*   *   *

українські жінки
ніколи не докоряють садибі
задушливим часом скорботи.
сонцем у шибці стають в передзим’я,
ним і вимощують кладочки віку сирого.
настояні піснею, літо виношують
тільки від того, з ким ділиться доля
й робота,
бо можуть, як небо, ковтати дороги
й трималися днини,
як Діва Марія, — земного.
випалюють втому і страх перелазів
із досвідом більшим за високосний притулок,
який без остачі поділений завжди
буде і був на чотири.
приходять і йдуть не ламаючи волю,
несуть на уклін все що є — світло пам’яті
ночі цілунок…
молися за них коли тінь випускаєш
і хрестиш себе
не без віри.

*   *   *

Перша година
Покровом на голові
Уповільнює думку
Про любить він а чи ні
Друга година
По-особливому
Гладить плече
От тільки очі
Відьма-хвилина
В хмари товче…
Третя година
На довгий
Виштовхує тік
Буде тобі
Хлібів чоловічих
На вік
Далі…
А знає хто
Чим обернуться часи?
Молодість
Секундантом
Не промахнутися б
Тс…

*   *   *

зроби мені
ляльку із кукурудзи
я колисатиму її в радощах
пеленатиму у світлі думок
заплітатиму твоє сонце
і хай попкорн
нашого батьківства
не завадить їй
бути золотою
дитиною

*   *   *

Це так далеко. Там свої криниці
Із мудрістю та статками углиб.
Вода у відрах умиває лиця
Тим, хто давно не підпускав до шиб.
Було і є там місця вдосталь Богу.
На шпальти дві розверстано доріг.
На згадку та, що стереже пороги,
Допоки ти на неї сам не ліг…
Тримає світло інша, нетутешня,
Яка свічки каштанові краде.
Боки красиві в неї, мов черешні,
От тільки щастя стомлене, худе.
По цій не ходять, відлітають душі
І заростають їхні голоси…
Щоб стати під хатами, наче ружі,
З очима повними печалі та краси.

Поцілунковий рондель

Горять перелази пошерхлі від ніжних твоїх проникань
Углиб теплих подихів — я вже собі не належу.
І вже не сховати в розпечених грудях пожежу,
Що значенням рухає ночі і дні вирувань.
Ти світом моїм володієш, мов книгою знань.
Ховаєш, як днину пресвітлу, собі під одежу.
Горять перелази пошерхлі від ніжних твоїх проникань
Углиб теплих подихів — я вже собі не належу.
Любов, що задумана Богом, не задля одвічних чекань.
Не тільки заради високої тиші й життєвої вежі,
А просто, аби не порізати душі на тіні зчужілі та межі.
На двох розділити один горизонт цілувань.
Горять перелази пошерхлі від ніжних твоїх проникань.

*   *   *

Довгі дні. Важко дихати стало
без нього. І боязко, звісно.
Його правила реанімації — не твоя
доказова на практиці медицина.
Якість вчинків, уваги не залежить
від того, чи спільна дитина.
Є прив’язка до всіх реальностей.
Це, по суті, він сам. Дійсно.
І щоб бути із ним, не уточнюй
про рівень щастя у кварті щему.
Не запитуй про свято з тими,
хто прав донедавна для нього тишу.
Не зважай ні на що. Перемкнися,
бо в когось з любов’ю гірше.
Жодного погляду нижче
опуклих глибин та високої теми.
Всі нещасні відвертістю, а подекуди
накипілою прямотою.
Головне, аби час не збрехав про своє
й розказав про небесне.
Забивається дихання через емоції.
Він і відданість — це коли чесно.
Буде певний момент для побачення.
І всього буде в нього ще із тобою.

