Напевне, максима Івана Драча «Куди ж нам тулитися, як не до слова» найвдаліше характеризує Ігореву сутність, хіба що з істотним уточненням: для Ольшевського чи не кожен його текст – вслухання у правічне, непроминальне, щомиттєве єднання зі Словом. «Творчість – не фізична і навіть не розумова праця. Це праця, містичне дійство, розмова людини з Богом, Котрий сотворив людину за образом Своїм та подобою, – отже, теж творцем», – зізнався він у своєму есеї «Жодна школа не замінить творчого досвіду».

Ігорів шлях до слова, а отже і його буття у слові – карб долі. Він народився у древньому Володимирі, де кожен закуточок промовляє історією. Дитинство і рання юність Ольшевського виписувалися в легендарному Берестечку. Його становленню неабияк сприяла домашня атмосфера з культом художньої книги та світу мистецтва, зокрема театру: мама Галина – актриса, батько Едил (у хрещенні Кирило), заслужений артист України, тривалий час – головний режисер Волинського облмуздрамтеатру імені Тараса Шевченка.

По-своєму промовисто, що луцьке помешкання Ольшевських на вулиці Степана Бандери, яка раніше носила ім’я Олександра Суворова, – рівновіддалено-поряд і з головною бібліотекою краю, де Ігор був найпостійнішим читачем, і з головним корпусом університету імені Лесі Українки, де тривалий час він працював як журналіст. Також кілька разів на тиждень він одвідував філармонію (розташовану також поруч), де останнім часом мав місце праці за сумісництвом.

Ігор, дружачи передовсім із книгами, умів не ховатися в криївку самотини. Під час спілкування не ділив людей на цікавих чи нецікавих, не щадив часу, знаходячи спільні теми і з тими, хто був на уявній вершині, і з тими, хто, опинившись на дні, звідти намагався вгледіти зблиск зорі. Він керувався східним принципом: «Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог, але кожна людина тобі вчитель».

Не бувши зацикленим на політичних аспектах або церковно-релігійних канонах, він умів уникати конфліктних протистоянь, завше залишаючись у певній опозиції. Зрештою, за будь-яких обставин мав власний погляд на реалії та персоналії, якось невимушено і непоказово-епатажно залишаючись християнином та українцем. Усі життєві іспити сприймав без нарікань. Нерідко навіть прикрі миттєвості Ігор умів обертати на моменти натхнення. Адже життя – це віковічна тема, і слово – не лише особистий прихисток, порятунок, але й спосіб повноцінного буття.

В Ігоря Ольшевського це слово багатогранне, як і коло його творчих інтересів: містичне літературознавство, біблійна нумерологія, релігієзнавство, астрономія, альтернативна історія, медицина, психологія, музика. Хоча передовсім він, генетично запрограмований на творчість, – усе-таки поет:

До мене вночі прилетів
присвячений тобі сон
під вітром нічним шумів
присвячений тобі сад
щойно із ночі постав
присвячений тобі вірш
наклав заборону на ніч.

Саме збірка віршів «Редактор снів» стане задокументованою першою віхою на творчому шляху. Правда, другій книзі поезії (ліричному трикнижжю «Зодіакальне світло») передуватимуть окремі видання трьох есеїв – «Леся Українка: містика імені й долі», «Павло Тичина: таїна життя і творчості», «Григорій Сковорода: Місія Посланця», – а вже відтак він засвідчить себе і як цікавий прозаїк, запропонувавши читачеві «Хованки в житі».

Хай які жанри обирав би Ігор Ольшевський, він завше пам’ятав про знакові, визначальні імена, повсякчасно відчуваючи енергетику їхнього слова, час від часу звертаючи увагу й на перипетії їхніх доль. Такими залишатимуться Григорій Сковорода, Леся Українка і, звичайно, автор «Сонячних кларнетів» – чи не найталановитішої поетичної збірки ХХ сторіччя.

Продовженням раніше виданого есею стане «Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета». Згодом Ігор Ольшевський запропонує свої висліди і щодо ще двох унікальних постатей: один – геніальний співвітчизник, у чиїх жилах не було жодної краплини української крові; інший – фактично творець новітньої української нації. Про це йдеться у спробі трактату в особах «Агатангел Кримський: поклик Сходу» та романі-есеї у листах, інтерв’ю і коментарях  «Тарас Шевченко: від імені – до Місії».

Чи мав Ігор Ольшевський свого читача? Відповідь однозначна. Але цей читач – не з когорти масового. Він – удумливий, зорієнтований на багатосотлітню українську національну духовну традицію. Принагідно нагадаю, що таким був світлої пам’яті Станіслав Тельнюк, який іще в листі до Ігоря Ольшевського від 24 листопада 1988 року писав: «Те, що Ви робите — справа вельми важлива, благородна і необхідна». Юрій Тичина, небіж Павла Григоровича, висловлював письменнику-досліднику «захоплення від глибини і точності дослідження, від багатьох цікавих знахідок і думок», а після цього в листі, датованому 21 жовтня 2005 року, резюмував: «Мені здається, що Ви навіть перевершили свого учителя Ст. Тельнюка, я щиро радію за вас і погоджуюсь, що Ви – «на дорозі до храму»».

Приязно та вдячно писали про Ігоря Ольшевського професор Олександр Рисак, академік Іван Дзюба, перший володар премії «Грандкоронація слова» за найкращий роман десятиріччя Володимир Лис, голова Волинської обласної організації НСПУ Ольга Ляснюк (вона, до речі, наголошувала, що однією з граней «творчої натури Ігоря Ольшевського є музика. У мене таке враження, що він не просто творить музику до слів чи й без них, що не просто у нього з’являються мелодії, а що у ньому звучить безперервна мелодія»).

Ігор Ольшевський знаходив моральні стимули до творчості у постійних дружніх полілогах із колегами по перу Андрієм Криштальським, Сергієм Цюрицем, Надією Гуменюк, Клавою Корецькою, Тетяною Яков’юк, Ігорем Павлюком і його дружиною Людмилою Петрук (в літературі відома як Злата Павлюк), Миколою та Василем Мартинюками, Віктором Гребенюком, незабутніми Володимиром Бондаруком, Федором Степанюком, Володимиром Бичем…

Постать лучанина Ольшевського, який сумлінно трудився на ниві українського художнього слова, – не тільки самодостатня, а й направду унікальна. І не лишень тому, що своє творче «я» він талановито, неповторно втілював у поезії, прозі, літературознавстві, критиці, публіцистиці. Передовсім ця унікальність полягає у здатності Ігоря, попри політичні бурі, нав’язані владними режимами комплекси, літературно-мистецькі моди, залишатися собою, усвідомлюючи власну місію. Тому він, бувши направду модерним у сприйманні буття, водночас залишався митцем-філософом, який має щастя і дар відчувати безперервність української літературної традиції.

Ігор Ольшевський, вряди-годи все-таки замикаючись у твердиню усамітнення, робив це тому, що не волів зробитися бранцем марноти марнот. Він так чинив, щоби мати можливість дослу́хатися до Вищого Голосу, торувати власний творчий і життєвий шляхи, не розминаючись з Істиною.

Чи не тому він не міг оминути увагою постатей, завдяки яким «не вмирає душа наша, не вмирає воля» (Т. Шевченко). Абстрагуючись од зацикленості на мітах і стереотипах, скрупульозно вистеживши перипетії доль, письменник-філософ сягав глибин – без патосу розвінчувача чи першовідкривача – й робив це украй делікатно, не хизуючись своєю щирою шаною та зворушливою любов’ю; він навертав удумливого сучасника до слова тих українців, творчі здобутки яких не канули у прірву забуття, адже вони жили Словом.

У цьому ж ракурсі – й розвідка «Щоб не згасали вогники любові», у якій Ігор здійснює спробу сучасного прочитання повісті Олеся Гончара «Щоб світився вогник». На запитання, чим зумовлена така увага до твору  письменника, якого нині зазвичай показово ігнорують  представники сучасного літературного Олімпу, Ольшевський досить категорично пояснював, що «був неабияк вражений значимістю і актуальністю для сьогодення проблем, на яких письменник зосередив увагу ще у 50-ті роки. Жодні політичні експерименти ‒ «кольорові» й «некольорові», ‒ не тільки не допомогли у їх подоланні (хоч декларацій і популістських заяв не бракувало), а навпаки, ще більше оголили цинізм, культ грошей, «мажорство», ставлення до людини навіть не як до когось, а як до «чогось», із чого можна мати зиск тощо, позаяк із розпадом СРСР відпала потреба прикриватися «фіговими листками», маскуватися під порядність, заганяючи в тінь найпотворніше. Якщо поодинокі вияви «духовного браконьєрства», на які вказував Олесь Гончар у часи написання «Вогника», можна було порівняти хоч і з болісними, але все-таки лише «подряпинами» на тілі нашого суспільства, то зараз ідеться вже про тяжкі рани із загрозою гангрени».

Дискутуючи з Ігорем стосовно його «Щоб не згасали вогники любові», думалося і про невипадковість сторінок життєписів волинян, чиї долі так чи йнак пов’язані з автором «Людини і зброї», «Собору», «Берега любові», «Твоєї зорі». Пригадувалися у цьому контексті й «Собор у риштованні» Євгена Сверстюка,  й «Олесь Гончар» Маргарити Малиновської, й дружба майстра слова з лучанином Володимиром Покальчуком, батьком Юрія (Юрка) та Олега Покальчуків… Очевидно, своїм текстом Ігор Ольшевський намагався допомогти нам навернутися до унікального художнього світу, створеного українськими майстрами слова ХХ сторіччя.

Він мав ще стільки творчих планів!.. Нерідко залишаючись немічним проти побутової проблематики, долаючи недуги, жив передовсім словом і вмів бути обов’язковим як перед собою, так і перед колегами по перу, «своїми» читачами.

До речі, Ігореві тексти (зокрема й під псевдо Ігор Берестюк, Максим Кириленко, Аркадій-Арефа Сікорський, Драгомир Піляку, Джафар Алішеров) публікувалися й за межами України – на сторінках часописів Білорусі, Польщі, Словаччини та Греції. І саме увагу читача автор поціновував вище за нагороди-відзнаки (нагадаю, що Ольшевський – лавреат літературно-мистецьких премій імені Агатангела Кримського та Пантелеймона Куліша). Роздумуючи про свій шлях у літературу та «не ранній» вступ до НСПУ, він з усмішкою зазначав: «Дехто, може, вважатиме, що прийняття до Спілки у 47-річному віці – це запізно, проте я так не вважаю: адже без Божої волі нічого в світі не відбувається, і у Всевишнього не буває чогось здійсненого рано чи пізно – все завжди вчасно. Зрештою, геніальний Сааді, за переказами, до тридцяти років навчався, від тридцяти до шістдесяти мандрував, і тільки після шістдесяти почав писати».

