ВИГАДКА, РЕАЛЬНІША ЗА ЖИТТЯ

— Ти, киянин, засвідчив свої любов і знання про столицю, зокрема, у романі «Місто з химерами», книжці есеїстки «Збирачі туманів» і альбомі світлин та поезій «Деякі сни, або Київ, якого немає». Мені здається, основний тон цих речей мінорний. Чи це так?
— Книга поезій «Деякі сни…», можливо, і справді мінорна, як і інші мої вірші. Тут, гадаю, слід вірити сторонньому погляду. Колись наш інтелектуал Лесь Герасимчук сказав, що я «сумний холоднуватий філософ» — у поезіях, звісно. А роман «Місто з химерами» чи книгу «Збирачі туманів» я б не називав сумними. То просто різні форми згадок про одне місто — як бачене, так і відтворене уявою.

— Вигадка, уява й фактаж у твоїй творчості, зокрема в роботі над романом «Порт Житана».

— Класичний рецепт — 40 відсотків правди, 60 відсотків вигадки — працює не тільки в пропаганді. Хоча, як на мене, в романі «Порт Житана» таке співвідношення є зворотним — 60 на 40. Мене дуже тішить, коли читачі так вірять у реальність головного героя — йдеться про живописця Марка Мазура — що шукають інформацію про нього в Інтернеті. Кілька моїх знайомих художників, прочитавши книгу, кинулися «дізнаватися більше» про Мазура у Вікіпедії, скажімо. Це той випадок, коли вигадка видається реальнішою за правду. А без уяви жоден роман годі створити: коли писав, яскраво бачив життя двох напіввигаданих киян із «Порту Житана» — Сергія Коваленка і Марка Мазура. Хоча, підкреслю — у романі дуже багато реальних фактів, випадків, людей, локацій. Навіть в основі «скандального» роману «Моя кохана К’яра» — реальні факти.

— Один із твоїх улюблених поетів — Михайло Доленго, біолог, як і ти (за першою освітою). Це ім’я мало знане навіть серед літераторів. Хто, на твою думку, найпроникливіше описав українську природу в поезії?

— Здається, все ж таки поети не описують природу, а нотують свої рефлексії на теми природи чи, точніше кажучи, споглядаючи довкілля, вдаються до своєрідної натурфілософії. Доленго мав обдарування проникливо бачити рослини й відчувати їхнє буття. А серед віршів моїх улюблених поетів-спостерігачів природи, крім вишуканих рядків Свідзінського, космічних експресій раннього Тичини, шляхетної виваженості Зерова, я постійно повертаюся до теплих, щирих слів Максима Рильського.

— Зараз осінь, і осінні рядки Рильського літають у повітрі… Містичні моменти в твоєму житті. Чи описав їх?

— Такі моменти, як і в багатьох, траплялися, але не описував їх у своїх книжках. Один із найбільш яскравих і незбагненних випадків стався невдовзі після смерті моєї мами 6 січня, тридцять років тому. Ми — батько, моя дружина, маленький син і я — сиділи у вітальні після прощання на цвинтарі й мовчали. Несподівано невідь звідки випурхнув метелик, білан. Де він узявся серед зими у міській квартирі? То не була моя галюцинація: метелика бачили всі ми. Зробивши коло над улюбленими вазонами мами — амазонськими ліліями — лускокрилий зник так само несподівано, як і з’явився. Ми шукали його, але не знайшли… Така от репліка літературно-набоковського сюжету, який став життям.

«НЕ МОЖУ УЯВИТИ ЦЕНЗУРУВАННЯ МОЇХ ТЕКСТІВ»

— Чи бракує тобі літературних оглядів, художньої критики, рецензування тощо? Чи маєш потребу в паперових літературних журналах?

— Не можу сказати, що мої книжки проходять непоміченими — як певним колом читачів, так і професійними оглядачами. Звісно, в Україні гостро бракує паперових літературних часописів — таких, як «Сучасність», і відтак широких оглядів й адекватних рецензій нових книжок (окрема тема — вкрай суб’єктивні інтернет-огляди чи рейтинги «десяток», «двадцяток» чи «тридцяток» «кращих книг» за сто чи тридцять останніх років).

— Чи погоджуєшся з думкою: людей, які не сприймають тоталітарної пропаганди, об’єднує те, що вони в дитинстві читали багато художньої літератури?

— Не чув такої думки, але не певен, що читання книг у дитинстві може бути панацеєю від впливів пропаганди різного ґатунку. Читання — мов щеплення: підвищує захисні сили організму, але не дає стовідсоткової гарантії від хвороби.