*   *   *

Ти любиш коли я мовчу. Не говориш про мене знайомим.
І там, де ми робимо тишу, пильнують нас істинні дні.
Із того, що знати потрібно, це кулі із слів — безголові.
Я вбита. Упала вже тінь… Ми з тобою удвох на землі.
Бачиш, радіє трава і хватає за ніжність та шрами.
Від добрих галявин свободи легкість і жар водночас.
Під шкірою казиться сонце, щоб ребрами запам’ятали,
А до глибокої старості туляться скроні якраз.
Безпечність — належати світлу, припнувши до губ літо голе,
В прочинені усмішки вливши гостинності імені й див.
Якщо досхочу намовчались, давай пробиватись додому.
На виріст принесені зморшки не викажуть тих, хто любив.

*   *   *

Він зніматиме з неї квітучу
сорочку, даровану тишею
спільного космосу.
Ніжитиме її бажання
втримати цю хвилюючу мить
якнайдовше.
Віддаватиметься поглядом
цій жінці, яка останньою
розквітла, аби стати
єдиною болючою раною серця.
Вчитиметься бути
для неї священником
та спати на схололій стелі
вкотре відпущених гріхів.
Берегтиме пуп’янки
зароджених пісень,
слухаючи замовляння
на довгу зиму
плодово-ягідної любові.
Він ховатиметься у словах
цілу вічність, замирюючи
бунт її багатообіцяльних уст.
Вона ж ходитиме,
як на святе причастя,
пробуджувати його сонце,
опускаючи день на коліна
небезпечної висоти.
Плакатиме, не розуміючи,
чому янголи
не одружуються між собою.
І дякуватиме силі його долоней
квітучим проліском.

*   *   *

Блукаю уздовж твого голосу,
тембру та інтонації.
Там стільки незвіданих
повеней і нерішучого шалу!
Там місто жіночого імені
без гіркоти і дистанцій.
Не зваблене світом. Замовчане.
І нас одне одному мало.
Любов не інакше як відстань.
Аж забиває подих ніжність її
прекрасна, витончена обабіч.
Ми вже одним цілим стали.
Наразі — умовностей жодних,
окрім невиразної тиші,
що слово виштовхує навстріч.

*   *   *

Ти стоїш у ній голосом міста
і сонцем чужих хризантем.
Чимось схожий на сон
без причин утікання та свідків.
Вона думає: «Дасть Бог,
отак нероздільно й помрем…
Мовби ніч, що приходить у душі
і сипле зірками нізвідки.»
Все, що іншим казав, їй не зможеш
і не натякнеш!
Мабуть, просто від страху
Своє відпустити до когось.
Ти киваєш, вдивляючись довго
у безмір її пожеж
І розгубленим бачиш себе. Вона
у тобі — святого.
Вільно пнеться життя до снігів,
яких в січні частіше нема.
Не отямитись просить у неба і він,
і вона. І погода.
І болить під ребром, зліва,
спільна доріг глибина,
І цілунок, що вже розростається
в бажану завтрашню коду.

Любити

Я ховаю свій білий налив під сорочкою з льону.
Мовчизна милосердна під віями синім предивна.
Воскресає із мертвих жага не заради прокльону
І розгойдують глибоко подихи мить не наївну.
Умлівають серця і хапають похмілля утечі.
Зачепилася часом об тебе, збиваю коліна —
На липневій єдиній сльозі так болить кровотеча!
Чоловіча любов поруч мовчки цілує, кармінна.
День плодів вислизає тобі поміж неба і пальці —
Можеш душу зірвати мою доки хтось не поцілив.
І вона вже у повні. Хто зна, що чекає уранці?..
Щем та ніжність на пульсі тримають
«любити» безцінне.

