Віщунка прочинила двері й виглянула одним лиш оком. Вони могли завітати, щоби підняти її на списи; Ельма не знала, що пліткують у селі, відколи вона звідти втекла зовсім іще дівчинкою.

– Пані Ельмо? – спитав один із двох прибульців, широкоплечий дід, чий голос дівчина одразу впізнала.

– Діду Покруче! – Двері розчахнулися. – Проходь! І ви, пані, теж проходьте.

Буряк сторожко обнюхав зайд – старого чоловіка й молоду жінку.

Дід Покруч прошкандибав до єдиної лави, що правила в хатинці й за ложе, і за стілець, та вмостився посередині. Старигань мав монополію в цьому сенсі – саме йому Ельма завдячувала тим, що жива, хоч і вигнанка. Покручева супутниця з вологими очима, що прискіпливо вивчали віщунку (аж занадто молоду як на, здавалося би, будь-яке завдання), нарешті втихомирила свій недобрий погляд і всілася на краєчок лави.

– Тож… що сталося, діду? Я тебе не бачила вже з рік!

Старий кивнув на пані, що завзялася жмакати довгу сукню на колінах. Поколоті пальці видавали в ній швачку або збирачку ягід – вочевидь, не надто вправну. Голос її зазвучав стиха:

– Дитину з села… Мого сина… Його викрали привиди. Вони тримають його заручником вже дві доби… у вітряку за селом.

Ельма похитала головою.

– Привиди нікого не крадуть. Вони не можуть полишити місця, до якого прив’язані. Такого просто не може бути!

Жінка знітилася:

– Може, чорти допомогли…

– Чорти? Тут іще й чорти залучені?

Чаклунка щиро зацікавилася, передчуваючи непросте доручення. Саме за непрості платили найбільше.

– Та будь-яка нечисть могла їм мого синочка принести! – вереснула незнайомка. – Всі знають, що до вітряка взагалі зась наближатися! Там усіляке зло, найрізноманітніше!

Ельма невпевнено кивнула. Дід Покруч розповідав їй, як вітряк спалахнув за загадкових обставин, занапастивши всю родину мірошника. Хто знає, що там коїться?

– Мені сказали, що це робота саме про вашу честь, пані, – відказала жінка ніби й правдиво, але з легкою погордою.

З цим Ельма мусила погодитися також. У їхній глухомані зі всілякими потойбічними силами знався Покруч, але його досвід краще допомагав у справах менш делікатних: втихомирити домовика, повикидати заложних мерців чи вперіщити болотянику. Покруч на те й Покруч, що його товсті, як стовбури, руки могли покрутити будь-яке лихо. Дід був дужим, мав хист до чародійства та мольфарства, і жителям селища цього цілком вистачало, щоби задовольняти потребу в цілителі, віщуні й борці проти нечистої сили. Ельма навчилася в нього всього, що знала, але її контроль над магією був слабким, тому до дівчини ніхто з села не звертався. Ба більше, до неї наближатися боялися: а що, коли вийде як тоді, на пасовиську? А їй же було лише шість рочків!..

Одначе зайда мала слушність: привиди – це справді про її, Ельмову, честь. Їм дід Покруч не зміг би скрутити в’язів, звичайні замовляння сільського відуна теж не годилися, а про привидів з вітряка й говорити годі.

– Це маєш зробити саме ти, – підтвердив Ельмові думки Покруч. – Мірошник і мірошничиха ненавидять людей з села, та й мене докупи. Вони не дадуть мені навіть наблизитися. Але ти…

– Чужа, – гмикнула Ельма.

Вона розуміла. Коли вітряк зайнявся, селяни не квапилися на допомогу здирливому мірошникові, до того ж полум’я охопило споруду так швидко і так цілковито, що врятувати її могло лише диво.

Ельма довго не вагалася – кивнула майже відразу. Вона тішилася з вагомого приводу наблизитися до людей, хай це просто означало прогулянку прилеглими до селища землями. Вперше за дуже довгий час її запрошували, а не виганяли.

Жінка на краю лави кинула на Ельму погляд, в якому полегшення не перекрило підозрілості.

– І що пані попросить за таке діло?

Ельма знизала плечима.

– Спочатку виконаю, а там подивимось, – відказала вона, не годна придумати собі винагороду одразу.

Прибула різко повернулася до діда Покруча:

– Чи це не занадто підозріло? Як поверне моє дитя, то захоче зірки з неба, а я й відмовити не зможу! Про таке у нас розмов не було, відуне!

– А вам заради дитини зірку з неба – задорого? – спитала Ельма, щоби побачити реакцію цієї жінки, яка своєю підозрілістю починала чародійку дратувати. Врешті-решт, ніхто її не звав, а вона, сидячи в чужому домі, вовком дивиться на господиню! Якби не такі, як вона, Ельма могла б досі жити в селі.

А проте дід Покруч лише одмахнувся:

– Нічого вона такого не попросить. Вона – хороша дівчинка.

Жінчині вуста трохи смикнулися, ніби притлумлюючи злосливий коментар. Гостя звелася на рівні.

– Гаразд. Я вірю вам, пані віщунко. Поверніть мого синочка додому.

Дорога до місця призначення видалася приємною. Безхмарне небо тішило глибокою синьою барвою, що нею згодом розпорошилися зорі, мовби крихти борошна з того самого вітряка.

Його чорний скелет стримів до неба серед ланів пшона та гречки, що їх ніч надаровувала сивою блакиттю, – занедбаних і від того високих. Лани впиралися в ліс, але не в Ельмову його частину. Їй все ще було дещо тривожно: як хтось помітить її, то чи повірять в історію про повернення дитини? Чи попередила нещасна мати когось, що сьогодні в Ельми є привід вистромити носа з вигнання? Вона – не на своїй території.

Ельма залишила Буряка вдома – глядіти за господарством. У такій тихій ночі вона точно почула б його гавкання, якби хтось сунувся до хатинки. Якщо дід Покруч скидався на турботливого родича, що відвідує раз на рік, то старий бурий пес був радше товаришем чародійки, який, одначе, не міг підтримати товариської бесіди. Тож Ельма насолоджувалося майбутнім знайомством, хай і швидкоплинним.

У дитині чаклунка мала сяке-таке зацікавлена, а от привиди… Вони стали б значно цікавішими бесідниками. Звичайні люди відчували їх присутність, якщо натрапляли на місце спочину грішної душі, і могли в окремих випадках бачити результати такої присутності – зсунуті або взагалі летючі речі, роздратовані чи змучені домашні тварини, всохлі рослини… А проте спілкуватися з привидами як з людьми могли лише чаклуни й чаклунки. Примари ж уміли читати думки відунів, але тільки необачних. Зважаючи на все це, Ельму дуже цікавило, для чого тим привидам здалася звичайна людська дитина. Дівчина відчувала, що має справу зі справжньою таємницею.

Простуючи сизим полем, Ельма переймалася питанням, чи близько до вітряка вдавалося підійти селянам. З якої відстані привиди починали біснуватися і що саме вони робили? Вили, чи, може, моторошно сміялися, чи кидалися сажею із залишками борошна?

За кілька кроків, коли вітряк опинився достатньо близько, щоб Ельма могла розгледіти, як цілеспрямовано витикається бур’ян із його вікон, як рясно росте полова на даху такого ж чорного скелета-будиночка побіч, дівчина дізналася. Полем пройшлася хвиля вітру і напівзруйновані лопаті вітряка почали ледве помітно хитатися. В кожному їхньому скрипі чувся крик або стогін.

Ельма гмикнула: для того, щоби змусити її втекти, знадобиться щось значно жахливіше.

– Агов, привиди!

Перекричати стугоніння вітряка виявилося складно, та й вітер немовби заштовхував слова відунки назад до рота, спрямовуючи всю лють у протилежний од вітряка бік.

– Привиди, ви там де?!

Мовчали, кляті. Можливо, подумали, що це з села хтось припхався порушувати їхній спокій…

– Привиди! Я чародійка з лісу… Кхе-кхе… І я прийшла… По дитину! Кхе-кхе… Для чого вона вам здалася?

Вітер дещо вщух, і Ельма змогла нормально прокашлятися. Губи вмить пересохли від такого буревію.

– Немає в нас дитини, – глухо долинуло з вітряка.

Чародійка усміхнулася. Попалися! Вийшли на контакт!

– А я знаю, що є! Думки мої прочитайте і виходьте: побалакаємо. Ви ж привиди – то й привидьтеся!

У вітряку почулося вже два голоси, які нібито стиха сперечалися:

– А як зовсім не чаклунка…

– То і не побачить нас…

– А як забере…

– Не забере…

– Така розумна – от сама і йди!..

У чорному проході випаленої оселі мірошника поруч із вітряком з’явився напівпрозорий жіночий силует. Мірошничиха.

– Я тебе бачу.

– В нас немає ніякої дитини, пані чаклунко, – тихо мовила жінка і склала на грудях білі пухкі руки. Виглядала вона майже перелякано.

От вам і «найрізноманітніше зло». Ельма ступила ближче.

– Ніякої? Взагалі? У вас із мірошником наче був свій власний син. Де його привид? І де чорти?

– Які ще чорти? – отетеріла мірошничиха.

– Чорт з ними, з чортами! Дитина де?

Примара ступила назад і довго мовчала. Її рука нервово схопилася за товсту косу, перекинуту через плече.

– Немає.

– Як це – немає? А-а-а-а…

Ельма похитала головою, поступово складаючи перші шматочки пазлу. Якщо хлопчик загинув малим, то, мабуть, одразу ж відлетів до Раю: чиста душа, невинна. Їм би радіти, але все одно… Скільки років це подружжя тут стирчить, у цьому згорілому чудовиську, без своєї дитини? Двадцять? Тридцять?

Проте Ельма сюди не співчувати прийшла:

– Отже, сумуючи за своїм дитям, вирішили чуже поцупити? – Відунка рішуче вийшла з лану на ділянку горілої землі, що оточувала вітряк. – Буду зараз вас виганяти, як не повернете! Екзорцизити!

Вона не знала, як це робиться, отже блеф виглядав найкращим способом перемогти. В найгіршому разі жінка збиралася просто ввійти до хати та якось забрати дитину, ухиляючись од привидових атак.

Чаклунка обережно вартувала свої думки і, як могла, маскувала тривогу. Магічного плану не вдалося скласти, але Ельма все-таки хотіла отримати винагороду за повернення хлопчика. Чого б його такенького попросити потім у селючки?

– Не кажи за те, за що не знаєш! – проревів привид мірошника з вікна вітряка, вириваючи Ельму з роздумів. – Це хлоп’я по праву наше!

Мірошник мав таки в собі натяк на лячність. Кремезна статура, кудлата борода та майже лиса голова – радше м’ясник якийсь, принаймні на вигляд.

Рішучість чоловіка додала впевненості й дружині:

– По праву він наш! – повторила вона і навіть тупнула ногою. – Свого не віддамо!

Ельма закотила очі.

– Чи ви розумієте, що тут діється? Дитина помре за кілька діб через спрагу та голод, душа його відлетить – так само як вашого сина – і будете ви знову скніти на самоті!

Мірошник сплюнув. Примарний плювок пролетів пів дороги до землі та перетворився на сріблясту пару, яку одразу ж знесло вітром.

– Знову кажеш, чого не знаєш, чаклунко! Ми можемо його пустити до лісу. Малий назбирає ягід і все одно повернеться! Чого повернеться? Бо він – наш! – ударив себе в груди чоловік.

– Та він вас навіть не бачить! Як ви не розумієте?

Мірошник мовчав, мірошничиха – теж, тільки косу тріпала.

Ельма замислилася От уперті! Невже думають, що їхня дитина переродилася в цьому сільському малому? І чого вони вірять, що не втече? Невже тримають під якимось гіпнозом… «Треба далі їх розговорити», – вирішила жінка.

– Що, думаєте, як вашого сина більше нема… Пождіть, а чого ж ви тут стирчите?

Подружжя перезирнулося. Мірошничиха кивнула. Привид чоловіка склав руки на підвіконні, вмостив на них свою спохмурнілу фізіономію та промимрив:

– Бо грішні ми.

– Грішні в пеклі горять, а не вітряки окуповують.

– Вітряк же був занапащений! – гаркнув мірошник.

– І хто б оце злився? Певно, що не ти! – цокнула язиком мірошничиха, кидаючи на чоловіка колючий погляд.

Мірошник висунувся з вікна. Його руки склалися в кулаки.

– Циц, жінко! Перед незнайомцями оце все вивертаєш!

– Я Ельма, до речі.

– Сам ти циц! – вереснула жінка, не чуючи відунки. – Якби не ти, не довелося б зараз привидами з якоюсь відьмою патякати!

– «Відьма» – це термін, який я не дуже…

– Бач, розійшлася вона! – висунувся ще далі мірошник. – Тоді все влаштовувало. Як грошей не було, нічого не було, а зараз – зась?