— Дуже актуальне порівняння! Чи потерпав від цензури — до й після незалежності?

— Як науковий редактор підручників і монографій, я зіштовхувався з цензуруванням текстів у радянські часи. Щодо моїх віршів і прози такого не траплялося: я не поспішав оприлюднювати свої поетичні спроби до 1985 року — коли вже цензурна ситуація в колишньому СРСР почала змінюватися на краще. Того року Микола Рябчук відібрав кілька моїх віршів для альманаху «Вітрила»: мій літературний дебют. В останні 30 років не можу уявити цензурування моїх текстів.

«БАТЬКИ НЕ ОЧІКУВАЛИ, ЩО Я ПИСАТИМУ КНИЖКИ»

— Наскільки важливий для тебе зворотний зв’язок із читачами? Як ти його підтримуєш чи ігноруєш?

— Я б сказав, що зворотній зв’язок — цікавий і корисний. Читачі висловлюють враження від моїх книг публічно чи приватно, на творчих зустрічах або через повідомлення у фейсбуці, скажімо. Я аналізую й беру до уваги різні погляди: прискіпливі, з критичними заувагами чи просто доброзичливо-уточнювальні.

— Маю враження, що останнім часом мало не всі українські письменники почали малювати, зокрема й ти. Це колись приховуваний талант чи проявлений нині?

— Ну, деякі літератори водночас є й співаками чи акторами… У дитинстві та юності я малював, потім кинув. Довгий час хотів поновити свої спроби, аж ось років зо три тому надумав. Відпочинок, як відомо, — просто зміна діяльності. Малюючи, я треную уяву, зір, точні рухи. Заняття живописом — чудова втеча від писання і побутових справ до фантазійного світу кольорів і композиції.

— Які роль мами та батька у становленні твоєї особистості?

— Звичайно, їхній вплив був дуже великим, хоч вони не очікували, що я писатиму книжки: то вже був мій вибір. Завдяки батьку я з дитинства бачив світ кіно зблизька, а від мами дізнався про певні підставові речі: існування музею д’Орсе, про наш синьо-жовтий прапор, вишукану естетику будинків старого Києва, зрештою, вона прищепила мені україноцентричний погляд на світ.

— Твої місця сили?

— Ці місця щоразу інші — усе залежить від емоційного стану, віку й відтак від оновленого щоразу погляду. Таким місцем може бути Замкова гора в Києві з її неосяжним літнім небом, містичний у тумані мис Доброї Надії, неймовірно красива Аравійська пустеля між Нілом і Червоним морем, храм святого Петра в Римі чи величний водоспад в Ісландії…

— Пандемія, карантини — як вплинули на твоє життя?

— З одного боку карантин унеможливив чи не найбільші для мене приємності — мандрівки, необхідно-важливі чи пізнавальні. З іншого — дивним чином надихнув на писання нових книг. Регульоване, розмірене життя посприяло зосередженості на важливому. Цього року вийде друком одна чи дві нових книги — роман про наших сучасників і досить несподівана ретро-книжка, знову на київську тему. Рідне місто не хоче мене відпускати… А тим часом маю ідеї ще двох романів і книжки оповідань.

— Коли відчуваєш особливу інтенсивність життя?

— Коли говорити про останні років десять — під час подорожей, далеких чи не дуже, до міст чи екзотичної природи. Хоча насправді я просто збирач туманів.

— Чи відчуваєш себе «людиною світу»?

— Загалом — так. Українець, киянин, європеєць, жива істота на Землі: такий от ряд ідентифікацій. Переконався, що планета осяжна і вразлива. Тому вся вона — наша.

Спілкувалася Людмила ТАРАН

Джерело: m.day.kyiv.ua.

Я пропустив цей відхід. І відчув відразу ж і жаль, і гостре розчарування, розчарування тому, що один із моїх улюблених авторів уже більше нічого не напише, що я не зможу пройти разом із ним вулицями Барселони, не піднімуся на сходинки парку Гуель, не побачу очима його нових героїв панораму міста. Втім, нехай я рідко перечитую книги, що сподобалися, зате часто відвідую дорогі моєму серцю міста. А це означає, що я ще неодноразово приїду до Барселони, щоб відшукати на її вулицях тінь Сафона. І я, звичайно ж, такий не один – нас таких тисячі, мільйони, а отже, і Сафон із цих вулиць не піде. Поки є Барселона – ми гулятимемо її вулицями разом із ним, у цьому й полягає сила справжньої літератури. І, власне, романи Сафона про Барселону – адже вони саме про це, про місто і книгу одночасно. Його головні герої – зберігачі заснулих книг, відважні букіністи, які рятують пам’ять перед катастрофою, що насувається, і викривають злочини – і злочини лиходіїв, і злочини держави. І так, я аж ніяк не помилився, коли обрав для слова «букініст» епітет «відважний». Тому що для того, щоб захищати пам’ять, потрібна сміливість.