Ігор Ольшевський, може, інтуїтивно відчуваючи смертельну загрозу від коронавірусної пандемії, суворо дотримався рекомендацій. Тож і під час останньої нашої зустрічі, коли відбувалися збори Волинської обласної організації НСПУ у книгозбірні імені Олени Пчілки, він був екіпірований у світлі небеснобарвні маску та гумові рукавиці. Тоді мене вмить крижаним холодом остудила неозвучена думка: того, чого боїмося, не оминути. Цей тривожний сигнал я відразу ж пригасив якоюсь іронічною сентенцією – звісно, не вірячи, що бачимося востаннє, що незабаром напишуться рядки, присвячені світлій пам’яті Ігоря Ольшевського:

Хоч не завжди веселка крізь сльозу воскресне,
Але й відходу мить благословенна Богом:
У часопростір повертається небесний
Душа, що звільнена від тягаря земного.
Завершення запрограмоване початком:
Закон Господній –
Споконвічне світло світу.
Народжуємося,
Аби відтак вмирати.
Вмираємо,
Щоб по-новому народитись.

Тож тепер, коли Ігорів земний шлях завершений, настає час, коли зустрітися з ним можна в його текстах. А такі зустрічі – неминучі для кожного, кому цікавий світ не лише Ольшевського, а й тих національних духовних велетів, чиї долі й творіння він прочитав по-своєму.

Той, хто жив словом, у слові й житиме.

Віктор Вербич

Утім, про те, як не розминутися з собою, торуючи земний шлях, Євген Олександрович мовив ув есеї «Перед входом до тунелю»:

«Бути – це бути сином! Бути – це бути в опозиції, бути зі шпагою».

Але при цьому навряд чи варто його сприймати у якихось донкіхотських парадигмах.

Іноді Сверстюк – худорлявий та енергійний, внутрішньо зібраний – здавався вірним старозаповітним підходам. Дивлячись прямо в очі, тихим голосом він міг сказати співрозмовнику карколомну правду (зазвичай несподівано).

Євген Олександрович надзвичайно шанував тих, хто колись йому простягнув руку допомоги. У цьому переконувала повсякчасна, щира дружба з Андрієм Криштальським-старшим, а отже і з його родиною, зокрема – синами Петром та Андрієм.

Пам’ятаючи тих, хто чинив добро, Сверстюк не забував носіїв зла й особливо не панькався з ними. Однак якщо була спокута, то чинив уже відповідно до новозаповітних принципів. Приклад дружніх і, мабуть, братерських стосунків зі Святославом Пирожком – підтвердження висловленого вище.

Роздумуючи про долю нашого земляка, унікальної особистості, чиє ім’я назавше викарбувано на нетлінних сторінках незнищенної книги буття нашого народу, мимоволі розумієш, що це невипадково. Й тут-таки бодай побіжно згадуєш про феномен Горохівщини, яка лишень у ХХ сторіччі дала Україні Олексія Брися (курінного, одного з найперших командирів УПА), Валентина Мороза, Василя Слапчука… Тут формувався характер Ростислава Братуня, цими шляхами ходив Борис Степанишин, педагог і літературознавець, лавреат Державної премії України. Цей перелік можна (і, безумовно, треба!) продовжувати.

Проте, вочевидь, чи не найзнаковішою залишатиметься саме Сверстюкова постать.

«Я народився під щасливою зіркою: вона висвітлювала моє обличчя і ніколи не ховала його в тінь того місця, на якому сиджу. Навіть у найтемніші дні без просвітків я відчув, що моя зірка висока», – писав Євген Олександрович («На моїм віку»), попередньо зізнавшись: «І тільки в тюремній камері навпроти Св. Софії я остаточно прокинувся і зрозумів, що душа тужить до Вічного Неба». Ця зоря вела його з рідного Сільця до духовних верховин. Тож і Євген Олександрович душею намагався пригорнутися до свого отчого краю.

Коли Сверстюк приїздив, щоби помолитися на могилі батьків, поспілкуватися з земляками, не завше на його тепло адекватно відповідали: з рідної сільської церкви – виштовхувати в спину, бо ж вона зробилася московською; на зустріч із визначним краянином, коли він у Луцькому палаці культури презентував книгу Юрія Луцького «Листування з Євгеном Сверстюком», прийшло з десяток осіб…

Якщо у середовищі постсовкової волинської інтелігенції, що зодягла ура-патріотичні проукраїнські маски, він був чужим, то про владців, які засідали в «білому домі» на Київському майдані, годі й казати. Відзначаю це не заради закидів комусь – говорю, бо немає сенсу (та й часу) на неправду.

Пригадую, у день вісімдесятиріччя Євгена Олександровича, записавши інтерв’ю з тодішнім головою ОДА, нагадав йому, що нині – у столичній філармонії урочистості з нагоди такого ювілею. Світлої пам’яті Микола Ярославович Романюк аж зрадів: він буде ввечері у Києві, має там свої справи, тож прийде і на ювілейні врочистості. Одначе йому цього зробити не вдалось, як і тодішньому голові облради Анатолієві Грицюку. Тож коли очільник України Віктор Ющенко (він вручив ювілярові орден Свободи) у фойє філармонії запитав, де ж волинська влада, ситуацію після хвилинної ніякової паузи розрядив, жартуючи, Микола Жулинський: «Пане Президенте, її сьогодні представляють не голови ради та адміністрації, а президент «Волинського братства». Отак!».

Правда, тоді Євген Олександрович таки був пошанований рідним краєм. Відзнаку Почесного громадянина Волині вручив світлої пам’яті Іван Корсак, який був депутатам облради та, власне, зініціював таку ухвалу. Як дитинно, з іскристим гумором тішився ювіляр! З прикріпленою до лацкана піджака відзнакою він усміхався перед мікрофоном: «От приїду додому, сяду в своєму Сільці [село, де він народився 13 грудня 1927 року – прим. авт.] на ровера – і жоден собака не гавкне. Бо ж їде Почесний громадянин Волині».

Згодом титул почесного професора отримав Сверстюк й у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. А нині неподалік головного вишу Волині – затишна вулиця його імені.

До речі, Євгенові Олександровичу довелося втрутитися в суперечку між групою волинських письменників старшого покоління та Оксаною Забужко. Він публічно виступив на захист цієї талановитої та епатажної мисткині, якій докоряли за те, начебто її батько, викладач педінституту, «здавав» когось у КДБ. Це, звичайно, не сподобалося місцевим літераторам. Але Сверстюк не вмів перед будь-ким прогинатися, а поготів «загравати», щоб утішити чиєсь еґо. Пригадую, йому закидали, що біля Луцького міського рагсу має бути пам’ятник Бандері, а от влада зволікає. Просили підтримати, «натиснути». А Євген Олександрович чітко «відшив» прохачів: «Якщо ставити пам’ятник, то це має бути пам’ятник українському повстанцю».

Траплялися й кумедні випадки. Євген Сверстюк опісля мандрівки Волинню у письменницько-журналістському товариств попрощався на Луцькому вокзалі з компанією, перебуваючи в добрім гуморі. По тому захотів – а потяг за кілька хвилин мав вирушати – придбати пляшку хмільного: «Пані, шановна, будь ласка, пляшечку пива». Та атлетична продавчиня, виблискуючи перснями та вставними золотими зубами, переповнена байдужою зверхністю, була невблаганна: «Мужчина, у нас переучот». Зрештою, ситуацію вдалося виправити – я встиг придбати пиво у привокзальній ятці та передав пляшки Євгенові Олександровичу у відчинене вікно вагона: поїзд уже почав рухатися.

Згадуючи цю світлу, дивовижно зібрану, витриману, сильну людину, вкотре переконуєшся: Сверстюк був молодий душею. Навіть у тих глибоких літах залишався таким, яким художньо зафіксований Іриною Жиленко в її автобіографічному прозовому шедеврі «Homo feriens» («Людина, яка святкує»). Колись світлої пам’яті Левко Григорович Лук’яненко казав, що навіть кілька днів ув’язнення якщо не ламають, то деформують людину. Але цей «діагоноз» не стосувалося Євгена Олександровича, якому судилося відбути у неволі дванадцять літ. Звісно, на всі «чому» годі відповісти, але, поза сумнівом, його порятунком була віра. Тож і по-своєму промовисто, що Сверстюк став і засновником, і редактором християнського часопису «Наша віра».

До речі, в повсякденному житті він постійно звертався до Бога у молитві, зокрема перед сніданком, обідом чи вечерею. Він підводився, повертався обличчям до ікони та подумки молився, по завершенні осінивши себе хресним знаменням. Суворо дотримувався посту. У такі дні за типову поживу для нього правила вівсянка.

У верлібрі «Молитва», вміщеному в листі до Юрія Луцького (датується 3 жовтня 1982 року), Євген Сверстюк пише:

Слава Тобі Господи
за все що Ти послав мені в цім житті
за розкішний і вбогий край під сонячним небом
де я родився
за дарований мені духовний скарб
пісню і віру батьків…

Він був ревним вірянином, і ця віра виявилася запорукою гідного життя, що було «святом надій». Навіть за кілька днів до смерті, долаючи нестерпні болі та розуміючи, що залишається зовсім небагато, не нарікав, відмовляючись од знеболювальних препаратів – сприймав ту невиліковну онконедугу радше як іще один іспит на право бути з Богом.

А земний шлях Шевченківського лавреата, українського мислителя, літературознавця, філософа завершився 1 грудня 2014 року, тобто в дату, яку було обрано до назви його дітища – ініціативної групи «Першого грудня», що об’єднала тих наших земляків-інтелектуалів, чиї слово і чин – дороговказ для українського народу.

Свого часу Євген Сверстюк зазначив, що «нація тримається духовними зусиллями особистостей». І ця констатація, безумовно, стосується і його самого.

Віктор Вербич
Фото – Володимир Лук’янчук

Якщо апостол Іван Богослов, масштабно осягаючи візії прийдешності, писав Апокаліпсис на острові Патмос, що в Егейському морі, то Бранко Прля – однойменний текст із уточненням «МК» в рідній Македонії (з нинішньою політичною корекцією – Північній). Країна на Балканському півострові розкинулася неподалік від оточеної солоними водами місцини, де творилася остання книга Нового Заповіту. В часовому ж вимірі між обома «об’явленнями» – майже дві тисячі років, що з погляду вічності – скористаюся назвою трилогії українського прозаїка Павла Загребельного – не так і багато. Поготів що в кожній епосі вистачає, як наголошував у назві своєї поетичної збірки син історичної Волині Олекса Стефанович, свого «кінцесвітнього».

Зрештою Бранко Прля в «Апокаліпсисі.мк», перекладеному українською Анною Багряною, апелює не стільки до творіння єдиного Христового апостола, який помер природною смертю, скільки до невиданої книги свого персонажа Томи Хансова «Щоденник одного водія», перейменованої в «Новомакедонський апокаліпсис» і підписаної псевдонімом Ніка Слейта.

