Книжка вийшла друком в серії Oscar Classici у найбільшому італійському видавництві Mondadori.

«Це посприяє відповідному розголосу навколо видання, адже саме там місце шедевра Лесі Українки», — зазначила Ярина Груша, яка також працює викладачкою курсу української мови й літератури в державних університетах Мілана й Турина.

«Чотири роки тому я проекспериментувала і поставила в програму з української літератури в Міланському університеті “Лісову пісню” Лесі Українки. Перекладу, який я б могла використовувати під час лекції, не було, і я пристрасно розказувала студентам, які прекрасні на Волині ліси, як зачаровувала Мавка Лукаша і як експресивно сварилися між собою Килина та мати Лукашева. Це була одноразова акція з мого боку, адже не маючи тексту, студенти дуже мляво реагували, хоча запам’ятали гарно біографію Лесі Українки», — розповіла Груша.

Проте «Лісову пісню» Лесі Українки довелося вилучити з університетської програми, адже не було італійського перекладу.

«Вчора вранці кур’єр приніс мені конверт, я  роздерла його, потримала, пообіймала свій перший примірник “Il canto della foresta”, поклала у рюкзак і поїхала читати лекцію про “Лісову пісню” в Болонський університет. Цього разу мені не довелося грати в театр одного актора, адже текст сам говорить за себе», — повідомила перекладачка.

Також вона зазначила, що читатиме лекцію про «Лісову пісню» Лесі Українки в Міланському університеті.

Видавчиня — італійська перекладачка Елізабета Рісарі. Вичитував переклад п’єси-феєрії й післямови лектор україністики Алессандро Ачіллі. Післямову написала письменниця й літературознавиця Саша Довжик. Передмову до книжки написала Ярина Груша.

Наразі книжку можна придбати на сайті видавництва й на Амазоні.

Раніше Ярина Груша переклала італійською мовою дитячу книжку «Мавка. Лісова пісня», яка також вийшла у видавництві Mondadori. Італійською вона називається «Mavka e la foresta incantata» («Мавка та зачарований ліс»).

Як повідомлялося, один із випусків італійського літературного журналу K від Linkiesta, до якого увійшов один із текстів Вікторії Амеліної й вірш «Історія для повернення» у перекладі Ярини Груші, присвятили українській письменниці Вікторії Амеліній. У 2023 році Ярина Груша потрапила до довгого списку номінантів Премії для перекладачів книжок з української мови на мови світу Drahomán Prize.

Фото: Ярина Груша

chytomo.com

«Більшості журналістів бодай раз у житті доводилося записувати спогади свідка Голодомору. Але, як відомо, життя сюжету чи газетного номера коротке, бо завтра актуальними будуть нові теми і матеріали. Та для історії зафіксовані свідчення не втратять своєї цінності навіть через багато років, головне, аби ці матеріали були зібрані в одному місці. Наш музей якраз є таким майданчиком, де акумулюються спогади усної історії Голодомору. На жаль, із кожним роком очевидців тієї трагедії стає все менше. Ймовірно, відійшли у вічність і більшість героїв таких теле-, радіо- і газетних матеріалів. Але важливо, що вони залишили свої сповіді про пережите, а ви їх зафіксували», — зазначається у дописі.

Музей Голодомору закликає журналістів й українські ЗМІ переглянути свої архіви на наявність записів зі спогадами про Голодомор. Це можуть бути підшивки газет, випуски теле- і радіопередач, робочі матеріали (розшифровки), світлини, аудіо- й відеозаписи або ж матеріали, які були підготовлені за ними.

Крім того, музей звернувся до родичів, чиїх бабусь-дідусів, які пережили Голодомор-геноцид, записували журналісти.

«Якщо ви маєте публікації, героями яких були ваші рідні, передайте їх у музей — так пережите вашими предками буде назавжди збережене для історії», — закликають у Музеї Голодомору.

Надіслати матеріали можна на електронну адресу memoholodpress@gmail.com чи в приватні повідомлення у соцмережі Музею Голодомору.

Як повідомлялося, в ютуб виклали фільм «Ціна правди» Аґнєшки Голланд про журналіста Ґарета Джонса, який першим розповів про Голодомор в Україні

Чільне зображення: Музей Голодомору

chytomo.com

Одразу згадуємо чіткий поділ життєвого часу у Сенеки: «Життя ділиться на три часи: те, що було, те, що є, і те, що буде». Відповідно й заголовок Шевченкового послання можна потрактувати й так: «Тим, що були, тим, що є, і тим, що будуть». За зіставленням «мертвих» і «ненарожденних» знову ж – мовби живий голос цього ж римського стоїка з його трагедії «Троянки»: «Турбує тебе, де по смерті лежатимеш? / Там – де ще не народжені».

Вчувається й зв’язок із Лукрецієм (у прозі): «Озирнись у минуле – чи бачиш там щось страшного для себе? А це ж дзеркало майбутнього – того, що настане по нашій смерті». І врешті, з цієї ж його поеми, знамениті рядки, з яких і постав образ-символ бігуна з запаленим факелом (звідси – «традиція», тобто передача з рук до рук вогню у прямому й переносному значенні слова: олімпійський вогонь, просвіта, «вогонь в одежі слова» тощо): «Так і чергується ряд поколінь у короткому часі: / Передають, біжучи одні одним життя смолоскипи». Сенека резюмує цей образ у неповторній стислості латини: «Quos amisimus sequimur» – йдемо за тими, кого втратили… Неперервна низка людських поколінь… В’яже їх невидиме: пам’ять, вогонь, що у слові.

У Лукреція – вогонь біологічного продовження роду. У Шевченка – тяглість на рівні пам’яті: «Все розберіть… та й спитайте / Тойді себе: що ми?.. / Чиї сини? яких батьків? / Ким? за що закуті?..» А пам’ять – це минуле. Пригасання невидимого вогню, вогню історичної пам’яті, не менше мала б тривожити сучасних, аніж давніх – згасання вогню фізичного. Не меншою мала б бути кара для тих, хто ганьбить той вогонь, оскверняє його очисну силу.

Пожива цього вогню – дрова, а того – слово; воно – і його пожива, й сторож («Я на сторожі коло їх / Поставлю слово»). Саме воно, слово, «возвеличує рабів німих», з істоти – робить людину. Ось чому так багато для Шевченка важить минуле, так часто застерігає поет від безпам’ятства, воно ж бо й весь народ, а не лиш окрему людину відкидає у стан саме біологічного тривання. Згадаймо Гомерових лотофагів в однойменному сонеті М. Зерова – плем’я на лівійському узбережжі: хто забрів туди і скуштував поданий йому лотос, той поринав у забуття і не хотів повертатись додому (наше євшан-зілля, навпаки, – повертає людині пам’ять).

