Спочатку не хотілося публічно писати (дивіться, мовляв, люди, що робиться в нашому Львові), бо в нашім фейсбуці й без мене вдосталь срачетворців. Але, курва, чомусь не випадає і декількох днів без конфузів за участі представників музичної сцени. То вилізе співпраця з сумнівними російськими реперами, то контракти з тими ж росіянами, то гидування українською мовою, то сепаратиські висловлювання, то їхнє звинувачення українців у нацизмі чи у фашизмі, то гастролі в країні-агресорі, то російська мова в День Конституції на джазфест, то політичні проколи, як-от з партією «Голос» та Вакарчуком, то танці на Меморіалі пам’яті Небесної Сотні. І так по колу. Російськоцентричність за русофільством, ватність, зневага до українського й тому подібне. І щоразу ці скандали з буддійським терпінням нарід проковтує, і щоразу все спритно забувається, і навіть Іван Дорн знову талановитий та вагомий український артист, а його інтерв’ю для Дудя – щось геть неважливе.

І в мене питання: невже ці виконавці та музиканти такі геніальні, незамінні та визначальні, що ми готові їм стабільно пробачати різні прояви зневаги до України? Чи тільки на них тримається вся наша музична насолода? Чи виключно від них залежить доля нашої культури? Чи винятково завдяки їм про нас знають у світі? Чи лиш вони тримають нас вкупі й дають відчуття приналежності до України? Чи насправді вони та їхня позиція настільки нешкідливі та жодним чином не здатні погіршити ситуацію на Донбасі? Чи справді згасаюча стурбованість Заходу ніяк не пов’язана із тим, що вони говорять, виступаючи то тут, то там? Невже наші часи настільки безтурботні, що варто погодитись на «музику поза політикою» і пробачити їй все? Невже ці артисти настільки зіркові, що на скандали із ними можна не зважати та виправдовувати їхню з дня у день зневагу до нашої країни? Невже дійсно Війна перестала бути такою війною, що можна тепер проходити повз зверхнє ставлення до неї? Невже воно вартує більше, ніж загублені життя на фронті? Невже окупація Криму до такої міри незначна, що можна почати заплющувати на неї очі во ім’я вітчизняного шоу-бізнесу? Невже ми настільки співоча нація, що для нас музика – понад усе?

Навряд.

Просто за цим впертим гаслом «музика поза політикою», за цим впертим униканням відмови від деяких позицій затертого плей-листа стоїть ще більш болюча правда. Бо такі наші музичні, прости Господи, смаки та всепрощення улюбленим виконавцям — це і є наша справжня ідентичність. Це яскравий показник того ментального стану, із яким себе ідентифікуємо, коли затикаємо собі вуха, аби поринути в музичний екстаз. Наприкінці робочого дня саме це і є наша громадянська позиція, політична свідомість, «європейські цінності» – і саме про це наша національна ідея. Тотальна байдужість, безпринципність, лицемірність, ситуативний патріотизм, зручне українство, незагрозливий активізм, псевдоекосвідомість, толерантність до ворогів та безпечна стурбованість реальністю, що нас оточує.

Адже музика – це те дзеркало душі, котре якнайкраще відображає всі її слабкості, відтворює тональність голосів усіх наших демонів, саме вона вибирає мелодії, під які так добре пустити сльозу напідпитку. Саме ставлення до музики — це найкращий рентген того, що нам важить в буденному житті найбільше, якою мовою ми воліємо мріяти та страждати, в яких простих римах висловлюємо почуття, залицяємось, ностальгуємо; в якому жанрі та аранжуванні релаксуємо чи проводимо час із друзям; під акомпанемент яких виконавців святкуємо свої уродини, весілля, хрестини, іменини, ювілеї, випускні та зустрічі однокласників. І коли захмелілі в караоке ми знову співаємо саме російські пісні та обираємо композиції саме російськоцентричних виконавців – це і є той світ, в якому ми прагнемо існувати, коли не треба носити вишиванку чи репостити свічки в день траурів, бо так прийнято в стрічці новин. Тому перестаньмо обманювати себе і виправдовуватись тим, що це лише музика. Бо це ніколи не є просто музика – це стан душі.