– А я хіба знала, що воно все так буде? Стирчати з тобою на цьому згарищі невідомо скільки – це ж гірше за пекло, гірше за вогнище!

– А з милим же рай і в курені, і ми ж маємо і в радості, і в горі оце осьо! – не вгавав привид господаря.

– Так то ж «поки смерть не розлучить», щоб тебе!..

– А от видиш, любонько, вона й не розлучила! – і чоловік показав язика, на що мірошничиха лише відвернулася, горда й ображена.

Ельма почухала потилицю. Оце правильно люди кажуть – оженився дурний, та взяв дурнувату…

Раптом відунка відчула, як шкіра її взялася сиротами. Взялася говорити щослова голосніше:

– …так не знали, що робить – запалили хату. Ви самі спалили свого вітряка! Ви – самогубці, того тут і стирчите!

Привиди знову перезирнулися. Мірошник спантеличено почухав вуса, а його дружина навіть припинила м’яти косу.

– І знову казна-що верзеш, – першим оговтався чоловік. – Ми не самогубці! Ми, шо, культ якийсь? Самогубці всі в пеклі! Ми не знали, що воно так оце займеться, що ми й вибігти не встигнемо! Отже, ми ніби й самогубці, та не зі своєї волі.

Настала Ельмина черга дивуватися:

– Ви хату зсередини підпалювали? Справді дурнуваті…

– Хліб не родив, – зрештою мовила мірошничиха. – Якби вітряк згорів, ми отримали б гроші. Але не можна було, щоби довідалися про підпал. Належало обставити, ніби все саме собою скоїлося…

– От патякало! – гримнув мірошник.

– Ти сам почав!

– А тобі, значить, доконче треба слово встромити, гадюці!

– Та годі вже сваритися! – почулося звідкись.

Усі замовкли. Відунка, яка до цього не надто зацікавлено слухала сварки подружжя, загострила всі свої органи чуття, наскільки могла. Благання припинити ґвалт пролунало дитячим голосом з будиночка мірошника. Співчуття мірошничихи видало її: риси лиця примари пом’якшали й вона неголосно мовила в темряву хати:

– Ми не сваримось, Ілаю.

– Чи тітка відьма вже пішла? – спитав Ілай. Йому з будинку, мабуть, було добре чутно привидів, але не репліки Ельми.

– Ні, – скрипнув зубами мірошник. – Не пішла.

– Йой, – тільки й зойкнув хлопчик.

Мірошничиха сумно всміхнулася до Ельми:

– Бачите? Він наш.

Проте Ельма у відповідь лише зойкнула, і то не без приводу: дитина, що не просто відчуває або бачить привидів, а й спілкується з ними? То не простий хлопчик, ні.

– Він чаклун.

– Він – мала дитина! – проревів мірошник.

– І до того ж чаклун. Був би чаклуном, якби його хтось взявся вчити, – кинула Ельма.

Перед очима жінки тут-таки понеслися спогади з дитинства, доволі короткого через її хист до магії. Якщо незначні нещастя, як-от зсуви та зливи, село ще сяк-так терпіло, то коли вибухнула корова – терпець усім урвався, бо ж замість корови міг бути хтось із селян. Гонитва, її маленькі кволі ніжки, сильна рука діда Покруча, що вихопила її десь у лісі…

– От бачиш, – прочитала Ельмині спогади мірошничиха, – в селі таких, як він, не люблять. Його зроблять вигнанцем. Тож хай уже ліпше сидить тут.

– Але це не все! Я можу показати вам, що було далі!

Сама Ельма не мала певності, чи хотіла наново пропускати крізь себе перші кілька років навчання під дідовим крилом, звикання до самотності, батьківське забуття. Все це встало перед внутрішнім поглядом так яскраво та жваво, що чаклунка навіть не одразу помітила, як Ілай висунувся з дверей.

То був звичайний маленький хлопчик років п’яти, не старший. Мірошничиха поклала руку йому на голову і світло-сіре у промінні місяця волосся відразу ж зробилося русявим на тлі блідої руки привида. Великі темні очі виглядали геть не схоже на маленькі підозрілі очиська його матері.

Ельма не знала, чи може дитина з допомогою привидів бачити її думки, а от сама вона завиграшки розгледіла у хлопчиковому погляді сум.

– Та ні, – знову відчула емоційність чаклунки мірошничиха. – Таке вгадати важко. Малий же не вміє все це ховати від нас, як ти, відьмо. Дитину наскрізь видно – той біль, коли батько лупить, той сум, коли мати ридає, та розгубленість, коли п’ють обоє, бо нема ще що робить з цим всім. В малого навіть друзів не було – забороняли з кимось бавитися, бо що як село дізнається? Нашого сина ніколи не любили через нас, але навіть у нього якісь приятелі були…

Магічна дитина без контролю своїх здібностей, незадоволені батьки, сором перед селом… В Ельми з’явилася певна здогадка. Згадалося дещо, що гостя сказала ще в Ельминій хаті.

– Ілаю, – звернулася до дитини чаклунка, – чи казала колись твоя мама, коли ти робив щось дивне, «бодай тебе чорти вхопили»?

Ілай знітився. Мірошничиха стисла губи в тонку риску.

– Казала-казала, – підтвердив здогад мірошник. – От тільки коли таке кажуть, то якось не планують, що чортам до тієї дитини теж діла нема. Кинули нам під вітряк – і до побачення! Отже, бачиш, відьмо: він – наш.

На мить Ельма замислилася, чи не залишити хлопчика тут. Але лише на мить.

– Його мати шукає.

– Його мати прокляла! – злісно кинула мірошничиха, притискаючи дитину.

– І тепер шкодує про це. Вона – його родина.

Ельма дозволила привидам побачити спогад, як жінка з вологими очима куйовдить спідницю, як просить повернути дитину.

– Бачите? Ілаю не місце з двома привидами, які хочуть замістити ним своє дитя.

Мірошничиха ніби засумнівалася: власні материнські інстинкти веліли захистити дитину, але і нагадали про те, як воно – втратити сина. Мірошник фиркнув і ще раз плюнув своєю примарною слиною.

– Серед людей йому теж не місце. Кому, як не тобі, знати? Живеш десь у лісі, аби тебе на палю не насадили!

Ельма кивнула. На сході небо починало світлішатиЖ й вона відчула прохолодний доторк роси до шкіри.

– Хай там що, а моя ситуація – інакша. Батьки мене не шукали; в мене був лише дід Покруч, щоби хоч чогось мене навчити. Ви ж самі бачили! А Ілая ми б навчали вже вдвох, і його мати, хай яка вона підозріла пацючка, його любить і підтримає.

Ілай невпевнено подивився на мірошничиху.

– Він не ваш син, – вела далі Ельма.

– Але свого ми вже не побачимо…

– Він не може все життя прожити в старому згорілому вітряку. Колись хлопчик подорослішає. Вам рано чи пізно доведеться прощатися з ним.

– Краще вже пізно, – гримнув мірошник.

– І ви зможете побачити свого сина, якщо потрапите до Раю, відлетите. А потрапити туди можна лише завдяки добрим учинкам – учинкам, що потребують пожертви.

Мірошник перемінився в лиці.

– Я не можу його побачити.

– Чому це? – спитала мірошниця, і голос її тремтів, ніби на нього теж упала прохолодна роса.

– Як ми подивимось йому в очі, Гало? Через нас він загинув! Який після цього Рай? Ми занапастили дитину!

У тиші мірошник та мірошниця подивилися на малого Ілая, а потім – на Ельму. В них боролися батьки, що втратили сина, і опікуни, що знайшли нове дитя, вважаючи власне навіки втраченим.

Кинувши на чоловіка слізний погляд, Гала кивнула:

– І ми не занапастимо ще одну.

Мірошниця сіла поруч із хлопчиком і подивилася в його темні очі.

– Ілаю, сонечко, час тобі повернутися додому.

– Але я не хочу…

– Так треба. Мама тебе дуже любить і жде.

– А нас зможеш у цьому вітряку навідувати, – вставив мірошник. – Іди. Тітка чарівниця відведе тебе додому.

Ельма відчула лубок у горлі. Вона глибоко вдихнула і стримала репліку, коли простягнула до хлопчика руки: відунка сумнівалася, що подружжя у вітряку хтось іще встигне навідати.

Ілай боязко обійняв на прощання Галу і помахав долонькою її чоловікові. Після цього він рушив до Ельми, яка встигла повернути хлопчика до лісу саме вчасно, щоби той не побачив, як яскраве світло, водночас схоже і не схоже на сонячне, розчиняє здивованих, але всміхнених привидів.

Чаклунка та дитя закрокували ланом, золотавим і лискучим у перших променях сонця.

– Я справді навчусь чаклувати? – спитав Ілай дорогою.

– Звісно.

– А як мама не дозволить?

Ельма підхопила хлопчика і всадила на плечі, щоб не застудився у вогкій траві.

– Побачимо… Коли що, то за твоє повернення мені ще не заплатили.

Про це пише Світлана Симоненко для «Фактів».

Книжку підготувала пані Наталя, вдова Михайла Жванецького, а видав її одеський бізнесмен і меценат Андрій Ставніцер.

За словами доброчинця, втілити цей проєкт його спонукало бажання зберегти та примножити пам’ять про Михайла Жванецького.

«Я вдячний долі, що зміг взяти участь у цій неоціненний справі. Ми ніколи не забудемо Жванецького, котрий створив наші характери, котрий створив образ Одеси в головах усього світу, котрий знав все про всіх і ніколи не шкодував для нас цієї мудрості», – зазначив пан Андрій.

Збірка оповідань «Одеса» складається зі ста дванадцятьох мініатюр, написаних упродовж більш як шістдесяти років творчої діяльності пана Михайла. Ідея дизайну обкладинки, на якій зображена «традиційна» одеська арка з трьома постатями, що в неї заходять, належить також Наталі Жванецькій.

Збірку «Одеса» планується видати загальним тиражем 10000 примірників. Усі гроші, отримані з продажу, спрямують на благодійний соціальний проєкт, покликаний зберегти пам’ять про Михайла Жванецького в його ріднім місті – Одесі.

Нагадаємо, письменник і гуморист Михайло Жванецькій одійшов у засвіти 6 листопада минулого року.

«Коронавірус виявиться минущою пандемією. Вчені винайдуть вакцину. Все це мине. Мало хто пам’ятатиме. Але не мине страх перед смертю, перед потойбіччям», – прорікає посеред березня дзеркального дві тисячі двадцятого року вісімдесятичотирилітній перуанець Маріо Варґас Льйоса. Поставив крапку, виснувавши глибше Великого каньйону на ріці Колорадо: «Страх перед пошестю – лише страх перед смертю, що тінню супроводжує нас усе життя». Тінню… Бери його морока!

Саме час багато читати. Але в хаті – непосидлива челядь, годі усамітнитися з книжками. Весна в розповні. Напроти вікна брунькується темно-червоними пуп’янками та вистрілює білим цвітом старезний абрикос із брунатно порепаним, укритим де-не-де зеленкавим мохом стовбуром. Золоті волохаті бджоли віртуозно диригують розквітлим дивом. Попри чепурний карантин розкошує на Михайловому столі розгардіяш: рахунки, квитанції, журнали. Вередливо погавкує сусідська вівчарка. Їй затісний вольєр два на три метри, а хазяї не пускають погасати на привіллі, бо перекопують.

– Чом депутати не роздають маски на кожному кутку, як газети, листівки, гречку, гроші перед виборами? – на грядці під ранню зелень, що знайшла освітлену місцину поміж фруктових дерев, бідкається Михайлів сусід Гриць, тримаючи заступа-городника. От-от напне поліетиленовий парник на пластмасових стійках у дугу. В новинах його віднесли в зону підвищеного ризику: дев’ятий десяток топче ряст, а міністр охорони здоров’я – до безнадійних, живих трупів – кому за шістдесят п’ять і кого даремно рятувати.

– Їду маршруткою з базару, купив псові кісток у знайомого м’ясника. – Гриць – дідок низькорослий та сутулий, коли промовляє, то розпрямляється, витягується, прагне вивищитися над бесідником, змахуючи замість крил руками, жилавими не за віком. – Натягнув захисну маску, її носіння, кажуть, є виявом любові до ближнього. Пересохло. Кашлянув. Усі налякалися (у Михайловій уяві заблимали вогниками перестороги десятки очей). Нарвався: «Чому з дому вийшов, діду?!». Хух – не відлупили…

Гриць видихає з полегкістю, поправляє заношену помаранчеву шапочку-півника – дарунок од революційної молоді півтора десятиліття тому:

– Хоч не виходь за ворота. Не вернешся, мов ті заробітчани, які таборують на шосе перед зачиненим кордоном.