Яке сприймання минулого, яка його оцінка – таке й майбутнє. А майбутнє – це діти («Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти»), це ті, хто народжується, – випірнає із небуття «до берегів світла» (Лукрецій). «Пишу не для вас, – звертається Сенека до своїх сучасників, – пишу для прийдешніх поколінь»… Шевченко пише для тих, хто був, хто є, хто буде. Для тих, хто не лише в Україні, а й не в Україні сущі. Така вже доля України – сумувати за розсіяними по світу своїми синами й дочками (грец. «diaspora» – розсів), як і їм, розсіяним, хто й там гідно служить своєму краєві, не забуває його, – тужити за Україною… Інша річ – ті, до кого звертається Тарас: «А ви претеся на чужину / Шукати доброго добра…» Ті, хто взяв своїм гаслом «Ubi bene, ibi patria» (де добре – там і батьківщина).

«Посланіє» – від грец. «stello» – посилаю; «epistole», лат. «epistula» – послання, лист. Винахідник цього жанру, поетичних листів-роздумів, що вирізняються особливим стилістичним блиском, – Горацій (зразкові листи у прозі – Ціцерона, Сенеки, Плінія Молодшого, Марка Аврелія, інших авторів; підхопив і продовжив у нас цей жанр – Григорій Сковорода). «Дружнєє посланіє» – бо автори листів адресували їх друзям. Високий (глибокий) стиль – «ненарожденним», «дружнєє посланіє» – бо йдеться про вічне, а не буденне, перелітне; стиль, що наче фіксує якийсь вислів, пасаж чи цілий твір (наприклад, Шевченкова «Молитва», вступ до поеми «Марія» тощо), ставить його понад часом. Цуратись високого – втрачати глибину свого роду, підрубувати корінь, життєву снагу родового дерева…

Овідієві засланецькі листи («Epistulae ex Ponto»), як про це сам автор, морями й суходолами не один лиш місяць добирались до Риму, а на відповідь ледь не рік доводилося чекати вигнанцеві. Сьогодні – то лиш мент, змиг ока. Але набуваючи – втрачаємо. Чекання ж не було порожнім. Були переживання (чи дійшли ті «діти»? чи ждуть їх там, у рідному краї? чи діждуся, вигнанець, відповіді?..) Було те, чим сповнені листи, що в них відчитуємо «між рядками»…

Шевченкове «Дружнєє посланіє», читане й перечитуване, все ж – майже два віки в дорозі. Бо ж воно – постійно свіже, злободенне, пекуче, сповнене закликів. Один із них – ідеться ж про любов – чи не найзворушливіший: «Подивіться на рай тихий, / На свою країну, / Полюбіте щирим серцем / Велику руїну…» Таке ж болісне відлуння – в Богдана Лепкого: «О краю мій, свята руїно, / Новітня Троє в попелах! / Перед тобою гну коліно / І кличу: «Боже в небесах! / За смерть, за муки, за руїну / Верни, верни нам Україну!»…

Та над усім, наприкінці «Посланія», – не змовкаюче і зворушливе (знову ж любов домінує) Шевченкове: «Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!»…

zbruc.eu

Історію про те, як я цей список отримав, мені тисячу разів доводилося розповідати близьким і друзям. Вона дуже наочно демонструє як повне невігластво з мого боку, так і дивовижні харизму, щедрість і смирення зі сторони укладача списку єдиного колумбійського письменника, відзначеного Нобелівської премії з літератури.

Почалася ця історія з питання, закінчилася отриманням вищезгаданого списку, але окремої згадки гідна запропонована мені порція відмінного, дивовижно смачного морозива.

Морозиво

«По очах бачу, ти б із задоволенням скуштував іще одну кульку цього морозива, тільки в житті нізащо в цьому не зізнаєшся, чортів «качако»!» — лагідно й водночас бешкетно посміхнувся мені Маркес.

Тут він мав рацію. І справа була далеко не лише у смаку. Саме це морозиво — щойно повідомив мені сам Маркес — щороку надсилав йому як подарунок на день народження особисто Фідель Кастро. Прямо з кухні знаменитого кафе Coppelia в Гавані, яке так ніжно любив колумбійський письменник, у якого я — ще добре не усвідомивши цей факт і не дуже вірячи в те, що відбувається, раптово опинився в гостях.

Першу кульку з морозилки, урочисто відкритої з нагоди мого візиту, запропонували мені за кілька хвилин до того. Я швидко підрахував: день народження у Маркеса був 6 березня, а сьогодні — вже 8 квітня; і отже, велика біла коробка з морозивом лежить там уже понад місяць.

Я все ще не міг повірити своєму журналістському успіху. Адже я був у гостях у одного зі своїх літературних кумирів, який разом зі своєю дружиною Мерседес особисто пригощав мене обідом на кухні своєї квартири в Картахені.

Як прекрасний оповідач Маркес устиг поділитися зі мною не лише найкращим (з його погляду) морозивом у світі, а й деякими мальовничими подробицями своєї дружби з Фіделем.

Такий вигляд має той самий список

Зрозуміло, на той момент мені теж здавалося, що це найкраще морозиво у світі. Пломбір, пам’ятаю, був ванільним і дивовижно вершковим, так що мені страшенно хотілося разом проковтнути всі запропоновані кульки до єдиної.

Але я був вихований як справжній «качако» — так тих, хто народився у столичній Боготі, кличуть мешканці карибського узбережжя Колумбії. А качако з ранніх років учать не надто виявляти свої почуття, а також думати перед тим, як відкрити рот, і тримати себе в руках — у цьому випадку повністю задовольнившись однією кулькою морозива. Втім, я все одно не витримав.

Я до цього дня згадую той обід як один із найкращих у своєму житті. До того ж дивно, що запрошення на нього я отримав через своє категоричне неприйняття класичної літератури — у будь-якому її прояві.

Питання

Почалася ця історія за кілька тижнів до цього. Я тоді працював у журналі Semana під керівництвом Маурісіо Варгаса Лінареса — мого першого наставника в професії. Він і попросив мене виступити на першому семінарі Фонду Габо, створеного Маркесом кілька місяців тому для навчання іспаномовних журналістів.

Сам я на той момент бачив Маркеса раз, коли він заходив до нас на урочисту вечерю, які періодично влаштовував у редакції власник журналу.

Ми не обмінялися з ним жодним словом, але я встиг зрозуміти, що легендарний автор дуже ввічливий із молодими репортерами, які тільки починають осягати професію журналіста.