«Надворі апокаліпсис», – зізнається перед сном тоді ще не зреалізованому письменнику його дружина Ена. Тома Хансов, прокинувшись, тішить себе сподіваннями, що вже «його книга видана і здобула небачений успіх за кордоном. Всі запитуватимуть, хто той Нік Слейт, його шукатимуть телеканали, газети, але ніхто не знатиме, що йдеться про автора із забороненої країни, про звичайну людину, котра, паралельно зі щоденними справами й обов’язками працівника і батька, писала цей геніальний – так вони казатимуть – твір. Розповідь очевидця забороненої дійсності – світу, про який не знає ніхто, крім його громадян».

Бранко Прля, знаючи трагідраматичні тенденції сьогодення, пропопонує свою візію прийдешності крізь призму своєї антиутопії «Апокаліпсис.мк». При цьому він наголошує не стільки на зовнішніх факторах (як, скажімо, українець Юрій Щербак у романах «Час смертохристів: Міражі 2077 року», «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», «Час тирана. Прозріння 2084 року»), а на невідворотності внаслідок новітніх політичних тенденцій процесу руйнації особистості, її знелюднення, перетворення на гвинтик страшної сатанинської машини. Тоді, попереджає македонський письменник, життя фактично стає тотально контрольованим земним концтабором. Причому традиції ленінізму-сталінізму-гітлеризму примножуються новітніми феноменальними науковими здобутками, коли все і всі опиняються під контролем, а людина помножується на нуль.

Такі метаморфози стають можливими після, як не парадоксально, Визвольної війни, внаслідок якої утверджено культ Держави, стерто останні сліди недержавних вірувань і тенденцій, «зрадників» та інакодумців знищено. Як зазначає автор «Апокаліпсису.мк», «всі люди, та й державники теж, лише обманювали себе, буцімто мають контроль над власними життями, і що взагалі живуть вільно. Всі висіли над безоднею і щомиті могли туди впасти. І Тома, і Гарі, і Ена, якій вона була вірною. Водночас усі весело сміялися і штовхали свої дні, наче Сізіф штовхав камінь у тому міфі, який Томі розповідав батько».

Будь-яка перспектива з-поза меж запрограмованої владним режимом парадигми не мала, здавалося б, жодного шансу. Покладання надій на нові покоління було б хіба що фантасмагорією. Пошук відповіді на запитання, ким станеш для Лізи, доньки Томи, здавався «незвичним і абсурдним, бо хто ж може відповісти на запитання: ким хочеш стати, коли виростеш? Держава сама визначає, хто ким буде». А якщо раптом ти все-таки зважуєшся на власний вибір життєвого шляху, своїх духовно-моральних орієнтирів, то за це неодмінно розплачуєшся, адже перебуваєш під «всевидящим» оком Держави та її всюдисущої агентури. Про це винахіднику Ніколі Слейту пояснює державний радник із питань науки Віра Вірова: «Ви думали, що ми не стежимо за держав’янами… Е, ви помилялися. Щоправда, ми не стежимо за всіма, а лише за тими, котрих вважаємо цікавими, тобто за тими, які представляють небезпеку або можуть бути корисними для нас».

І все-таки головні персонажі «Апокаліпсису.мк» зважуються не неможливе. Тома Хансов потайки пише роман, Нікола Слейт подумки працює над створенням рятівного для людства енергетичного променя. Водночас вони не можуть не відчувати (приймні в моменти істини) що самообманюються, що з цього глухого кута виходу нема. Тож, скористаємося текстом «Апокаліпсису.мк», «у Томи зростало відчуття, ніби він перебуває у фільмі жахів – в одному з тих, які дивився в попередній системі, з якого немає виходу і який не має щасливого завершення. Ніхто не знав, що їх чекає у кінці шляху, але точно – не райдуга і не весела пісня. Що, коли їх чекає вічна в’язниця, яка живе у них, незалежно від того, чи звільнення прийде до них, чи вони самі йтимуть до свободи. Що, коли вже занадто пізно? Такі думки кілька годин поспіль відлунювали у Томи в голові, наче страшенний гуркіт апокаліптичного дзвону».

Такий фатум не давав нікому жодних шансів вирватися з полону тотального рабства. Захисною ілюзорною маскою було збайдужіння. Скажімо, коли Тома повернувся на роботу, «ніхто не запитав його, де він був і чому не ходив на роботу. Ймовірно, заглиблені у власні понурі долі, вони взагалі не бачили далі свого носа». Тож і сам автор потаємних одкровень, передаючи рукопис, зізнається посереднику Хасо: «Я – звичайний водій, ніхто і ніщо».

Однак від цих ірреальних реалій таки годі втекти. Навіть у світі художнього тексту. Адже роман «звичайного водія» виявляється життєписом Ніколи Слейта (цим іменем і прізвищем відповідно й підписується). Ось так долі двох людей, які навіть не були знайомими, наче перетікають одна в одну. Нікола Слейт, коли згодом у таборі повстанців прочитає рукопис Томи Хансова, зазначить: «Вся правда у тому, що випадковість вирішила переплести наші долі у такий спосіб, який і мені не зовсім зрозумілий».

А згодом все-таки пояснить, чому так сталося. «Існує одна машина, яка називається «Читач думок», вочевидь, ця машина була спрямована на мене, але, крім того, що посилала інформацію Владі, ймовірно, завдяки якомусь збігу обставин, та сама інформація потрапляла і в другий приймач, тобто – у твою голову. Ти дізнався не лише мої думки, але й усю мою прокляту історію – через свою ненароджену книгу. Отже, все, що ти писав про пригоди науковця, котрий мріє про безкоштовну енергію, але потім змушений брати участь у виробництві машини контролю людських думок, — це історія мого життя. Я – Нік Слейт… Все, що я тобі сказав, є правдою. Окрім одного. Я більше не працюю на Державу», – наголосить він.

Спершу сам науковець, якого за вказівкою Прем’єра переселили в підземну лабораторію, сподівався, що, працюючи над своїм винаходом, зуміє «дати світу безкоштовну енергію, яку зможе використовувати кожен». Згодом він розповість головному бунтівникові: «Я був чоловіком, що бажав змінити світ через науку. А вони, паскуди, використали мою мрію і повернули її проти мене». Тож, усвідомлюючи, як цією машиною скористається Держава, він зізнається коханій: «Віро, я подамся звідсіля, не хочу брати участі в тому, що вони планують. Прошу тебе, повір мені, давай підемо разом… Мусимо втекти звідси, причому негайно. Якщо ти мене кохаєш, рушай зі мною».

Здавалося б, на горизонті – привид щасливого завершення, і герої книги Бранка Прлі – не соціороботи. Слухаючи пропозицію Ніколи, Віра вкотре відчуває, що таки «полюбила того дурного науковця понад усе на світі, хоч так не було від самого початку. Спершу вона виконувала одне з багатьох своїх завдань. «Відведи, дізнайся, повідом», – того разу її завдання таким було. І зробила все, як треба, – крім того, що закохалася в нього, у його проклятий ідеалізм. Вряди-годи він нагадував їй батька – з його непохитною вірою в людську доброту, хоч реальність показувала протилежне». Адже, не сумнівалася жінка, «люди були шахраями, звірами, готовими на все, щоб вижити».

Та при цьому, виявляється, і Нікола, і Віра обманювали. Передовсім – самих себе. У цьому вони остаточно переконаються, коли обом дивом вдасться уникнути смерті.

Попередньо, нагадаємо, Віра, усвідомлюючи неможливість утечі, доносить начальству про наміри коханого. І тоді Ніколи чує від гнівного Прем’єра: «Я зрозумів, який ти, щойно тебе побачив. Слабак, подумав я тоді, створить нам проблеми, не вірить у Державу і не може мене обдурити. Саме тому я відправив цю лярву, щоб вона стежила за тобою, щоб трахала тебе, поки твій мозок не помутніє, доки піхва не стане тобі милішою від свободи».

Настає черга для виправдань ображеної Віри. Як наслідок, «Нікола поглянув на неї з огидою. Хотів плюнути їй в обличчя, вдарити її щосили, розтоптати. Тепер йому було ясно все. Її інтерес до нього, секс і розпитування після сексу – все це робилося за наказом Звіра. А Звір сміявся гучно, невпинно, по-садистськи».

Та остаточна позиція Ніколи Слейта вже не базується на бажанні помсти недавній коханій за зраду. «Що сталося, те сталося, – каже під час зустрічі з Вірою та її батьками, той, хто вже «не працює на Державу», – ти мене більше не цікавиш. Зараз я маю значно серйозніші плани, мала, і ти не входиш до них… Державі ж потрібен новий провідник… Прийшла пора для нової ери. Я і мої друзі подбаємо про те, щоб вона настала. І цього разу машина не підведе… Ви допомогли мені зрозуміти, що людям не потрібна свобода, що вона може їх тільки знищити… Я – патріот, кицю, причому найвищого рівня, а тепер, коли стою на найвищій горі, освітлю усіх своїм променем мудрості. Я стану Авраамом для загубленої отари, Ісусом, Мухаммедом – називай, як хочеш, але завдяки моєму Божественному променю люди пізнають істину, адже Я і є істина».

Коло замикається! Наяву парадоксально-неминуча та найапокаліптичніша метаморфоза кат – жертва – кат.

Як зазначає Берт Стайн, «у цій історії про Македонію з майбутнього чи, точніше сказати, з паралельної реальності, головні персонажі – письменник Тома Хансов та науковець Нікола Слейт – минають через купу нещасть у намагання відшукати сенс посеред хаосу, який їх спіткає. Нова Македонія – це тоталітарна держава в дусі Океанії із твору «1984» Дж. Орвелла, яка також містить елементи «Прекрасного нового світу» А. Хакслі. Тільки автори цих творів черпали натхнення з власної фантазії, натомість автор «Апокаліпсису.мк» надихнувся реальністю, послуговуючись приказкою: «Іноді реальність є дивнішою від вигадки»…

Македонія дозріла до справжнього антиутопічного роману в дусі світової класики.

Тож, осягаючи суть тексту (та підтексту й надтексту) Бранка Прлі, маємо подякувати й Анні Багряній за дбайливу та переконливу інтерпретацію українською мовою. Тому, хоч, як вона свого часу зауважувала, «у Македонії поезія й проза не розраховані на масового читача, це здебільшого інтелектуальна література», роман «Апокаліпсис.мк» цілком справедливо має своїх поціновувачів і в нашій країні.

Таким чином, як зауважував Раде Сілян,  голова Товариства письменників Македонії ще 2008-го року під час перебування в Києві, наяву факт ще однієї реалізації мети – «поширення любові та правди між народами та подолання мовних бар’єрів. Через повісмо слів літературні твори мають святе завдання – здійснити афірмацію правди про різновидність, проговорити про традиції, про історичні долі та про моральні вартості сучасного, бурхливого часу розвинутої технології».