З 30-річчям Незалежності, друзі, хто зна, як ми до неї долізли.

30.07.2021
Юстина Довбуш, ZBRUČ

Як писав той же Орвелл, «неуцтво – це сила», але про це іншим разом.

А цим разом – про негативні сторони «читання» і культу книжок, про які посеред розумних людей не прийнято говорити. Перестати бачити в літературі та читачах виключно сакральне світло інтелектуалізму – це практично єретизм, за який треба спалювати і банити у фейсбуці на віки вічні. Лиш спробою дискусії щодо шкідливого впливу фемінізму, постколоніалізму і тому подібного на розвиток літератури можна заслужити собі квиток у найдальші закутки марґінесу без можливості сплатити заставу чи купити собі олл-інклюзів індульґенцію.

Не важко сказати: літературна критика мертва; так само не важко сказати, що такого роду висловлювання є знеціненням роботи інших; зате важко сказати, що саме нинішня критика (не важливо, у якій формі) є сумнівною у необхідності свого існування.

Важко сказати, що наплодження другосортних книг про Голокост є запорукою буденності зла і затирає в нашій свідомості неосяжну жахливість цієї трагедії.

Важко сказати, що більшість антитрампівських книг, написаних «професійними» журналістами, – це уособлення надмірної емоційності та обмеженого, заанґажованого, упередженого мислення, котре нехтує стандартами журналістики, на яке ж саме постійно молиться, во ім’я демонізації найзручнішого з ворогів.

Важко сказати, що видавничий ринок перетворився на ринок китайських підробок, для якого якість та оригінальність стали найбільшими ворогами – якість у сенсі написаного тексту, а не обкладинки чи паперу, бо насправді в книжці найголовніше – це текст, а про це майже всі нині забули.

Важко визнати, що саме видавці призвели до того, що книжка тепер мусить бути максимально трендовою і з найяскравішою обкладинкою, аби стати привабливою для покупця – і чхати на те, що саме в ній написано, як і чи має воно бодай якусь цінність. Важко визнати, що це саме видавці перетворили читачів на примітивних покупців.

Боляче визнати, що це не просто світ такий, а що письменники, видавці та книжкові мережі перестали розуміти, що книга – це не одноразовий товар і не партія продукції, котра принесе високий прибуток. І соромно звернути їм увагу на те, що їхні бідкання на читачів та малі прибутки є чистої води лицемірством, бо все ще прикриваючись сакральністю книжки і життєвою необхідністю читання, вони старанно приховують навіть від самих себе цілковиту байдужість до того, з яких саме причин нам насамперед потрібно берегти світ літератури та культуру читання. Бажання прибутку їм насправді засліпило очі настільки, що вони навіть не бачать можливості переглянути методи функціонування та існування книжкового ринку так, щоб могти видавати і неконкурентноспроможну – однак від того ще більш необхідну – літературу, і масову, яка би якраз й покривала витрати на необхідну квоту інтелектуального продукту. Малі видавництва, в свою чергу, вже настільки звикли до ґрантів, що навіть не зауважують обмежень, в які ці ґранти їх заганяють, не зауважують, як потрапили у клітку зручних та політично вигідних видань на противагу тим, котрі можуть показати перпендикулярну і до правих, і до лівих, і до консервативних, і до демократичних світоглядів думку. Замість того, щоб дійсно спробувати новий підхід до видання книг, який би зберігав необхідний інтелектуальних градус, цей світ продовжує з кожним днем все щільніше затискати себе у правилах капіталістичного способу продажів та заробітку, цілком нехтуючи тим фактом, що в його руках «товар» за своїм визначенням та молекулярною структурою непридатний до консюмеристських ігрищ. Що довше ми привчаємо читачів до того, що книжковий розповсюджувач, видавець, письменник, критик чи, прости господи, книжковий блогер має переконати його у крутості книжки власне як певного виду товару, то глибше ми падаємо у прірву літературної деґрадації, реґресу і втрати престижу. І це не тому, що видавничий світ має бути якимось мучеником, месією, аскетом, монахом, котрий відмовився від всіх благ та багатств в ім’я служіння вибраному ним божеству. Ні, річ не в волонтерстві, бо окрім всього тут є й, скажем так, арґумент капіталістичного способу мислення.

