Про це свідчать дані дослідження освітньої платформи «Preply», передає кореспондент «Літературної України онлайн».

Для дослідження експерти склали перелік зі 195 країн і проаналізували ситуацію з літературними творами в кожній із них окремо. Зважали, зокрема, на дані найбільшого мережевого бібліотечного каталогу «WorldCat», а також на інші авторитетні джерела.

«До десяти творів світу за числом перекладів увійшли: «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері (понад 380 перекладів) − Франція; «Пригоди Піноккіо» Карло Коллоді (понад 300 перекладів) − Італія; «Пригоди Аліси в Країні див» Льюїса Керрола (понад 175 перекладів) − Англія; «Казки» Ганса Крістіана Андерсена (понад 160 перекладів) − Данія; «Заповіт» Тараса Шевченка (понад 150 перекладів) − Україна; «Вигадливий ідальго Дон Кіхот з Ла Манчі» Мігеля де Сервантеса (понад 140 перекладів) − Іспанія; «Шлях до щастя» Лафаєт Рон Хаббард (понад 112 перекладів) − США; «Пригоди Тінтіна» Жоржа Проспера Ремі (понад 93 переклади) − Бельгія; «Трагедія людини» Імре Мадаха (понад 90 перекладів) − Угорщина; «Алхімік» Пауло Коельйо (понад 80 перекладів) – Бразилія», – підсумовують фахівці «Preply» своє дослідження.

Варто відзначити, що під час підготовки списку експерти не розглядали релігійних текстів, а також творів, які переклали менш як п’ятьма мовами.

Нагадаємо, завдяки новітнім технологіям удалося відтворити голос Тараса Шевченка.

про Анну Q і verbum

Мій дім – це мої слова,
не маю нічого, крім стін оцих зі слів
і з гавкоту псів.

І найбільше боюся згубити свободу.
Того, що з’являться знову на вулицях танки
і гармати наведуть на моє обличчя,
аби забрати мої слова.

Через ту небезпеку гризу себе
і ніщо не зарадить, бо ніщо б не змогло зарадити,
я маю тіло, й воно завжди комусь було б у пригоді,
як тіло Христа і всіх агнців Божих.

Варшава сьогодні

я до тебе прийшла скуштувати мови
якою послуговуєшся але ніби чую тисячу мов
які лунали в однаковім ритмі в тиші одній і тій самій
що розтікається по спохмурнілих кімнатах
на білому столі за яким батьки твої
різали хліб нині російська ікра опускаю ложечку
якщо хочеш розповім про Бродського він був дуже влюбливим
і слухай знав напам’ять більше віршів ніж я
в Америці захлинувся свободою втім до смерті
телефонував до примарного дому до Петербурга
іншою мовою розказуватимеш про асиміляцію єврейських інтелігентів
на зламі віків потім долучиться демонстрація
десь на закрайках світу й радянські гулаги із мареннями
про свободу цій розповіді ніколи не буде кінця
я відчуваю як тисячі мов закрадаються до моїх вуст
цілуєш мене як рідну аж може знудити
від щастя зустрінутого цієї миті

моя дочка не лишилася

онде світлина з чорнявкою Фатімою рочків трьох
закручується арабська в’язь у її ім’я
онде білий кіт на холодному мармурі
вуса причепуривши, позирає на море
мабуть народився з піни
й виріс під палючим сонцем
Фатімі на оцей надгробок учергове заскочив нині
кількоро порухів лапкою і посохлих пелюсток нема тут
кількоро ковтків води із вази й урешті можна ховатися
під полум’яними слідами пензля ван Гога
це він розгойдав назавжди тіні цвинтарних кипарисів

ти і я

весільну сукню я віднесла на горище
й повісила на колодці
шлюб немовби на шибениці
висить на волосині

Я втратила все

я через любов оглухла перестала чути
тьохкання пташки
щебетання міста оминало мене
як у німому кіно
колосся жита ворушилось розмірено
вітер до землі нахилявся
без шепотіння без шелесту
я стала глухою до світу
в голові тепер тільки твій голос
візьми його
поцілуй
так
о так

Маленька пастораль

у храмі під скляним склепінням
крила палевих голубів у сонячну плямку
півтіні ковзають по колонадах
на твоєму обличчі зигзаги коли воно понад моїм
приніж мене гладь
заціловуй
Бог предвічний народився вересневого ранку
слід колядувати ще голосніше
хай народжується те що виникло поміж нами

З польської переклав
В’ячеслав Левицький

Що ми знаємо про справжніх фей? Дуже мало. Пригадується давній фільм про попелюшку, якій пощастило поїхати на королівський бал і, після багатьох неймовірних пригод, стати прекрасною принцесою.