– У мене паніка через її відсутність, – грайливо відказує простоволосий, на дві голови вищий, але вдвічі молодший Михайло через поруділу дротяну огорожу.

У нього досвіду менше – не пережив стількох усесвітніх пошестей, скільки Гриць, відаючи їхню згубність. Як нині, коли на віддалі міряють температуру, а до владних будівель пускають за перепустками, звертатись просять електронною поштою чи телефонувати. На вході причепили скотчем список номерів. Батькам дошкільні́ та початківців раять відпустку або лікарняний. Легко радити. На скільки? На місяць, два, три?

Тож Михайло веде:

– Розпустили, та не всіх. Застав після робочого дня напарника. Чую слабкий кашель – ноги самовільно задкують. Всевишній причащає гіркими ліками.

– Коньяком треба лікуватись, – поклавши долоні на держак городника, повчає Гриць і рукавом змахує краплини поту з чола. – У передачі говорили.

– Три-, чотири-, п’ятизірковим?

– Не знаю. Не казали. Де нема співця, послухаєш і горобця.

– Число зірок – важить багато, – звеселяє Михайло. Він вичитав, як побрехенька про лікування коронавірусу метанолом, що окислюється до формальдегіду, проте на запах і смак не відрізняється від етилового спирту, призвела до загибелі трьохсот іранців.

Коли оголосили карантин у країні, де багатії рознесли заразу в парламенті та поза ним, повернувшись чартерами з ресторанів Куршевелю у Французьких Альпах (наїлися від пуза!), і сховались в обладнаних не для простаків палатах столичних лікарень, то посадовці наплодили суперечливих заяв, що зрикошетили. «Миємо руки і чистимо кулемети», – покотилося простолюдом гасло з приміткою: «Поки миєте руки з милом, не забувайте, що в Україні війна, де гинуть не від коронавірусу, а російських куль». Сьомий рік.

– Носа з дому не показуй! Вуличних роззяв будуть відстрілювати. Норвезькі біатлоністки прибули, – розкотисто регоче Гриць; у нього сутужно із зубами – стирчать поодиноко. Натиснувши ногою на плічко металевого леза заступа, нарікає дитинно:
– Бенкет у чуму! Квартиранти справа куршевелять уночі з танцями. Сплять без поруху, доки не звечоріє. В неділю попруть шашлики жарити за місто. Чого? Їхня дворняга замість будильника виє, бряжчить ланцюгом – від того прокидаюся. Море турбот.

Він улаштовує вечорниці з телевізором. Родився безбатченком. Мати ним опікувалася, доки не спочила. У хвилі відверті не міг до пуття розтолкувати, чому не одружився, хоч мався заможно, не слабував: «Ніяк не знайду ідеал. Ходимо різними стежками. Та ще не вечір». Коли по відходу матері причіпливо просилися в приймачки, відрубував: «Вибачте, я голубий». Неправда. Чому не завів коханця? Терпима епоха, де голодному й опеньки м’ясо.

– Притомних віруси не знайдуть, – підбадьорює Михайло. Його кличуть Єпископом, бо набожний, не пропускає зборів євангелістів. Заробляє на хліб насущний автоперевізником, а на дозвіллі чихвостить чиновників за неповороткість і крадіжки, не криючись. У дяку йому автівку жовтянкою спаскудять і похоронний вінок у двір швиргонуть. Застрашують. Та в нього душа не з лопуцька:

– Розсудливим дах не зірве. Сусід Олійник правий: «Людоньки, не панікуйте! Не отруюйте останніх днів своїх!».

– Світ перевертом, а вмирати не хочеться, – Гриць обережно перевертає і розпушує шар ґрунту. – Поки базіки лякають, оброблю виноградник, сад… Парничок натягну.

– Навесні засіваєм річний достаток, – сипле сентенціями Єпископ. – Весна – наймудріша пора. Недарма в березні на літній час переходим.

Відколи коронавірус помандрував з Уханя, що на повноводій Янцзи, соціальні мережі переповнило замішання. Зашкалило вподобайками билицю про іспанку, яка нокаутувала сильних світу: «Даєте футболісту мільйон євро на місяць, а вченому в п’ятсот разів менше, і шукаєте порятунку? Просіть володарів Золотого м’яча винайти ліки!». Втішилися носії першої групи крові – ймовірність їхнього зараження оголосили найнижчою. Америка розвідала про крутійство з даними у вихідній точці підступної хвороби. Чотириста відпочивальників у Тиролі позивалися до чинуш за недбалість із поширенням інфекції, що звідти рознеслась Австрією. У Нью-Йорку вмирали щосімнадцять хвилин. Сполучені Штати вирвалися в лідери за хворими.

– Літо-літечко прилинь, – віддалившись од заклопотаного веснуванням сусіда, наспівно муркоче Михайло перед порогом, за яким у домашніх по кімнаті – жона і дітей двійко. – Ляжу-приляжу в житах, у волошках, у маках.

Мрійно задерши підборіддя, видивляється в блакиті птахів – перелітні давненько вернулись, у початках березня милувався журавлиними ключами. Намацує риму й образи:

– Крізь остисте колосся зирить сонце простоволосе… у вінку колосся… сонячне колосся… сонячне волосся… Абищо!

Путнього не виходило. Краса навкруг, а красні рядки не стеляться. Задумав згарячу «Хроніку коронавірусу» подібно до призабутого поета, який по лікуванні від розладу особистості на свої заощадження видав «Дев’ять місяців шизоїда» – першу в світі автобіографію від зачаття до народин, як значилося в анотації. Взорувати є на кого. Та ба! Перевершити Михайлові не стачило таланту, хоча римував од студентства і коли вчителював. У школі не затримався: водійські права знадобилися, принесли зиск і новий дім. Споминки про освітянські миті його полонили ідилічними малюнками за келихом безалкогольного пива з благочестивим Василем Олійником…

– Ми вільні люди у вільній країні, – розвівши долоні вбік, наче Оранта на мозаїках і фресках, стиха, проте пафосно починає рухливий лектор. Придивившись до слухачів, які вмостились в обшитих бордовим велюром кріслах, розгрішує:

– Приємно бачити молодь, – розімлілий в очікуванні обіду зал заворушився. Серед сотні вчителів переважали зрілі. Професор Олійник, сам не древній, поштиво вшпарив: – Є два періоди в житті людини: коли молода і коли вічно молода.

Публіка вдячно загомоніла, посвітліла від наснаженої бадьорістю блискітки, що бальзамом лягла на серце, зігріла по-людськи, а не тому, що в Європі якраз найтепліша зима в історії.

На гальорці чаївся Гнат Гультяй, газетяр, якого прозивали Ґав-гав за гавкітливу вдачу. Мешкав неподалік, на восьмому поверсі. «До неба ближче», – сповіщав тих, із ким шапкався. «Загруз у багні до рота», – зустрічні бридливо трясли кистями, коли не уникли ручкання, не обминули десятою дорогою. Він же не зважав, ліз у гущу, як не боявся.

Чому припер? Не вчителював, удосконалити ремесло йому без потреби. Заблукав? У прохолоду, тиняючись, волів зігрітись у велелюдній установі. Величався посвідченням журналіста із тисненням сріблянкою. Шкрябав. Уславився замальовкою про пристрасті в будинку, чиї вікна пильнував у бінокль. Замість гонорару дістав по мармизі по-доброму, по-сусідськи. Облишив благодатну тему не зразу, а коли вистежили й поцілили в біноклеве скельце з «воздушки». Раніше куратори підкидали документики. Служба деградувала, не заробиш і на буханець із маслом, і на шампунь кучері вимити…

– Змолоду він кучму заплітав у косичку, – припаливши цигарку, згадує відставник Андрій Поляченко. Сидить на лавиці людної алеї над в’юнкою річкою півобертом до давнезного приятеля Василя Олійника, який теж гуляв – от і зустрілись. – Зниділо, вицвіло, побила іржа сивини. Досі на зв’язку. Не обділений кебетою.

– У когось найперше вмирає волосся, – відказує Василь. Андрій перехоплює:

– У нього дитинка знайшлася. Закадрив молодуху, в доньки годиться. Любов…

– …заброду завела в блуди.

– На вхідчини кликав і на хрестини. Поважає.

Що Ґав-гав недорогий при медійних вереміях (закрутить, мов блекоти об’ївся), щебетали за півдецею міцненького в забігайлівках просвічені: «Дав Бог тому чортові довічну роботу: чорні вівці стригти, а вовну прати набіло».

Олійникові з Поляченком до тих теревенів байдуже. Їх вабили розмисли. Попри поразку президента, на щиті якого красувався оберіг «Армія, мова, віра», Поляченко далі вірить у триєдиність землі, серця, душі. Олійник стримано суперечить:

– Направду критично важливі три суспільні верстви: військові, лікарі, педагоги. Небоєздатна країна – приречена здобич. Громадяни чуються в безпеці за якісних медичних послуг. А люд свідомий плекає вчительство… От розтелепі в обсервації кортіло навідати родичів, заразила пару сіл, друга – парафіян, третя – замовчала, що коронавірусну дочку шпиталізували. Маємо вчити відповідальності. Освіта є наріжною в підмурівку держави. Неоднаково, за яким календарем і годинником жити: по-новому, за зеленим чи московським.

– Вірус не візьме непотрібного, – завбачливо звертає з магістралі розмови Поляченко, погладжуючи лівицею плішиве тім’я, не жде, поки Олійникові аргументи покладуть на лопатки, як траплялося.

– Забирає кістлява знуджених, – медитує професор на сяйливий річковий плин. – Все буде добре… Не всім… Не скоро… Не довго… Не бува добра забагато…

Поляченко раптово притупує, присвиснувши:

– Про вовка промовка! – киває в бік, звідки наближався розпатланий, але поголений писака, притримуючи наплічник.

Із ним не поручкались – профілактика із двометровою дистанцією в придачу з велінням кабінету міністрів. Ґав-гав простяг руку і вибаньчився, не втямив одразу. Підморгнувши Олійникові по-змовницьки, Поляченко перепитує:

– Не заразний, Гнатику-братику?

– Боронь Боже!.. А ви?

– Чому дома не сидиться в пандемію? – не прояснивши, чи здоровий, допитується Поляченко добрим поліцейським.

– За піною для гоління – закінчилася – пройшовся, послухав.

– І що говорять?

Гнат звітує скоромовкою:

– Кав’ярні зачинені не зовсім. Деякі на виніс каву подають у паперових чашечках, коли дзенькнути на номер, що на прикріпленому до дверей аркуші. Інші вивісили плакатики з порадами кавувати вдома. Багатьом не заплатять на Пасху. За що стіл накриють? Чув продавчинь зачинених магазинчиків: «Весняні пальта завезли. Нікому не треба. У нуль не вийдемо». У супермаркеті біля вокзалу збувають прострочене. Користають емоційною сліпотою покупців.

– Болить дотично, коли не втрачати глузд, – озвався Олійник. – Метро, поїзди, автобуси зупинились. Ресторани – на замку́, в лікарнях скасували планові операції. Пенсіонерам президент обіцяв підсобити тисячею гривень, а взяти нізвідки.

– Уявив себе фюрером, – повзагорідно розбурхує Ґав-гав, запобігливо поглядаючи на вербувальника з контори, де колишніх не буває. – Каже більше десяти не гуртуватися, у храми не йти. І зібрав олігархів (Професор мигцем косить на Гультяєві патли: «Міг би й помитися»). Словесно завалив країну десятьма мільйонами китайських експрес-тестів. Доправили в стократ менше! Попередник привіз мільйон безкоштовних, а чинний продає по чотири сотні гривень – доларів по чотирнадцять за курсом. Не забудьмо, хто барига.

Не заперечиш. При нестачі масок усередині країни їх продали за готівку в Іспанію. Словацький уряд витяг валізу з мільйоном євро, та німці перекупили.

– Згаявши два місяці, царьок вішає локшину відеозверненнями, коли хвороба охопила закутки. Досить глянути на інтерактивну карту. – Поляченко сидьма дражливо розмахує розчепіреними пальцями, а Гультяй вірним зброєносцем переминається за три кроки та підливає:

– За оптимістичними прогнозами ближче літа хворих поменшає. Мусимо митися з милом, не чіпати облич…

– Песимісти що кажуть? – перебиває Поляченко.

– Згадують грип-іспанку, коли по Першій світовій померло до ста мільйонів душ, п’ять відсотків землян, а перехворіла п’ята частина. Тепер заразиться вдвічі більше, поки за два роки все стихне. Прикиньте, від коронавірусу одужав стооднорічний італієць, народжений за іспанки!

– Затягнеться, – Поляченко присвистує (ошелешеним усе так робить). – Ушелепалися!