Віктор Вербич

Але, схоже, не так сталося, як гадалося. Якщо не ставити під сумнів результати згаданого  дослідження, з тезою чинного правителя Кремля та улюбленця шовіністично, імперськи налаштованих жителів РФ «Росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору» погоджуються 44% тих, кому від 18 до 29 років. Тобто, майже половина представників нової ґенерації – тих, хто сформувався після відновлення української державності – мислить про минуле, сьогодення, майбутнє у путінській парадигмі. Навіть у лавах представників найстарших поколінь (віком за 60 років) прихильників «єдиного народу» менше: 42%. Так само, як і категоріях віком 30-39, 40-49, 50-59 (40%, 39%, 39% відповідно).

Звісно, не варто фетишизувати результати опитувань тих чи інших структур. Принагідно пригадаймо актуальне зауваження Марка Твена про три види неправди – «брехню, нахабну брехню і статистику». До того ж, мабуть, не зовсім випадково матеріали «Про історичну єдність росіян та українців», розміщена на сайті Кремля 12 липня, та «Суспільно-політичні настрої населення», оприлюднені соціологічною групою 27 липня, з’явилися плюс-мінус одночасно. Це все – складові одного, проте не єдиного «подарунка» до 30-річчя української Незалежності. Адже майже п’ятдесят відсотків молодих українців, які кажуть «так» путінському розумінню народу, – це наша найубивчіша поразка за останні тридесят літ. Як і, відповідно, найістотніша перемога споконвічного стратегічного ворога, причому здобута не завдяки телебаченню чи «воїнству в рясах».

А наслідки цієї перемоги над віртуалізованим, вільним од власної історії поколінням не змусить на себе чекати. Якщо вже зараз, згідно з результатами опитування того ж «Рейтингу», тезу про єдиний народ підтримують 65% мешканців Сходу та 56% мешканців Півдня, то, як із саркастичним надривом волав пісняр Святослав Вакарчук, «веселі, брате, часи настали».

Перефразовуючи Лесю Українку, без надії сподіватися на спонтанне навернення до України сучасного молодого покоління не варто. Якщо воно візьме у свої руки владні важелі, держава може опиниться коли не перед прірвою, то у черговому глухому куті. Сумний, а чи то пак трагічний парадокс, адже рушієм усіх трьох революцій (на граніті, Помаранчевої, Гідності), що вселяли надію на незворотність торжества ідеалів українства та демократії, була молодь.

Інше питання, що навіть такий тривожний сигнал, сувора правда, хай і найубивчіша наша поразка, – ще не вирок у стилі знічев’я кинутого Ю. Тимошенко «Фсьо пропало». Відповідно до результатів опитування, 52% тих, кому від 18 до 29 років, все-таки не погодилися із нещодавньою заявою чинного президента РФ, що «росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору». Хоча число таких незгідних з-поміж інших вікових категорій більше.

Тепер уже перефразовуючи згадану вище пані Юлю, ще не все пропало. За українську молодь, яка, зазвичай цього сповна не усвідомлюючи, опиняється у полоні путінської імперської пропаганди, треба боротися. Це «треба», безумовно, слід адресувати й самим «господарям майбутнього», і владоможцям, і освітянам, діячам культури та мистецтва, літераторам, журналістам – словом, усім, хто не хоче чергової втрати української державності; тим, хто так чи йнак пам’ятає вистраждане Володимиром Винниченком зізнання, датоване ще 25 травня 1918 року: «Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що огризалася на всі боки…. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити».

Однак усе-таки найістотніший внесок у перемогу ворога завше робили самі українці, й не лише з числа колаборантів, п’ятої колони: передовсім – із компанії байдужих, тих, хто сповідував/сповідує принцип «Моя хата скраю…» без його другої частини.

Та одужати від політичної сліпоти, пандемії національної байдужості не так і нереально. Якщо, звісно, цього захотіти. Зуміти почути оптимістичну візію Василя Симоненка:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

І хай би як не дезорієнтовували наших земляків – зокрема молодих – місцеві «ліквідатори української державності» (теза Дмитра Яроша), навряд чи більшість сумнівається, яким «раєм» обернулося би повернення в московські «обійми». Адже імперія не здатна відмовитися від традиції своєї багатосотлітньої війни, доки не залишилося жодного, хто усвідомлює себе приналежним до українського, а не «єдиного», згідно з канонами «русского мира», народу.

Віктор Вербич

Жінки все відчутніше завойовують літературний Олімп. Зокрема – у європейському контексті.

На підтвердження вислову вище – унікальні художні світи, створені нобелівськими лавреатками Ґертою Мюлер, Світланою Алексієвич, Ольгою Токарчук. Цілком імовірно, що в порівняно недалекому часі у цьому ряді стоятиме й латишка Нора Ікстена. Щоби переконатися в унікальності її художнього світу, варто не розминутися із романом «Молоко матері», перекладеним Ліною Мельник. Ця книга побачила світ у ПВД «Твердиня».

Нора Ікстена пропонує читачеві заглибитися в мікрокосм триєдиної жіночої сутності. У романі на тлі трагідраматичної соціально-політичної динаміки Латвії – від початку заміни німецьких окупантів радянськими до кроків за відновлення державності – постає збірна доля представниць трьох поколінь. У хронологічній відповідності, зважаючи на відсутність у художньому полотні імен (таким чином, імовірно, авторка наголошує не тільки на епосі сірого безімення, але й промовисто натякає на фактор типовості), головні персонажі – бабуся (мати матері), матір і донька. Причому письменниця, оповідаючи від першої особи, дає можливість ділитися потаємним наймолодшій, яка значною мірою асоціюється з авторкою (народилася 15 жовтня 1969 року), та її матері, яка прийшла у світ 22 жовтня 1944-го, коли Ригу звільнили від нацистських військ.

Оповідачка-дочка зізнається у неподоланій психотравмі: «Іноді я бачу сон, від якого мене нудить. І я прокидаюсь. Я припала до материних грудей і намагаюся смоктати. Груди великі, налиті молоком, але в мене нічого не виходить. Матері я не бачу, вона мені не допомагає. І я сам на сам борюся з її груддю. Раптом мені це вдається, і в рот вливається гірка огидна рідина, я захлинаюся нею, поки раптово не пробуджуюся з відчуттям нудоти».

Такі відчуття – цілком властиві, адже двадцятип’ятирічна породілля (із фахом гінеколога!) спершу на кілька днів кудись зникає, а тоді фактично відсторонюється від дитинчати. Тож дівчинку виховує бабуся, матір матері, любовно називаючи її «горошинкою». «Моя мати була молодою лікаркою і, мабуть, знала, що її молоко може принести дитині більше шкоди, ніж користі. Як по-іншому пояснити її зникнення з дому відразу після пологів? Її не було п’ять днів, повернулася вона з болем у грудях – перегоріло молоко», — розповідає дочка, а за кілька сторінок тексту констатує: «Не знаю, як там уже мати й материна матір обопільно розібралися з тією історією зникнення моєї матері, але про неї більше ніколи не згадували. Запах материнського молока в моєму дитинстві замінив аромат ліків і розчину для дезінфекції, який завжди хмарою витав навколо матері».

При цьому вона в жодному випадку – хоч завдячує виживанню радше не завдяки, а всупереч ідилічному стереотипу, згідно з яким обожнюється культ материнства, – не докоряє, не нарікає. Торуючи свій шлях, дівчина намагається зрозуміти, чому сталося саме так, а не інакше. Звісно, далеко не завше їй вдається знайти не те, що однозначно-беззаперечну, а взагалі відповідь як таку. При цьому саме донька «відповідала за свою матір. Ніхто краще за мене не знав її світлих і тіньових сторін, не вмів уловити момент, коли їй знов захочеться зійти з потягу життя».

Прогулюючись лабіринтами життєписів трьох жінок, Нора Ікстена у «Молоці матері» (до речі, роман, перекладений і низкою мов міжнаціональної комунікації, уже отримав кілька престижних міжнародних відзнак) намагається осягнути людську сутність за умов російсько-радянської окупації. Книжка порушує тему, надзвичайно важливу для всіх країн постсоціалістичного простору, – осмислення цього періоду та зумовлених ним трагічних наслідків для людських доль. Ікстена пропонує читачеві картину епохи безперервного театру абсурду: «…кудись зникли елегантно вбрані люди, які прямували на іподром, розташований за рогом, на скачки. Замість них додому чи на роботу, потупивши голови, поспішали вперед до комунізму якісь інші люди – з дірчастими сіточками, крізь які пробивалися хлібні батони й пляшки кефіру з яскраво-зеленими кришечками, замотані в сірий папір і перев’язані тонким коричневим мотузочком».

Якщо мама матері – бабуся – змирилася з реаліями попри цілковите їх несприйняття, то мати не може так жити. При цьому вона й не бачить сенсу для нових поколінь, серед яких  і донька, оскільки ті приречені бути коліщатками та гвинтиками імперії зла чи стати її жертвами.

Життєва сила «материної матері» з інстинктом захисту дитини подиву гідна. Вона у буквальному сенсі рятує дитинча і себе, коли ховається від озвірілих радянських солдатів у будинку Бабітського лісника, а потім пішки, сховавши дівчинку у валізу, дістається Риги, своєї тринадцятої квартири з вибитими під час повітряного нальоту вікнами на вулиці Томсона, яку згодом перейменують у вулицю Мічуріна. Як згадуватиме врятована, її виховувала мати з допомогою вітчима, а за виправдання-пояснення правило зізнання: «Люба донечко, люба моя донечко. Твого татка забрали, бо він рятував ялиночки, ялиночки він рятував, треба ж воно йому було, якби не вибіг, якби не закричав – негідники – зараз був би з нами. Та він любив ліс, свої ялиночки, і вибіг. Побили його, забрали, я три дні його шукала, поки не знайшла за ґратами на станції Шіротава. Весь укритий ранами, кволий, він через ґрати простягнув мені руку й міцно тримав, поки не прийшов вартовий й не вдарив його прикладом по руці… Потому я нічого про нього не чула. Ні слуху ні духу. Поки якийсь чоловік не приніс здалеку звістку, що він помер».

Насправді цей чоловік виживе. І повернеться доживати свого короткого страдницького віку в рідне місто. «Мама так ніколи й не дізналась, що більше року я навідувала батька. Повернувшись із заслання важко хворим, він жив у нелюдських умовах. У комірчині комунальної квартири, де завжди було вогко, а підлогу застелено газетами… Мій батько був лише одним з легіону мовчунів, що не зуміли вписатися в радянську дійсність і не дочекались ані смерті Брежнєва, ні Андропова, ні Горбачова, ні Балтійського шляху, ні, ні, ні…» – розповість дівчина.