Місце нобелівському лауреату виділили у самому центрі — за головним столом, серед міністрів, естрадних зірок та інших знаменитостей. Однак Маркес миттєво знайшов очима наш найвіддаленіший від центру столик (для наймолодших і не найзаслуженіших членів редколегії) — і на превеликий подив вимовив: «Дякую, я краще ось там сяду, з репортерами».

Кар’єру журналіста Ернандо Альварес починав у рідній Колумбії, у журналі Semana

Семінар був присвячений будням журналіста, а як тренера запросили зірку мексиканської журналістики Альму Гільєрмопрієто, яка писала для журналу New Yorker.

Мені лише нещодавно виповнилося 23, і я чесно намагався опанувати всі секрети журналістської майстерності, дивлячись на досвідченіших колег, які випускали разом зі мною впливовий тижневик.

По-англійськи я тоді не говорив, так що гадки не мав навіть про існування журналу New Yorker, не кажучи вже про те, хто така Гільєрмопрієто.

А ще я ніколи не чув про «Щоденник чумного року» — роман Даніеля Дефо, який нас попросили прочитати перед поїздкою до Картахени. Фактично це добірка розповідей про епідемію чуми, яка спустошила Лондон та його околиці у 1664–1666 роках. І, як я дізнався трохи пізніше, Маркес вважав «Щоденник» одним із найкращих репортажів за всю історію жанру.

Протягом тижня Альма Гільєрмопрієто розповідала мені, що для того, щоби бути добрим професіоналом, зовсім не обов’язково висловлюватися претензійно; що кожен факт перед публікацією необхідно ретельно перевіряти, а найважливіші теми найкраще висвітлювати, розповідаючи конкретні історії конкретних людей.

Вона, приміром, так зробила, по черзі опублікувавши в журналі New Yorker, англійською мовою, 13 листів із Латинської Америки, пізніше зібрані під однією обкладинкою в книзі «Репортаж біля підніжжя вулкана», яку тоді лише встигли перекласти іспанською.

Маркес чудово розумів, що в молодих журналістів, відібраних для участі в семінарі, він викликає щире захоплення, що межує з обожненням. Проте постарався звести до мінімуму як емоційне напруження, так і офіційно-протокольний формат зустрічі.

З нами він спілкувався так легко і відверто, наче знав нас усе життя. Думаю, не буде перебільшенням сказати, що з боку, з погляду непосвяченого спостерігача, з усіх нас він мав найбільш схвильований вигляд.

Учасники першого семінару з журналістики, організованого Фондом Габо у 1995 році. Ернандо Альварес сидить навпочіпки ліворуч у передньому ряду

Завершення семінару Маркес запросив нас відзначити п’ятничною вечерею в La Vitrola — ресторані, де в той час вечорами збиралися такі художники, як Алехандро Обрегон або Енріке Грау, а також інші знамениті представники картахенської богеми, влаштовуючи один з одним легендарні дебати.

Більшу частину вечора я провів у роздумах про те, коли буде найкраще чесно зізнатися Маркесу, що класична література здається мені невимовно нудною: хоч би як старанно я намагався зануритися в текст класичного твору, він незмінно викликав у мене лише позіхання.

Знаменитому письменнику мені хотілося поставити єдине питання, яке не давало мені спокою: невже, щоб покращити свої журналістські навички, мені й справді необхідно перечитати цілу гору класичної літератури?

Але як, чорт забирай, зізнатися йому в такій інтелектуальній легковажності?

Поки я намагався подолати збентеження і невпевненість, прислухаючись до стукоту виделок і ножів об тарілки, перемішаному з оглушливою музикою, Маркес підвівся із-за столу, щоби попрощатися перед відходом.

«Маестро, тут ще ось що…» — поспішно почав я, теж підвівшись зі свого місця і намагаючись протиснутись до нього ближче.

Письменник підняв брови, ніби підбадьорюючи мене далі.

«Я хотів поставити вам питання про класичну літературу: що мені потрібно зробити, щоб навчитися її читати?»

«А ти надовго тут, у Картахені?» — раптом спитав він.

«Я думав затриматися і провести тут вихідні», — відповів я.

«Чудово. Набери мене завтра вдень?»

«Але ж у мене немає вашого номера…»

«65-01-43», — продиктував він.

У цей момент я мало не припустився однієї з безлічі дурних помилок, які нерідко робив по молодості: я вирішив спробувати запам’ятати номер, не записуючи його.

«Що з тобою, ти ж репортер, — усміхнувся він, простягаючи мені ручку. — Запиши, а то потім із пам’яті вилетить — шкодуватимеш усе життя».

Список

Заснути тієї ночі мені, здається, так і не вдалося. Приблизно кожні 20 хвилин я підскакував із ліжка, щоб перевірити, чи не зарано для дзвінка і коли вже буде не рано. Нарешті, коли годинник пробив дев’яту ранку, я наважився набрати заповітний номер.

«Мерсе, у нас сьогодні є плани на обід?» — Запитав письменник у дружини, відірвавшись від телефону.

«Добре, — пролунало в трубці після невеликої паузи. — Тоді я скажу Альваресу, щоби приходив близько обіду».

Подякувавши Маркесу за запрошення і поклавши слухавку, я одразу в жаху набрав номер свого редактора.

«Як мені бути? У чому йти? Що взяти із собою?»

«Не будь ідіотом: з усього, що ти можеш вдягнути чи принести з собою, навряд чи хоч щось здатне справити на нього враження, — мудро відповів він. — Не думай про це, приходь і будь собою, нікого не зображуй — просто насолоджуйся обідом».

У гості я вирішив іти у звичайних джинсах та футболці. Згораючи від нетерпіння і ледь дочекавшись полудня, я вирушив на зустріч.

На перше подали банановий суп, на друге — смажену рибу з рисом у кокосовому соусі. Прикінчивши десерт, я нарешті набрався мужності, щоби перейти до справи.

«Маестро, маю зізнатися, читання класики навіює на мене нестерпну нудьгу. Це так нудно, що мені так і не вдалося подолати жодного класичного твору цілком, від початку до кінця».

На мій подив, Маркес розповів, що в юності теж ставився до класики із зневагою, поки одного разу вчитель не пригрозив йому, що той ніколи не стане великим письменником, поки не пізнає класичні твори античності.

Читати античних авторів він, за його словами, починав через силу — але незабаром щиро закохався в їхні твори. Особливо його вразила трилогія Софокла — захоплива історія царя Едіпа, який багато років мріє відшукати вбивцю свого батька, але врешті-решт приходить до трагічного висновку: вбивця — він сам.

Уже майже 30 років список висить у рамці на видному місці в будинку Ернандо — куди б він ні переїжджав

Порада письменника була простою: спробуй не звертати уваги на важку форму — стародавню мову, яка вганяє в нудьгу і присипляє. Зосередься натомість на змісті — тих казкових історіях, які розповідає автор.

