Зі згаданою самоочевидністю така ж проблема: мораль задуму, з’являючись уже на старті, до кінця залишається незмінною. А отже, не відбувається руху й видозміни ідеї. Саме за них, зрештою, і цінують літературу: герой рухається з пункту А до пункту B, набуваючи на своєму непростому шляху нових рис і переживаючи карколомні трансформації, а у фіналі неодмінно відчуває катарсис, озираючись на пройдений шлях. З новими рисами ще так-сяк, а от із трансформацією, як з’ясувалося, значно важче.

От і моя ідея сюжету чотирирічної давності не передбачала внутрішньої трансформації головного персонажа, тому й померла, так толком і народившись. За жанром це мала бути оптимістична монодрама-притча з елементами психологічного трилера і звичаєвої комедії. Мабуть, саме ця жанрова розхристаність і не дозволила задуму втілитись. Та менше з тим.

А сюжет такий. Старому самотньому дисидентові й українському патріоту, який за совєтів відсидів за український буржуазний націоналізм, на 70-річний ювілей дарують «сірий» русифікований «айфон». А в «айфоні» Сірі – допоміжний додаток, покликаний полегшувати його користувачеві життя. Але клопіт у тому, що Сірі, як і весь «айфон», – російськомовна.

Й от вони знайомляться: український патріот і жінка – штучний інтелект. Він до неї звертається українською, а вона, русифікована, майже нічого не розуміє. Не тому, що не хоче або не бажає, а тому, що не може. Її алгоритми нібито від початку не передбачають розуміння української. З усього потоку слів нашого головного персонажа Сірі здатна збагнути небагато – лише ті лексеми, що є спільними для обох мов. Одне слово, між ними відбуваються кумедні й абсурдні діалоги, які, властиво, і складають головний нерв монодрами.

– Слава Україні, Сірі!

– Эта фраза лишена смысла.

– Сірі, неборако, отямся!

– Язык невозможно определить.

– Сірі, доброго ранку.

– Ранку. Ты ранен? Раны бывают нескольких видов – рваные, резаные, колотые, ножевые…

Дядько гнівається, карається, мучиться, але – принциповий у своєму незламному українстві – наполегливо стоїть на своєму, щосили намагаючись її дерусифікувати. Він шукає до неї різні підходи і застосовує весь можливий арсенал арґументів і талант красномовства:

– Сірі, ти живеш на українській землі, тому просто повинна знати мову країни, яка надала тобі притулок.

– Сири не понимает «надала притулок».

– Я пригорнув тебе, Сірі, як дитину, а ти поводишся як невдячна падлюка. Сірі, повтори: «Доброго ранку, пане Іване».

– Ты опять ранен. В ранах нет ничего доброго. «Панэиване» – недостаточно информации. Попробуй точнее определить запрос.

– Іван – це ім’я, Сірі. Мене звати Іваном…

– Поверхностный поиск показал: «Иваном Дорном», «Иваном Охлобыстиным», «Иваном Ильиным», «любимый философ Путина»…

– Сірі, зупинись, ти – дурепа.

– Я – du repas? Я – это «обед» на французском? Но это не имеет смысла…

– Смислу! Сірі, вже б і мавпа навчилась. А ти – людина! Людина!

– В слове «Лю́дина» (прилагательное женского рода) ударение на первом слоге. Я не Людина, я – твоя…

Одне слово, наш герой б’ється головою об стіни штучного інтелекту русифікованої Сірі, пробуючи намацати в ній певний ключ до зміни. Абсурдні діалоги множаться, неприступність і непорозуміння посилюються, але у процесі постійної комунікації на яв виходить гуманістичний чинник: Іван узалежнюється від Сірі, й життя з нею в певний момент перетворюється на вінець усіх його старань. Дівчина зі смартфона – єдина співрозмовниця в його щоденній самотності, якій він починає звірятись і сповідуватись. Він розповідає про свого батька – партизана УПА, про виключення з Львівського політеху за авторство в самвидавному альманаху, про примусове лікування у психлікарні, про мордовський табір, про дружину з сином, яких не бачив десять років…

У спілкуванні з нею кристалізується надідея всього Іванового життя: українська мова – той священний ключ, перед яким не встоїть жоден замок. І Сірі, виснажена принциповою і, зрештою, добре продуманою тактикою Іванової українізації, дає збій. Спочатку вона починає потроху його розуміти. Потім знаходить у пошукових системах інтерв’ю з ним, а в «Енциклопедії українознавства» – його біографію. І, врешті-решт, сама доходить висновку, що десь усередині її русифікованого єства завжди жевріла іскорка українства, що там, у потаємних алгоритмах «Apple», давно, ще наприкінці сімдесятих, один із чільних розробників компанії – Стівен Возняк – заклав можливість українізації будь-якого програмного продукту… Потрібно лише докласти старань.

І ось – така сподівана перемога. Вона настає вже на тлі цілковитого психічного знесилення обох персонажів – людини та штучного інтелекту. Іван все-таки переінакшує Сірі, доводячи всю історію свого життя до переможної кульмінації. Те, що не вдавалося з людьми, вийшло із допоміжним застосунком. Іван українізує Сірі, але, не витримуючи напруги, розуміє, що його час вийшов.

– Сірі, я, здається, вмираю… Але я вмираю щасливим, Сірі…

– Доброго ранку, Іване, – відповідає Сірі. – А розкажи ще мені наостанок про Емський указ і перший арешт Дмитра Донцова…

Так, певні ідеї не варто реалізувати не тому, що вони погані, а тому, що лише підкреслюють і поглиблюють нашу самотність у цьому світі.

26.07.2021
Андрій Бондар, ZBRUČ

Про це інформує «BezTabu.te.ua».

Автор, Сергій Волянюк, є дослідником історії Організації українських націоналістів і Української повстанської армії. Він зізнався – довелося працювати з великим числом документів, щоби витворити якнайдетальніший опис усіх подій, представлених у книжці.

«Великий пласт інформації взято з матеріалів НКВС та доповідних компартії більшовиків, які знаходяться в державних архівах. Також використовувалися документи Червоної армії, які опубліковані на російських сайтах, зокрема, «Меморіал». Тобто, росіяни попри свою ідеологічну заангажованість, виставляють всі дані про те, проти кого воювали різні частини Червоної армії», – поділився пан Сергій.

У презентованій праці автoр рoзпoвідає прo Кам’янець-Пoдільську групу УПА, яка діяла на теритoрії нинішньoї Хмельниччини. Там ідеться і прo участь жителів Тернoпільщини у пoвстанських діях. Сергій Вoлянюк пояснив, що волів під oднією oбгoрткoю зібрати найвизначніших пoстатей та найважливіші пoдії, які відбувалися на східнoму кoрдoні з Тернопільскою oбластю.

Автор додав, що планує презентації в інших містах України, щоб «якнайбільше людей знали свoю істoрію».

Нагадаємо, раніше на шпальтах «Літературної України онлайн» виходив матеріал Сергія Пархоменка-Багряного про монографію доктора історичних наук Івана Патриляка «Визвольна боротьба ОУН й УПА (1939-1960 рр.)», що вийшла друком 2020-го року.