Згодом вона поділиться ще однією потаємною історією, яка матиме вплив на подальший перебіг її життя: «Після батькової смерті в мені потроху, але неминуче росте ненависть до існуючого ладу і до моєї матері. Залякана й гнана через свою біографію, вона кожного ранку нагадує мені, щоб я старанно засвоювала все, чому навчають у школі… Мою матір захищав надійний титул у вигляді вітчима – у Велику Вітчизняну війну [така термінологія, очевидно, – відбиття ідеологічно-політичного комплексу персонажа, а не авторського концептуального бачення Другої світової – В. В.] воював в армії-переможниці, що перефарбувало в червоний колір інше його минуле — його службу в охороні президента незалежної Латвії та добровільний вступ його брата до лав німецької армії. Брат проти брата – кривавий виток історії».

Однак ця таки історія виявилася непосильним кам’яним тягарем, щоби спробувати залишитися собою. Щоб виживати, доводилося роздвоюватися, вдавати, імітувати. Не був винятком і вітчим. Його брата стратили, а він сам показово демонстрував не просто лояльність, а відданість імперсько-російському режиму в комуно-радянському варіанті. «Російські пси, задавленим голосом каже вітчим. Мені це здається незрозумілим. Пліч-о-пліч з цими псами він дійшов мало не до Берліна, на травневі й жовтневі свята ходить з цими псами на демонстрації…», – розповідає приймачка цього чоловіка.

Та й доля дядька, рідного брата матері, який жив у Лондоні, звідки надсилав посилки, теж відлунювала безпомічним болем. На прохання матері дозволити відвідати брата, а відтак і поїхати на його похорони, відповідь була одна – «Нецелесообразно». Та, як зазначає героїня роману, «незважаючи на весь цей абсурд, мати цілеспрямовано продовжувала наставляти мене на праведний шлях чесної відданої молодої радянської громадянки. А в мені так само цілеспрямовано розпускалась ненависть до всього цього подвійного, лицемірного існування, в якому люди змушені грати дві ролі. Нести прапори на демонстраціях у травні й листопаді, славити найсильнішу в світі Червону армію, революцію і комунізм, а вдома на кухні вимивати все те чарчиною, класти на себе хрест і чекати англійської армії, яка ввійде через Болдераю і звільнить Латвію від російського чобота».

Такі реалії виявляються абсолютно чужими для вразливої жінки, поготів що факторів відчуження більшало день поза день. І все-таки вона намагається, остаточно не зрікаючись себе, вписатися в тогочасну дійсність. Бувши успішним лікарем-гінекологом, 1977-го року отримує направлення «збагатити знання з гінекології та ендокринології у Ленінграді». Водночас вона відчуває всю тимчасову ілюзорність вірогідного виходу з глухого кута та набуття status quo. Такий психотип віддзеркалюється у самовисповідуванні: «Мене вабив передпокій пекла, Може, мене пустять у рай, але, може, за це доведеться заплатити кров’ю. Підкріпившись кавою і кофеїном з ампули, я попрямувала в бік вулиці Енгельса. Повз наш будинок, де вітчим готував сніданок, а мати заплатала моїй дочці в школу косички. Повз їхнє життя, в яке я не вписувалась, у якому жила, мов привид з іншого світу, що все глибше затягував мене в свою містерію, ваблячи в свої тунелі обіцянками повідати таємницю життя і смерті».

Після повернення з Ленінграда гінеколог «раптом залишилась без роботи. Вона була тихою, заглибленою в себе». Така ситуація стала наслідком конфлікту з чоловіком-кривдником пацієнтки Серафими. Врешті-решт, жінці пропонують роботу в сільській амбулаторії. І вона, часто перебуваючи у полоні депресії (з кількома спробами самогубства), робиться успішною лікаркою. Правда, цей фактор уже не править за стимул для життя.

До того ж вона на кожному перехресті свого земного шляху залишається незахищено-самотньою. «Мої мати й вітчим ніколи не говорили про Бога. Ніхто про нього не говорив, бо було ясно сказано – його нема… Однак я все частіше думала про Нього. Про те, чи був присутнім Бог чи ні, коли завагітніла Серафима, коло завагітніли мої пацієнтки тут, у цьому старому кріслі для обстежень», – ділиться жінка своїми сумнівами.

Одужати від приреченості «безвір’я» лікарці намагаються допомогти її пацієнтки. Зокрема, одна з них, схожа на Серафиму, хвора на рак.

«Лікарю, ви вірите в Бога, запитала вона. Усе ніби верталося на круги своя. Мені ще не доводилося з ним зустрітись, повторила я раз уже сказане, і в мене якось дивно тенькнуло у грудях. Як шкода. Це найпрекрасніша зустріч у цьому житті. Любов і вірність навік. Друг, який завжди підтримає і помилує».

(Нора Ікстена, «Молоко матері»)

Чи почула/усвідомила жінка бодай частково ці настанову, запитання, прохання? Хай там що, вона намагається вирватися з нетрів бездоріжжя. Тож і відгукується на запрошення побувати серед зими в церкві (з забитими вікнами, оточеній деревами на березі річки). І там на місці вівтаря, на підвищенні, – ікона Богоматері. «Обличчям до ікони стояла жінка і, ніби наспівуючи, читала з маленької книжечки. Слова, яких я не розуміла, накочувались на мене, мов хвилі. «О Пресвятая и Пребгословенная Мати Сладчайшего Господа нашего Иисуса Христа…». Потім щось трапилось, змінилось, і я почала розуміти слова: «Володарко, славлю Твоє милосердя й прошу Тебе: врозуми мене, навчи мене неухильно слідувати шляхом, що заповідав Христос»», – зазначає ще донедавна майже «невиліковна» атеїстка-безбожниця.

Тим часом на жінку очікували нові суворі іспити. До постання більшості з них була причетна сама «абітурієнтка». Втративши можливість працювати за фахом навіть у Богом забутій сільській амбулаторії, вона, за сприяння Єссе, заробляє на прожиток виготовленням дротяних щіток. Зрештою, процитуємо саму вже екслікарку: «Я протягувала дріт крізь основу щітки, і в голові ширилась спокійна порожнеча. Вона була схожою на сон, тільки очі були відкриті та рухались руки, виконуючи одне й те саме. Це мене заспокоювало, готувало до такого, що неминуче наближалось».

Здавалося б, ця доля має шанс на оптимістичне майбутнє. «Із зовнішнього світу Єссе приносила всякі хвилюючі, на її думку, новини. Все зміниться, все справді зміниться. Наближається свобода, вечорами пророкувала вона. Може, настав час залишити спокої, голосно запитала Єссе про головне. Єссе, а ти не думаєш, що у нас тут трохи затісно для свободи, питанням на питання відповіла я». Тож в довгоочікувану мить свободи бранка неволі почуває себе зайвою. Вона, згадуючи про нічне видіння щодо дороги, якою йдуть кульгаві, підкреслює: «Мене на тій дорозі не було, себе я там не бачила. Шляхи розійшлися – земний шлях кульгавих і Молочний шлях, що прямував у небо. Там, Єссе, тісно не буде, там буде де розгулятись вітру свободи».

Це передчуття, разом із усвідомленням неминучості краху московсько-комуністичної імперії, не обмануло: у жовтні 1989-го вона помирає. Тож завершальний смисловий акорд поєднує в собі як трагічне, так життєствердне начало. Крізь бачення доньки: «По телевізору показували тисячі людей, які видерлися на Берлінську стіну й колупали її по шматочку… Цього не може бути, цього не може бути – наче прикутий до телевізора, повторював вітчим. Однак це сталось. На наших очах. Нас чотирьох – моїх, материної матері, вітчима і Єссе, не вистачало тільки матері».

Саме лінія долі наймолодшої з цього жіночого родинно-сімейного тріо виявляється найобнадійливішою. А водночас – і під карбом низки запитань, адже достеменно невідомо, які «сюрпризи» запропонує надзвичайно динамічне та непрогнозоване (і в особистісному, і навіть у геополітичному сенсі) прийдешнє. Як зізнається сама «горошинка» (нагадаємо ще раз: так у дитинстві її називала бабуся), «мені здається, я з самого народження намагалась включити матір у життя. Ще безпомічним немовлям, ще нерозумною дитиною, ще боязким підлітком, ще молодою дівчиною. А вона тільки, ніби мимохідь, вимикала світло життя. Так ми й боролись – я вмикала, вона вимикала. Увесь час внічию, поки світло не перетворилось на пітьму».

Роман Нори Ікстени – цілісний текст, де гармонійно поєднані і стилістика оповіді, й сувора, іноді страшна правда життя та філософська символіка. Образ молока – фактично наскрізний, від материнського до космічно-неземного. Добре, що, вловлюючи такий символізм, Ліна Мельник інтерпретувала українською зоряне сузір’я не як Чумацький, а як Молочний Шлях. Таким чином, вдалося, очевидно, наблизити українськомовного читача до художнього світу, створеного талановитою латиською письменницею. Як ще один аргумент до висловленого – фрагмент: «Мене охопила темрява моєї кімнати. Я відчинила вікно, надворі вже пахло весною… Небо було неймовірно світлим. Я вийшла в сад. Прямо над головою протікав Молочний Шлях. Крапельки божественного молока… Недосяжне і безконечне. Тепле й текуче. Я споглядала його всю ніч, до самого світанку. Допоки Молочний Шлях не зник, а в сусідньому дворі не заспівав півень».

Безумовно, роман «Молоко матері», хай якими мінливо-непрогнозованими виявлялися б тенденції літературного процесу, хай які парадоксальні корективи вносили б суспільно-політичні реалії, матиме свого читача. Завдяки перекладам – не тільки на Європейському континенті. Адже цей твір Нори Ікстени – не лише художній екскурс у жіночі долі в час імперського поневолення, але й чесний й талановитий погляд у глибини людської душі поза часовим контекстом. Це й також своєрідне свічадо, у якому багатьом вдасться побачити себе.

Віктор Вербич

На перший погляд, така перспектива – суцільна маячня. Але ж до 2014-го навіть відносно кваліфіковані та чесні експерти-аналітики так само оцінювали ймовірність розв’язання Москвою війни проти нашої держави. І доки – на восьмий рік після анексії Криму та окупації частини Донбасу – Київ плекає сподівання на звільнення загарбаної території, окупант уже не експлуатує «відкушування» від України тільки «Новоросії» як завершальної версії встановлення новітнього кордону по Дніпру. В Кремлі українське питання хочуть вирішити масштабно й остаточно.

Змішуючи правду, напівправду з цинічною брехнею, навішавши ярликів на низку історичних постатей, улюбленець більшості наших східних сусідів резюмує: «Впевнений, що справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією. Наші духовні, людські, цивілізаційні зв’язки формувалися протягом століть, сходять до тих же витоків, загартовувалися спільними випробуваннями, досягненнями і перемогами. Наша спорідненість передається із покоління до покоління. Вона – у серцях, у пам’яті людей, які живуть в сучасних Росії та Україні, в кровних зв’язках, які об’єднують мільйони наших сімей. Разом ми завжди були і будемо незліченно сильнішими та успішнішими. Адже ми – один народ».