«А якби вас попросили скласти список найголовніших, основних класичних творів, які б книги ви туди включили?» — одразу поцікавився я.

«А давай складемо такий список», — з ентузіазмом відгукнувся він, одразу відкрив перший блокнот, що трапився під руку, і почав писати.

Нижче я наводжу його в первозданному вигляді — так само, як майже 30 років тому його від руки накидав Маркес, тільки у перекладі:

1. Біблія

2. Казки 1001 ночі

— 2a. Платон і Арістотель

3. «Одіссея»

— 3a. Уславлені філософи. Діоген Лаертський

4. Софокл: Едіп

5. «Життя дванадцяти цезарів» (Светоній)

6. Плутарх

7. «Божественна комедія» (Пекло)

8. Горацій (лірика)

9. Пісня про Сіда (епічна балада)

10. «Амадіс Гальський»

11. «Дон Кіхот»

12. Золоте століття іспанської поезії

13. «Гаргантюа і Пантагрюель»

14. «Втрачений рай» Мільтона

15. «Історія Індій»

16. —

Ось і весь список. Я досі шкодую, що зробив тоді велику помилку і не став хоча б коротко конспектувати те, що він мені розповідав про кожен згаданий твір.

Зокрема, я геть забув, звідки в списку взялися пункти 2a та 3a і чому вони були так позначені. Чи мала бути якась логіка? Не пам’ятаю я й того, чому під номером 16 залишився прочерк.

Я розумію, що цей список, який я вирішив опублікувати з нагоди десятої річниці смерті письменника (Маркес помер 17 квітня 2014 року — Ред.), був би набагато кориснішим, якби в ньому було трохи більше подробиць: на якій підставі він вирішив включити туди кожен зі згаданих творів. Не виключено, що саме це міркування стільки років утримувало мене від публікації списку.

Але нещодавно в гості до мене зайшла подруга-бібліофілка. Побачивши список, що висить на стіні квартири, вона виявила таку бурю емоцій, що я замислився.

Можливо, попри всі допущені мною у цій історії журналістські помилки, список усе ж таки має якусь цінність сам собою?

Габріель Гарсія Маркес у Картахені у 1990-х роках

А ще я згадав велику цитату Маркеса з його мемуарів: «Повнота та насиченість життя визначаються не тим, скільки людина прожила, а тим, що вона запам’ятала досить добре, щоб розповісти про це іншим».

За минулі десятиліття я подужав кілька «Індійських хронік», всього «Едіпа», «Казки 1001 ночі», «Одіссею», безліч уривків з Біблії, «Божественну комедію» Данте і кілька віршів епохи Золотого століття.

Втім, я не вірю, що автор цього імпровізованого «списку рекомендованої літератури» залишився б незадоволеним тим, як я сприйняв його рекомендації — надто легковажно, без належної поваги.

Зрештою, я досі чудово пам’ятаю пораду, дану мені Маркесом у відповідь на моє щиросердне зізнання в тому, що я так і не зміг дочитати «Дон Кіхота»:

«А ти спробуй залишати книгу поряд з унітазом. Тоді, щоразу заходячи до туалету, хоч пару абзаців ти напевно прочитаєш».

• Ернандо Альварес
• Всесвітня служба BBC

bbc-com.cdn.ampproject.org

Премію встановлено в номінації художньо-біографічна/мемуарна проза (книги і прирівняні до них видання в літературних журналах, опубліковані протягом останніх 3-х років перед роком присудження Премії).

Премія присуджується один раз на рік до дня народження Михайла Слабошпицького – 28 липня і вручається в Києві.

До участі в конкурсі допускаються книги чи прирівняні до них публікації в літературних часописах, які обстоюють гуманістичні загальнолюдські й національні цінності, не відзначені іншими преміями, але з числа тих, які здобули високу оцінку літературної критики, громадськості, читачів. Мова творів – українська.

Право висунення творів на здобуття Премії мають колективи творчих спілок, редакцій, товариств, мистецьких, навчально-наукових, культурно-просвітницьких установ і закладів (при цьому додається відповідний протокол). Кожна з організацій може представити на здобуття Премії один або кілька творів одного автора. На здобуття Премії можуть претендувати письменники України та українського зарубіжжя. Посмертно Премія не присуджується.

Організація, яка висуває кандидатуру на здобуття Премії, подає до конкурсної комісії (журі) (за адресою: 01601, м. Київ, вул. Банкова, 2, Національна спілка письменників України) такі документи:

офіційне подання з формулюванням позиції та її короткою мотивацією;

5 (п’ять) примірників представленого твору чи творів;

рецензії та відгуки, опубліковані в пресі чи соцмережах (за наявності).

Прийом творів на конкурс закінчується 15 червня.

Лауреатові Премії вручається диплом і грошова винагорода.

litgazeta.com.ua

Про це у Телеграмі повідомив голова Рівненської обласної ради Андрій Карауш, передає Укрінформ.

«З 1972 року у нашому обласному краєзнавчому музеї почала формуватись колекція книжкових артефактів. Зі 120 книг близько 30 – це саме почаївські стародруки. Їх можна буде побачити на виставці, яку відкриють 17 квітня», — зазначив Карауш.

Він поінформував, що у 1713 – 1832 роках, коли Почаївський монастир належав греко-католицькій церкві, в обителі започаткували друкарню василіанів, де видавали книги зрозумілою українцям мовою, близькою до розмовної.

Музей приурочив виставку до 290-ї річниці виходу «Служебника» (1734) — першої книги, надрукованої у почаївській друкарні. Крім неї, відвідувачі зможуть побачити «Апостол» 1759 р., Євангелія 1759, 1771, 1780 рр. та інші.

Виставка буде також певним підсумком музейного проєкту з оцифрування «Українські стародруки з фондів РОКМ». Усі електронні версії книг виставлені на сайті музею, зокрема почаївські.