Карлос Руїс Сафон для мене саме тому не екскурсовод, а зберігач пам’яті, який завдяки своїй любові до Барселони зміг відтворити атмосферу цього міста у непрості для нього десятиліття похмурої диктатури Франко, нагадати про розчарування та сподівання і довести, що навіть у такій ситуації людина з книгою в руках може любити та перемагати. І тому для мене тетралогія Сафона «Цвинтар забутих книжок» – «Тінь вітру», «Гра ангела», «В’язень неба» і «Лабіринт духів» стала несподіваним продовженням мого улюбленого твору Джорджа Оруелла «Данина Каталонії«, в якому відтворюється атмосфера Барселони часів громадянської війни.

Так, повинен зізнатися, «Ферма тварин» – не моя улюблена книга Оруелла, однак улюблений політичний маніфест, дуже простий і точний, що показує суть комунізму із жорсткістю. А «Данина Каталонії» – це ще й про те, як у чудовому місті біля моря романтики рівності виявляються жертвами і тих, хто розуміє ілюзію утопії, і тих, хто вже дізнався, що найголовніше – бути в цій рівності обраними, справжніх комуністів, прихильників та емісарів Сталіна. Але у «Данині Каталонії» Оруелл – не стільки письменник, скільки публіцист. У цій книзі, як виявилося, мені не вистачало магії, тієї самої магії, яка назавжди змінила для мене колірну гаму Барселони у день, коли я прочитав свою першу книгу Сафона і потім із завмиранням серця бачив у книгарнях Мадрида чи Барселони нові романи і думав, коли ж ще буде переклад, і звичайно, не чекав і читав польською: у Варшаві справлялися швидше…

Звичайно, мені буде недостатньо просто написати тут про те, як я попрощався із Сафоном. Ні, коли наступного разу приїду до Барселони, я обов’язково подумаю про нього, але де? У метушні центральних вулиць, на Монжуїку, на березі Барселонетти? Звичайно, все це буде яскрава пам’ять, із сонцем, із фарбами, із відчуттям. Але, з іншого боку, якщо ти хочеш у тиші подумати про автора циклу романів, у яких усі шпилі Барселони прямують угору, може, ти підеш у собор святої Марії, «Собор біля моря», який назавжди став для мене місцем роздумів після того, як я прочитав однойменний роман Ільдефонсо Фальконеса. Тому що до зустрічі з цією книгою, це була для мене просто церква у готичному кварталі, але коли я прожив разом з її героями час будівництва собору, він став для мене храмом, який я збудував сам. І саме у такому храмі, храмі мужніх людей варто згадати про письменника, якому ти так зобов’язаний.

Головний герой Фальконеса, простий хлопець із Барселони Арнау Естаньол, подолав усі перепони завдяки своїй мужності та доброму серцю – і так, собор біля моря став пам’ятником цьому доброму серцю. А Карлос Руїс Сафон, іще один простий хлопець із Барселони, побудував своєму місту храм із книг. По суті, він і був тим відважним букіністом, який захищав книги та місто від лиходіїв та бомбардувань.

Ми ще з ним прогуляємось.

Джерело: zbruc.eu.

Про це повідомляє kmu.gov.ua.

Премія присуджується у чотирьох номінаціях:

• Літературні твори для дітей та юнацтва;
• Художнє оформлення книжок для дітей та юнацтва;
• Театральні вистави для дітей та юнацтва;
• Кінотвори для дітей та юнацтва.

Положенням про премію Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14.01.2004 № 32 (зі змінами), визначено, що на здобуття премії висуваються оригінальні твори і роботи, опубліковані (оприлюднені) у завершеному вигляді протягом останніх трьох років, але не пізніше ніж за півроку до їх подання на конкурс. До участі у конкурсі не приймаються твори, що вже були відзначені іншими преміями. Також премія не присуджується повторно.

Висувати твори на здобуття премії можуть творчі спілки, національно-культурні та національно-просвітницькі товариства, видавництва і видавничі організації, редакції періодичних видань, вчені ради вищих навчальних закладів, наукові установи, асоціації. Про повний перелік документів, які подаються на здобуття премії, можна дізнатися на офіційному веб-сайті Держкомтелерадіо за посиланням.