– Згадайте дев’яності, «Просто Марію», серіал мексиканський, – не вгаває Ґав-гав, перекладаючи зашморганий наплічник з правого на ліве плече й осмикуючи поли стьобаної курточки. – Натоді двори місяцями порожніли в чеканні, як там Марія Лопес, Хуан-Карлос, Хосе-Ігнасіо. Тут якісь тижні.

– Поможе чесність, а не клоунада, – відкинувшись плечима на спинку лавиці та потягнувши донизу блискавку на коричневій вітрівці, відставний полковник мружиться: сонцезахисні окуляри не взяв. Маску до кишені поклав, їх – ні, а не завадили б. – Брехня комуністичних достойників Китаю причинила тяжкі наслідки. Від грудня фіксували передачу вірусу людиною, та півтора місяця Пекін заперечував. Ефективніші – Південна Корея, Німеччина, Швеція. Не зупиняють усе, а відстежують заражених. Росія ж понтує – перекинула в Італію військові вантажівки з непотребом. І смертей там побільшало до тисячі за добу, і кілька прибулих росіян злягло.

– Найдужче постраждали, де найдовше живуть, – підтакує Гультяй, благально дивлячись на Поляченка (субординація!), бо задзеленчало й зі слухавки чутно жіночим голоском, що час малому на свіже повітря, а візок униз доперти самій несила.

– Біжи, Гнате, – змилостився пенсіонер, масажуючи черевце, потовстіле на зимуванні. – Благовірній – вітання! Оберігайтесь, та не в паранджі. Ховаймо на спід тягар наших бід!

Той біжки зник за закрутом. Просльозившись од сонячного лоскоту, Поляченко сентиментально ронить:

– Ет, потішив. Довгі літа однодумці.

– З оленем, немитим і поголеним? – добротливо виясняє професор, не відриваючись від смартфона і торкаючись сенсорних кнопок. Листувався з Ліною з Мілана в обміннику миттєвими повідомленнями про всячину: що канали Венеції очистилися – рибок видно, наскільки винні в коронавірусній галабурді підковоносі кажани з південнокитайських печер…

– З ним, Гнатиком-братиком, – Поляченко шарудить маскою, пора домувати. – Назвисько Ґав-гав я придумав, коли вербував, бо лащився.

По грі! Прощались знезараженим потиском. Флаконами антисептику запаслися на весь термін придатності.

Олійник накручував обертів кривулястими вуличками. Звихрювали душу Лінині дописи, коли Поляченко з Гультяєм околяса дорікали кермовому держави, що веде її до присмерку.

«Привіт, Васильок (змалку його ім’я по-квітковому переінакшила), з епіцентру коронавірусу – Ломбардії! Ситуація важка, хоча тут медицина найкраща. Спершу люд ігнорував застереження. У барах яблуку впасти ніде. Відтак заборонили пересування. Усі вдома! Один купляє продукти, вертається, лишає взуття зовні, переперає одежу, милиться під гарячим душем. Підлоги миємо з хлоркою, в кого на неї алергія – з алкоголем. Паску не святитимемо в церквах. Тримайся!».

І фото з багрянцем, зняте з власного балкона (заміжня за лікарем-італійцем), долучила: «Тривожне вечірнє небо. Коронавірусне».

Одписав буденно: «Попервах нас відпустили на три тижні, днями – ще на три. Контратакуємо вірус, виставивши лекції на платформу. Зарплату перераховують на картку без затримок. Трудимось і відпочиваємо. Нас пандемія ще не косить штабелями».

Відповіла зі смайликом – усмішкою до кутніх: «Оптимізм ніколи не зайвий. Будьмо реалістами і вимагаймо неможливого!».

Додала автопортрет-селфі чоловіка Алессандра після пів доби чергування в реанімації з підписом італійською: «Не почуваюся героєм. Біль у спині й утома пройде. Не здаваймося. Ніколи».

Ще б пак! Доконче. Ліна за дипломом – історикиня, її вабило Рісорджименто – махнула в італійські архіви за ґрантом і залишилась. У Василя – філософський вишкіл, у столиці захищав дисертації, кандидатську і докторську… Черкнув Ліні на ходу, ледь не перечепившись об опале гілля на стежці парку:

«Кажуть, що нині День історика. Шанувальники істини заперечують. Як на мене, для істориків кожен день – свято. Коли день продуктивний, незгаяний. Вітаю!».

Вигулькнуло біле сердечко в червоному колі: адресат у захваті. «Зацілую!» – солодко шепоче березень між дерев у бростях. Голосисті пташки цвірінькали веснянками.

Простолиць Олійник стрічає Єпископа, що сусідить через хату. Він у синьо-зеленому комбінезоні підмітає тротуар.

– Василю, анекдот. Похресниця так знезаражувалася, що на руці стерла тату: антисептик бомбезний!.. Ти з роботи?

– Із прогулянки. На роботу ходять, кого не шкода.

– Брат Андре з Льєжа (братами звалися Михайлові одновірці) повідав «Скайпом», що в Бельгії – ажіотаж, крутіший за різдвяний. Змітають мінералку, молоко, консерви, сухарі. Б’ються упаковками спагеті за рулон туалетного паперу!

– У нас не дійшли до краю.

– Ген-де на ринку цінних паперів зріс у ціні туалетний, – іронізує Єпископ. – Скуповують в Австралії, Японії… Чому?

– Чистоти фетиш, Михайле. Ідеальний товар – не псується.

– Бог простить, як не підеш у церкву, а коронавірус ні. Мене коробить, коли дивлюсь на причастя з однієї ложечки, та ще й з примовкою: «Слабкі вірою можуть не причащатися».

– Нічого не вдієш – природний добір.

Олійник відчинив хвіртку та, обтрусивши пил, увійшов у домівку. Походеньки, посиденьки, перемовини наснажували, бо викладацтво рутинне, з вигоранням. «Цінуватиму розкіш живого спілкування, картаті пледи на терасі, коли памороки від усмішок», – клявся, вимиваючи можливі підчепи.
Дружина теж повернулася. В них у мерії – купа-невеличка недистанційних клопотів. Закинула в кипень пригорщу вареників. Василь відкоркував солодкаве аліготе й ощадно розлив у два фужери. Діти повиростали й розлетілись.

– Оксанко, хочеш противірусної мотивації? – цмулить вино Василь. – Гемінгвей пережив сибірку, дизентерію, важке поранення на війні, авіакатастрофу, дві автотрощі… Став геніальним.

– І застрелився, – співчутливо мовить вона, насипаючи в тарілки вареників, що парують.

– Що не вбиває – посилює, а потім ламає. Така закономірність.

– Ніколи не думала, що за карантину дурнісінько, без пояснень хтось подарує улюблені жовті тюльпани, – оповідає дружина.

– Таємний залицяльник? Кожна пошесть є випробуванням на людяність. Не погоджуйся на менше, ніж заслуговуєш!

– На старість тобі жарти в голові.

– Яка старість? – занурюючи в сметану вареник на виделці, лукавить Василь. – Є чимало тестів, не лише на коронавірус. Я ж тримаю прямий кут на турніку – значить до весняно-польових робіт придатний.

– Не тільки до польових, – й Оксана на жартівливій хвилі.

По вечері Василь увімкнув ноутбук. Звідкимога жахтіли сенсації. Нідерландці вернули китайцям неякісні маски, іспанці – тести. Вартість нафти пробила дно. Саудівська Аравія натвердо поставила Кремль буквою зю. «Залишаюся вдома», – розпливалося різними мовами. «Аякже, в піжамі рятуєш світ, позираючи фільми про карпатського рейнджера, сварливу сім’ю», – подумки кпив.

«Не до вподоби? Повідай своє».

«Прошу».

За фабулою похворіла шлюбна пара. Вона температурила кількадень. У нього – затяжна болячка. За декаду явився маститий лікар. «Пізніше захворієте – скоріше вилікують, – переконує. – Суспільство й медицина швидко мобілізуються за однією лінією фронту». І переповідає, що від коронавірусу одночасно спочило подружжя в Бергамо, інше – в Чикаго. По шістдесяти літах од весілля. Вміє розрадити…

Мережив аж розвиднілося.

Морок розвіявся. Не відразу. Не після карантину…

Про це інформує «Читомо», посилаючись на організаторів проєкту.

2 серпня в межах ініціативи «30 найкращих українських оповідань» на «Радіо НВ» стартував цикл програм Сергія Жадана «Вони написали історію» з відомими діячами літератури України. Перший випуск доступний на каналі радіостанції в «YouTube».

«Твори, що увійшли до списку, озвучать відомими голосами, [і вони] вже у вересні з’являться на платформі «НВ Подкасти». На нашу думку, це дозволить широкій аудиторії познайомитися чи наново відкрити для себе роботи наших найцікавіших письменників», – відзначив головний редактор «Радіо НВ» Олексій Тарасов.

30 визначних оповідань України обирало журі, до якого увійшли перекладачка і літературознавиця Ярослава Стріха; викладач літературознавства НаУКМА, директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків; літературна критикиня, редакторка Богдана Романцова; перекладач, поет Остап Сливинський; літературний критик, літературознавець, куратор проєкту Євгеній Стасіневич.

«Ми реально вибирали саме «найкращі» тексти, хоча цю сумнівну категорію розібрали на кілька твердіших складових, між якими балансували: художня якість, знаковість, читабельність цих оповідань нині. Не вчора, а конкретно сьогодні. Адже й вибирали ми сьогодні, це також зліпок нас нинішніх», − пояснив засади роботи журі пан Стасіневич.

За інформацією «Читомо», до списку ввійшли такі твори:

• Юрій Андрухович – «Самійло Немирич прекрасний розбишака»;
• Володимир Арєнєв – «Рапунцель»;
• Катерина Бабкіна – «Коробка з ґудзиками»;
• Андрій Бондар – «Ахмад»;
• Микола Вінграновський – «Манюня»;
• Євген Гуцало – «Скажений чорнобильский собака»;
• Володимир Діброва – «Пісні «Бітлз»»;
• Сергій Жадан – «Берлін, який ми втратили»;
• Сергій Жадан – «Лука»;
• Оксана Забужко – «Дівчатка»;
• Оксана Забужко – «Сестро, сестро»;
• Юрій Іздрик – «Острів КРК»;
• Олександр Ірванець – «Наш вожатий Фреді Крюгер»;
• Катерина Калитко – «Вода»;
• Маріанна Кіяновська – «Все що треба»;
• Олег Лишега – «Людина в просторі»;
• Оксана Луцишина – «Любий таточко»;
• Василь Махно – «Дім у Бейтінґ Голлов»;
• Олександр Михед – «18, 17, 6, 3, 2, 2, 1»;
• Костянтин Москалець – «Споглядання черешні»;
• Сергій Осока – «Балада про квашені помідори»;
• Галина Пагутяк – «Тебе спалить сонце»;
• Лесь Подерв’янський – «Гамлєт, або Феномен датського кацапізму»;
• Тарас Прохасько – «Від чуття при сутності»;
• Тарас Прохасько – «Некрополь»;
• Наталка Сняданко – «Дідова історія»;
• Олесь Ульяненко – «Біля самого синього моря»;
• Сашко Ушкалов – «Жесть»;
• Ірина Цілик – «Гайтавер»;
• Артем Чех – «У нашу річницю десь на Донбасі».

Мета проєкту – привернути увагу до сучасної української літератури. Його реалізовують за підтримки Українського культурного фонду.

Письменник Сергій Жадан сподівається, що для багатьох людей це буде відкриттям імен, яких вони не знають, і хоче, щоб українська література виходила за межі своєї «бульбашки», в якій вона перебуває, ставала доступною для людей, що до цього не читали.

Нагадаємо, книжка Станіслава Асєєва перемогла у проєкті «Book Pitch». Її рекомендуватимуть до екранізації.

Відчуття підвели адвоката. «Двірники» на лобовому склі своїм першим помахом повернули його до скандальних подій, що отруїли останні два роки його життя. До пам’яті навернуло момент, як в невеличкій закритій кімнаті він, його колишня дружина та їхні адвокати ділили «спільно нажиті» автомобілі. В результаті «чесного» поділу Ірині Федорівні дістався майже новий сімейний «Мерседес» та невеликий «Опель кабріолет». Його «здобиччю» був згаданий семирічний «Фольксваген».

Перед автомобілями майже три місяці ділили побутову техніку… «Якби не адвокат, – думав Петро Іванович, – віддав би одразу більшість всього, що вона просила. Міг зберегти масу нервів і часу». Перед побутовою технікою ділили меблі…, а ще раніше батьківський будинок… Все це звичайно було дуже неприємно, але не це бентежило адвоката.