Як повідомляв Укрінформ, на базі культурно-археологічного центру «Пересопниця» відбулася презентація оновленого експозиційно-виставкового простору та інформаційної виставки про Пересопницьке Євангеліє.

ukrinform.ua

Майстром, професіоналом може стати кожен, якщо володіє спогляданням і відданістю справі. Якщо не шукає там, де нема, а знаходить на віддалі руки. З плином літ він відчуває в фарбі, звуці, слові те, що не відчутне більш нікому. В них не було на це часу, щоб виробити надчуття і вловимість щастя в неземному. Але і в земному також, в малому смакуванні дарів. Вловленні тонкостей, самої поезії в них. Погляд, статура, запахи, враження, всі кращі моменти життя, все, що запам’яталося з юні, все, в чому була Любов, Життя, всі барви його аури і складають багатство багатств. Доторкуючись до них, до завжди присутнього, неопалимого Полум’я, людина спалахує знову. Внутрішній підзаряд – у кращому досвіді. Розряд – у всьому не кращому, що випало звідати для кращого цінування малого. Розряд – у всьому, що несе споглядання екранів і прекрасна ілюзія віртуальності. Багатство кращого досвіду меркне в ньому, а з ним і життя. Вкарбоване в кращих митях, у великому і прекрасному, змиває помийність інформації, яка не підзаряджає, а добиває. Дух споживає не краще, а зроблене на продаж. Все, зроблене, як для себе, зберігає Тепло, якого нема в ширпотребі. Все з кращої лози, нектару, миті, не може бути гіршим. Це краще, в ньому самому, уже робить його еліксиром. Все з кращих слів, кращих почуттів, кращих спогадів, нюансів миті, вводить в стан кращого. Все з гіршого – навпаки, і цього навпаки – незліченність. Все, в чому присутніла Любов, зберігає її назавжди. Все, в чому була вона, зберігає Життя. Туди вертає спогад. Все, в чому відсутніла Любов, нічим не запам’ятовується, через відсутність у ньому Життя. Та, що вважається грою почуттів, і є Чистим Життям. Тому їй стільки присвячено захвату у створеному людством. Тому здається незбагненною, прекрасною в нерозділеності, прекрасною завжди, з нею нема нічого ціннішого, окрім самого життя, з’являється легкість, позаяк втрачати вже нічого, ця безумовна Любов – єдине, що тримає багатьох на землі. «Любов незбагненна, і це єдине, ради чого варто жити», скажуть всі вони. В кожному, залежно від її Сили, вона є рухомою силою його. Велика Любов робить людину великою, в помислах і вчинках, мала – навпаки. Велика – щасливою, мала – ніколи. Існування, в якому відсутніла Любов, на одрі видихається фразою: «Життя пройшло, як один день, і нема чого згадати». Життя є примагнітом іскор щастя. Коли воно приземніє, Вогонь згасає. Велика Любов, життя на вищих чакрах, несумісне з низькою частотою, з життям на нижніх чакрах. Тіло проживає фізичне життя, а Життя Любові, справжнього життя, не має. Життям кожного є наповнення субстанцією Любові, а не тим, що зветься нею. Коли життя звелося до пошуку Грошей, мозок перемкнувся з зон її вловлення на первісні зони, відповідальні за виживання, а не за прийом Любові. Гроші або Любов – третього не дано. Достаток одного знецінює і унеможливлює інше. Достаток Любові автоматично знецінює Гроші. Стаючи нічим, вони не приносять щастя, людина легко з ними розстається, здобуває нові. Відсутність Любові робить Гроші усім, і людина ніяк з ними не розстається. І ні про що інше думати не може. Вона йде до психологів, ті радять, спасають, а зацикленість та сама, щастя немає. Як і повноти життя. Небажання жити – при всьому Є – підточує зсередини, платою за не заздри, за чуже щастя. Сил для діяльності все менше. Закритість, жадібність, нещасність, показуха, бойовий розкрас – завжди брак Любові. Словами це не міняється – це міняється життям.

Коли Велика Любов омиє планету, бідні багаті зрозуміють, як їх розводили. Можна мати все, завжди – і ніколи Щастя. Щастя – предмет Любові і налаштованості мозку. Відкритість, щедрість, великодушність, велика творильність, великі вчинки, діла історії, стратегічне мислення – її прояви. Бажання залишити благе й прекрасне людям. Це Рука, простягнена на віддачу. Це структура, через яку Енергія протікає, і все, що сприяє провідності, від ядра Землі до атома, отримує Радість. Все, від клітини до Всесвіту, повниться Благом. Все, сповнене благістю, внутрішньо співає. Все, що творить служіння Любові, отримує Щастя. Все, що несе Хліб Любові, дійснить приємне Богу. Частину приємного Він залишає їй. Радість в малому, радість від добре виконаної роботи, радість перетікання Любові у матеріальність. Принесення її всім. В цьому суть Золотого Стола принесення Хлібів [Вихід  25: 23-30] у Храмі Єрусалиму. Дивом примноження Хлібів Бог потвердив це знову [Лука 9: 13-17]. Примножувати, привносити у світ Любов, а не що інше. Риби означають Істини, як досягти цього. Бог не булочник, щоб бажати іншого. Жертовність Любові цікавить Його. Цей прообраз, цей приклад – знак усім, хто бажає Щастя. Відкрита рука, принцип віддачі, структура, через яку Любов протікає – заділ довголіття і благословень народу.

Закрита рука, принцип поглинання – призвід до протилежного.
Все краще робиться, як для себе.
Це і є – любити ближнього, як себе [Левіт 19:18, Матвія 22:39].
Великого ближнього в якості країни і всіх гідних.
Роби мале добро, з принципу віддачі, і всім прибуде.
Роби зло – і всім відбуде.
Все, що вважається насолодами, є сурогатом щастя.
Все, в чому нема Любові, не може дати Щастя.
Все, що вважається насолодами, на завтра забудеться.
Все, в чому тонкий букет, сама Любов, незабутнє.
Все, в чому жила Любов, складає стимул жити.
Все, в чому вигоріла Любов, дає стимул не жити.
Звідки вона в нулях на рахунку?
Але мільярди б’ються у їх підрахунку.
І, обов’язково, в кого більше.
О, успішняк, щасливець!
Звідки вона в тисках споживацтва?
Але мільярди лиш в ньому марять багатства.
На низькій Енергії світ матеріальніє і не має щастя.
На великій, коли вона знов зійде,
Кожному стане ясно:
Де воно?
В мільйонах контейнерів чи в малому?
І так непримітному.
Бережіть його.

tyzhden.ua

«Локальна історія масштабується до формату видавництва. Ідея, яка давно визрівала у середовищі нашої команди, кристалізувалася восени минулого року. Тоді ми врешті зареєстрували видавництво і до нині зробили чималий пласт наразі невидимої роботи», — зазначив Віталій Ляска.

Команда видавництва «Локальна історія» уже уклала низку угод із провідними українськими істориками та письменниками, провела успішні перемовини зі світовими видавництвами, зокрема із Єльським та Принстонським університетами, The Wylie Agency, PEW Literary, агентством Беати Стасінської й іншими.

«Усі книжки, які зараз на стадії перекладу, мають або виразне українське тло, або ж несуть відчутну актуальність для української аудиторії. На жаль, за винятком кількох випадків, ми мало знаємо світову історіографію. Тож, одним із завдань видавництва “Локальна історія” буде спроба заповнити цю лакуну», — повідомив співзасновник видавництва.

