1
дуже скоро четвертого грудня а може ніколи
місце зустрічі час обиратимеш сам чи сама
ресторан із оркестром де грають здебільшого соло
я чекаю на тебе – ти знов не приходиш – зима

це – мелодія відчаю перші акорди шопена
голоси із середини – «змовкни забудь зупинись»
мій коханий/кохана – хто знає тепер достеменно
хто кому не належав кому хто належав колись

грудень січень – за місяць тут буде лиш грудочка сажі
тільки посуд розбитий і вальс що лунає невлад
це — початок любові що зрештою вже і не важить
я вдивляюсь у дзеркало – бачу порожній квадрат

2
більше двох років – нечутні розмови з тінями
протяг в кімнаті поруч – тепер і тоді
сонна затерплість клавіш і губи покриті інеєм
пальці яким не звикати до холодів

я пам’ятаю лиш те що таки не сталося
замість імен і прізвищ сіріють ікси –
жінка з понурим поглядом – іграшка що зламалася —
можеш — згадай адресу а можеш – спаси

все перейшло наче сон і в різдвяній святості
вечір сховає сліди підошов і шин
що мені залишається – плакати і сміятися
з горла п’ючи найміцніше з торішніх вин

3
це – гра-імпровізація – торкни
прозору тишу сіль порожніх спалень
де тіні – безголосі і печальні
і бачиш так неначе бачиш сни

де все що мала – все тепер твоє
де вчора знала більше ніж сьогодні
де три руки – то теплі то холодні
і правил вже немає або є

 *   *   *

алкоголь і троянда – усе що сьогодні потрібно
замість столу чи таці – картонна обкладинка книжки
я лишаю затиснувши зуби замерзлу аж срібну
невагомість плечей на ламкому периметрі ліжка

ця тонка геометрія снігу крихкої крижинки
в розкоркованій пляшці чогось що іще невідоме
я цілую тебе з неприхованим поспіхом жінки
про яку не згадаєш – тому й не розкажеш нікому

чорне дзеркало страху і спущені білі знамена
хто з нас першим промовить – аби врятуватися – мантру
студеніє отрута налита тобою для мене
у котрийсь із бокалів – не сплутай не сплутай їх завтра

*   *   *

грона останніх побачень – сади відцвітання
перші ознаки спустошення – є і немає
відповідь на найскладніше твоє запитання –
те чого вже не боюся але уникаю

кажеш – «пора» але ключ застрягає уперто
креслить рука занотовані вчора в блокноті
декілька речень які ще осядуть в конвертах
цифри арабські які набиратиму потім

скільки триватимуть ігри вгадати непросто
що важливіше – закони свої чи господні?
гасне у темряві профіль двоспинного монстра –
хочеш лишайся а хочеш іди хоч сьогодні

*   *   *

вже ніхто не примчить на ранкову зупинку ніхто
не спіймає за лікоть не крикне розпачливо – «стоп»
і минувши безлюдну заправку розбите авто
повезе тебе – тиху й безпомічну – звідси подалі

ти проґавила шанс ти поїдеш додому сама
під колесами мнеться дорога якої нема
і синоптик по радіо вторить – «зима» і «зима»
і на шиї мов рана – дешеві червоні коралі

б’ються в скло лобове сизі клапті холодних небес
у кишені два паспорти – з правом повернення й без
а на денці валізи – одна із колишніх адрес –
не давай не давай її більше нікому наталю

*   *   *

мі́ста в якому ти плакала більше немає
площі порожні і скриньки порожні – лиш тіні
синіх валіз на вокзалі і протягів зграї
ніби лишились слова що не вимовиш і не заміниш

є коридор є вертання туди де дзеркала
тихі й прозорі де сніг і замерзла підлога
де не шкодуєш що втратила більше ніж мала
бо пам’ятаєш усе і водночас нічого

сон закінчився і кожен тепер обережний –
руки не зв’язано але й не випито чаші
губиться губиться в межах зими і за межами
місто в якому ти плачеш

Три любовних історії

1
у цій кімнаті давно не говорять вголос
не вмикають приймач щоб дізнатись новини
тут ніхто не згадає колір твого волосся
і тріскає стеля
лиш торкнись до її блакитної шкіри
чи промов обережно – «wo bist du?»
ці порожні півроку близькості морфій
між двома ударами в груди і спину
хто обіцяв тобі бути з тобою
пити твій безум гіркими ковтками
вдихати отруєні пахощі і не померти?
– бідна розпатлана дівчинка –
кадри зітертого порно прихований розпач
як легко ти видираєш крихкі сторінки
гладиш поламані бильця
лишаючи відбитки туги
в цій кімнаті залитій водою і світлом
теплій від дотиків ігор дитячих дивних
пам’ятають лише імена або кількість обіцянок
і не шукають винних

2
він знає про неї більше ніж інші
щоранку залишаючи ключ і гірчичні зерна на ліжку
промовляючи майже нечутно – «ich bin liebe»
він знає що робить
адже чого б вона не хотіла
що би не приховувала
завжди є хтось
хто дозволяє думати про себе
і не просить винагороди

3
я можу побути з тобою до ранку дитинко
рахувати твої кольорові пігулки
читати вголос газети чи пожовклі рецепти
перебирати спогади
постійно зазираючи до вікна
ці щорічні маніфестації
на захист убивць і самогубців
сіль на кінчику язика
темні обличчя тих
кого ніяк не встигаєш забути
сніг залишає сліди
на вологому ґрунті
наша остання дорога
довге шосе за безлюддям твоєї лікарні
сміх в коридорі якого ти знову боїшся
там куди ти надумала йти
ніхто не вмирає дитинко
завтра сьогодні
я можу побути з тобою до ранку
зігріваючи пальці іржавим теплом батареї
обережно вмикаючи світло торкаючи двері
за якими – ти знаєш напевне –
немає нічого

*   *   *

сніг на світанку цигарка твоя моя
легко запалишся – згаснеш так само легко
почервоніє келих а ввечері я
диск телефонний крутитиму як рулетку

іскорка зблисне а далі – пітьма пітьма
двері важкі хилитає кімнатний протяг
вирвано ключ і замок а тому нема
звідки іти і куди повертатись потім

хто мені скаже навіщо це все було
знаків питань наді мною чорніє зграя
і затихає по звуку «алло алло»
слухавка терпне а отже зв’язку немає

*   *   *

і листи у яких не буває новин
і кімнати якими блукаєш один
ніби в довгому списку образ і провин
не знаходиш знайомих імен або чисел

так далеко від мене і солодко так
і годинник мугикає – «тік» або «так»
обертаючи мінус на плюс а відтак
вже немає різниці між «до» і «опісля»

і обличчя твоє у сузір’ї ковша
і розмов телефонних осіння іржа
а чия ти межа і чи є тут межа –
неважливо – ми разом – нічого не бійся