Як би це дивно не звучало, найбільшою проблемою Петра Івановича була професія колишньої дружини. Точніше все, що навколо цієї професії відбувалося. Справа в тому, що Ірина Федорівна працювала досить відомим місцевим журналістом. Завдяки цьому факту з її легкої руки їхнє розлучення стало історією, за якою неначе з поп-корном в кінотеатрі спостерігали всі дорослі містяни. Після виходу першої статті у міській газеті (яку передрукувала добра сотня інтернет-сайтів) його, звичайного провінційного адвоката, у місті знав кожен. Стаття «викривала» всі таємниці його подружнього життя і виставляла Івановича таким собі гулякою-хлопцем, що «неодноразово зраджував її, і мав велику схильність до побиття» своєї дружини. Стаття звичайно ж була неправдивою, але населенню, яке «хотіло» ненавидіти «неврівноваженого хапугу-адвокатишку» цей дрібний факт не цікавив…

*   *   *

Якщо публікація зробила колишнього чоловіка місцевим антигероєм — вона ж надала Ірині Федорівні образ жертви, і судячи з усього, такий образ жінці дуже подобався. Тема була дуже «класною» і, як часто любила сама ж повторювати — «народ це захавав». Єдиною незручністю був той факт, що в кожному магазині всі намагалися їй співчувати і роль, яка зробила її об’єктом обговорення «номер один» – автоматично виключала гарний настрій та усміхнене обличчя в публічних місцях. За цим журналістка дійсно сумувала, але це не зупиняло її. Кожного дня Федора (як називали її колеги) з-під пера випускала все нові та нові подробиці їхнього сімейного життя, що добавляло розлученій фантазерці не тільки співчуваючих прихильників, але й чималу суму гонорарів від місцевої преси.

*   *   *

Роль «ізверга» не подобалася Петру Івановичу, але він до неї майже звик. Коло його спілкування звузилося до підлеглих, які, потрібно віддати належне, морально підтримували його сторону, за що, до речі, теж неодноразово отримували гнівні погляди «справедливого суспільства». По типу: «ця руда працює у того.. про якого писали, що бив дружину… і як на такого можна працювати…?». Тому адвокат завжди спішив на роботу. Там відчував спокій і на певний час забував, що повертаючись з роботи він забігатиме в магазин перед самим його закриттям, щоб не ловити погляди ненависті всіх тих, хто стоїть в чергу до касирки, яка його теж ненавидить…

Коли Петро Іванович зайшов до офісу, колектив стояв біля Валюшкиного комп’ютеру. Валюшка, що нещодавно вийшла з третього дикрету, вже звично для нього ховала очі і адвокату було зрозуміло, що вони дружньою компанією перечитують чергове «творіння» його колишньої.

Цей момент завжди був неприємним і трохи навіть страшнуватим. Петро Іванович дивився в очі своїх підлеглих і боявся, що їхній погляд стане таким самим скляним, як у касирки в супермаркеті. Боявся, що ця лабуда від його дружини введе в оману і найближчих у його житті людей.

*   *   *

Проте Петро Іванович помилився за день вдруге. Чим ближче він підходив до своїх колег тим більше по характеру їхньої поведінки розумів, що жарт: «ну що, яку руку моєї Федорки я відкусив сьогодні» – не актуальний. Колеги були ніяковілі, але морально піднесені. Іванович, серце якого колиталось від хвилювання вперше за багато років не вітаючись обійшовши за спини співробітників глянув на монітор Валюшкиного комп’ютера.  Великими літерами на одному з провідних міських сайтів майоріла стаття:

ФЕДОРИНЕ ГОРЕ

«У відомої місцевої журналістки Ірини Федорівни Коцюбинської вчора ввечері пограбували автомобіль. Крім коштів з автомобіля пропали і особисті речі, зокрема ноутбук журналістки. Зловмисники виклали в мережу матеріали «професійної» діяльності Ірини».

Далі йшов довгий перелік всіх псевдовикривальних статей, які його дружина начебто готувала під «чесним незаангажованим журналістським кутом». Стаття публікувала матеріали переписки «Федори» з замовниками і навіть вартість робіт та реквізити оплати. Об’єктами журналістських розслідувань, як правило ставали ті чи інші місцеві політики, а замовниками відповідно виступали їхні опоненти. З матеріалів переписки було видно, що в процесі очорнення приймали участь і інші колеги журналістки. Частина коштів йшла головним редакторам за розміщення матеріалів. Апогеєм викривних матеріалів стала переписка з начальником поліції. По її грайливому форматі було видно, що його екс-дружина мала більше ніж просто добрі відносини з місцевим поліціянтом… Петро Іванович бачив все гірше і гірше. Він спробував протерти очі, але не встиг. Його ноги підкосилися і він стояв на колінах. Десь здалеку він чув голос Валюшки і до його свідомості приходила думка, що він помирає.

*   *   *

– Оце к…а – почув він жорсткий чоловічий голос – довела чоловіка до такого стану! А я знав що воно стерво і що жінкам не можна довіряти.

– В раю так не матюкаються – посміхнувся сам до себе Петро Іванович з розумінням того, що думаючи про смерть сьогодні помилився втретє. Навколо лікаря в білих халатах стояли його співробітники.

– О! Отямився! А ви кричали: «Помер, помер!». Від такого не помирають! У мене таких три Федори по життю було — всіх пережив — і дбайливий лікар грубою чоловічою рукою поправив подушку під головою Петра Івановича, який зі слізьми на очах вдячним і ніжним поглядом дивився на рідний собі колектив.

Ірпінь, Будинок творчості письменників, 2014 р.

Метою щорічного конкурсу є сприяння розвитку малих прозових форм у сучасній українській літературі та їхня популяризація авторами України та авторами, що мешкають за її межами й пишуть українською мовою. У такий спосіб підтримуємо талановитий інтелектуальний та креативний потенціал українців і вшановуємо пам’ять та ім’я Василя Стефаника.

Журі опрацьовує твори у єдиній номінації: «художні малі епічні форми» – це новели, замальовки, шкіци, оповідання.

З надісланих творів члени комісії визначають «довгий список» –  до 50 робіт. Із них переможців обирають до 25-ти. З них 10 учасників стають лауреатами конкурсу. (1, 2, 3 місця не визначаємо). Усі 25 робіт (і лауреатів, і дипломантів) буде опубліковано в альманахові «ІМПРЕСІЯ 2021» із логотипом конкурсу. Альманах буде вручено кожному переможцю. Також по примірнику цього видання буде надіслано до обласних бібліотек України. Окрім цього, альманах стане й електронною книгою, яку поширимо в соціальних мережах, і вона буде доступною до безкоштовного прочитання. Інші учасники з «довгого списку» отримають як відзнаку «Творчий листок-вітання учасника конкурсу», що засвідчить творчий потенціал автора.

Обов’язковий внесок учасника конкурсу – 250 грн. (див. Положення про конкурс)

Положення про перший Всеукраїнський конкурс малих прозових форм
імені Василя Стефаника

І. Загальні положення:

1.1. Конкурс відбувається за підтримки Національної спілки письменників України, Товариства письменників та журналістів імені Івана Франка та Громадської організації «Імпресія».

1.2. Метою Конкурсу є сприяння та розвиток усіх малих прозових форм у сучасній українській літературі та їхня популяризація авторами України та авторами, що мешкають за її межами й пишуть українською мовою. У такий спосіб підтримуємо інтелектуальний, креативний потенціал українців.

ІІ. Організатори конкурсу:

2.1. Проведення конкурсу здійснює комісія, до складу якої входять письменники, літературні аналітики, критики, науковці, дослідники малих прозових форм в українській літературі та громадські діячі.

ІІІ. Вимоги конкурсу:

3.1. У конкурсі можуть брати участь усі зацікавлені митці та молодь, які мешкають в Україні та за її межами, проте пишуть свої твори українською мовою.

3.2. Конкурс проводиться у єдиній номінації: «малі епічні жанри» – це новели, замальовки, шкіци, оповідання.

3.3. Обсяг кожної роботи повинен містити до 3.000 знаків без  пробілів формату А4, 14 кегль, через 1.5 інтервали.

3.4. Твір, що надсилаєте на конкурс, має бути оформлений відповідно до таких вимог:
– розміщений на сторінці стандартної розмітки; текст – набраний 14 шрифтом через 1.5 інтервали;
– сторінки твору обов’язково мають бути пронумеровані, на кожній із них у колонтитулі – прізвище автора і назва твору, емейл;
– до конкурсу приймаються твори, що не друкувалися раніше (включаючи і соціальні мережі);
– автор має зазначити жанр свого твору (після назви);
– надсилати конкурсні матеріали можете на емейл: konkurs_IMPRESIA@ukr.net У темі листа необхідно вказати: конкурс, своє прізвище і назву твору.

3.5. До рукопису твору в окремому файлі необхідно зазначити відомості про автора (прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, домашня адреса, телефон, місце навчання/роботи, електронна пошта, посилання на фейсбук, інстаграм, коротка творча біографія (3-5-ть рядків), фото останніх років.

3.6.Третім файлом листа учасник надсилає фото квитанції (чіткої) про переказ обов’язкового незворотного внеску на конкурсні потреби у розмірі – 250 грн.

Реквізити для сплати:
ГО «ІМПРЕСІЯ»
Код за ЄДРПОУ: 44374171
П/р № UA833366770000026000052557353 в АТ «ПРИВАТБАНК»
МФО 336677
Сума: 250,00 грн.
Призначення платежу: обов’язковий безповоротний внесок на конкурсні потреби. Прізвище та ім’я. Конкурс малої прози

3.7. Не подаються на розгляд журі твори у випадках, якщо:
– ці твори (повністю чи частково) були опубліковані раніше;
– не подано відомостей про автора, передбачених п. 3.5 цього Положення;
– порушено вимоги щодо надсилання  рукопису (п.3.4);
– не сплачено внесок учасника конкурсу.

3.8.Організатори конкурсу впродовж 3-х днів повідомлять учасника про отримання Вашого листа з твором та реєстрацію автора на конкурс.

3.9. Твори, що будуть надіслані, авторам не повертаються і НЕ РЕЦЕНЗУЮТЬСЯ.

Оргкомітет і члени журі не пояснюють учасникам, які не потрапили до «довгого списку», чим саме зумовлене таке рішення. «Довгий список» означає, що твір конкурсноздатний, але наразі – не переможець конкурсу. Списки будуть опубліковані на сторінці конкурсу.

3.10 Запрошення на Церемонію нагородження і презентаційні заходи будуть надіслані виключно лауреатам та дипломантам. Їм надійде лист від організаторів із привітанням і запрошенням.

ІV. Терміни та порядок проведення конкурсу:

4.1. Твори на конкурс можна подавати з 12 липня до 12 вересня 2021р.

4.2. За спільною згодою організаторів чи через форс-мажорні обставини (пандемія та ін.) терміни проведення заходів можуть змінюватися чи проводитимуться в онлайн-режимі.

4.3. Переможців буде оприлюднено: «довгий список» 20 вересня;  «короткий список» – 25 вересня. Церемонія нагородження відбудеться 24 жовтня 2021 року, коли вийде друком альманах «ІМПРЕСІЯ 2021».

Усі питання, які виникають в учасників, можна узгоджувати з оргкомітетом конкурсу: konkurs_IMPRESIA@ukr.net. У темі листа вказати: «запитання щодо конкурсу».

Успіху, друзі!

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ КАРТИНИ
З виставкових зустрічей

Досі, як трапиться випадково зустрітися з модерністами, я дивлюся на них із деяким острахом: мені все ввижалося, що такий художник-модерніст посеред розмови або раптово вкусить мене за плече, або попросить позичити йому.

Але це дивне відчуття зникло після першого ж близького знайомства з таким художником. Він був людиною вкрай мирної вдачі та джентльменом, хоч і з домішкою відвертої брехливості.

Я був тоді на одній з картинних виставок, саме настала їхня гаряча пора – і марнував другі пів години поспіль на споглядання химерної картини, що висіла переді мною.

Ця картина не надихала мене. Через усе полотно простяглася жовта смуга, по один бік від якої були розкидані маленькі чорні карлючки. Такі самі карлючки, але бузкові, приємно розбавляли тон внизу картини. Збоку висіло сонце, яке було б непоганим астрономічним світилом, якби не було половинчастим, та ще й блакитним.

Найперша думка, що майнула в голові після побіжного погляду на картину – що я споглядаю морський краєвид. Однак чорні карлючки безжально руйнували цю думку.

– Ага! – сказав я сам до себе. – Цей мастак художник просто змалював внутрішнє начиння норманської халупи…

Однак присутність на картині половинчастого сонця змусила відмовитись і від цього припущення.

Я спробував поглянути на картину в кулак: враження сконцентрувалося, і дивна картина стала ще химернішою…

Я вдався до хитрощів – міцно замружив очі і, похитавши головою, одразу широко розплющив їх…

Половинчасте сонце так само бубнявіло опуклим боком, і карлючки стійко висіли кожна на своєму місці, муляючи очі.

