

– Авжеж, – підхопив я. – Ніщо так не зв’язує людину, як фарби. Жодної користі від них, лише зв’язують. Я знав одного чоловіка, якого фарби так зв’язали, що мусив до іншого міста переїхати.

– Як це так?

– А отак. Мільдяєвим його звали. То де ж ваша картина?

– А ось висить. Оригінально, чи не так?

ІІ

Слід віддати належне юному маестро з рожевим висипом – фарб він уникав якнайвигадливішим чином: на стіні висіла металева чорна таця, посеред якої було припасовано чимось клейким невеличкого дохлого щура. Праворуч і ліворуч від щура меланхолійно яскравіли дві цукеркові обгортки та чотири обгорілі сірники, що утворювали приємний зигзаг.

– Чудовий витвір, – похвалив я, намилувавшись у кулак. – Скільки в ньому настроєвості! «Сутінки насущного»… Якби ви мені не сказали назви вашої картини – я б і сам здогадався: мовляв, ага, знаю! Це не інакше як «Сутінки насущного»! Щура самі впіймали?

– Сам.

– Миле звірятко. Шкода, що здохле. Можна погладити?

– Прошу.

Зітхнувши, я погладив мертву тварину і зауважив:

– Шкода, що цей витвір нетривкий… Якийсь Веласкес чи Рембрандт живе століттями, а цей шедевр проживе два-три дні й загине.

– Це так, – погодився художник, стурбовано поглядаючи на щура. – Він уже, здається, розкладається. А всього лише два дні провисів. Чи не купите?

– Та вже й не знаю, – я нерішуче зиркнув на правого. – Куди ж його повісити? Хіба в їдальню?

– Вішайте в їдальню, – погодився художник. – Як натюрморт.

– А що, коли щура міняти за два-три дні? Цього викидати, а нового ловити і чіпляти на тацю?

– Та небажано, – скривився художник. – Це порушує самовизначення митця. Та що вже поробиш! Отже, купуєте?

– Купую. Скільки хочете?

– Та що ж взяти? Чотириста… – він сіпнувся, насторожено поглянув на мене і, зітхнувши, закінчив: – Чотириста… копійок.

– Беру. А тепер хотілося б мені придбати що-небудь довговічне. Щось… неорганічне.

– «Американець у Москві» – чи не візьмете? Моя робота.

Він потяг мене до якоїсь дошки, на котрій були прибиті три жерстяні трубки, бляшанка від консервів, ножиці і скалка дзеркала.

– Це скульптурна група «Американець у Москві». Здається, ця штучка мені вдалася.

– Ще й як! Перед таким витвором можна заіржати від захвату. А й справді, ці американці, що приїздять до Москви, вони теє… Одначе у вас є темперамент… Зобразити американця трьома трубочками…

– Та ні, трубочки – це Москва! Американця як такого немає; але є, так би мовити, сліди від його перебування

– Он воно як! Витончена робота. Маса повітря. Колоритна штукенція. Скільки ж?

– Сімсот. Буде вам для кабінету.

– Сімсот… чого?

– Ну, цих самих… Все одно, аби готівкою.

ІІІ

Я був щиро зворушений увагою та доброзичливим ставленням двох експансивних, екзальтованих молодиків, і прагнув віддячити їм.

– Панове! Я б хотів запросити вас до себе і вшанувати як представників нового неймовірного мистецтва, що відкриває нам, занехаяним, брезклим, неозору світлу далечінь, яка…

– Ходімо, – погодились обидва молодики з ложками у петлицях і чарівним висипом на обличчях. – Ми з радістю. Нас уже давно не вшановували.

– Та що ви кажете! Що за народ у нас… Але я не такий. Я скидаю перед вами шапку, відкриваючи свою голову, бідну думками, схиляю її перед вами і дзвінко, прямо, одверто кажу: «Ласкаво прошу!».

– Я з вами на візнику поїду, – попрохав лівий. – А то в мене, розумієте, дрібних немає.

– Прошу! Так, з ложечкою в петлиці, і поїдете?

– Звісно. Нехай тлусті філістери та прогнилі іпохондрики насміхаються – ми являємо себе так, як того забажаємо.

– Авжеж, – погодився я. – Всякий живе, як схоче. Ось як і я, наприклад. В мене вам дещо видасться трошки оригінальним, але ж ви не з отих… філістерів і буржуїв!

– О, ні. Оригінальністю нас не здивуєш.

– Отож-бо.

IV

Приїхали до мене. В мене вже є дехто: осіб десять-дванадцять моїх друзів, що приїхали спізнатися ближче з провісниками нового мистецтва.