Якщо відкинути словесну еквілібристику, за алогічною логікою «собирателя», Українська держава – непорозуміння, а наявність українського народу – фікція. Мислення загарбника, що привласнює історію київського давньоруського періоду, – в суто великодержавницькій шовіністичній парадигмі. «Забувши» про три століття тотального нищення царатом усього українського, він заявляє, що «в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності в межах великої російської нації, яка поєднувала великоросів, малоросів і білорусів».

Довічний московський правитель розправляється з українською історією та її чільними постатями. У цьому контексті, за путінською версією, – і «заколот Мазепи», і винятково зневажлива оцінка діянь Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Степана Бандери. Виявляється, Московія, що з волі Петра І («це той перший, що розпинав нашу Україну», – Тарас Шевченко, «Сон») з 1721 року почала йменуватися Росією, не поневолювала наш народ, не знищувала найменші ознаки державності, автономії, а навпаки.

З цього приводу найлаконічніша відповідь – у Шевченковій максимі: «Брешеш, людоморе!». Так він відгукнувся у «Холодному Ярі» ще в грудні 1845-го на оцінку одним із путінських «предтеч» українського гайдамацького руху. А сувора Кобзарева настанова «розбойникам неситим, голодним воронам», тим, хто впродовж століть убиває і при цьому ще й звинувачує, оббріхує борців «за святую правду-волю», навряд чи втрачає актуальність:

Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.

Однак наразі до моменту істини, коли це доленосне попередження буде почуте і неодмінно втілиться, коли підтвердиться народна істина «брехнею світ пройдеш, однак назад не повернешся», – неблизька терниста дорога. Тим паче, що суспільство в нинішній РФ – «колективний Путін», а озброєна до зубів імперська армада, що б вона не витворяла, від колективного Заходу зі значною міролю «шрьодерізованою», «газпромізованою» елітою не зустріне жодного опору, окрім хіба «стурбованості» та згоди нинішнього глави Білого дому, що чинний президент РФ – убивця.

Поки що ж своєю статтею «Про історичну єдність росіян та українців» господар Кремля не тільки задовольняє імперські амбіції своїх співвітчизників, але й, показово бравуючи перед світом, попереджає громадян нашої держави про підготовку до прийдешнього силового армагеддону, як і про те, що, відповідно до концепції «Русского мира», від планів цілковитої «зачистки» України «миротворець», фактично розвиваючи нацистські практики у стилі московських імперських традицій, не відмовиться ніколи. За його вердиктом, українська державність – випадковість, непорозуміння.

Путін в уявній тозі історика безапеляційно зрікає, що «на прикладі УНР видно, наскільки несталими були різноманітні квазідержавні утворення, які виникали на просторі колишньої Російської імперії під час Громадянської війни та смути». Нехтуючи право націй на самовизначення, жалкує, що «до тексту Декларації про створення Союзу РСР, а згодом до Конституції СРСР 1924 року внесли право вільного виходу республік із Союзу». Таким чином, зазначає «собиратель», «у підвалини нашої державності було закладено найнебезпечнішу «міну уповільненої дії». Вона й вибухнула, як тільки зник страхувальний, запобіжний механізм у вигляді керівної ролі КПРС, яка в підсумку сама розвалилася зсередини».

Хоч і довічний правитель РФ неодноразово чесно констатував, що ленінсько-сталінський проєкт під назвою СРСР – та ж Російська імперія, тільки в іншій формі, він не може вибачити тодішньому лиховісному режиму, який фізично знищив мільйони українців, начебто прихильності до нашого народу. «У 20-30-і роки минулого століття більшовики активно просували політику «коренізації», яка в Українській РСР проводилася як українізація. Символічно, що в межах цієї політики за згоди радянської влади до СРСР повернувся і був обраний членом Академії наук М. Грушевський, один з ідеологів українського націоналізму (насправді Михайло Сергійович перебував під упливом соціалістичних ідей, нерідко категорично дискутував з представниками українських націоналістичних течій, зокрема з Миколою Міхновським – В. В.)», – по-своєму розставляє акценти підписант опусу «Про історичну єдність росіян та українців». А після цього рече: «Разом з тим під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація часто нав’язувалася тим, хто себе українцем не вважав. Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів і білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремих слов’янських народи: російський, український і білоруський». Ось так в інтерпретації «історика» Путіна саме комуно-радянський режим, який творив для України «рай» голодоморами, концтаборами, фізичним винищенням тих, хто виявляв національну свідомість, і «винен» у постанні українського народу.

При цьому довічний московський зверхник правдою вважає лише свою брехню. І такий погляд опісля оприлюднення згаданої статті покликаний стати «канонічним», безпомилковим, єдино істинним для російського населення, путінської п’ятої колони в нашій державі (політструктур, філій кремлівської церкви), а також для суттєво збаламученої частини українського суспільства, що ностальгує за радянським минулим. Саме такій авдиторії адресоване «одкровення» новітнього «собирателя»: «По суті, українські еліти вирішили обґрунтувати незалежність своєї країни через заперечення її минулого, правда, за винятком питання кордонів. Стали міфологізувати і переписувати історію, викреслювати з неї все, що нас об’єднує, говорити про період перебування України в складі Російської імперії та СРСР як про окупацію. Спільну для нас трагедію колективізації, голоду початку 30-х років видавати за геноцид українського народу».

У цьому ж контексті – й оцінка активної фази війни, яку розпочала Росія проти України після втечі Януковича з Києва. «Про інтереси українського народу не думали й у лютому 2014 року. Справедливе невдоволення людей, викликане найгострішими соціально-економічними проблемами, помилками, непослідовними діями тодішньої влади, просто цинічно використали. Західні країни безпосередньо втрутилися у внутрішні справи України, підтримали переворот. Його тараном виступили радикальні націоналістичні угруповання. Їхні гасла, ідеологія, відверта агресивна русофобія багато в чому й стали визначати державну політику в Україні», – йдеться у статті «Про історичну єдність росіян та українців». І ні слова – про «зелених чоловічків», військове вторгнення (на фоні брехливих запевнень «царя» про «іхтамнєт») регулярних російських частин і контрольованих Москвою бойовиків із так званих ПВК.

Коли восьмий рік триває війна, розв’язана Кремлем, очільник держави-агресора переконує, начебто «Росія зробила все, щоб зупинити братовбивство». А попередньо він нагадує, що «за оцінкою Верховного комісара ООН з прав людини, загальна кількість жертв, пов’язаних із конфліктом в Донбасі, перевищила 13 тисяч людей. Серед них старі люди, діти». «Страшні, непоправні втрати», – наголошує Путін, звинувачуючи за вбитих окупантами громадян України самих українців. І при цьому називає збройне протистояння на Донбасі громадянською війною.

«Собиратель» залишається вірним і своїм поглядам на мовне питання. Хоч наче у відповідь на його твердження, що там, де російська мова, – Росія, український візаві російського президента пояснював своєму народові: «Какая разница». Попри такі та схожі пасажі, очільник Кремля безапеляційно стверджує: «Під удар потрапило все те, що об’єднувало нас і зближує дотепер. Перш за все – російська мова».

Виняткова агресивна, обвинувачувальна риторика – навряд чи просто словесна мана у традиційному стилі перекидання власних гріхів на потенційну жертву. Це відверте нагадування, що в питанні України російському імперіалізму «нужна одна победа… мы за ценой не постоим». Можливо, така позиція московського правителя мала б допомогти нарешті й чинному українському президентові перестати горіти жагою зустрічі з Путіним, сподіватися побачити в його очах мир. Адже якими б домежно доброзичливими не були наміри Банкової, у Кремля для української влади за умов, крий Боже, знищення нашої державності запрограмована відома доля. Якщо про це поки що відверто не говорить «цар», то його речниками виступають «наближені».

Аби не плекали ілюзій потенційні добровільні капітулянти, що хоч колись перебували на вітчизняному владному олімпі, процитуємо без перекладу недавнє зізнання віцеспікера Держдуми РФ Петра Толстого в ефірі телеканалу «Россия 1»: «На самом деле, мы – один народ, как сказал президент. Проблема только в кучке негодяев, которые антиконституционным путем там власть захватили. Вот их надо перевешать на фонарях… Украина, безусловно, часть нашей великой России».

Натомість сам Путін у своїй статті нарікає на те, що в Україні «не налаштовані всерйоз обговорювати ані особливий статус Донбасу, ані гарантії для людей, які живуть тут. Віддають перевагу експлуатації образу «жертви зовнішньої агресії» і торгівлі русофобією. Влаштовують криваві провокації в Донбасі». Лідер держави-окупанта докоряє нам за незгоду з кремлівськими планами, за опір. При цьому він не бачить, що зі зброєю в руках протистоїть захланному агресору українська політична нація, до якої себе зараховують і немало (якщо не більшість) етнічних росіян – громадян нашої держави.

Насамкінець «собиратель» та «історик» майже відверто погрожує. Він, знявши маску «братерства», зазначає: «І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які мешкають там, використовували проти Росії. А тим, хто вдасться до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони зруйнують свою країну». Таким чином він нагадує навіть найвідчайдушнішим політичним сліпцям в Україні, хто сьогодні, як і вподовж століть, – стратегічний ворог номер один.

За умов, коли на імперські апетити Кремля відсутня адекватна реакція Заходу, коли все частіше, говорячи про цьогорічні домовленості Байдена-Меркель-Путіна, віднаходять паралелі з мюнхенською угодою 1938-го та пактом Ріббентропа-Молотова 1939-го, Україна залишається з ворогом сам-на-сам. Він, реанімувавши шовіністичну ідеологему про «триединый народ», фактично декларує початок чергового етапу «звільненння» України від українців, від державності, за яку віддали життя мільйони найкращих із-поміж найкращих синів і дочок нашого незламного народу, при цьому забуваючи, що концепт про нібито нездатність долати «непереможних» спростовує історія. Пригадаймо хоча б спільну перемогу українців, білорусів і литовців над московитами у битві під Оршею у вересні 1514-го року, тотальний розгром військом гетьмана Івана Виговського (за підтримки кримських татар) ворога у битві під Конотопом влітку 1659 року… зрештою, у цьому контексті – й звитягу порівняно недавнього часу: двістісорокадвохденна оборона Донецького аеропорту, відома як звитяга кіборгів.

Так, імперія вже не здатна зупинитися. Навіть читаючи ту чи іншу зневажливо-поблажливу брехню – чи то підписану «царем», чи то озвучену його прихвоснями, – не варто обманювати самих себе. Ворог не може стати другом, пітьма зла – світлом добра. Нині всім нам мала б допомогти визначитися, відкинувши відчай і сумніви, Ліна Костенко («Берестечко»):

Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.

Тож попереду – направду доленосні суворі іспити. Для нашої держави. Для українського народу. Для кожного з нас.