Книжка й читання ніколи не будуть конкурентноспроможними на ринку товарів та послуг і ніколи не зможуть приносити задовільні для всіх гравців ринку прибутки, та ще й зберігаючи такий-сякий рівень якості. А все тому, що коли йдеться про вартісну книжку, інтелектуальний продукт вищого ґатунку і необхідний для якісного їх споживання процес читання, тоді потрібно розуміти, що як інтелектуальна книга, так і читання її в більшості випадків не передбачають ні швидкого процесу споживання, ні простоти у ньому; ні комфортної ціни (оскільки папір, розмір, оплата праці автора, редактора, коректора, наукового редактора, рецензування і т.д. автоматично означають собівартість вищу за геппі-міл чи найгіпстерівську каву); ні можливості зробити атмосферне фото з гештегом букстаграм (бо філіжанка кави, вишукані під класичність аксесуари не передадуть потворної занудності більшості з таких книг); ні можливості похвалитись прочитаним у побіжному пості з переказаною нашвидкоруч анотацією і першою-ліпшою псевдоінтелектуальною власною думкою; ні можливості потрапити в список найнеобхіднішого до прочитання, бо навіть найкреативніший спосіб переказати сенс книжки, обмежений кількістю допустимих знаків, у публікаціях такого типу не зможе переконати придбати цей створений вами товар, адже його цінність найскоріш полягає або в складній і заплутаній причинно-наслідковості з такою кількістю інших інтелектуальних авторів, творів, контекстів тощо, або в такій інноваційній, складній та неочевидній теорії, гіпотезі, відкритті, дослідженні тощо, що простими словами в двох-трьох абзацах їх ніяк не поясниш і не передаси їхнього змісту та значущості.

Такого роду «товари» неможливо приручити найостаннішими лайфгаками світу реклами, трендами смм, піарними акціями чи соціальними рекламами, які все частіше нагадують прохання подати милостиню.

Та й прихильність до читання, культивування впровадження такої практики як необхідної для інтелектуального добробуту і збереження подоби людини західної цивілізації, надлюдини, прототипу штучного інтелекту, неможливі шляхом заохоченням до флешмобів чи інших акцій, які створюють враження, ніби цей процес є простим, приємним, комфортним, корисним, суцільним кайфом і автоматично призводить до підвищення рівня інтелекту (причому ще й не маючи значення, який саме твір для читання ти обираєш), підвищує пам’ять, розумову активність, концентрацію, лікує від політичних та буденно психологічних міжлюдських маніпуляцій, забезпечує вам інтелектуальне відпущення всіх гріхів, а заодно і політичну утопію на будь-який колір та смак. Бо такі рекламні чи піарні способи привернення уваги та переконання у необхідності щоденного практикування читання – ніби це те саме, що й біг чи медитація в додатку з найдешевшим тарифом на передплату – є обманом і зрештою якщо й приваблюють, то як ще одна модна фішечка, яку робиш абияк та без усвідомлення, чим вона є насправді, а також перетворюють справжню сутність і цінність процесу на недбале повторювання, що в результаті ще й приносить мізерний відсоток від можливої корисності. При цьому ж замовчуються можливі «побічні ефекти» та не дуже здорові наслідки для мозку людини, її свідомості, психіки, ну і загалом організму. На додачу, цей процес не може бути конкурентоспроможним, оскільки займає значно більше часу для ознайомлення з якоюсь темою чи вивчення певного питання, ніж онлайн-курси, короткі статті зі згрупованим викладенням найважливішого, подкасти (вузькоспеціалізовані, загальноознайомчі, просвітницькі тощо), одноразові лекції, інтерв’ю, весь ютуб разом взятий, публічні дискусії і навіть іноді інтернет-срачі та, за перепрошенням, інстаграм, тік-ток. Також читання завжди буде дорогим задоволенням, оскільки одна книга неможлива без іншої – для загальної ерудиції завжди потрібен саме набір книжок з певної теми, на додачу потрібна наявність порівняно великої кількості вільного часу, можливість сидіти в більш-менш спокійній обстановці без надмірних шумів і відволікань. З іншого боку, важливою проблемою читання є саме те, що воно потребує тривалого напруження очей, мозку, шиї, ну і таке інше – і навіть передчасної появи зморшок на шиї.