Прийом заявок на участь у конкурсі на здобуття премії триватиме до 1 грудня 2021 року.

Нагадаємо, премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва заснована за пропозицією Держкомтелерадіо в 2004 році. Вона присуджується щороку у чотирьох номінаціях до дня народження Лесі Українки за твори, які сприяють вихованню підростаючого покоління у дусі національної гідності, духовної єдності українського суспільства та здобули широке громадське визнання.

Організаційне забезпечення роботи Комітету з присудження премії імені Лесі Українки, який діє на громадських засадах, здійснює Держкомтелерадіо. Комітет подає до 1 січня Держкомтелерадіо обґрунтовані пропозиції щодо номінованих творів на здобуття премії. Узгоджені пропозиції вносяться в установленому порядку Міністерством культури та інформаційної політики до Кабінету Міністрів України для прийняття рішення про присудження премій.

Заявку з поміткою «На здобуття премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва» просимо надсилати до Держкомтелерадіо за адресою: вул. Прорізна, 2 , м. Київ, 01001.

Контактний телефон: (044) 279-59-61,

e-mail: vadim@comin.gov.ua

Мій головний український поет мертвий. А мав би бути моїм старшим сучасником. Суто теоретично міг би навіть написати перед- чи післямову до котроїсь із моїх поетичних збірок.

Людина за життя переживає кілька різких ривків на шляху свого дорослішання, і зазвичай каталізують перехід на новий рівень або великі приватні втрати, або загальносуспільні вивихи.

Поети дорослішають, коли у своєму висловлюванні припиняють гнатися за красивостями, за конвенційно прийнятним, комфортним, а відтак автоматично успішним текстом, натомість не відвертаються від гніву, роз’ятреного нерву й темноти. Коли беруть висоту, на якій страшенно оголено і незахищено.

Спільноти дорослішають, усвідомлюючи, що когось безповоротно не встигли наздогнати, що на місці потенційно унікального спільного досвіду й контексту утворилася вирва, і її не обійти – доведеться спускатися з одного краю на саме дно, щоб піднятися на край інший, уже з геть відмінним знанням про структуру ґрунту.

Чим є поезія для всіх учасників такої екосистеми? Тестом на її здоров’я. Причому використання поезії як трибуни для виголошення пласких гасел є тією ж мірою хворобливим, як і намагання заперечити зв’язок поезії із суспільним порядком денним. Поезія найперше з усієї літератури, найтонше, найшвидше і найвлучніше реагує на зміни в диханні.

І вже десь посеред шляху в дорослість усі перелічені гравці дізнаються, якою є вага страху.«Тюрма не доросте до неба, ще землю їстиме тюрма».

* * *

Коли Василь Стус помер осінньої ночі в Кучинському таборі особливо суворого режиму, мені було три. Коли чітко зрозуміла, що його таки вбили – мала десь чотирнадцять. І у вісімнадцять-дев’ятнадцять осягнула, наскільки великою, непоправною є моя втрата – сама лише неможливість ділити простір із цим поетом. Бути хай і на віддалі, але в одному повітрі. Бо так упізнаєш поета однієї з тобою крові, однієї з тобою температури горіння. І усвідомлюєш, що він мертвий.

Ти не наздогнала, і всього того просторового, людського виру історій, що легко й природно закручується навколо живого, немає – потрібно визбирувати вірші, спогади, листування, власноруч реконструювати русло часу. Дорослішання починається ще і з боротьби з несправедливістю ось у такий спосіб. Відтоді ми завжди невидимо близько – у просторі від його Рахнівки на моїй Вінниччині до численних видань і перевидань, якими повниться домашня бібліотека.

Окрім традиційного і цілком логічного потрясіння від знайомства з текстами Стуса (навіть ті з них, якими автора намагалися спростити для шкільної програми, разюче різнилися від сусідів по хрестоматіях, як різниться живий потік магми від застиглого каміння), у мене було ще інше.

У 2004 році я слухала презентацію диска «Живий голос Василя Стуса» – відреставрованого аудіоархіву Леоніда Селезненка із 1960-х, вилученого під час обшуку 1972 року. Але близьке коло таки врятувало перезаписи. На презентації увімкнули неймовірний трек сестер Тельнюк «Ще вруняться горді славутові кручі» на однойменний вірш, а тоді з власними текстами в раптовій тиші озвався вже й сам автор.«Осліпле листя відчувало яр», «Нехай горить трава по осені»…

Різке, кругле «Р», як річковий камінчик. Розмірена, самозаглиблена декламація. Відьомське вариво мови, якої більше ніхто так не вміє. Пам’ятаю, яким враз наелектризованим зробилося тоді повітря. Дихалося настільки незвично, аж я мусила вийти надвір. Стояла під помережаною листяними тінями стіною Софії й думала, яким би іншим, наскільки шляхетнішим був би простір, у якому цей голос міг би звучати вживу. Хоч би й у побутовій розмові просто тут, на Софіївській площі, чи на Подолі. Чи на читаннях в стінах Арсеналу. Чи в Нобелівській промові українською, яка всіх нас вивела би з пітьми.