Першим продуктом видавництва «Локальна історія» стала книжка журналістки й краєзнавиці Ірини Пустиннікової «Карпати. Коротка історія мандрів».

«Ця праця — напрочуд гармонійне поєднання легкості і ґрунтовності, до того ж оздоблене двома сотнями архівних світлин. Це той історичний нонфікшн, якого ми більше хочемо бачити на українському ринку», — зазначив Ляска.

Зараз книжку можна замовити за умовами передпродажу.

«Запрошуємо Вас у подорож Карпатами сторічної давнини! Маршрут такий: у Трускавці п’ємо “Нафтусю”, відтак потягом “Нарти-дансинґ-бридж” прямуємо до Славська, оминаючи єгерів баронів Ґредлів десь в околицях Сколього, набуваємось з гуцулами в Жабйому, підіймаємося на Говерлу, перед тим підживившись наїдками на полонині Заросляк. Десь поміж тим можемо пограти в теніс у Микуличині чи потаборувати із пластунами поблизу Осмолоди. Хто забажає підлікувати нерви, то гріх оминути лічницю Тарнавського в Косові. Якщо пощастить, то перетнемося з Іваном Франком чи Михайлом Коцюбинським у Криворівні. Повертаючись додому, неодмінно прихопимо зі собою ементалю із полонини Квасівський Менчул. Ця книжка — історичний провідник Карпатами в усі пори року, який знадобиться і сучасним мандрівникам», — йдеться в анотації до книжки на сайті видавництва.

Ірина Пустиннікова — журналістка, краєзнавиця, мандрівниця, авторка найдавнішого краєзнавчого українського сайту «Замки і храми України», сайту «Буковинські маланки» та понад десяти путівників регіонами України.

Як повідомлялося, видавництво Pabulum оголосило про закриття.

Читайте також: Як це — відкрити видавництво під час війни і пандемії

Розповідати про Україну: як працює видавництво Ukraїner

Ілюстрації: Локальна історія

chytomo.com

На письменників була покладена відповідальність — вони мали не лише показувати хороші якості радянської армії та виховувати патріотизм, а й за допомогою емоцій впливати на громадян, розповідаючи про «особливий шлях» російського народу.

Псевдоісторичні повісті, гасла ненависті до ворогів, а також оди радянським солдатам писали такі автори, як Алєксєй Толстой, Міхаіл Шолохов, Ілья Еренбург, Микола Островський, Ніколай Тіхонов та інші. Їхні твори не обов’язково мали мати високу художню цінність, проте розповідали про радянське життя за держзамовленням.

Ба більше, щодо авторства багатьох із них досі точаться суперечки, адже непоодинокими були випадки, коли письменники були лише «обличчям» літературного проєкту радянських спецслужб, а твори писали спеціальні групи авторів.

Це не лише було внутрішньою історією Радянського Союзу, а впливало також на міжнародні інституції, зокрема на присудження Нобелівської премії. Суспільне Культура розповідає історії кількох письменників-пропагандистів.

Алєксєй Толстой

«Красный граф» — так називали радянського письменника Алєксєя Толстого, титулованого дворянина, який після подій Жовтневого перевороту спочатку виїхав із Росії в еміграцію, а згодом не лише повернувся, а й став улюбленцем радянської влади. Толстой писав те, що було потрібно режиму, отримував Сталінські премії і провадив життя, яке за рівнем комфорту мало відрізнялося від дореволюційного: мав розкішну дачу, декілька автомобілів і особистого водія.

Ось яку «літературну службу» вів для цього Алєксєй Толстой.

• Написав історичний роман «Петро I», над яким працював упродовж шістнадцяти років. Не треба бути прискіпливим критиком, щоб називати цей твір пропагандою — сам Толстой відзначав, що образ Петра не відповідає історичному та був створений задля підтримки радянської ідеології.
• У 1937 році письменник опублікував повість «Хліб», де велику увагу приділив вигаданій участі Сталіна у російській громадянській війні, а саме в подіях оборони міста Царицина. Ці історії стали основою для створення сталінського культу особистості. До речі, Алєксєй Толстой був особистим другом Сталіна і писав для нього промови, зокрема був співавтором звернення Молотова і Сталіна до народу 1941 року. Свої листи до диктатора Толстой підписував «С глубоким уважением и любовью».
• Під час німецько-радянської війни Толстой часто виступав зі статтями, нарисами, оповіданнями, героями яких були «прості люди, що проявили себе у випробуваннях війни», а в 1941–1943 роках створив драматичну дилогію «Іван Грозний», за яку отримав третю Сталінську премію. До речі, фінансову частину однієї зі своїх Сталінських премій Толстой передав на побудову танка «Грозний».

За усе це письменника зробили членом Академії наук, депутатом Верховного Совєта Радянського Союзу, також він очолив Спілку письменників СРСР. Прикметно, що в цей період Толстой брав участь у погромному цькуванні письменника Леоніда Добичіна за твір «Місто Ен», за який його звинувачували у «формалізмі й натуралізмі». Після цього Добичін учинив самогубство.

«Червоний граф» Алєксєй Толстой, російський і радянський письменник. Фото: Вікіпедія

Цікаво, що спочатку, до пропагандистських історичних і батальних творів, літературні зацікавлення Толстого були зовсім іншими — він видавав збірки казок та писав фантастичні твори, зокрема про висадку людини на Марс: «Аеліта», «Блакитні міста» і «Гіперболоїд інженера Гаріна». Коли ж письменник став на службу режиму, він багато чого відредагував у своїх ранніх творах, подекуди навіть сильно змінив їх.

До прикладу, в «Аеліті» прибрав усі згадки Бога, Духа і навіть хреста на могилі дружини головного героя. У наступних редакціях «біс» перетворився на «пса», «Дух» — на «Родіну», а один з героїв, росіянин, який на Марсі передусім збирав у кишені золоті речі та дорогоцінні камені (промовиста цитата героя мовою оригіналу: «Эти вещи в Петербурге продать — десять вагонов денег. Вот дурёха-то моя обрадуется») — цей персонаж у переробленій версії став просто «авантюристом».

Причому про мародерство Алєксєю Толстому було відомо не з книжок: у 1939 році, під час радянської анексії західноукраїнських земель, він вивіз із Галичини та Львова велику кількість раритетів, антикваріату, зокрема унікальний паркет із замку Радзвивіллів.

«А. Н. Толстой в гостях у художника», Пьотр Кончаловський, 1940–1941. «Їв і пив багато і жадібно, в гостях напивався і об’їдався, за його власним висловом, до неподобства, але, прокинувшись другого дня, відразу обмотував голову мокрим рушником і сідав за роботу: працівник був першокласний…», — згадував письменник Іван Бунін про Толстого. Фото: суспільне надбання.