У результаті ж наші акції, стратегії розвитку, збереження, плекання й возвишення культури читання видаються такими, що не дуже то й усвідомлюють всю складність структури такого процесу і, якщо вже говорити в літературному стилі, метафізики «читання книги». Чому ми вперто забуваємо про те, що читання книг (особливо інтелектуальних) ніколи не передбачало масовості? Чому забуваємо, що цей процес раніше не був доступним для кожного – ще й у комфортній та буденній формі – саме через те, що є проблемним, що передбачає можливість приділяти йому велику кількість часу, можливість впродовж тривалого часу не займатись нічим, окрім читання книги, не відволікаючись на буденні клопоти, на примхи рутини, на примітивні, але від того не менш важливі й чарівні, моменти просто життя поміж інших людей. Так само читання потребує можливості занотовувати, працювати із власною пам‘яттю – час від часу повторювати засвоєне із прочитаного – та аналізувати прочитане (а це ще додаткова затрата часу, «чорнил», необхідність інтелектуального бекґраунду та вміння працювати з теоріями, гіпотезами і чужими міркуваннями таким чином, щоб не дати себе обмикнути), і прийняття того факту, що, можливо, в результаті читання доведеться не тільки перемайстровувати власний світогляд і звичний набір поведінки, т.п., а й читати ще більше, вивчати ще ґрунтовніше й більш скрупульозно, перечитувати дещо з уже прочитаного, а в деяких випадках навіть відмовлятись від деяких соціальних контактів, наражати себе на небезпеку в плані публічних висловлювань своєї позиції чи думки, спровокувати вимушену різного роду ізоляцію від соціуму, призвести до появи шкідливих звичок, поведінки чи взагалі психічних й фізичних хвороб.

Якщо ж говорити про самі книжки, які нам нині пропонують придбати представники цього літературного світу, то з ними взагалі страшно. Бо ж навіть літературна класика викликає щораз більше питань; відповідно, методики визначення вартісного інтелектуального продукту з життєво необхідними квотами просування, призначенням статусу «необхідне для прочитання» й умовні акценти в рекламних, соціальних, політичних кампаніях на певні найменування, спосіб обґрунтування їхньої значимості тощо є доволі розмитими; до того ж кожен можливий для виходу на ринок продукт має все менше можливості бути популярним, оскільки один необачний срач – і все, можеш викидати весь свій наклад на смітник. Враховуючи абстрактність мислення, яке є визначальним для процесу читання, надмірна можливість інтерпретацій будь-чого написаного, необхідність елементарної освіченості й психічної адекватності, повертаючись до моєї основної думки, – маркетинговий підхід до розповсюдження книг і «піару» читання, на мою думку, є марнуванням часу й одностороннім шляхом у напрямі остаточного занедбання того, що читання дійсно може дати людству, імітування інтелектуального розвитку замість його реального здобування, ну і перетворення літератури – перлини здобутків людства і найзручнішого, найточнішого і найдостовірнішого джерела його історії, різноманіття інтелектуальних, психічних, розумових здібностей, слабкостей, проблем, переваг, поразок і фіксування всього про наш світ поготів – на занедбаний простір непотрібних літер, втрачених знань з втратою ваги, престижності, незамінності, неоціненої, виняткової необхідності для людських знань; на марґінальний світ напівбожевільних, сповнений сміховинних мітів, казочок, побрехеньок, забобонних знань, переконань, увірування в якісь збочені естетики, мовленнєві структури і способи конструювання думки.