Коло мене вже хвилин з десять крутився незнайомий молодий панок із зеленкуватим обличчям і такою широкою краваткою, що я мусив увесь час чемно відсовуватись. Молодий панок зазирав мені в обличчя, посмикував плечем і взагалі виглядав вельми вдоволеним з того, що бачив довкола себе.

– Чорт забирай! – пробуркотів я, коли терпець мені врешті урвався. – Хотів би я знати, хто автор цієї картини… Я б йому…

Молодий панок радісно закивав:

– Справді? Вам сподобалася картина? Я надзвичайно радий, що ви одірватися од неї не можете. Інші лаялися, а ви… Дозвольте потиснути вам руку.

– Хто ви такий? – різко запитав я.

– Я? Таж автор цієї картини! Нічогенька штучка, чи не так?

– Гм… Скажіть, – суворо звернувся я до нього, – що це таке?

– Це? Та Боже ж мій… «Чотирнадцята скрипкова соната Бетховена, опус вісімнадцятий». Найпростіша соната.

Я ще раз уважно оглянув картину.

– Соната?

– Соната.

– То кажете, вісімнадцятий? – похмуро перепитав я.

– Саме так, вісімнадцятий.

– Чи ви, бува, не помилилися? Чи це не п’ята соната Бетховена, опус двадцять четвертий?

Він зблід.

– Н-ні… Наскільки я пам’ятаю, це саме чотирнадцята соната.

Я з недовірою поглянув на його зелене обличчя.

– Поясніть мені… Які зміни ви внесли б, якби вам довелося переробити цей витвір на два опуси вище?.. Чи навіть встругнути шосту сонату?.. Чого вже там соромитись! Чи не так, добродію?

Він захвилювався:

– Так не можна… Ви вводите в настроєвість математичне начало… Це плід мого власного переживання! Тому поставтеся до цього як до чотирнадцятої сонати.

Я журливо всміхнувся:

– На жаль, не можу вдовольнити ваше прохання. Це дуж-же важко. Я не побачу чотирнадцятої сонати.

– Чому?

– Бо їх всього десять. На жаль, скрипкових сонат у Бетховена лише десять. Цей старигань був геть ледачим типом.

– Чого ви до мене причепилися?! Просто цей твір виконувався не на скрипці, а на віолончелі… І все! На високих нотах… От я й переживав…

– Старигань ніби затявся робити вам капості. Віолончельних сонат він зліпив лише вісім.

Мій співрозмовник пригнічено похнюпив голову і почав відколупувати шматочки гіпсу від статуї.

– Не треба псувати статуї, – попрохав я.

Він зітхнув.

З лиця було видно, що заблуканому імпресіоністу зле, і я змилосердився.

– Знаєте… Хай це залишиться поміж нами. Але за умови, що ви пообіцяєте виправитися і розпочати нове, чесне життя. Ви не виставлятимете такі картини, а я не розноситиму по людях про ваші переживання. Згода?

Його зелене обличчя скривилося, але він дав обіцянку.

*   *   *

За тиждень я побачив на іншій виставці його нову картину: «Сьома фуга Чайковського, оп. 9, вид. Ю. Г. Цимермана».

Він не дотримав обіцянки. Я – так само.

ЩУР НА ТАЦІ

– Чи не хочете відвідати виставку нового мистецтва? – спитали мене.

– Хочу, – відповів я.

Пішли.

І

– Оце і є виставка нового мистецтва? – спитав я.

– Оце вона і є.

– Чудова.

Почувши це слово, двоє молодиків, цибатих, із розкішним рожевим висипом на обличчях та витонченими дерев’яними ложками в петлицях підійшли до мене і жагуче запитали:

– Вам справді подобається наша виставка?

– Сказати по щирості?

– Так!

– Я в захваті.

Раптово я відчув невимовно приємне відчуття потиску двох спітнілих рук і глибоке, зворушливе враження від споглядання невеличкого шматка церати, на якому була намальована п’ятинога блакитна свиня.

– Ваша свиня? – поцікавився я.

– Мого товариша. Подобається?

– Неймовірно. А надто ж оця п’ята нога. Тварина на п’яти ногах видається такою мужньою. А де око?

– Ока немає.

– А й справді, на біса свині око? Є п’ята нога – та й годі. Чи не так?

Молодики з висипом чарівних відтінків на лобі і щоках недовірливо зиркнули на моє невинне обличчя, але одразу ж заспокоїлися, і один із них спитав:

– То, може, купите?

– Свиню? З радістю. Скільки коштує?

– П’ятдесят…

Наступне слово, напевно, загнало молодика у глухий кут, оскільки він сам не знав, чого п’ятдесят – копійок чи карбованців? Одначе, зиркнувши ще раз на моє доброзичливе обличчя, всміхнувся і впевнено закінчив:

– П’ятдесят ко… карбованців. Тобто шістдесят карбованців.

– Що ж, недорого. Коли повісити у простінку, у вітальні, то буде геть незле, як гадаєте?

– Ви хочете повісити її у вітальні? – здивувався правий молодик.

– Це ж картина. Як же її не повісити!

– А й справді. Таки картина. А чи не хочете побачити мою картину «Сутінки насущного»?

– Хочу.

– Прошу. Отут вона висить. Розумієте, картина мого товариша «Свиня як вона є» написана у старій манері, фарбами, а я, розумієте, фарб не визнаю; фарби зв’язують.

– Авжеж, – підхопив я. – Ніщо так не зв’язує людину, як фарби. Жодної користі від них, лише зв’язують. Я знав одного чоловіка, якого фарби так зв’язали, що мусив до іншого міста переїхати.

– Як це так?

– А отак. Мільдяєвим його звали. То де ж ваша картина?

– А ось висить. Оригінально, чи не так?

ІІ

Слід віддати належне юному маестро з рожевим висипом – фарб він уникав якнайвигадливішим чином: на стіні висіла металева чорна таця, посеред якої було припасовано чимось клейким невеличкого дохлого щура. Праворуч і ліворуч від щура меланхолійно яскравіли дві цукеркові обгортки та чотири обгорілі сірники, що утворювали приємний зигзаг.

– Чудовий витвір, – похвалив я, намилувавшись у кулак. – Скільки в ньому настроєвості! «Сутінки насущного»… Якби ви мені не сказали назви вашої картини – я б і сам здогадався: мовляв, ага, знаю! Це не інакше як «Сутінки насущного»! Щура самі впіймали?

– Сам.

– Миле звірятко. Шкода, що здохле. Можна погладити?

– Прошу.

Зітхнувши, я погладив мертву тварину і зауважив:

– Шкода, що цей витвір нетривкий… Якийсь Веласкес чи Рембрандт живе століттями, а цей шедевр проживе два-три дні й загине.

– Це так, – погодився художник, стурбовано поглядаючи на щура. – Він уже, здається, розкладається. А всього лише два дні провисів. Чи не купите?

– Та вже й не знаю, – я нерішуче зиркнув на правого. – Куди ж його повісити? Хіба в їдальню?

– Вішайте в їдальню, – погодився художник. – Як натюрморт.

– А що, коли щура міняти за два-три дні? Цього викидати, а нового ловити і чіпляти на тацю?

– Та небажано, – скривився художник. – Це порушує самовизначення митця. Та що вже поробиш! Отже, купуєте?

– Купую. Скільки хочете?

– Та що ж взяти? Чотириста… – він сіпнувся, насторожено поглянув на мене і, зітхнувши, закінчив: – Чотириста… копійок.

– Беру. А тепер хотілося б мені придбати що-небудь довговічне. Щось… неорганічне.

– «Американець у Москві» – чи не візьмете? Моя робота.

Він потяг мене до якоїсь дошки, на котрій були прибиті три жерстяні трубки, бляшанка від консервів, ножиці і скалка дзеркала.

– Це скульптурна група «Американець у Москві». Здається, ця штучка мені вдалася.

– Ще й як! Перед таким витвором можна заіржати від захвату. А й справді, ці американці, що приїздять до Москви, вони теє… Одначе у вас є темперамент… Зобразити американця трьома трубочками…

– Та ні, трубочки – це Москва! Американця як такого немає; але є, так би мовити, сліди від його перебування

– Он воно як! Витончена робота. Маса повітря. Колоритна штукенція. Скільки ж?

– Сімсот. Буде вам для кабінету.

– Сімсот… чого?

– Ну, цих самих… Все одно, аби готівкою.

ІІІ

Я був щиро зворушений увагою та доброзичливим ставленням двох експансивних, екзальтованих молодиків, і прагнув віддячити їм.

– Панове! Я б хотів запросити вас до себе і вшанувати як представників нового неймовірного мистецтва, що відкриває нам, занехаяним, брезклим, неозору світлу далечінь, яка…

– Ходімо, – погодились обидва молодики з ложками у петлицях і чарівним висипом на обличчях. – Ми з радістю. Нас уже давно не вшановували.

– Та що ви кажете! Що за народ у нас… Але я не такий. Я скидаю перед вами шапку, відкриваючи свою голову, бідну думками, схиляю її перед вами і дзвінко, прямо, одверто кажу: «Ласкаво прошу!».

– Я з вами на візнику поїду, – попрохав лівий. – А то в мене, розумієте, дрібних немає.

– Прошу! Так, з ложечкою в петлиці, і поїдете?

– Звісно. Нехай тлусті філістери та прогнилі іпохондрики насміхаються – ми являємо себе так, як того забажаємо.

– Авжеж, – погодився я. – Всякий живе, як схоче. Ось як і я, наприклад. В мене вам дещо видасться трошки оригінальним, але ж ви не з отих… філістерів і буржуїв!

– О, ні. Оригінальністю нас не здивуєш.

– Отож-бо.

IV

Приїхали до мене. В мене вже є дехто: осіб десять-дванадцять моїх друзів, що приїхали спізнатися ближче з провісниками нового мистецтва.

– Знайомтеся, панове. Це все народ старосвітський, зашкарублий, ви їм особливо не потурайте, а щодо вас, молодих, гнучких піонерів, то прошу вас дотримуватися моїх домашніх правил і приписів. Роздягайтеся, будь ласка.

– Так ми вже зняли пальта.

– Чого ж пальта – ви зовсім роздягайтесь.

Молодики боязко перезирнулись.

– А то чому?

– Вшановувати вас будемо.

– Але ж можна й так… не роздягаючись.

– Ото оригінали! Як же, не роздягнувши, можна вимастити ваше тіло малиновим варенням?

– Нащо ж… варенням? Навіщо?

– Так уже в мене заведено. У всякого своє, як то кажуть. Ви покладете на тацю дохлого щура, кілька карамельних обгорток і кажете: це картина. Гаразд! Я згоден. Це картина. Я навіть купив її у вас. І «Американця у Москві» теж купив. Це ваша манера. А в мене своя манера вшановувати молоді, далекосяжні таланти: я обмащую їх малиновим варенням, обсипаю конфетті, і, наліпивши на щоки два шматки паперу від мух, садовлю шанованих на почесне місце. Ви їстимете особливий салат, зготований зі шматочків шпалер, посічених зубних щіток і теплого вазеліну. Оригінально, чи не так? Запивати будете свинцевою примочкою. Отже, прошу, панове, роздягніться. Агов, люди! Чи готові варення і конфетті?

– Та ні! Ми не хочемо… Ви не маєте права…

– Чому?!

– Що ж це за дурисвітство: живу людину обмастити малиновим варенням та обсипати конфетті! Та ще й нагодувати шпалерами із вазеліном… Хіба так можна? Ми не хочемо. Ми думали, ви нас просто частуватимете, а ви… обмащуєте. Зубні щітки посічені даєте. Це вже скидається на знущання! Так не можна. Ми скаргу подамо.

– Скаргу?! – гримнув я розлютовано. – Отже, скаргу? А я скаржився комусь, коли ви продавали мені п’ятиногих блакитних свиней і шматки жерсті на дерев’яній дошці? Я відмовлявся? Ви кажете: ми самовизначаємося. Гаразд! Самовизначайтеся. Ви говорили – я вас слухав. Тепер моя черга… Що?! Ото вже ні… Я чинив по-вашому, я прагнув зрозуміти вас – тепер і ви зрозумійте мене. Агов, люди! Роздягніть їх! Намащуйте варенням, у кого є. Тримайте їм голову, а я накладатиму салат до рота… Стій, хлопче, не втечеш! Я тобі покажу «Сутінки насущного»! Ви самовизначаєтеся – я теж хочу самовизначитись…

V

Молоді люди стояли рядком на колінах, старанно кланялися мені в ноги й благали з плачем:

– Дядечку, пробачте нам. Їй-бо, ми більше ніколи не будемо.

– Чого не будете?

– Оте… робити… Такі картини робити.

– А нащо робили?

– Та ми, дядечку, просто думали: публіка в нас темна, хотіли галасу наробити, пересуди зчинити.

– Ось ти, лівий, нащо ти щура на тацю повісив?