А ось відомий німецький прозаїк, поет і драматург Генріх Дік на сучасних феях розуміється чудово. У цьому цілком переконує і його дуже яскрава, ошатна книжка чарівних казок для дорослих і дітей, яку ми із задоволенням переклали з німецькою мови разом із Наталією Писаренко.

Отже, з цієї пригодницької захопливої та веселої книжки ви довідаєтеся, де мешкають феї, як вони живуть, як здійснюють свої неймовірні чудеса; коли і як допомагають дорослих і дітлахам, а також тваринам, птахам і рослинам; які у них характер і уподобання та ще багато усіляких дивовижних секретів, про які раніше ніколи не чули.

Також ви дізнаєтеся, де насправді мешкає щастя. Адже це – дуже важливо для кожного з нас! Прочитаєте, що чарівні атрибути теж час від часу ламаються, однак чари неодмінно переходять до інших, здавалося б, абсолютно звичайних речей, тож шпилька, якою ви, між іншим, заколюєте волосся, раптом може стати чудовим магічним оберегом та добрим другом і рятівником.

Узагалі ж, ця унікальна книжка нас ненав’язливо вчить, що жити потрібно зі щирими добром у серці, завжди намагатися міркувати та мріяти про хороше, відганяючи злі й підступні думки. Перебувати в гармонії з собою, близькими людьми, природою та всесвітом. Тому, коли вам надто часто надокучають погані та незатишні сни з усілякими жахами-страхіттями, отже, вам неодмінно потрібна допомога доброї феї.

Знайти та покликати її до вас у гості наразі досить легко – достатньо взяти до рук барвисту книжку Генріха Діка «Диво продовження», і ви миттю поринете у світ омріяних та найдобріших чудес. Власне, відірватися від такої дуже захоплюючої книжки – досить складно, тож раджу починати читати її вранці, у вихідний день, щоб вас ніщо не відволікало від приємного читання. Та й раптом прокинеться у вас талант чарівника?!

До речі, ви навіть переосмислите дещицю, зрозумієте, що не всі речі, які ви вважали капосними та недолугими, насправді, не такі вже й погані. Скажімо, причіпливий будяк теж може бути красивим і прийти на допомогу, захищаючи вас від нахабного троля! А сукня феї здатна надихнути художника на створення справжнього шедевру, бо в ньому оселиться ніжна веселка, яка сяятиме радістю.

А якщо ви раптом, випадково, знайшли скарб, не поспішайте його одразу ж привласнювати. Подумайте, чи заслужили на нього?.. І, можливо, якщо є така змога, ліпше просто повернути коштовність законному власникові, ощасливити його своєю знахідкою і порадіти разом із ним такому несподіваному везінню!

Феї навчать вас розмовляти з тваринами, рибами, птахами, деревами та рослинами. І не поспішайте відмовлятися від такої премудрості – адже в житті все знадобиться! Якщо дерево відчує ваші щирість, любов, чуйність, співчуття, то теж спробує вас підтримати, поділиться власною життєдайною енергією.

До того ж, книжка – дійсно патріотична, бо вчить, що і в людини має бути коріння; інакше вона просто блукатиме світом, мов бадилина, перекотиполе, і не матиме справжньої домівки. А коли рідна Батьківщина – завжди в твоєму серці, в твоїй душі, то ти – дійсно не безнадійний і здатний створювати на землі добро – дітей, квіти, зорі, веселки, прекрасні вірші, пісні, картини, думки…

А для цього зовсім не важливі всі твої статки та посади. Адже можна бути і мандрівним лицарем, і садівником квітів коханої жінки, й просто хорошою, доброю, чуйною людиною, закоханою в цей не зовсім досконалий світ. Втім, все залежить від кожного з нас – любити і пробачати людей чи люто заздрити їм, тримаючи камінь за пазухою. Ось тільки така чорна заздрість ще нікого не зробила щасливим!

І на завершення – казка-притча «Камінь, глечик та ящірка» від феї Елани.