Міхаіл Шолохов

Чи писав нобелівський лавреат Міхаіл Шолохов свої твори — одна з найбільших літературознавчих суперечок у російському письменництві. Різні дослідники ставлять під сумнів його авторство роману «Тихий Дон», який вийшов у 1928 році, та інших текстів.

Шолохов став «найбільшою літературною містифікацією століття, проєктом ОГПУ, який пережив своїх авторів», як стверджує письменниця Оксана Забужко у книзі «Український палімпсест». За версією дослідника Зеєва Бар-Селли, якого, зокрема, цитує Забужко, Шолохов своїх творів ніколи не писав, а був лише «обличчям» успішного літературного проєкту радянських спецслужб, на який працювали численні літератори і який зрештою приніс для СРСР престижну Нобелівську премію.

До речі, присудження Нобелівської премії Шолохову багато хто теж називає роботою спецслужб — у 1964 році Жан-Поль Сартр відмовився від премії, заявивши, що «письменник не повинен перетворюватися на громадський інститут».

Справжньою причиною чимало мемуаристів називають тиск з боку Радянського Союзу для того, щоб наступного року — 1965-го — премію отримав Шолохов.

Міхаіл Шолохов, російський радянський письменник, 1941 та 1946 роки. Фото: суспільне надбання

На роль автора «Тихого Дону» ОГПУ завербувало 20-річного дрібного корупціонера Шолохова, розповідає перекладач і дослідник Андрей Чернов. За його словами, Шолохов спочатку відмовлявся, його судили і навіть залякували, виводячи на розстріл. Після цього він погодився і його відправили до Москви, де він жив на квартирі у чекіста.

«Там його вчать писати оповідання — сам він, мабуть, ніколи нічого не писав: ніхто не бачив його листів, і його рукописи, — можливо, підроблені. Ніхто не знає, чи його почерком написані чи почерком брата дружини, Івана Громославського, який, як сам Шолохов зізнавався, переписав йому дві книги «Тихого Дону». А ось «Підняту цілину», «Долю людини» та інше писала вже команда літературних не*рів», — стверджує дослідник.

«Літературний раб», раніше також «літературний не*р» (з французької nè*res littéraires) — це людина, яку наймають для написання літературного, журналістського або іншого тексту, авторство якого в підсумку приписують іншій особі. Якщо в західних країнах така практика була поширена серед авторів, які бажали зекономити свій час і видати багато книжок, то в Радянському Союзі такий підхід використовували з метою цензурування й поширення потрібних пропагандистських наративів у літературі.

Ілья Еренбург

«Проповіді ненависті Ільї Еренбурга» — так називали пропагандистські й антинімецькі статті й твори, якими прославився письменник. Усього за роки Другої світової Еренбург написав близько 1500 різних творів в газетах «Правда», «Известия», «Красная звезда» і для Совінформбюро.

Ілья Еренбург відомий як автор першого використання в російській літературі словосполучення «Дєнь Побєди», яке згодом стало назвою свята перемоги над нацизмом в Радянському Союзі й основою культу «побєдобєсія» в Росії. Воно з’явилося 12 грудня 1941-го, на початку контрнаступу під Москвою, у статті «Доля Перемоги», яку письменник опублікував у газеті «Московський залізничник».

Ільї Еренбургу та Костянтину Симонову належить авторство гасла «Убий німця!», яке вперше прозвучало у вірші Симонова «Убий його!». Це гасло широко використовували в плакатах і як заголовок у листівках із цитатами зі статті Еренбурга.

У радянських газетах того часу були створені спеціальні рубрики «Чи вбив ти сьогодні німця?», в яких публікували листи-звіти радянських бійців про кількість вбитих ними німців та способи їхнього знищення. Адольф Гітлер особисто розпорядився спіймати та повісити Еренбурга й у 1945 році оголосив його найлютішим ворогом Німеччини. Нацистська пропаганда дала Еренбургу прізвисько «домашній єврей Сталіна».

Еренбург був членом Єврейського антифашистського комітету і вів активну діяльність зі збирання та оприлюднення матеріалів про Голокост.

Також варто зауважити, що ще одним крилатим висловом, який належить перу Еренбурга, є слово «відлига». Так називалась його повість, написана після смерті Сталіна у 1954 році. «Відлига» стала назвою для цілої епохи радянської історії.

Також у березні 1966 року Еренбург підписав лист тринадцяти діячів радянської науки, літератури та мистецтва до президії ЦК КПРС проти реабілітації Іосіфа Сталіна.

Микола Островський

Роман Островського «Як гартувалася сталь» про більшовика-фанатика Павку Корчагіна на десятиліття став найвидаванішим твором радянської літератури.

Але і в цьому випадку точаться суперечки щодо справжнього авторства: історик та краєзнавець Андрій Ковальов у книжці «Як гартувалася державність» стверджує, що роман писав не Островський, а команда радянських авторів, зокрема Марк Колосов, Олександр Серафимович, Анна Караваєва, які за спогадами самого Островського дійсно йому допомагали не тільки у технічному записі рукопису, але і в редактурі.

У Російському державному архіві літератури та мистецтва є фотокопії рукопису книги, на яких вирізняють почерки 19 людей. Офіційне пояснення — через те, що Островський хворів на ревматизм, який перейшов у поліартрит, і був прикутим до ліжка, він диктував текст роману «добровільним секретарям».

Микола Островський і його роман. Фото: суспільне надбання та Orujeynik

За сенсом роман «Як гартувалася сталь» лягав у важливу лінію радянської пропаганди про дискредитацію українського національно-визвольного руху. Борці за незалежність України, насамперед Симон Петлюра, постали як організатори єврейських погромів.

«Мало того, що заперечується ідея української державності, але там (у романі — ред.) українці карикатурні, це шкідливі антиукраїнські тексти, які подають нас як недоумків, злочинців, як людей, які мають викликати лише осуд і несприйняття», — так коментує роман «Як гартувалася сталь» письменник Сергій Жадан.

Цю книгу за вказівкою радянської влади переклали на 75 мов — так за допомогою літератури вони на цілий світ намагалися дискредитувати образ борців за незалежність України. Російська пропаганда і зараз використовує міф про українців-антисемітів.

Ще один цікавий факт про Островського: навіть коли він уже мав тяжку інвалідність і майже не був здатний вставати з ліжка, окрім «літературного фронту» він також намагався брати участь у «викритті чужорідних елементів» серед апарату домоуправлінь свого та сусідніх будинків.