– Знайомтеся, панове. Це все народ старосвітський, зашкарублий, ви їм особливо не потурайте, а щодо вас, молодих, гнучких піонерів, то прошу вас дотримуватися моїх домашніх правил і приписів. Роздягайтеся, будь ласка.

– Так ми вже зняли пальта.

– Чого ж пальта – ви зовсім роздягайтесь.

Молодики боязко перезирнулись.

– А то чому?

– Вшановувати вас будемо.

– Але ж можна й так… не роздягаючись.

– Ото оригінали! Як же, не роздягнувши, можна вимастити ваше тіло малиновим варенням?

– Нащо ж… варенням? Навіщо?

– Так уже в мене заведено. У всякого своє, як то кажуть. Ви покладете на тацю дохлого щура, кілька карамельних обгорток і кажете: це картина. Гаразд! Я згоден. Це картина. Я навіть купив її у вас. І «Американця у Москві» теж купив. Це ваша манера. А в мене своя манера вшановувати молоді, далекосяжні таланти: я обмащую їх малиновим варенням, обсипаю конфетті, і, наліпивши на щоки два шматки паперу від мух, садовлю шанованих на почесне місце. Ви їстимете особливий салат, зготований зі шматочків шпалер, посічених зубних щіток і теплого вазеліну. Оригінально, чи не так? Запивати будете свинцевою примочкою. Отже, прошу, панове, роздягніться. Агов, люди! Чи готові варення і конфетті?

– Та ні! Ми не хочемо… Ви не маєте права…

– Чому?!

– Що ж це за дурисвітство: живу людину обмастити малиновим варенням та обсипати конфетті! Та ще й нагодувати шпалерами із вазеліном… Хіба так можна? Ми не хочемо. Ми думали, ви нас просто частуватимете, а ви… обмащуєте. Зубні щітки посічені даєте. Це вже скидається на знущання! Так не можна. Ми скаргу подамо.

– Скаргу?! – гримнув я розлютовано. – Отже, скаргу? А я скаржився комусь, коли ви продавали мені п’ятиногих блакитних свиней і шматки жерсті на дерев’яній дошці? Я відмовлявся? Ви кажете: ми самовизначаємося. Гаразд! Самовизначайтеся. Ви говорили – я вас слухав. Тепер моя черга… Що?! Ото вже ні… Я чинив по-вашому, я прагнув зрозуміти вас – тепер і ви зрозумійте мене. Агов, люди! Роздягніть їх! Намащуйте варенням, у кого є. Тримайте їм голову, а я накладатиму салат до рота… Стій, хлопче, не втечеш! Я тобі покажу «Сутінки насущного»! Ви самовизначаєтеся – я теж хочу самовизначитись…

V

Молоді люди стояли рядком на колінах, старанно кланялися мені в ноги й благали з плачем:

– Дядечку, пробачте нам. Їй-бо, ми більше ніколи не будемо.

– Чого не будете?

– Оте… робити… Такі картини робити.

– А нащо робили?

– Та ми, дядечку, просто думали: публіка в нас темна, хотіли галасу наробити, пересуди зчинити.

– Ось ти, лівий, нащо ти щура на тацю повісив?

– Хотів, аби було чудніше.

– Ти такий дурний, що в тебе навіть на вигадку уяви не стало. Адже ти дурний, хлопче?

– Дурний, дядечку. Звідки ж у нас розум візьметься?

– Пустіть нас, дядечку. Ми до мами підемо.

– Та вже нехай. Цілуйте мені руку і просіть пробачення.

– Нащо ж руку цілувати?

– Роздягну і варенням вимащу! Ну?!

– Васю, цілуй ти перший… А тоді я.

– Бог уже з вами. Ідіть.

VI

Провісники майбутнього мистецтва піднялися з колін, обтрусили штани, висмикнули з петлиць ложки і, сховавши їх до кишень, боязко, вервечкою вийшли в передпокій.

В передпокої, натягаючи пальта, злякано перешіптувались:

– Вскочили в халепу! А я спершу думав, що він так само дурний, як і решта.

– Е ні, чоловік при розумі. Я вже злякався, як він почав на мене насуватися. А ну ж як, думаю, тацею по голові вперіщить!

– Добре хоч викрутились.

– Це все твій щур його розлютив. Ну ти й вигадав – дохлого щура на тацю повісив!

– Та годі, годі. Хоч ти на мене не кричи. Я щура викину, а на його місце приклею стеариновий недогарок на носаку черевика. Так довше збережеться. Ходімо, Васю, ходімо, а то наздоженуть.

Пішли в страху.