Біля величезного каменю, який, ймовірно, скотився зі скелі, лежав старовинний бронзовий глечик, вкритий розписом, що за мотивом нагадував китайський. Камінь і глечик, наче справжні сусіди, лежали поруч уже понад п’ятсот років, але ні той, ні інший за цей час не промовили один до одного й слова.

Першим припинив мовчанку камінь:

– Скажи мені, чому ти лежиш біля мене вже стільки років?

– Я лежу тут тільки тому, що коли ти скотився з гори, то закрив мене собою від усього світу. Хто ж мене побачить, якщо з дороги видно лише твій непоказний бік?

– Та ні, справа не в тім… Коли світить сонце, твоя бронза так яскраво виблискує на ньому, що це видно здалеку. Тож я тут ні до чого. Мабуть, тебе зробили не так уже й красиво, щоб ти комусь сподобався.

– Немає межі твоєї безсоромності, каменю! Саме ти є причиною моєї знедоленості. Чому, падаючи з гори, ти не розколовся на дрібні шматки?

До цієї сварки уважно дослухалася ящірка, що сиділа на камені, і зрештою вирішила втрутитися в розмову:

– Звісно, я вам – не суддя, але хочу сказати, що ви обидва – дуже корисні для мене. Коли падає дощ, я ховаюся у глечик. Коли хочу погрітися на сонечку, то лежу на камені. Ви однаково потрібні мені – це очевидно. Тож немає чого сваритися, а краще пишайтеся тим, що маєте таку хазяйку!

Ось така книжка – мудра і водночас дотепна, повчальна, але ненав’язлива, легка та незабутня. Хочеться її читати і ділитися щастям.

Сергій Дзюба,
письменник, перекладач,
президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України

Переклав й упорядкував антологію азербайджанський письменник і перекладач Агшин Алієв.

У книжці представлена творчість українських письменника й письменниці – Тетяни та Сергія Дзюб. Їхні вірші вже перекладалися та друкувалися азербайджанською, однак нині Агшин Алієв переклав поезії чернігівського подружжя, ще не відомі тамтешнім читачам.

Також в антології публікуються біографії Сергія і Тетяни та їхні фото.

Раніше Тетяну й Сергія Дзюб нагородили в Азербайджані почесним дипломом («Смолоскип дружби») за  п’ятитомник «Вірші 80-ма мовами світу», де, зокрема, містяться переклади азербайджанською Агшина Алієва. Наразі Сергій Дзюба вже переклав притчі Агшина Алієва українською. Вони ввійшли до його до другого тому трилогії «Гріх любити неталановито!» –  його перекладів українською з 60 мов.

Галина Леус

Це дуже ошатне видання одержало значний резонанс у багатьох державах, зокрема і в Азербайджані.

У п’ятитомнику, який побачив світ загальним обсягом майже п’ять тисяч сторінок із величезною кількістю кольорових світлин, вірші чернігівців Сергія і Тетяни чудово переклали азербайджанською мовою науковець Ферхад Туранли, який вільно володіє українською мовою, та відомий поет Наміґ Хаджигайдарли.

А зараз нові поезії творчого подружжя з Чернігова цікаво переклав знаний азербайджанський поет, прозаїк та перекладач Агшин Алієв. А посприяв йому друг – Мубаріз Агахан онли Сулейманли, також відомий та оригінальний поет і журналіст із сонячного Баку, щиро залюблений в українську мову, котру вважає однією з найкрасивіших і наймелодійніших у світі.

Натомість почесний професор Сергій Дзюба прекрасно переклав рідною українською чарівні філософські притчі Агшина Алієва. Ця добірка вже увійшла до другому тому Сергія Дзюби (його тритомника «Гріх любити неталановито!»), де на 800 сторінках ошатно представлені переклади українською з 60 мов.

Отож відома міжнародна громадська та літературно-мистецька організація «Смолоскип дружби» нагородила наразі своїми почесними дипломами творче подружжя українців, котрі активно і талановито представляють рідну державу в усьому світі, популяризують історію, культуру, літературу, мистецтво та народні традиції України, а також зацікавлюють українців творчістю азербайджанських авторів. Безперечно, така велика та подвижницька їх діяльність об’єднує народи, переконаний очільник міжнародної організації «Смолоскип дружби» Фарман Борчали.