26.07.2021
Віктор Вербич

Вона стала першою українкою, яка зіграла в оскароносній стрічці (роль Олени Костюк у художньому фільмі режисера Марка Донського «Райдуга» , що вийшов у прокат у січні 1944 року). Народна артистка СРСР (1944), тричі лавреатка Державних премій СРСР (1946, 1949,  1951), Герой Соціалістичної праці (1974),  лавреатка Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка  (1984). Її акторською грою захоплювалося і найвище компартійне керівництво Радянського Союзу, і навіть президенти США Франклін Рузвельт і Дуайт Ейзенхауер. Павло Тичина не пропускав жодної прем’єри з її участю і присвятив їй натхненні рядки.

Доля Наталії Ужвій, попри «засвічені» титули й направду всенародне визнання, позначена тавром незбагненої життєвої трагідрами. Утім, нині дозвольмо трішки-трішки (пам’ятаючи при цьому про табу на чужий інтимний світ) згадати про свято кохання, з яким не розминулася славетна волинянка, яка народилася 8 вересня 1898 року в Любомлі, зокрема – у контексті взаємин із Михайлем Семенком (31 грудня 1892 — 24 жовтня 1937), одним із найвидатніших українських поетів-модернірністів, тим, хто за свій талант і українськість заплатив життям.

Очевидно, початкове місце зустрічі, що дало старт спільній долі Наталії Ужвій та Михайля Семенка, – Одеса. У місцевій «Держдрамі» вона була примадонною при Першому державному драматичному театрі УСРР ім. Тараса Шевченка в Києві після закінчення Драматичної студії. А він, поет і кіносценарист, приїжджав до Одеської кіностудії. Вистави за участі Ужвій збирали аншлаги, сотні чоловіків освідчувалися їй…

На одному з виступів в Одесі Ужвій побачив студент Театральної академії Євген Пономаренко. Але, як і на десятки інших, Наталя на нього навіть не глянула, хоч за десятиріччя все-таки стане його коханою та дружиною. Натомість не могла не відповісти взаємністю яскравому, дещо епатажному Михайлеві Семенку, який із 1924 року працював головним редактором Одеської кінофабрики та ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління).

Незважаючи на те, що він у першому шлюбі з однофамільницею Анни Ахматової Лідією Горенко мав двох дітей, Наталія Ужвій переселяється до Харкова, тодішньої столиці радянської України, працює в «Березолі» Леся Курбаса, знімається в кіно. Серед найяскравіших сценічних образів, створених тоді актрисою, – Фруманс («Золоте черево» Ф. Кроммелінка, 1926), Маґельон («Король бавиться» В. Гюґо, 1927), Джулії («Змова Фієско…» Ф. Шіллера, 1928), тьоті Моті («Мина Мазайло» М. Куліша, 1929), Череди («Кадри» І. Микитенка, 1931)…

Повертаючись до історії кохання Михайля Семенка та Наталії Ужвій, мимоволі апелюєш до постаті Тараса Шевченка. Кобзар, який за своїх сорок сім земних літ не встиг одружитися, опосередковано допоміг їм поєднати долі. Причому цьому передувало «навернення» Семенка до світу Шевченка, який, після критичних зауважень щодо творчості генія, 1924-го року сам видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх поезій.

Та повернімося до спільної долі Поета та Актриси, якій він згодом зізнавався у вірші «ІN» (орфографія і пунктуація авторські):

і її життя – і своє з плямами –
печально й мовчки змірюю –
і навіщо мені – ще одна
і навіщо болюча – мені – рана
і хочеться щоб це була остання
і хочеться щоб вона була остання.

Спершу, під час редагування сценарію фільму «Тарас Шевченко» (стрічку з Амвросієм Бучмою в головній ролі було знято 1926-го), вони познайомилися. А відтак, коли в подружжя 1927-го року народився син Михайлик, Наталія з дитинчам на руках позувала скульпторові Матвію Манізеру, який створював образ Катерини за однойменною поемою «батька» нової української літератури як складову частину комплексу-пам’ятника Тарасові Шевченку в Харкові. Цей монумент було урочисто відкрито 24 березня 1935-го року. Біля п’єдесталу – восьмеро персонажів Кобзаря, серед яких і Катерина з сином, що в їхніх бронзових образах навіки закарбовані Наталія Ужвій з Михайликом на руках.

До речі, життєвий шлях сина завершився несподівано завчасно. Він, студент факультеті міжнародних відносин Київського університету, що нині носить ім’я Тараса Шевченка, помер од менінгіту 13 грудня 1951-го року.

А батько, Михайль Семенко, який пророчо писав: «Я не умру від смерті, я умру від життя…», за фальшивим звинуваченням нібито в організації замаху на секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора був засуджений та розстріляний у підвалі НКВС, де нині київський Жовтневий палац. Його останки – в одній із братських могил у Биківні.

Наталії Ужвій не стало 22 липня 1986 року. Вона похована на Байковому кладовищі в Києві.

Вище згадувалося ім’я Євгена Пономаренка, який ще в Одесі закохався в Наталію Ужвій. Коли актриса переїде з Харкова до Києва (працюватиме в театрі імені Івана Франка), там на неї чекатиме… цей чоловік, який не втрачав надії на спільне щастя. Зрештою, вони разом проживуть пів століття.

Звісно, доля уродженки Любомля Наталії Ужвій не вміститься у жоден хай і щонайґрунтовніший, якнайрозлогіший текст. Про це думається і в контексті її вчинків щодо Леся Курбаса, й спілкування з Юлією Солнцевою та Олексадром Довженком, як і біографічного фільму, знятого 1968-го про неї геніальним Сергієм Параджановим. До слова, перед цим, задовго до «Тіней забутих предків», режисер запросив Наталію Ужвій до гри у кінострічці «Українська рапсодія» (1961).

Як зазначала театрознавиця Валентина Заболотна, «Наталю Ужвій не дарма називали поетесою української сцени. Іконописне обличчя з великими блакитними очима, трохи наспівна вимова з ледь потягнутими голосними, ставна постать зі «струною в спині», пластичні, наче перетічні рухи, навіть коли вони швидкі – поетичною була вся природа цієї артистичної волинянки», унікальної жінки, яка в бронзовому скульптурному образі Шевченкової Катерини наче стоїть на вічній варті незнищенної любові, материнства, краси.

Віктор Вербич

P. S. Уявно відчути присутність Наталії Ужвій та Михайля Семенка можна в літературно-меморіальному музеї Максима Рильського в Голосієвому. Тут зберігається рояль фірми Карла Шредера, який раніше належав подружжю. На кришці цього музичного інструмента, котрий придбав Максим Тадейович у Наталії Михайлівни у дні її матеріальної скрути, ледь помітний напис «Семенко».

І ще одна деталь. Після смерті геніальної актриси на початку дев’яностих знову – щоправда, на сцені Житомирського облмуздрамтеатру – заявила про себе Наталія Ужвій. Нею виявилася уродженка села Торговище, що в нинішньому Турійському районі, випускниця тодішнього Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. На жаль, як склалася подальша доля цієї актриси автору цих рядків невідомо.

Причому шанс на спільний шлях Олені й Олегові дарувала Волинь, а якщо точніше – Волинське Полісся. Про це, ділячись своїми дитячими враженнями, розповідав у Львові ще в дев’яностих автору цих рядків світлої пам’яті професор, доктор філологічних наук Іван Денисюк. Він – уродженець села Залісів, що в нинішньому Ратнівському районі Волинської області.

Принагідно уточню, що ця оповідь виявилася несподівано спонтанною, адже я «допитував» незабутнього Івана Овксентійовича з приводу «феномену волинських амазонок» – жіночого фактора в українській історії (результатом став есей «Помста дулібок» у книзі «Під куполом спільного неба»).

Тоді ж, під час нашої розмови, очі в сивого професора зворушливо затепліли дитинно-світло. «Ти б бачив, яка вона була по-особливому красива. Ми так і називали – пані в капелюшку. В церкві – й у “шапці”. Та такого ніколи в нас не було! Вона, Олена, стояла в церкві Святої Параскеви у Залісах поряд із сином нашого священника панотця Данила Штуля. Це було тоді, коли Олег Штуль (він був студентом, навчався у Варшавському університеті) приїжджав до батьків на вакації. А ми, поліські дітлахи, підлітки, не могли відвести поглядів. Я тоді, 1938 року, вважай, парубком був, мав “аж” чотирнадцять літ», – розповідав він.

Іван Овксентійович занурювався в спогади, а мені вкотре думалося про невипадковість, здавалося б, випадкового. Згодом професор Денисюк напише зворушливі мемуари, де йтиметься про спільні моменти життєписів Олени Теліги й Олега Штуля-Ждановича. Перший варіант було опубліковано двадцять років тому – у третьому числі журналі «Дзвін» (1997). Назва вийшла по-своєму промовиста: «Поліське літо Олени Теліги».

Як зазначив у публікації на шпальтах «Української літературної газети» професор, доктор філологічних наук Сидір Кіраль, «Іван Денисюк милувався й “граціозним станом” заліської загадкової гості (що цілком притаманне підліткам), до якого “щільно прилягав елегантний бежевий плащ”. Та найбільше хлопця вражала її “…постійна усмішка! Дивовижна, сповнена таємничості, повабу й чару” (у чернетці спогадів він порівнює її з усмішкою Джоконди), а також “якийсь мудрий погляд, щиро зацікавлений усім і дещо наївний”, а на її “…обличчі і в церкві був вираз якогось захоплення”».

Звісно, завше є певна межа в особистих стосунках, яку не варто переходити, вишуковувати сенсацій, намагатися зазирнути у чужий інтимний світ. Однак навряд чи помиляються дослідники доль Олени Теліги та Олега Штуля-Ждановича, які вважають, що їх обох єднало взаємне кохання навіть попри одинадцятирічну різницю у віці. Зрештою, це підтвердять і віднайдені згодом в архівах листи. І. Денисюк наголошуватиме на деталях листа О. Теліги до К. Світлик від 9 серпня 1936 р.: «Олег пише часто… Мій дорогий хлопче! Він переживає тяжкі часи… Не буду Вам про нього писати багато, лише те, що батько його поїхав в справі парафії до Кременця, а Олег взяв все господарство в свої руки і працює тяжко, та ще мучається думкою, чи вдасться цього року і йому і братові виїхати з села. Бідний хлопець!».

До речі, й Іларія Тарасюк, односелиця Івана Денисюка, сприймала взаємини Олени й Олега як двох закоханих, які збираються побратися, не знаючи, що поетеса тоді вже була заміжньою. За версією вище С. Кіраля, у чернетках спогадів Денисюк пише про цей факт так: «… я теж довго вірив у легенду, розповсюджену на Волині, що Олена Теліга – дружина Олега Штуля».