*   *   *

солоні кути
приміряють коліна
жіночої вроди та слабкості
на думку спадає
щасливість цитатна
що зміниться стогоном ременю
частіше пасує
до пари минуле
і втома місцевої в’язкості
є влада над владою
кожного дихання
і руки нічного повернення
і ти хоч ходи
а хоч стій роздоріжжям
свободи болінь замість ласки
однак не минеться тобі
жінки справжність
покликана світові натще
ідуть голоси із-під вікон
за іменем
зібратися миром в запаску
не все є минущим
доби переїзди
як пестощі прісні
на краще

*   *   *

старіє твоя борода
бо вже років двадцять
як білим туманом по світу
на подив
старіють не груди змілілі мої молоком
а судини в яких причаїлися тромби
безпорадні розгублені зрілістю часу
розбираємо власні з нічого створені сходи
і вже ночви готові оджати
дві пам’яті
що завагалися краще до Бога
чи в катакомби…
не казала тепер вже почуй як
боялася духом своїм зголоднілих
без днища образ
сіллю освяченою на Великдень
посипала на захист від вроків чужих
кути та пороги
раз на місяців два ти і сам вибухав безпідставно
мовби балон у якому природний газ
ми в надію загнатися вміли красиво
й жили пречудово як бачилось
збоку…
нянька-ніч передумане здумане ноги
судомами зводить до
спільних дітей
а знайомі відтоді ми
ще коли люди найперші
нізвідки взялися
вогнями
рідний мій! осінь квітня подалі веде
від зими та розмовних нікчемних смертей…
ні на кого не схожі ми бродимо
винами й ми
не приходимо (дяка) до тями

*   *   *

На кожний її день народження
він заходить у горло імбирним варенням.
Як це не знає ніхто, однак свято триває.
Спочатку занадто весело та потім
десь далеко і високо хтось робить хруст,
і крихта усвідомлення поцілює
в серце
ще одним місяцем вільного володіння
мовою людини, яку любиш.
На кожний його день народження
вона вривається одним із імен
тижня.
Минулоріч був вівторок, цьогоріч середа.
І все, про що мріє, це стати Суботою,
пройшовши шлях від дикунки
до панянки.
Бо саме так, як вона, ніхто не вміє
тримати в собі сім кольорів веселки
коли насправді хочеться сказати «Пі…»
не з математичної точки зору.

*   *   *

Мистецтво твого лікування це ніжити
осінь у тілі та грітися цілодобово.
Із кимось чи як вже складеться і де —
розуміють обмацані враженням кадри.
Ти завжди приносиш молитву,
яка і читається світлом. Стовідсотково.
Лягає на душу бурштином,
як стрижена радість у авторські мамині зґарди.
Красиво. Багрянець пасує до гомону
дум рівноденних, тривог дріб’язкових,
які покривають нове павутиння,
що пасмами долі торкається віку.
Закохані у прохолоду три місяці ще
у картатому светрику будуть законно
спостерігати за змістами зцілень
та спокою синього дивного витоком.
Жадливо світ трусимо,
падають стрілки секундні під яблуню
вічну, найпершу.
От тільки вже згоди не треба на долю,
що в жили занурена літнім та щедрим.
Стоїть не відлучений рай від каштанів,
котрі уляглися на землю і стежать…
Невипадкова ця осінь,
що золото ловить із вуст,
бо сьогодні так хочеться й треба.

*   *   *

У нашому світі всі щось для себе просять,
окрім роботи важкої та втоми.
Бо майже забули про печі та чавуни
із печенею, і про кислі млинці на салі.
Все видається так, наче майбутнє напало,
а час у квитках на вокзалі
Тишком-нишком застряг,
тільки нам наказав відсидітися вдома.
У їхньому світі, про нього говорять,
коли у сновидах приходять наші,
Нічого не змінено, навіть столи саморобні дубові
і за рецептом дідовим пиво.
У вербну неділю — лоза б’є сама.
На Великдень — писанки-паски — предиво.
І ходить худоба велика й мала
недалеко на ситні паші.
Світи ці насправді складні та важливі
із вічністю світла та рухом човнів до святого,
В яких урятовані будуть усі надвеликою радістю
і необмеженим спокоєм.
Хочеться ж різного зараз і тут:
шуму, розмов, не почуватися одинокою…
Та більшає холоду й перестороги.
Й весни знов тривожної, що прибуває з нічого.