– Хотів, аби було чудніше.

– Ти такий дурний, що в тебе навіть на вигадку уяви не стало. Адже ти дурний, хлопче?

– Дурний, дядечку. Звідки ж у нас розум візьметься?

– Пустіть нас, дядечку. Ми до мами підемо.

– Та вже нехай. Цілуйте мені руку і просіть пробачення.

– Нащо ж руку цілувати?

– Роздягну і варенням вимащу! Ну?!

– Васю, цілуй ти перший… А тоді я.

– Бог уже з вами. Ідіть.

VI

Провісники майбутнього мистецтва піднялися з колін, обтрусили штани, висмикнули з петлиць ложки і, сховавши їх до кишень, боязко, вервечкою вийшли в передпокій.

В передпокої, натягаючи пальта, злякано перешіптувались:

– Вскочили в халепу! А я спершу думав, що він так само дурний, як і решта.

– Е ні, чоловік при розумі. Я вже злякався, як він почав на мене насуватися. А ну ж як, думаю, тацею по голові вперіщить!

– Добре хоч викрутились.

– Це все твій щур його розлютив. Ну ти й вигадав – дохлого щура на тацю повісив!

– Та годі, годі. Хоч ти на мене не кричи. Я щура викину, а на його місце приклею стеариновий недогарок на носаку черевика. Так довше збережеться. Ходімо, Васю, ходімо, а то наздоженуть.

Пішли в страху.

Ні, раз на рік бувають у людини іменини. А двадцять п’ять – то взагалі раз у житті. Не можна було, дідько, перенести, коли щось і напланував? Ага, давай, розповідай мені, що якби не робота, то не мав би за що водити мене що два тижні до ресторану їсти суші. Я й сама собі можу насу́шити, в мене зарплатня в доларах.

– Що, доню, коли там уже твій буде? – вривається до моєї кімнати мама. І ця, хай їй біс, оливи у вогонь підливає.

– Буде, коли згадає, не пізніше ніж післязавтра, – відмахуюся я.

– Це зрозуміло, – басить тато, – весілля коли? Скільки можна вже мою донечку використовувати без штампа в паспорті?

– Це ти, тат, в нього сам спитаєш, – відкараскуюся й від тата. Бо батько тільки зі мною такий правильний, а як без нас, жінок, на балконі п’ють пиво, то сам хвалиться, що двадцять вісім років тому мама прибігала до бабці й плакала – мовляв, умовте вже свого сина якось, восьмий рік голову морочить, не дає знайти нормального чоловіка.

Ну ось. Пів дня минуло, а він і не телефонує, й не пише. Хоч бери й сама дзвони. Але, чорт, це як називається?! Зателефонувати й попросити, щоб привітав? І це кохання, ви вважаєте? Та я на його іменини перша його поздоровляю, завжди о шостій ранку, за що мене ненавидить уся його рідня…

– Ти б, може, й правда дзенькнула сама, – втручається старша сестра.

– Ага, і шнурки б йому попрасувала. А ти ніколи не думала, що коли замість чоловіка все робиш, то він розслабляється й сідає на голову?

Сестра мовчить. Втомилася вже зі мною сперечатися. Вона в мене феміністка. Носить широчезні камуфляжні штани, не фарбується, знає карате, айкідо та інші страшні слова і скрізь із собою возить нагострений ніж. Їй чоловіки не треба. І, звісно ж, вона сто разів за день тобі скаже: «Яка різниця, хто кому перший телефонує і хто кому освідчується». От через таких, як вона, ми й маємо розквіт гомосексуалізму, тисячі неповних сімей і масову безбатьківщину. Бо, хоч би як ти намагався зробити все як у людей, завжди знайдуться ті, хто схоче не так, як у людей, а так, як моя старша.

П’ята година. Шоста. Сьома. Я валяюся долілиць на канапі. Моя чарівна рожева сукня, придбана спеціально задля цього дня, вже пожмакана й сльозами заляпана. Про зачіску взагалі мовчу. І щось мені підказує, що зараз, ось просто зараз відчиняться двері й зайде він… Оторопівши від побаченого, хутенько зникне з обрію, а я кину йому навздогін: «Сам винен, було б раніше приходити!» – і знову розридаюся в подушку…

– Мала, – термосить мене раптом сеструха.

– Що, – не піднімаю обличчя від подушки.

– Твій написав тобі у вайбер.

Ось я не можу пояснити, що зараз відчуваю. Чи ні… можу… Вас колись придавлювало заваленою стіною до підлоги? Та так, що й руки, й ноги перестають ворушитися, тільки серце вдаряє об ребра так, що чути аж в іншому кутку кімнати?! Я хапаю телефон.

– Добрий день, Аліно, – сповіщає вайбер, – це – Катя.

Тобто – його мати.

– З днем народження, – продовжує вайбер.

– Дякую, – відписую, й мене ще більше придавлює, стискає, щось холодне стає поперек грудної клітки. Але я ще зла. Навіть його мати пам’ятає про мої іменини, а воно забуло.

– Олексій помер у лікарні, – раптом сповіщає… Катя??? чи хтось сплутав номер??? Але, чорт, як же сплутав, коли його справді звати Олексієм?

– Що????? – множу я знаки питання, ні, ну, може, таки збій системи, боти якісь, хіба я знаю…

– Швидка не довезла. Він погано переносить спеку, а сьогодні – тридцять п’ять.

– Як – не довезла? – І далі вже – що попало: – Послухайте, це якась помилка, хтось від імені Олексія пише мені, що він помер!

– Аліно, це Катя, його мати. Я знаю, що ти не віриш. Мені й самій досі не віриться. Він цілий ранок їздив магазинами, шукав для тебе подарунок.

– Ідіот, не міг купити заздалегідь, коли було не так спекотно! – написала я і вжахнулася: як моя голова могла до такого доду…

За кілька хвилин ми зі старшою вже штурмували метро. Видовище просто бомбезне: висока стрижена тітка в камуфляжі – і я в рожевій суконьці та в біжутерії. Поправити мейкап сеструха не дала: мовляв, кому він треба, твій макіяж.

– Увага: на станцію прибуває потяг! – заволав репродуктор. Я кинулася назустріч, але шпилька раптом зігнулася піді мною, і я почала валитися долу та щосили, сама того не бажаючи, пхнула сестру.

– Олено-о-о-о! – верескнула я, бо моя старша вже летіла під колеса поїзда. Щось несамовито завищало, потяг загальмував, але було запізно: колії ж – під надвисокою електричною напругою.

* * *

– …А ось і новенька! – загукав до мене якийсь молодик, весь у чорному, розфарбований у біло-червоне. – Ти ж наша?

Надійшло ще п’ятеро хлопців і троє дівчат – усі в височенних чорних чоботях, із смоляним волоссям.

– Ні, бойфренд помер, – пояснила їм.

– Життя – одна мить, – зауважив молодик. – Сьогодні – він, завтра – ти. Смерть не питає.

– Ага, – згодилася я. Молодик вийняв лезо, різонув собі язика, потім мені й наказав облизати, щоб кров перемішалася. А то раптом я приховую в тілі отруту, небезпечну для всього людства.

Кілька хвилин ватажок чорної зграї ждав. Ознак наближення смерті не спостерігалося, й він задер мою довгу чорну спідницю.

– У вас що – прийнято при всіх?! – обурилася я, але ватажок поспішив заспокоїти:

– Та кому ти треба, крім мене, всі вже тут мають із ким паруватися.

Це потім я писатиму до всесвітнього товариства готів, що мені мають виплатити моральний збиток через зараження сифілісом. І голова товариства відпише, що готи такими не бувають, що це якісь упирі до мене чіплялися, та й узагалі – може, то мені примарилося, а на сифіліс хворів мій покійний бойфренд…

– …То коли ж ви вже одружитеся? – перепитав мене тато. Я лежала вдома на ліжку, чисто вимита й розчесана.

– Ми вчора про це говорили, – нагадала я.

Ні батько, ні мати нічого не питали про Олену. Адже вона вільна, як вітер, і могла по кілька днів не ночувати вдома. Ну а зі мною їм було все зрозуміло: я знову кохалася з Олексієм, а весілля невідомо коли буде. Він просто використовує мене й скоро про це пошкодує, обіцяє мама.

Утім, мені здається, що, якщо я розповім про те, що сталося насправді, то вони не дуже засмутяться. Тато, наприклад, мав інших дівчат навіть тоді, коли зустрічався з мамою.

– Обов’язково одружимося, – пообіцяла я й почала поволі розчинятися в своєму сні.

А завтра прокинуся та прозрію від того, що я накоїла.

Утім, нічого крамольного. День народження – раз на рік. А двадцять п’ять – узагалі раз у житті.

От і зараз чую, як він обдирає кігтями старенький одвірок. Що ж, час уставати.

Дена я знайшов десять років тому, будучи під той час добряче втомленою буднями людиною. Сімдесят років – це хоч і не діагноз, але таки показник: усе життя промайнуло, залишилося далеко позаду тільки вицвілими фотографіями в декількох грубих альбомах. Тоді я саме продав квартиру в Києві – місті, котре з кожним днем душило мене дедалі відчутніше, – купив невеличку хатинку в селі за двадцять п’ять кілометрів на захід од столиці, і в перший же день по переїзді хтось підкинув кумедне щеня мені під хвіртку. Такий от подаруночок на новосілля.

– Що ж, друже, тепер нас буде двоє, – прорік я, змиваючи з кудлатої шерсті собаки кавалки бруду. – І невідомо, хто кого переживе.

Я дійсно не знав, хто відійде до Бога раніше – я чи Ден. Знаєте, тридцять п’ять років невпинного гарування на шкідливім виробництві даються взнаки, і в свої сімдесят я почувався, наче дев’яносторічний дід. Уже тоді не міг ходити без палички – чи варто казати, як я пересуваюся нині?

Любив доглядати Дена. Ніколи, наскільки дозволяла мізерна пенсія, не шкодував для нього чогось смачненького: коли – соковитої кісточки, коли – свіжого м’ясця. Діти вже давно повиростали, обоє гайнули жити у Штати, і я на схилі літ знайшов собі ще одну істоту, про яку треба дбати. Це приносить насолоду, розумієте? Дозволяє відчувати себе ще комусь потрібним.

Собака швидко виріс (чи то час у моєму віці летить так непомітно?). Не знаю, що там за породи переплелися між собою в його родоводі, проте Денові невдовзі аж забракло нашого великого подвір’я для прогулянок. Одного ранку він почав дряпатися в хату – достоту як робить це зараз. Відверто кажучи, тоді я подумав-був, що то крадії. Перелякався не на жарт, повірте! Що робити старій, самотній людині, коли до неї намагаються вдертися злодії? Полегшено зітхнув, побачивши на порозі задоволену собачу морду.

– Ну чого тобі? – запитав я. – Снідати ще зарано. Чом тобі не спиться?

Пес бігцем рушив до хвіртки, раз поза раз озираючись, немовби кликав мене з собою. Виходити з хати далебі не хотілося – не тільки через ранню пору, але й тому, що надворі було досить прохолодно, та Ден усе не вгавав: він знову підбіг, повихляв хвостом, а по тому чкурив у напрямку вулиці.

– Господи, друже, дав би ти мені спокою, – я обурився. А проте змусив себе піти.

Як же боліло в ногах!..

Того дня ми обійшли чи не все село. Воно у нас хоч і невеличке, одначе досить широке. Прогулялися ми й до містка через безнайменну річечку, поміряли прохідкою центральну вулицю, заглибилися-були навіть у ліс. Із моєю черепашачою ходою це все забрало близько трьох годин. Пес, утім, не відбігав далеко: сідав і терпляче чекав щоразу, коли я відставав більш як на п’ятдесят метрів.

І знаєте що? Після тієї прогулянки мені зробилося ліпше! Здається, по поверненні я навіть насвистував пісеньки, готуючи нам сніданок.

Відтоді наші прогулянки перетворилися на традицію. День-у-день собака будить мене о шостій і ми гуляємо селом – за будь-якої погоди.

Літа́ беруть своє. Їх не зупинити, розумієте? Тож останній рік я почуваюся геть зле. Певна річ, змушую себе гуляти, проте дедалі недвозначніше гупає серце, макітриться в голові, а ноги після перших двадцяти-тридцяти кроків перетворюються на вогку вату. Наші прогулянки тепер стали коротшими – півгодинки, хвилин сорок, – одначе не урвалися, аж ніяк. Узагалі скидається, що я помру тієї ж миті, як одного разу дозволю собі знехтувати ранковим ритуалом.

Собака теж не помолодів. (Чи я вже казав це раніше? Вибачте, будь ласка, пам’ять уже не та, що в молодості.) Не помолодів, так, але справно змушував мене рухатися. Він, розумака, тямив, що таким чином господар із Божою поміччю потішиться ще з невпевненого цвіту ранньої весни або перших жовтогарячих ноток осені. Інколи мені здається, що чотирилапі бачать усе значно ліпше за людей, і тут не йдеться про зір.

