Вона стала першою українкою, яка зіграла в оскароносній стрічці (роль Олени Костюк у художньому фільмі режисера Марка Донського «Райдуга» , що вийшов у прокат у січні 1944 року). Народна артистка СРСР (1944), тричі лавреатка Державних премій СРСР (1946, 1949,  1951), Герой Соціалістичної праці (1974),  лавреатка Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка  (1984). Її акторською грою захоплювалося і найвище компартійне керівництво Радянського Союзу, і навіть президенти США Франклін Рузвельт і Дуайт Ейзенхауер. Павло Тичина не пропускав жодної прем’єри з її участю і присвятив їй натхненні рядки.

Доля Наталії Ужвій, попри «засвічені» титули й направду всенародне визнання, позначена тавром незбагненої життєвої трагідрами. Утім, нині дозвольмо трішки-трішки (пам’ятаючи при цьому про табу на чужий інтимний світ) згадати про свято кохання, з яким не розминулася славетна волинянка, яка народилася 8 вересня 1898 року в Любомлі, зокрема – у контексті взаємин із Михайлем Семенком (31 грудня 1892 — 24 жовтня 1937), одним із найвидатніших українських поетів-модернірністів, тим, хто за свій талант і українськість заплатив життям.

Очевидно, початкове місце зустрічі, що дало старт спільній долі Наталії Ужвій та Михайля Семенка, – Одеса. У місцевій «Держдрамі» вона була примадонною при Першому державному драматичному театрі УСРР ім. Тараса Шевченка в Києві після закінчення Драматичної студії. А він, поет і кіносценарист, приїжджав до Одеської кіностудії. Вистави за участі Ужвій збирали аншлаги, сотні чоловіків освідчувалися їй…

На одному з виступів в Одесі Ужвій побачив студент Театральної академії Євген Пономаренко. Але, як і на десятки інших, Наталя на нього навіть не глянула, хоч за десятиріччя все-таки стане його коханою та дружиною. Натомість не могла не відповісти взаємністю яскравому, дещо епатажному Михайлеві Семенку, який із 1924 року працював головним редактором Одеської кінофабрики та ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління).

Незважаючи на те, що він у першому шлюбі з однофамільницею Анни Ахматової Лідією Горенко мав двох дітей, Наталія Ужвій переселяється до Харкова, тодішньої столиці радянської України, працює в «Березолі» Леся Курбаса, знімається в кіно. Серед найяскравіших сценічних образів, створених тоді актрисою, – Фруманс («Золоте черево» Ф. Кроммелінка, 1926), Маґельон («Король бавиться» В. Гюґо, 1927), Джулії («Змова Фієско…» Ф. Шіллера, 1928), тьоті Моті («Мина Мазайло» М. Куліша, 1929), Череди («Кадри» І. Микитенка, 1931)…

Повертаючись до історії кохання Михайля Семенка та Наталії Ужвій, мимоволі апелюєш до постаті Тараса Шевченка. Кобзар, який за своїх сорок сім земних літ не встиг одружитися, опосередковано допоміг їм поєднати долі. Причому цьому передувало «навернення» Семенка до світу Шевченка, який, після критичних зауважень щодо творчості генія, 1924-го року сам видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх поезій.

Та повернімося до спільної долі Поета та Актриси, якій він згодом зізнавався у вірші «ІN» (орфографія і пунктуація авторські):

і її життя – і своє з плямами –
печально й мовчки змірюю –
і навіщо мені – ще одна
і навіщо болюча – мені – рана
і хочеться щоб це була остання
і хочеться щоб вона була остання.

Спершу, під час редагування сценарію фільму «Тарас Шевченко» (стрічку з Амвросієм Бучмою в головній ролі було знято 1926-го), вони познайомилися. А відтак, коли в подружжя 1927-го року народився син Михайлик, Наталія з дитинчам на руках позувала скульпторові Матвію Манізеру, який створював образ Катерини за однойменною поемою «батька» нової української літератури як складову частину комплексу-пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові. Цей монумент було урочисто відкрито 24 березня 1935-го року. Біля п’єдесталу – восьмеро персонажів Кобзаря, серед яких і Катерина з сином, що в їхніх бронзових образах навіки закарбовані Наталія Ужвій з Михайликом на руках.

До речі, життєвий шлях сина завершився несподівано завчасно. Він, студент факультеті міжнародних відносин Київського університету, що нині носить ім’я Тараса Шевченка, помер од менінгіту 13 грудня 1951-го року.

А батько, Михайль Семенко, який пророчо писав: «Я не умру від смерті, я умру від життя…», за фальшивим звинуваченням нібито в організації замаху на секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора був засуджений та розстріляний у підвалі НКВС, де нині київський Жовтневий палац. Його останки – в одній із братських могил у Биківні.

Наталії Ужвій не стало 22 липня 1986 року. Вона похована на Байковому кладовищі в Києві.

Вище згадувалося ім’я Євгена Пономаренка, який ще в Одесі закохався в Наталію Ужвій. Коли актриса переїде з Харкова до Києва (працюватиме в театрі імені Івана Франка), там на неї чекатиме… цей чоловік, який не втрачав надії на спільне щастя. Зрештою, вони разом проживуть пів століття.

Звісно, доля уродженки Любомля Наталії Ужвій не вміститься у жоден хай і щонайґрунтовніший, якнайрозлогіший текст. Про це думається і в контексті її вчинків щодо Леся Курбаса, й спілкування з Юлією Солнцевою та Олексадром Довженком, як і біографічного фільму, знятого 1968-го про неї геніальним Сергієм Параджановим. До слова, перед цим, задовго до «Тіней забутих предків», режисер запросив Наталію Ужвій до гри у кінострічці «Українська рапсодія» (1961).

Як зазначала театрознавиця Валентина Заболотна, «Наталю Ужвій не дарма називали поетесою української сцени. Іконописне обличчя з великими блакитними очима, трохи наспівна вимова з ледь потягнутими голосними, ставна постать зі «струною в спині», пластичні, наче перетічні рухи, навіть коли вони швидкі – поетичною була вся природа цієї артистичної волинянки», унікальної жінки, яка в бронзовому скульптурному образі Шевченкової Катерини наче стоїть на вічній варті незнищенної любові, материнства, краси.

Віктор Вербич

P. S. Уявно відчути присутність Наталії Ужвій та Михайля Семенка можна в літературно-меморіальному музеї Максима Рильського в Голосієвому. Тут зберігається рояль фірми Карла Шредера, який раніше належав подружжю. На кришці цього музичного інструмента, котрий придбав Максим Тадейович у Наталії Михайлівни у дні її матеріальної скрути, ледь помітний напис «Семенко».

І ще одна деталь. Після смерті геніальної актриси на початку дев’яностих знову – щоправда, на сцені Житомирського облмуздрамтеатру – заявила про себе Наталія Ужвій. Нею виявилася уродженка села Торговище, що в нинішньому Турійському районі, випускниця тодішнього Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. На жаль, як склалася подальша доля цієї актриси автору цих рядків невідомо.