Ніби зазираєш у розпечене ядро землі, у вселенську фізику й хімію – але бачиш цю розламину, тільки стоячи на своїй землі, на території власної мови. Якби ж не вовкодав репресивної радянської машини із залізними хваткою та хребтом, якби ж не самогубче Стусове відчуття справедливості, не знищений «Птах душі», не знесилений голодуванням організм і не той нічний удар карцерними нарами. Вічна, бісова українська якбитологія.

* * *

Люблю, коли Василь Стус гнівається у текстах. Це робить його дивовижно живим, оприсутнює поруч – ніби ось таки ідеш поруч вулицею, намагаючись синхронізуватися із сердитим кроком. І водночас у цьому гніві щоразу є щось архангельське, по-справжньому суворе, непримиренне, вперте.

Євген Сверстюк писав, що через постійну загроженість Стус перебував ніби між землею і небом, і саме завдяки цьому написав такі речі, які решті поетів двадцятого століття просто не вдалися. Тому я не терплю, перепрошую за каламбур, вирваного з контексту цитування:«Терпи, терпи, терпець тебе шліфує». Волію радше «Боже, не літості – лютості».

Гнів – це спосіб, у який сильна людина бореться зі страхом, у тому числі й зі своїм. Хвороба росту, в перебігу якої пориваєш із землею, що нею харчується тюрма. Заперечення інерції.

Зараз, коли ми так інтенсивно осмислюємо свій тридцятирічний досвід безперервної державності й усе, чим зуміли його наповнити, я точно знаю, що таки ростемо. Бо раптом так багато страху й утоми в моїх колегах і сучасниках, у людях, які йдуть на пів або чверть покоління попереду, в усіх, кому раніше не страшно було прокладати дороги й звертати у несподіваному напрямку.

Так, ніби тепер нікуди притулити правила зі старого життя, і треба рятуватися від великого чесного оновлення моральним релятивізмом. І тому страх по одному видирає нам нігті, роблячи письмо болісно обережним, або зуби, наповнюючи роти кров’ю й заважаючи говорити вголос, замінюючи чесні й точні означення загальниками, схожими на поспіхом вигадані гороскопи.

Страх краде навіть приватне, щемке, інтимне, перемелюючи його й перетворюючи на тихе конвенційне лицемірство. І мені теж стає страшно. І я відчуваю гнів. Хочу хапати близьких та важливих за плечі, витрушувати з них це вмирання заживо. Або принаймні констатувати його вголос, безжально, десь як Стус говорив про літературну смерть Тичини від тридцятих і до кінця життя.

Коли стаєш осторонь від визначальних суспільних переломів, відмовляєшся називати речі своїми іменами чи показувати справжню серцевину, треба бодай мати мужність відступити назавжди. Від цього залежить спільна здатність зростати далі. З тюрми в повітряний простір, де так добре видно, як течуть в розламинах українського ландшафту магматичні потоки мови, якій віриш.

Ця частина тексту дається мені важко, крізь злість і внутрішній холод, і отже – я й сама росту, борюся зі вмиранням заживо. Саме Стусові завдячую своїм непростим теперішнім рішенням бути максимально відвертою і точною в кожному своєму висловлюванні й щоденному вчинкові, у своїй правді. А відповідно – і вкрай вразливою. Та якщо чинити не так – тоді навіщо взагалі усе?«Ми повернемось, обов’язково повернемось, бодай – ногами вперед, але: не мертві, але: не переможені, але: безсмертні», – така була цитата з Василя Стуса на червоно-чорній обкладинці диска з його живим голосом.

Маю традицію закінчувати есеї про важливих для мене поетів їхнім невеликим колючим текстом, і цього разу зроблю так само. Бо мій головний мертвий український поет – живий. А ось дехто з моїх фізично живих сучасників раптом виявляється мертвим або конає на очах – тут і зараз. Нагадати їм про це – також міра дорослості.

ЕВОЛЮЦІЯ ПОЕТА

Геніальний поет

роздвоївся (на себе і страх!)