Ніколай Тіхонов

Учасник радянсько-фінської війни і присьменник Ніколай Тіхонов під час Другої світової працював у Політуправлінні Ленінградського фронту. Він писав пропагандистські оповідання, статті, листівки, вірші та звернення, неодноразово виступав із політичними заявами, що підтримують лінію радянського керівництва. Його найвідоміший твір воєнних років – поема «Кіров з нами».

Які твори писав Тіхонов? Яскравим прикладом є його замітка «Мы — русские!», де безліч разів стверджується, що «русский человек не боится испытаний», а «достоинство и честь нашего народа-воина не могут быть истреблены никогда». Замітка написана під час Другої світової війни і спонукає боротися з нацистами, але в ній, типово для російського імперського бачення, прославляються виключно росіяни і їхні доблесті, натомість про інші народи Радянського Союзу згадано лише один раз. А щодо союзників у боротьбі проти гітлерівців узагалі йдеться так: «Во всей Европе никто не нанёс ещё таких ударов немецким полчищам, какие нанесла наша Красная Армия» і «Европа беднее нас талантливыми людьми» .

Окремої уваги вартий і типовий пропагандистський пасаж Тіхонова: «Когда на Кубани гитлеровцы пытали русскую девушку Дусю Сорокину, она твердила палачам, даже умирая, только одно: «Мы — русские! — говорила она запекшимися губами. — И мы непоколебимы»».

Ніколай Тіхонов. Фото: суспільне надбання. Зображення радянської пропаганди, демонструється в просвітницьких цілях

Ніколай Тіхонов очолював групу письменників та художників при газеті «На сторожі Батьківщини», боровся з «космополітизмом» — до прикладу, розгромно критикував книгу колеги-письменника Нусінова «Пушкін і світова література». Він звинувачував автора у поклонінні Заходу, в тому, що Пушкін у нього «виглядає лише придатком західної літератури», і в тому, що автор забув, що лише російська література «має декларацію про те, щоб навчати інших нової загальнолюдської моралі».

Також Тіхонов разом із Шолоховим і рядом інших пропартійних письменників у 1973 році підписали Лист групи радянських письменників до редакції газети «Правда» щодо Солженіцина та Сахарова, де засуджували поведінку, яка «ганьбить честь і гідність радянського вченого».

Продовження радянської традиції — війна літературою, яку провадить Росія

Для сучасної Росії, як і для Радянського Союзу, характерна мілітаризація літератури, зокрема й художньої. Про військову агресію стосовно України російські письменники почали писати задовго до фактичного нападу Росії на Україну 2014 року.

Російська пропагандистська література, зображення демонструється в просвітницьких цілях. Колаж: Вікторія Желєзна / Суспільне Культура

Варто також згадати переписування історії та мілітаризацію освіти, зокрема і на окупованих українських територіях. Також окупанти знищують книги українською і забороняють українську мову, що класифікується як лінгвоцид — це все прояви гібридної війни, яку веде Росія. І якщо за радянських часів преса та література були чи не найголовнішими каналами впливу на свідомість громадян, то в наш час інтернет дав розвиток цьому явищу — бачимо лозунги російської пропаганди не лише на друкованих сторінках, а й серед їхніх мультимедійних новин та в соцмережах.

Обмеження на ввезення книг з Росії почали діяти ще у 2016 році – але тоді це стосувалося лише тих книжок, у яких визначали антиукраїнський зміст. Після початку повномасштабної війни в Держкомтелерадіо заборонили ввезення і розповсюдження всієї видавничої продукції з території Росії, а в червні 2023 року президент Зеленський підписав закон, що забороняє книжки з Росії, Білорусі, тимчасово окупованої території України, а також ті, автори яких є або були у будь-який період після 1991 року громадянами Росії.

Олеся Котубей-Геруцька

suspilne.media

Про це стало відомо з сайту видавництва.

«Боривітер» в «Українському домі» — це перша ретроспективна експозиція художниці-шістдесятниці Алли Горської. Видання охоплюватиме понад 100 робіт, представлених на виставці.

«Без сумніву, це видання українці чекали десятиліттями», — зазначають в анотації.

Мистецьку монографію доповнять статті історика Радомира Мокрика, арткритикині Єлизавети Герман, театрознавиці Ганни Веселовської, мистецтвознавиці та есеїстки Діани Клочко, мистецтвознавиці й журналістки Оксани Семенік.

Мистецтвознавиця Олена Грозовська написала передмову від кураторської групи.

«Нинішня велика війна актуалізувала досвід шістдесятників, а постать Алли Горської унаочнює цей історичний зв’язок. Її сповнена драматичних подій біографія болісно перегукується із сьогоденням: за життя — заборони й демонтажі робіт, відрахування зі Спілки художників, переслідування з боку КДБ, а згодом і жорстоке вбивство; тепер — знищені російськими окупантами мозаїчні панно художниці в Маріуполі. Зло, що спричинило загибель Горської, не було покаране після розпаду СРСР і сьогодні — зміцніле й зухвале — розв’язало нову війну в Європі», — стверджує Грозовська.

Біографію мисткині подала Олена Зарецька — її онука, засновниця фонду Алли Горської та Віктора Зарецького. Видання упорядкувала Анастасія Яцковська, авторство дизайну належить Даші Подольцевій.

Наразі книжку можна передзамовити за 1000 гривень, пізніше ціна буде становити 1500 гривень. У видавництві обіцяють, що каталог піде в друк не пізніше як 30 квітня.

Про виставку «Боривітер» та Аллу Горську

Експозиція «Алла Горська. Боривітер» презентує понад сто робіт художниці: живопис, графіку, ескізи монументальних робіт з музейних і приватних колекцій, а також архівні матеріали, що висвітлюють творчу й громадську діяльність мисткині-шістдесятниці та її найближчого кола.

Окрім цього, спеціально для виставки художники Олексій Сай та Микола Марусик створили аудіовізуальну інсталяцію за мотивами її знищеного у 1964 році вітража «Шевченко. Мати». Інсталяція відтворює рух сонця, що проходить крізь вітраж та заливає частину експозиції світлом. Це відбувається під звуковий супровід, в основі якого — вірш Тараса Шевченка «Подражаніє 11 псалму».

Алла Горська — художниця, монументалістка, діячка правозахисного руху, яскрава представниця руху шістдесятників. Її роботи знищили за вказівкою спецслужб, а саму її вбили у віці 41 року за нез’ясованих обставин.

Сьогодні весь творчий доробок Горської-монументалістки практично втрачено: більшість її робіт потрапила під окупацію ще 2014 року, на підконтрольній Україні території збереглися тільки дві мозаїки.

Оксана Заблоцька

suspilne.media