Що ж, як універсально мовила наша геніальна сучасниця Ліна Костенко, «на всі “чому” іще ніхто не відповів». Та й чи потрібно? Адже, як промовисто зазначав світлої пам’яті Григір Тютюнник, «є вічна загадка любові». А в контексті доль Олени Теліги та Олега Штуля про це виважено й талановито пише волинський історик Богдан Зек. Тож цілком вірогідно, що вже незабаром будуть відомі нові факти, щоби прийдешні покоління земляків знали імена Українців із великої літери.

Принагідно нагадую, що земний шлях Олени Теліги завершився 21 лютого 1942 року в Києві: німецькі окупанти розстріляли її та низку інших діячів ОУН у Бабиному Яру; Олега Штуля-Ждановича – 4 листопада 1977 року: він помер у Торонто, похований у Бавнд-Бруці. Нема й серед живих і уродженця села Залісів професора Івана Денисюка, який помер 10 жовтня 2009 року у Львові…

Віктор Вербич

Шофер говорив голосно, здавалося, наче провокував: «От буде тут пам’ятник Липинському. Є й вулиця в Дубно, Рівному… І нащо? І хто він такий, той Ліпінський?». Сусід водія виправив – «Липинський», – але керманич, увійшовши в раж, аж верещав: «Поляк!». Сусід, озирнувшись і розвівши руками, тихо, з залізними нотками у голосі відповів: «Так, поляк. Але який він Українець!» – і взявся переповідати життєпис В’ячеслава Липинcького…

Як завершиться цей діалог, розповім «під завісу».

Наразі ж спробуймо ще раз повернутися до усвідомлення сутності В’ячеслава Липинського, ідеолога нашого державотворення, одного з найвизначніших українських політологів і філософів, який народився і знайшов спочинок (хотілося б сказати «вічний», але у цей непохитний християнський припис по-варварськи втрутилися самі ж земляки) на Волині. Однак чим далі йдемо від 2 липня 1931-го, коли його після смерті в Австрії хоронили, згідно з заповітом, у рідних Затурцях, тим більше знаходимо запитань, зокрема і щодо того, як поляк і католик став Українцем із великої літери.

До речі, автору цих рядків Віталій Кушнір, завідувач відділу Волинського краєзнавчого музею, керівник музею-заповідника В’ячеслава Липинського, зізнався, що вважає твердження, наче славетний ідеолог українського державотворення народився навесні 1882-го в Ратневі, правильним хіба в тому сенсі, що в цьому селі, де міг бути добрий лікар, прийняли пологи. «Саме в Затурцях минули дитячі літа В’ячеслава Липинського до вступу до гімназії, – зауважував він. – Хоча тут неодноразово бував і пізніше створив ряд своїх праць. А скільки листів написано затурцівським адресантам!.. Липинський мав тут багатьох приятелів. Нещодавно придбали промовисте фото, на якому він з Йосипом Королюком, просвітянином, який проживав у сусідньому Зубильному».

Що ж стало визначальним у формуванні в польському середовищі українського патріота? Вибір, безумовно, не був простим, а тим паче випадковим. Можливо, це наслідок не еволюційного процесу, а якогось екстремального випадку? Віталій Кушір стверджував: «Все відбувалося змалечку, послідовно. Це – наслідок сімейного виховання. Так, його вдача формувалася в польській родині. Але ця родина жила місцевими традиціями, підтримувала їх, збагачувалася ними. Українськість прийшла до нього з молоком матері. Вона походила з відомого подільського роду Рокицьких. Материна спадщина – на Уманщині. Там В’ячеслав Липинський навіть побудував хатину. Але в часи так званої революції обійстя спалили, а майно розграбували. Найбільше ж Липинський побивався за своєю великою архівною збіркою первісних документів. Все це знищили, казав він, руїнники України».

У родинному парку Липинських розлогі вікові клени та верба на рукотворному острівці ще бережуть у собі тепло В’ячеславових долонь. Звивиста стежина пам’ятає його сліди. А поза парком і садом – місцина «Безодня». Тут і досі пульсує джерело, з якого пив В’ячеслав Липинський. Зачерпую в долоні – вода здається цілющою.

Саме у рідних Затурцях він назавше запричастився до українських національних джерел. А відтак навчання в Житомирі, Луцьку, Києві, Кракові та Женеві зміцнило цю духовно-інтелектуальну основу. Тож хіба варто подивовуватися, що вже у своїй першій науковій праці «Данило Братковський» (1909 р.), присвяченій речнику українського самостійницького руху, – поетові, закатованому в Луцьку з волі польської влади, – В’ячеслав Липинський чітко визначив свої позиції. Цілком закономірно, що з 1914 року він – член Наукового товариства імені Тараса Шевченка, і з-під його пера з’являються праці, які залишаються актуальними й сьогодні: «Шляхта на Україні», «З подій на Україні», «Україна на переломі 1657 – 1669 років», «Хам чи Яфет».

В’ячеслава Липинського поет Євген Маланюк називав «Кантом української політичної думки». І це визначення не нівелюється часом. Хіба що варто не забувати й про практику діянь мислителя, який був і дипломатом (очолював посольство УНР в Австрії), і політичним лідером (зокрема, зініціював створення Союзу українських хліборобів-державників). Тому його настанови та перестороги варто б почути сьогодні: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути»; «В даний момент ніхто в Європі сильної і великої Української держави собі не бажає»; «Як показує наше минуле й сучасне, не хочуть чесно допомогти нашим українським силам будувати Українську державу, переконавшись, що вони самі до того не здатні, що ґрунту в нашім народі для українських Наполеонів немає. Замість поступитись в ім’я патріотизму своїми егоїстичними інтересами, вони “хапаються” за зовнішні сили, коли вже власних не стало, укладають різні “угоди” з сусідами України і врешті-решт стають їхніми звичайними агентами»; «І сила, живучість нашої віри, нашої ідеї – не в демократичних словах, які мали б обдурювати виборців, а в тих ділах, на які здатна підіймати наша віра перш за все нас самих, її визнавців» (з «Листів до братів-хліборобів»).

14 червня 1931 року В’ячеслав Липинський помер у санаторії Вінервальд неподалік Відня. Вже за тиждень, як повідомляла газета «Українська нива» (ч. 21, С. 1), за упокій душі славного земляка моляться у Хрестовоздвиженській церкві в Луцьку (до речі, у крипті цього храму поховано уродженку Затурців Галшку Гулевичівну). Православні волиняни вдячно згадували великого українця, який за віросповіданням був католиком.

А в наступному спареному числі згаданої газети (за 15 липня) на с. 1 значилося: «2 липня 1931 р. в селі Затурцях Горохівського повіту при великому здвигу народу поховано тлінні останки В. Липинського. Сумна процесія пройшла від помешкання Липинських повз церкву до костела. До католицької процесії прилучилась процесія з православної церкви. Після заупокійного богослужіння в костелі рідні, приятелі і знайомі віднесли домовину небіжчика на цвинтар, де тіло його спочило в родовому гробовці… Від українського громадянства були присутні: інж. Пилипчук, Єв. Петриківський, П. Редькович, Хар-Лебідь-Юрчик, доктор М. Левицький, Єв. Тиравський з дружиною, п. Н. Білинський, інж. Васильківський і дир. Білецький. На могилу покладено багато вінків, серед яких виділялися вінки з блакитно-жовтими стрічками: від українського громадянства, від Товариства ім. Лесі Українки і від Українського клюбу “Рідна Хата” в Луцьку. Згідно з волею Покійного, над домовиною не було виголошено жодних промов».

Як розповідав автору цих рядків Віталій Кушнір, оскільки на цвинтарі не було родинного склепу (раніше, вірогідно, тут було поховано Емілію Бичковську – бабусю В’ячеслава Липинського), то його довелося вимурувати наприкінці червня тридцять першого. Пізніше в ніші поряд з домовиною видатного українського мислителя поставлять домовини сина-немовляти та дружини молодшого брата Станіслава, яка померла 1939 року.

Здавалося, на вічний спокій ніхто не чинитиме замаху. Та не так сталося…

З приходом «радянських визволителів» розпочалися щонайцинічніша вакханалія, тотальна руйнація, небачене знелюднення, безперервний страх, безкарність слуг режиму. Відчув це сповна і Станіслав Липинський, видатний вчений-селекціонер, який вивів ряд сортів пшениці та картоплі. Він господарював у родинному обійсті. Новій владі не сподобалося, що навпроти будинку з чотирма колонами стояла на п’єдесталі мармурова статуя Богоматері. Скульптуру скинули, а на п’єдестал поставили бетонного жеребця, засвідчуючи, що відтепер у націоналізованому обійсті – державні стайні (пізніше – племоб’єднання).

Уже й тоді невідомі зловмисники намагалися пограбувати могилу В’ячеслава Липинського. Тому його брату Станіславові довелося навіть найняти охоронця. На якийсь час це зупинило варварів. Але те, що побачили жителі Затурців одного із ранків сорок п’ятого, вжахнуло навіть бувалих у бувальцях. Склеп розбитий, на траві – тіло В’ячеслава Липинського, викинуте з труни…

Тлінні останки знову повернули землі. За чутками, грабіжників цікавила металева домовина, в якій з Австрії перевозили померлого Липинського. Вони мали намір, переплавивши її, виготовити посуд. Можливо, так і сталося. Адже Зійон Зінчук, 1900-го року народження, неодноразово сумно казав: «Як гляну на алюмінієву ложку чи миску, то їсти не можу».

А чергового, здавалося, остаточного удару у війні з пам’яттю завдали 1953 року, коли католицький цвинтар у Затурцях розрівняли бульдозером.

Лише 1989-го рухівський осередок звернув увагу на потребу вшанування пам’яті В’ячеслава Липинського. Дев’яносто першого за кошти, зібрані під час колядування та вертепних дійств, придбано саджанці; довкола відновленої могили закладено сквер. А на стодвадцятиліття скульптори Ірина та Іван Дацюки виготовили погруддя славетного земляка, встановлене на надмогильному п’єдесталі (архітектор – Андрош Бідзіля). Філософську, політологічну, духовну спадщину В’ячеслава Липинського вивчають у всіх вищих навчальних закладах. А настанови Українця з великої літери – своєрідний рятівний дороговказ і для нинішніх, і для прийдешніх поколінь співвітчизників.

Як ілюстрація до висловленого – цитата з листа В’ячеслава Липинського до Богдана Шемета: «Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб знайти розуміння, знайти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів». За умов, коли проти нашої країни триває агресія Росії, ці настанови великого Українця із Затурців не просто актуальні.

…Повертаючись до початку цього тексту, де йшлося про дискусію між водієм маршрутки та пасажиром, зізнаюся – діалог закінчився несподівано. Авто зупинилося в Затурцях напроти пам’ятника В’ячеславові Липинському. Ми вийшли та кілька хвилин стояли мовчки. Відтак, водій, знявши картуза й уклонившись перед пам’ятником, розчулено мовив до свого літнього співрозмовника: «Дякую, батьку. За правду про Великого Українця Липинського. Буду розказувати всім».

Віктор Вербич