Ярослав Савчин,
письменник, перекладач, журналіст, художник;
прес-центр Міжнародної літературно-мистецької Академії України

Про це пише сам пан Зібров на своїй сторінці в соціальній мережі «Facebook».

«Сьогодні моєму обуренню немає меж і не вистачає слів українською мовою. Перемикав телевізійні канали і випадково потрапив на рекламу концерта Олега Винника на каналі Інтер, який, доречі, з задоволенням буду дивитись, але….. Повернемось до реклами, яка звучала з вуст ОЛЕГА українською мовою і також рухомий рядок і його пряма мова теж українською і, раптом…. – за кадром голос диктора все це перекладає на російську мову. Здалося по мені вдарив струм ОБУРЕННЯ. І це – перед 30-річчям Незалежності України!» – написав він.

На переконання Павла Зіброва, «це порушення закону про МОВУ, бо реклама з 16 липня 21 року має звучати тільки Українською мовою. І мені цікаво запитати у генерального продюсера телеканалу Інтер госпожи Безлюдної, яка мені, здається просто не поважає закони України». «Скажіть, будь ласка, громадяни України не розуміють українську мову, чи цей концерт буде транслюватися у Воронежі, або Ростові????», – питає артист.

Співак звернувся до Національної ради з питань телебачення і радіомовлення з проханням проаналізувати раніші реклами цього концерту на телеканалі та порадив генпродюсеру «Інтера» «полюбити» нарешті Україну і «нашу мову так, як люблю її я, Народний артист України Павло Зібров».

А нещодавно, нагадаємо, Нацрада побажала мовному омбудсмену «неухильно виконувати обов’язки».

…The train back home again
Undoubtedly I must have read the evening paper then
Oh yes, I’m sure my life was well within its usual frame
The day before you came…

В той день, як ти прийшов
(Бенні Андерсон, Бйорн Улвеас; альбом «The Singles», 1982)

Мабуть, о восьмій вийшла, бо виходжу я в цей час,
І рушив поїзд вчасно, він ніколи не підводить нас.
Здається, прочитала я в дорозі кілька статей,
Як завжди, спохмурніла, – нудно пише автор цей.
Десь, може, о дев’ятій прибирала на столі
Листи, папери й документи, що на підпис принесли.
О пів на першу, думаю, я вийшла на обід,
Та сама кава, звичний краєвид.
Здається, ще був дощ, і було сумно від пустих розмов
В той день, як ти прийшов.

О пів на третю я, напевно, вийшла покурити,
І настрій був такий… не знала, де себе подіти.
Якимись справами займалась решту того дня,
Все сипалося з рук, якась суцільна метушня.
Як завжди я о п’ятій, посміхнувшись, з офісу пішла,
Так кожен день минає після того, як роботу я знайшла.
Напевно погортала
У поїзді додому ще якісь газети, чи журнали.
Життя було спокійним, і ніхто не підривав його основ,
Аж поки ти прийшов.

Здається, я затрималась – заходила в китайський магазин,
І двері вже о восьмій відчинила, саме чула з вежі дзвін.
Напевно, я вечеряла й дивилась серіал,
Всі серії підряд – той Даллас просто вже дістав.
Мабуть, я о десятій постелила ліжко і лягла.
Я мушу виспатись, аби тиждень витримать змогла,
Ще, може, почитала
Мерілін Френч чи щось таке я в подруги брала.
Я просто ні про що не думала; години бігли знов і знов,
Аж поки ти прийшов.

Здається, позіхнула,
Коли я світло вимикала, потім швидко я заснула,
І встигла ще почути крапель стукіт – мабуть, дощ пішов
В той день, як ти прийшов.

Переклад Олега Пастухова

Eleanor Rigby
The Beatles

All the lonely people
Where do they all come from?
All the lonely people
Where do they all belong?

Еленор Рігбі
(Джон Леннон, Пол Маккартні; альбом «Revolver», 1966)

Скільки людей я бачу самотніх…
Скільки людей я бачу самотніх…

Еленор Рігбі рис підбирає після весіль у церквах,
Живе у снах…
Вдома чекає, посмішку щиру готує тому, хто зайде,
Та де він, де?

О, самотні люди,
Звідки беретесь ви?
О, самотні люди,
Де край, звідки ви прийшли?

Отець Маккензі проповідь пише, та хто її схоче почути
В церкві забутій?
Пізньої ночі шкарпетки він штопає, згадує господа Бога,
Це все для чого?