півпоета роздвоїлося

(на чвертьпоета і страх!)

Чвертьпоета роздвоїлося

(на осьмуху і страх)

Осьмуха поета роздвоїлася

(на понюху і страх)

Тепер, коли він проходив вулицею,

над головою його

висів білий димок

а перелякані зустрічні

шанобливо вступали йому дорогу.

1971

Джерело: suspilne.media.

Ця книга про нас, точніше про наш порив уперед, про бажання досягти успіху за будь-яку ціну під час зламу XIX-XX століть, що описується в тексті. Це — золота епоха, коли люди вже мали досить винаходів для покращення своїх побутових умов і водночас не знали горя війни…

Здавалося б, ідеальний час, щоби розвиватися й насолоджуватися життям. Однак, якими б сприятливими не були обставини, людині нікуди втекти від самої себе, від власних упереджень та недоліків, а особливо від настирливої наполегливості, яку, наприклад, має героїня книжки Люсі Мур.

Вона — молода елегантна жінка, котра попри незгоду рідних виходить заміж за чоловіка без статусу та майна — Френка Мура. Він став тією першою любов’ю серед трьох, яких так красномовно автор виніс у заголовок роману.

Природно, що саме в чоловікові Люсі бачить свою опору, але й заразом вона намагається ним керувати, використовувати його як інструмент для досягнення власних цілей – здобуття соціального визнання, кращого фінансового становища, кар’єри. Коли тиск жінки посилюється, Френк, призвичаєний до розміреного домашнього побуту, розмірковує, чи своє життя він проживає? Несподівану зміну поведінки чоловіка Люсі сприймає всього лиш як черговий виклик і, не шукаючи справжньої причини проблеми,  продовжує наполягати на своєму. Підозри у зраді, сварки, втеча з дому… і, зрештою, ця сліпа віра в те, що вона робить усе заради їхньої любові та майбутнього, призводить до фатального.

Пітер — маленький хлопчик, який стає другою любов’ю Люсі та її сенсом рухатися далі. До наполегливості героїня тепер удається тільки з одною метою – заробити гроші на прожиття й дати синові якісну освіту. Безперечно, Пітер високо цінує самовіддачу матері, та згодом, коли він стає вже юним та нарешті здобуває бажане, Люсі, як було раніше з Френком, починає вимагати від нього завжди бути поруч і врешті-решт проводити свої дні так, як того хоче вона.

І ось жінка близько сорока років, виснажена життям, у бідній орендованій квартирці з поганим здоров’ям та без копійки за душею вкотре залишається самотньою…

Любов – сліпа. Мабуть, саме тому Люсі ніяк не може збагнути своєї помилки. Натомість, хапаючись за релігію, ніби за рятівне коло, вона спрагло та з головою  поринає в неї. Це третє і останнє захоплення, здавалося б, мало навчити її сприймати все так, як є, принести той бажаний спокій. І справді, Люсі намагається впокорювати у собі навіть найменший спротив.

Однак, що знімає цю білу пелену з очей, звідки росте справжня любов? Можливо, із поваги до самого себе, із радості від життя або ж з уміння бути щасливим тут і зараз?

А чи можна взагалі ділити любов на трьох? Певно, якщо вона справжня, то має бути цілісна. Та є чи цілісною та жінка, яка любить то чоловіка, то сина, то Бога, але ніяк не себе?

Мар’яна Зеленюк

Джерело: chytay-ua.com.

3 екземпляри книжки, надрукованої впродовж останніх трьох років, і подання від організацій НСПУ, редакцій газет і журналів, а також від видавництв і бібліотек просимо надсилати на адресу: Журі премії ім. Павла Тичини, НСПУ, вул. Банкова, буд. 2, м. Київ, 01601.

Пресслужба НСПУ

Джерело: nspu.com.ua.

ДОРОГОЮ ЧЕРЕЗ БАТУРИН

Кулясті верби котяться до сходу,
що має присмак диму й вишняку.
І входиш в Сейм, як у Йордань-ріку,
і спинишся – ні ходу, ані броду.

А ззаду підганяє вечір-ніч:
Шукай тепла, де прихисток і мури.
За стінами дерев мовчить Батурин.
і тиша ця, як по живому – ніж.

Луги-луги, немає вам заміни.
Тополя тріпотить, як знамено.
Тут, кажуть, б’ється серце України,
що вирване було колись давно.

Тепер же повиводились і тіні
отих часів, що з ворогом на «ти».
Лиш послання на листі тополинім
і птиці, що озвучують шрифти.