Література – це не тільки Данте, Шекспір, канони, літературні прийоми, персонажі, повторювані сюжети, притчі чи стимули до співчуття; література – це в буквальному сенсі єдине джерело всіх людських знань, збереження їхньої повноти, документування їхньої цінності й послідовності. Література – це не тільки художнє. Книжки – це не тільки про естетику і набір процесів у мозку. Коли ми занедбуємо розуміння читання – занедбуємо розуміння інтелектуального розвитку. Коли ми занедбуємо якість художньої літератури – занедбуємо здатність пам’ятати, для чого «читання» існує насамперед. Коли занедбуємо художню літературу і нон-фікшн, при цьому знову намагаючись заробити, – по-перше, забиваємо ще один цвях у труну статусності книг як таких, по-друге, продовжуємо знижувати якість написаного. Відповідно, з одного боку, залишаючи після себе все гірші й менш корисні, безпечні та вартісні джерела знань (це в кращому разі, бо насправді теперішня літературна спадщина великою мірою може бути взагалі шкідлива для наших нащадків), і з іншого боку, все більше сприяючи уповільненню вселюдського розвитку, поступу, та й справді елементарної здатності розв’язувати проблеми. У гіперболізованому вигляді це все сумарно, з врахуванням усіх але, винятків, ймовірностей причинно-наслідковості, та в якомога менш поблажливому погляді, схоже на прямий шлях до скоєння невиправних помилок глобального масштабу.

Бо сміх сміхом, пафос пафосом, але в літературі та читанні все-таки найважливішим є отримання знання, а знання – це запорука виживання і прогресу. Тому мені тут йдеться насправді взагалі не про те, щоб зберегти якийсь елітарний спосіб проведення часу, накопичення набору даних для викаблучування перед іншими, завоювання соціального статусу чи інструмента для збагачення, отримання влади, місіонерства, політичного бліцкригу. З іншого боку, так само не йдеться про культивування якогось естетичного заповідника, в який можна прийти і подивитись через шкло на вимираючі види з власною екосистемою, оскільки контакти з іншими видами можуть призвезти до їхнього остаточного вимирання, або про фетишизацію та якийсь новий вид релігійного фанатизму через вважання, ніби тільки це є передумовою людяності людини і тільки оце от явище здатне зберігати в нас можливість залишатися вищими істотами на планеті (поки що тільки одній) і захищати наші моральні цінності, ідеали духовності тощо від техногенних впливів, здичавіння або ж якихось небачених інтелектуальних катастроф.

Ні, насправді йдеться лише про те, що якнайкраще дозволяє нам виживати, покращувати умови існування власного виду, і що заодно слугує нам запобіжником від вчинків, про які ми знаємо, що колись уже бувало призводили до невиправданих втрат. Йдеться про збереження світу, який є універсальною інструкцією з взаємодії, підґрунтям для можливих досліджень, маневрів поміж складних проблем, котрі не розв’яже жоден природній інстинкт, оскільки ці проблеми за своєю природою вже є набагато складнішими за ті ситуації, котрим підпорядковуються напрацюванні нами за тисячі років еволюції інстинкти. Йдеться про штучний інтелект, який ми вже давно створили, який вміщує в себе сотні запитань, способів розв’язання проблем, сотні відповідей про сенс життя і наше майбутнє.

Річ не в якихось там книжках, не в якомусь там читанні, а в усвідомленні крихкості та справжньої важливості явища, з яким маємо справу. І доки це явище існуватиме в ринковому середовищі, про реально корисні дії для безпечного його становища та здатності приносити якісь результати не може бути і мови.

Бо читання – це не дар еволюції, ми до нього ще не доросли на генетичному рівні, це випадкові зв’язки, які доводиться стимулювати і розвивати у мозку для кожного життя наново, невтомно, з самісінького нуля, там, де закінчили наші пращури тисячі років тому. Вдруге навряд чи так само пощастить. Тому не намагайтеся комерціалізувати те, що нам сьогодні потрібно для виживання, як дихання. Наша завищена щодо власного інтелектуального рівня самооцінка – одне з наших найслабших місць, а інтелектуали та їхній світ – найкраще тому підтвердження.

28.06.2021
Юстина Добуш, ZBRUČ