О, самотні люди,
Звідки беретесь ви?
О, самотні люди,
Де край, звідки ви прийшли?

Еленор Рігбі в церкві померла, ніхто її не проводжав,
Дощ накрапав…
Отець Маккензі біля могили стояв, з руки бруд відтирав,
Не врятував…

О, самотні люди,
Звідки беретесь ви?
О, самотні люди,
Де край, звідки ви прийшли?

Переклад Олега Пастухова

The Fool On The Hill
The Beatles

Day after day, alone on a hill
The man with the foolish grin is keeping perfectly still
But nobody wants to know him
They can see that he’s just a fool
And he never gives an answer
But the fool on the hill
Sees the sun going down
And the eyes in his head
See the world spinning ’round…

Дурень з гори
(Джон Леннон, Пол Маккартні; альбом «Magical Mystery Tour», 1967)

Завжди один, в будь-якій порі
Дивний сидить чоловік на високій горі,
Та нікому він не цікавий,
Бо всі впевнені – дурень він,
І ніхто з ним не розмовляє.
Але дурень з гори
Бачить сонця захі́д
І він знає, чому,
Крутиться білий світ.

Хмари закрили вершину гори,
Махав дурень руками, довго про щось говорив,
Та не слухають його люди,
Не звертають уваги вони,
А дивак і не помічає.
Але дурень з гори
Бачить сонця захі́д
І він знає, чому,
Крутиться білий світ.

Ніхто того дурня не любить,
Знають всі, чого хоче він,
Хоч він душу не розкриває…
Але дурень з гори
Бачить сонця захі́д
І він знає, чому,
Крутиться білий світ.

Він не слухає їх ніколи –
Знає він, що ду́рні – вони,
Тому його і не люблять.
Але дурень з гори
Бачить сонця захі́д
І він знає, чому,
Крутиться білий світ.

Переклад Олега Пастухова

Imagine
John Lennon

…Imagine there’s no countries
It isn’t hard to do
Nothing to kill or die for
And no religion, too
Imagine all the people
Living life in peace…

You may say I’m a dreamer
But I’m not the only one
I hope someday you’ll join us
And the world will be as one…

Уяви
(Джон Леннон, альбом «Imagine», 1971)

Ти уяви, немає раю,
Мій друже, уяви,
І пекла теж немає,
Лиш небо угорі.
Ти уяви, що люди,
Легко всі живуть.

Ти уяви, нема кордонів,
Розпалася стіна,
Нема за що вбивати,
Релігій теж нема.
Ти уяви, що люди мирно всі живуть.

Скажеш ти – я просто мрійник,
Та я не один, повір,
Колись ти будеш з нами
І всюди запанує мир.

Ти уяви, грошей немає,
Чи справді зможеш ти?
Нема давно голодних –
Всі браття й сестри ми.
Ти уяви, що люди мирно всі живуть.

Скажеш ти – я просто мрійник,
Та я не один, повір,
Колись ти будеш з нами
І всюди запанує мир.

Переклад Олега Пастухова

The Show Must Go On
Queen

…The show must go on
The show must go on
Inside my heart is breaking
My make-up may be flaking
But my smile still stays on…

Хай шоу триває!
(Брайен Мей, «Innuendo», 1991)

Розмова згасла, для чого живемо?
Все вмить кидаєм і далі ідемо.
І так весь час, чи знає хтось чого шукаємо…
Ще один злочин, ще один герой,
На сцені завжди, наче за стіною
У пантомімі ми застигли і чекаємо.

Хай шоу триває!
Хай шоу триває!
У грудях серце рветься,
Мій грим ось-ось зітреться,
Але посмішка ще сяє.

Як вже там буде, нехай останній шанс,
Знов біль сердечний, невдалий знов роман,
І так весь час, чи знає хтось – навіщо живемо?
Я помудрішав – тепліші почуття,
Зійшов з дороги – не буде вороття,
Надворі сонце сходить,
Я ж у пітьмі крізь біль до повної свободи лину.

Хай шоу триває!
Хай шоу триває!
У грудях серце рветься,
Мій грим ось-ось зітреться,
Але посмішка ще сяє.

Мов крила у метеликів, малюнки на душі,
Казки стають дорослими, ви їх собі лишіть,
Друзі, я лечу!