Світ осені, допоки сміє око…
Пролито хмар скажене молоко.
Збирається на дощ. Кричить глуха сорока.
Тримайтеся, луги. Бувай і ти, ріко.

НАД ДАЛЕКИМ ОЗЕРОМ

Розділившись на сушу і воду, чужа сторона
враз відкриє степи: набувайся, непрохана госте.
І дозволить транзит, і ковток гальмівного вина,
і тактовно притихне: приміряй на себе цей простір.

Блисне дальня гроза батогом золотим-голубим
і застигне – не бійся, мовляв, не лякаю потопом.
Не тремти, відітхни, надихайся і сіллю, й окропом,
цього дивного озера, що випливає з глибин.

Що тебе привело? Час то свище собі, то повзе.
Ти читаєш-чекаєш героя з незмірних цих прерій.
Нині він – тільки горбик трави, манускрипт і музей,
де якраз вихідний у четвертий четвер і зачинені двері.

Нині він – трохи ангел для тебе, і він береже.
Він – з людей, він розгадує пристрастей світло і камінь.
Він хотів би сюди, але час його вибив уже,
і літає він хмаркою понад водами й солончаками.

На слова, як на зяючу рану, накладено шов.
Я їх знаю напам’ять. Вони – моя обрана віра.
Вигоряють довкола шовкові степи, як папірус.
Тут потрісканий ґрунт, тишина – ні людини, ні звіра,
й тихо так, ніби хтось дорогий по воді перейшов.

***
За порухом першим ніч розсипається в порох.
Літак пролітає і небо навпіл розкрає.
Тиша – як серп іржавий. Вільгот заходить в пори
і в душу суху, і в поле давно уже не безкрає.

Ілюзія реінкарнацій. Трава зеленіє вкотре.
Душа зеленіти хоче, впершись у стіну тіла.
І місто на горизонті ростить ідеальні соти
і знов наливає світлом свої електричні жили.

Але ти знаєш: облуда – його обіцянки гожі
у пошуках кращого раю дорогу тобі простелять.
Його аскетичні пейзажі в’їдяться тобі в епітелій,
і всі нові, і всі кращі будуть на нього схожі.

І ти зрозумієш – коло – цей рух уперед і далі.
Світ не загасить спраги, скільки йому не гнися.
І слово, що здобуває нові мозолі і медалі, –
тут його батьківщина і вік у небесній книзі.

Тож ніч розсипається в порох – фальшивий глиняний колос.
Черговий літак підкреслить могутність аерофлоту.
І ти – заводна шкатулка, в якій заховали голос,
знов повертаєш ключик і вибираєш ноту.

Фото: Hnat Burma
Джерело: nspu.com.ua.

Про це повідомляє сайт Національної спілки письменників України.

Нагадуємо, вказана премія присуджується за кращі літературно-мистецькі твори, які популяризують духовно-культурні надбання українського та єврейського народів, сприяють поширенню позитивного іміджу України в світі. Тож, до вашої уваги імена претендентів та назви робіт, що номінуються на вказану премію:

Віра Марущак — оповідання “Тепло дитячої долоні”, видавництво “Український письменник”, 2020.

Юлія Верба — роман в 4 книгах “Одесская сага”, ТОВ “Видавництво “Фоліо”, 2019-2021.

Ольга Чичинська — український переклад роману «Я зробив вам пандіспанью» турецького автора Маріо Лєві (оригінальна назва роману Size pandispanya yaptım / Mario Levi), видавництво “АЛЕМАК”, 2020.

Юрій Чорней — «Вернон Кресс. Життя під прикриттям», Чернівецьке видавництво “Наші книги”, 2020.

Юрій Скіра — монографія “Покликані: Монахи Студійського Уставу та Голокост”, видавництво “Дух і Літера”, 2019.

Олексій Нікітін — роман “От лица огня”, видавництво “Лаурус”, 2021.

Іван Орленко — кіносценарій «У нашій синагозі», 2019.

Олена Нечипорук — вірш “Вистраждана людяність”, 2021.

Ярослава Стріха — переклад книги Ісаака Башевіса Зінгера “Раб. Шоша”, видавництво “Дух і Літера”, 2020.

Андрій Павлишин — книга есеїв “Нам і надалі загрожує вічність”, видавництво “Дух і Літера”, 2021.

Михайло Міцель — книга “Політика і параноя. КПУ в боротьбі проти “міжнародного сіонізму” (1953-1986). Нариси документованої історії”, видавництво “Дух і Літера”, 2021.