– Ти ж прийдеш по мене, якщо мені судилося пережити тебе? – запитав я одного дня, погладжуючи його де-не-де посивілу шерсть.

Тепер він будить мене, і я ледве встаю. Над силу спинаюся на ноги, шукаю палицю, простую до дверей. Це буде наша остання прогулянка, бо собаку я поховав близько двох місяців тому поблизу хвіртки, де колись знайшов.

Він прийшов по мене, як ми й домовилися.

Мій Ден.

Мій найкращий друг.

Я йду, Дене. Ми підемо на прогулянку…

Ілля Якович Біном (людині з таким прізвищем на роду написано займатися різними алгебраїчними премудростями) був не лише знаним, а я б сказав, просто фанатичним математиком. Навіть сідаючи за обідній стіл, він бурмотів щось на зразок “а” плюс “б” і корінь квадратний з крабового салату. Ще замолоду, побувавши в арабських країнах, він без особливих зусиль, а так, за милу душу, порозв’язував написані на глиняних табличках задачки древніх вавилонян, а потім виграв якийсь ґрант і подався на стажування в Індію, де сидів під пальмою у позі йога і зранку до вечора водив патичком по піску, додавав та віднімав різні букви й химерні закарлючки. Так що його недарма там вважали реанкарнованим Брамагуптою, колись жив такий славетний математик. А згодом Ілля Якович Біном попав до хитромудрих греків і навчився в них так званої геометричної алгебри, за яку він потім і вхопився обома руками. І повернувшись додому, він уже ніколи не розлучався з циркулем та лінійкою, цими необхідними інструментами геометричної алгебри. Носив їх в шкіряному футлярчику і вірив їм, як старенький лікар довіряє своєму відполірованому за довгі роки дерев’яному стетоскопу.

Але що ж це за штука, геометрична алгебра? Ви скажете, що це те саме, що звалити на одну купу алгебру й геометрію, і вийде така собі мішанка, суржик, який для наших діток просто чорна біда, горе й страждання біля шкільної дошки? Так то воно так, а трохи й інакше. Зараз поясню. Древні греки, про яких ми щойно згадували, коли закінчувалася благодатна пора збирання винограду і їм уже не було чого робити, вмощувалися де-небудь на теплому осінньому сонечку й починали малювати. Одні, яким не вистачало жінок, малювали одягнених в простирадла сексапільних богинь, інші, завзятіші та сміливіші, бойові колісниці й навіженого Ахілла з геройським списом, а бували й такі, що креслили різні квадратики, кола, паралелограми, і потім за допомогою цих геометричних фігурок розв’язували різні алгебраїчні головоломки. Як вони це робили – не до розуміння, але повірте, що так воно й було. Отож Ілля Якович Біном, який ніколи не сумнівався, що все нове – це добре забуте старе, – нічого особливого не вигадував, а теж, як і його родичі афіняни (а я певен, що в його перемішаній генетиці було й грецьке насіння) обмалював свою життєву дорогу різними колами та прямокутниками, і став знаним та видатним професором. Під його прізвищем з’явилися цілі фоліанти статей, монографій та навіть наукової прози. І цей звичайний собі чоловічок з Подолу, який колись у дитинстві в недоношеній материній жилетці пас шкодливу стару козу на Замковому пагорбі, раптом опинився на п’єдесталі слави, звичайно ж, спорудженого у формі паралелепіпеда. Йому вже світила Нобелівська премія, і безумовно, свою “нобелівку” він отримав би, якби…

Якби не Юрко Карасик, учень 6-го “Б” класу, в якого були великі допитливі очі й уважні до всього цікавого вуха, що світилися на сонці. Це з тих кмітливих дітей, яких зараз називають “індиго” за їхні неабиякі здібності.

А ще Юрасик-Карасик був на ти з усякими модними гаджетами й недавно переміг на районній математичній олімпіаді. І все одно нехай він трохи почекає, а зараз ми ще повернемося до нашого професора.

Отож продовжимо. Одного дня Ілля Якович Біном ушанував своєю присутністю Велику академію, де вчені мужі, дарма що поважні й кволенькі на вигляд, ледь на хапали за петельки одне одного – це вкотре матеріалісти зчепилися з ідеалістами. Йшлося про вічну дилему: що було на початку – ідея курячого яйця чи яйце, яке вже знесла курка? І коли сухенькі старечі голоси вже й зовсім захрипли і запальна дискусія перейшла в галасливу сварку, розважливий і терпеливий Головний академік раптом подумав, що примирити їх зможе один лише Ілля Якович Біном, тільки він і ніхто інший.

– Лише Ви, – сказав він, велемовно звертаючись до професора, – достойний адепте піфагорійської школи й знавець усіх трикутників та семикутників, зможете дати відповідь, як нам вийти з цього глухого кута, який утворили між собою прибічники матеріального світу та праведники, що наполягають на первинності духу. Так було завжди, ab ovo usque ad mala*. А тому в мене до Вас, пане професоре, незвичне прохання: виведіть математичне рівняння Бога. І тоді всім стане зрозуміло: Бог – це Вищий розум чи phantasia, ficta?*

Того дня ангел-хранитель Іллі Яковича Бінома заблукав десь поміж хмарами й залишив професора одного без нагляду. А що таке зоставити старшу людину без нагляду? Вона ж, як мала дитина. Може всунути пальці в розетку, ошпаритись, замкнеться зсередини й забуде, куди поклала ключа, та що завгодно може! От і зараз: охоронець заблудився в небесному тумані, а тому й не було кому осмикнути професора за руку, коли, піддавшись на красномовство Головного академіка, він необачно погодився й уже почав щось креслити на папері.

І ось тепер Ілля Якович Біном обклався енциклопедіями і з головою занурився в роботу. З кожним днем і з кожним новим аркушем свого списаного інтегралами талмуда він усвідомлював, яку непосильну взяв на себе ношу, але відступати було вже пізно. Поїзд поїхав. Удома, щоб йому не заважати, всі ходили навшпиньках, пошепки розмовляли, а що вже ангел-хранитель, який перед ним провинився, так той не залишав його тепер ні на хвилину. Ходив слідком і делікатно нагадував, щоб його підопічний не забував вимкнути газ, не ставив на плиту порожнього чайника, не лягав у капцях спати, – одним словом, приглядав за професором зранку до вечора, тому що Ілля Якович Біном усіма своїми думками був десь далеко, в царстві інтегралів, і вже навіть почав забувати, як звали його жінку, Мотря чи Марта.

Минуло чимало часу і на землі й у Всесвіті багато чого трапилося й змінилося. Місяць помінявся місцем з Венерою, в галактиці знайшовся загублений астероїд, сорокопуд одружився на сороці, а наш боксер побив чужого боксера, – і тільки один Ілля Якович Біном так само сидів за столом, і так само плюсував, підкреслював та перекреслював. Він позначав грецькими літерами війни, землетруси, потепління й похолодання, дощі і приречені на страту сніги, загибель динозаврів, усе, все, що відбувалося на земній і небесній тверді. Альфа, бета, гамма, дельта… а коли дійшов до омеги й грецька абетка скінчилася, почав послуговуватися забутою месопотамською, вкладаючи в кожен клинописний знак якусь важливу подію або незвичайне явище.

І врешті-решт, як говорила колись його мама кравчиня, ниточка дійшла до клубочка. Ілля Якович Біном дописав останню сторінку,  додав деякі статистичні дані, нові факти, і з того неосяжного інформаційного масиву вийшло довжелезне математичне рівняння, в якому під різними символами поміщалося все, що сотворив Бог чи виникло саме, дякуючи випадку та збігу сприятливих обставин. Великий вибух і маленький метелик, світло й темрява, біблейська глина й благопристойна Єва, що прикривала свою голизну яблуневим листком, та навіть полтергейст, коли в Печерській Лаврі озивалися невидимці й починали світитися душі мучеників. І ще багато, багато чого, що було колись і недавно.

Але одного разу сталася й така собі невелика прикрість, яка спричинилася згодом до непередбачуваних наслідків. Було так: професор задумався і в нього з рук випали окуляри. Від удару об міцний дубовий паркет на склі утворилася тоненька тріщинка, майже непомітна, та все одно крізь оте надтріснуте скло якось видовжився ікс і професору здалося, що то ігрек. Було вже пізно, очі злипалися від утоми, от і не добачив. І що співпало: тієї ночі, замість звичних косинусів і синусів, професору раптом приснився їхній домашній кіт Мефістофель. І причому якось дивно приснився: нібито він був одягнений у червоне трико й на голові в нього була гостровуха шапочка. Лежав на обписаних інтегралами паперах і несмішливо дивився на професора.

І зрештою настав день, коли Ілля Якович Біном підняв слухавку й сказав Головному академіку:

– Я вивів рівняння Бога. І не лише вивів, а й розв’язав.

Академік спочатку навіть не впізнав його голосу.

– Це… ви? Жартуєте? За вами прислати машину?

– Та ні, я трохи пройдуся, – скромно відповів професор. – Я давно не виходив з дому.

Своєї академії він не впізнав. Стіни були прикрашені плакатами, на яких сяяли ще не просохлими літерами перефразовані крилаті вирази “Математика врятує світ”, “Математика – шлях до пізнання”, телевізійники тягнули з поверху на поверх якісь товсті свої кабелі, і звісно ж, тут уже зібрався весь науковий цвіт Києва: професура, доктори, кандидати… Одним словом, академія перебувала в передчутті чогось надзвичайного, особливого, і незабаром це надзвичайне повинно було прозвучати з уст Іллі Яковича Бінома.

Але довгої та розлогої доповіді професора не почули. Він був стриманим та небагатослівним. Вийшов, став за трибуну і тільки й сказав, що так, це правда, він вивів, змоделював і розв’язав рівняння Бога, і для більшої переконливості написав червоним фломастером:

D = 0.

– Це відповідь. “D” означає “Deus”, латинською Бог. Як бачите, вірогідність існування Бога дорівнює нулю.

І повернувся на своє місце.

Коротке слово професора розчарувало. Ні, ні, на нього ніхто не нарікав, не ремствував, він зробив усе, що міг і докопався до суті, але засмучувало інше: тепер уже було зрозуміло, що для всіх нас не залишалося ніяких надій, сподівань, небеса порожні, як обсноване павутинням горище.

Невесела звістка, що Бог – це казочка для стареньких, миттєво облетіла країну, і моральні підвалини суспільства, й так хисткі та спорохнявілі, тепер уже зовсім посипалися. Не було божого страху і вже нікого нічого не стримувало. Ченці вдарилися в гульки, чернички подалися до циганів, сварилися сусіди, але особливо оживилися комуністи. Вони ж атеїсти, а тому й робили все, щоб від того Бога й сліду не залишилося. Хрестовоздвиженську вулицю перейменували на вулицю Червоних безбожників, Соборна стала вулицею генерала Сабурова, і вони пішли б ще далі, далі, якби їх усіх своєчасно не зупинив Юрасик-Карасик.

Ви ж не забули того метикуватого Юрасика, про якого ми говорили, що він знався на всяких гаджетах і вигравав математичні олімпіади? Так от, одного разу Юрчик грав на комп’ютері в якусь цікаву гру, і раптом на моніторі випадково вискочило те саме рівняння Бога, яке наробило скільки шуму. Юра так, для забавки, щось там прикинув, запустив якусь програму, а тоді покликав свого тата.

– Татко, він помилився! Він переплутав ікс з ігреком!

– “Він” – це хто? – підійшов тато.

– Професор помилився! Ось тут він помножив на нуль, а треба було на 10. А на нуль що не помножиш, то нуль і буде.

А потім розсміявся:

– Ану зараз ми перевіримо…

Юрасик зайшов на сайт професора, виписав усі його дані – вік, освіту, де навчався, живе та навіть об’єм лисини (виміряв по фотографії) і заклав усі ці параметри в математичне рівняння. І знову вийшов нуль. Тобто, Іллі Яковича Бінома не існувало.

Потім він показав свої розрахунки учительці, вчителька – директору школи, директор набрався сміливості й відніс їх кудись ще вище, і вже незабаром зібралися разом сиві учені голови й такі самі кмітливі “індиги”, як наш Юрасик. Головний академік сердився й говорив професору в вічі, що його немає й ніколи не було на світі.

А раз так, то немає і його теорії. Атеїзм були викреслено і вулиця Червоних безбожників знову стала Хрестовоздвиженською, а генерала Сабурова – Соборною.

В країні почалася масова декомунізація.

Віктор Терен

Травень, 2018.

Ходосівка.

Примітки

*Від яйця до яблука, від початку до кінця (латинськ.,авт.).

*Фантазія, вигадка (латинськ.,авт.).