Юлія Шекет — переклад поезій до збірки Веніаміна Блаженного “Світло мандрів і розлуки”, видавництво “Дух і Літера”, 2021.

Вано Крюгер — поетична книга “Цебер без дна”, видавництво “Люта Справа”, 2020.

Ангеліна Якименко — філософське есе “Янгол-охоронець прабабуся Марія”, ТОВ “Друкарня “Рута”, 2021.

Олександра Уралова — переклад книги Аврома Суцкевера “Із Віленського гетто. Зелений акваріум”, видавництво “Дух і Літера”, 2020.Стежте за нашою сторінкою!

Вже скоро буде відоме ім’я лауреата премії 2022 року.

Читайте також: МКІП дало старт конкурсу на здобуття премії Шолом-Алейхема

Про це повідомляє сайт національної спілки письменників України, посилаючись на procherk.info.

Конкурсна комісія розглянула подані твори й допустила до участі в конкурсі таких авторів:

У номінації «За кращу першу поетичну збірку»

1. Андрішка Олега, поета (м. Дніпро), за збірку поезій «Антисанітарія».

Подано кафедрою української літератури Дніпровського національного університету ім. О.Гончара.

2. Власюка Валерія, поета (м. Черкаси), за збірку поезій «НЕ моя, НЕМО  я».

Подано Обласною бібліотекою для юнацтва ім. В.Симоненка.

3. Поляка Богуслава, поета (м. Київ), за збірку поезій «Тирлище».

Подано видавництвом «Смолоскип».

4. Рубніковича Сергія, поета (с. Кам’янече Новоархангельського р-ну Кіровоградської обл.), за збірку поезій «Згустки».

Подано кафедрою української літератури, українознавства та методик їх викладання Уманського педуніверситету ім. П.Тичини.

5. Савіна Сергія, поета (м. Львів), за книгу поезій «У чоловічих рукавах.

Подано мистецькою плеядою Львівського палацу мистецтв.

6. Шендрика Олексія, поета(м. Київ), за збірку поезій«Останні китобої на Місяці».

Подано редакційною радою видавництва «Смолоскип».

У номінації «За кращий художній твір»

1. Дядченко Людмилу, поетесу(м. Київ), за збірку поезій «Кедем».

Подано координаційною радою Асоціації українських письменників.

2. Кузана Василя, поета, прозаїка(с. Довге Закарпатської обл.), за книгу поезій «Три по сто».

Подано Літературною агенцією «Зілля».

3. Манойленко Юліяю, поетесу (м. Лубни Полтавської обл.), за збірку поезій «Слідами смальти».

Подано літоб’єднанням ім. О.Донченка та редакції газети «Лубенщина».

4. Сидоржевського Михайла, поета, прозаїка (м. Київ), за книгу поезій у прозі «Візерунки на пергаменті часу».

Подано редакцією газети «Літературна Україна».

5. Слюсаревського Миколу, поета (м. Київ), за книгу поезій «Жива мішень».

Подано редакцією видавництва «Ярославів Вал».

6. Солончук Людмилу, поетесу (м. Звенигородка Черкаської обл.), за книгу поезій «Поверне голуб до Ковчега».

Подано колективом Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».

7. Ткачову Юлію, поетесу (м. Харків), за збірку поезій «Єднання».

Подано Харківською обласною організацією НСПУ.

До 30 листопада 2021 року проводиться громадське обговорення творів, допущених до конкурсу. Оголошення імен лауреатів – до 15 грудня. Вручення премії відбудеться в Черкасах до дня народження Василя Симоненка – 8 січня. Про це повідомляє конкурсна комісія.

Читайте також: Молодіжний конкурс «Гранослов-2021» назвав переможців

.

Про це повідомляє  вебсайт Укрінформу.

Для того, щоб провести 73 виставки в виставкових залах і на додаток у цифровому вигляді, Німеччина спрямувала з федерального бюджету майже 7 мільйонів євро.

У виставці беруть участь 2 тисячі компаній з 80 країн та понад 300 авторів.

Україна є традиційним учасником події, але цього року стенд фізично має лише друкарня повного циклу з Харкова «KHBF Unisoft», яка надає поліграфічні послуги. Український інститут книги та видавництва, а також автори, вирішили взяти участь в події в режимі онлайн.

У перший день роботи виставку відвідав генеральний консул України во Франкфруті-на-Майні Вадим Костюк.

Торік ярмарок проходив виключно в цифровому форматі через пандемію.

Книжковий ярмарок у Франкфурті є найбільшим у світі майданчиком для книжкової та видавничої індустрії. Країною-партнером цього року є Канада.