Хай шоу триває!
Хай шоу триває!

Їй в очі посміхнуся,
Ніколи не здаюся,
Разом із шоу
Свій шлях пройду і я знайду
І сили й волю йти до краю,
Разом із шоу,
Разом із шоу.
Хай шоу триває!

Переклад Олега Пастухова

God Gave Rock ‘N’ Roll To You
Kiss

God gave rock and roll to you,
Gave rock and roll to you
Put it in the soul of everyone…

Бог дав рок-н-ролл тобі
(Джен Сіммонс, Боб Езрін, Пол Стенлі, Рас Боллард; альбом «Revenge», 1991)

Бог дав рок-н-ролл тобі,
Дав рок-н-ролл тобі,
Вклав його в душу кожного.

Чого хочеш, ти знаєш? – Напевно, ні,
Щось з тобою не так – всього мало тобі,
Містом тиняєшся сам не свій.

Падають зорі, та все дарма,
Скільки згадую – нічого нема,
На гітару гучну надія одна.

Бог дав рок-н-ролл тобі,
Дав рок-н-ролл тобі,
Вклав його в душу кожного.
Бог дав рок-н-ролл тобі,
Дав рок-н-ролл тобі,
Вклав його в душу кожного.

Послухай!
Хочеш взяти гітару і гарно співати? –
То до сьомого поту треба пахати.
Хоч ніколи не пізно до офісу, брате,
З дев’ятої там сидіти до п’ятої.

Фантазуй чи працюй – тобі вибирати,
Може, щось у твоєму житті треба поміняти –
І все тому, що

Бог дав рок-н-ролл тобі,
Дав рок-н-ролл тобі,
Вклав його в душу кожного.
Бог дав рок-н-ролл тобі,
Дав рок-н-ролл тобі,
Вклав його в душу кожного.

Бог дав рок-н-ролл тобі,
Бог дав рок-н-ролл тобі,
(Кожному він пісню дав)
Дав рок-н-ролл тобі,
Зберіг його для кожного.

Іноді життя нестерпне, так,
І ти ледве-ледве далі йдеш.
Та люди отримали щедрий дар,
Нам вказали шлях знов –
І шлях цей – Рок-н-Ролл!

Переклад Олега Пастухова

Переклади з книжки «Бог дав рок-н-ролл тобі…» [Бог дав рок-н-ролл тобі… Збірник перекладів текстів рок-пісень / пер. з англ. А. Куликов, О. Пастухов — К., Альтернатива Друк — 2017 — 224 с.] публікуються в «Літературній Україні онлайн» із дозволу автора.

Галина Кирпа – українська письменниця, що увійшла до IBBY Honour List-2018 року, та відкрила українським читачам твори таких скандинавських письменників як Ґуннель Лінде, Ульф Старк, Астрід Ліндґрен, Марія Пар та багатьох інших. В інтерв’ю розповіла, що в 1970-х під час роботи у видавництві «Дніпро» таємно передруковувала на цигарковому папері «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби.

«Коли почалися неприємності, друкарську машинку мені, звичайно, довелося знищити. Я розбила її молотками й викинула на дно озера, якого вже навіть немає (можливо, воно висохло). То робилося в 1974 році», – згадує Галина Кирпа.

Також друкувала й поширювала заборонену поезію Грицька Чубая, Ліни Костенко, Миколи Руденка, Петра Скунця. 1974-го Галину Кирпу навіть викликали на допит: розпитували про розмови з Іваном Дзюбою. Тоді ж перекладачка дізналася, що за нею стежили її сусіди. У той час було складно комусь довіряти.

З цієї ж причини дідусь Наталі Іваничук у Коломиї після Другої світової спалив величезну бібліотеку стародруків. Річ у тім, що в колекції була на той час заборонена література: публікації Української Народної Республіки та видання, датовані періодом до 1939 року.

«Як закінчилася війна, і радянська влада знову прийшла на Покуття, він (дідусь — прим.ред.) зі страху, що це може закінчитися висилкою до Сибіру (найреальніше), спалив майже всю бібліотеку, щоб урятувати сім’ю від можливої загрози», — розповідає Наталя Іваничук.

Обидві перекладачки сходяться в одному: не зважаючи на те, що в СРСР було досить багато книжок, чималу кількість літератури люди купували просто задля прикраси полиці або щоб здати опісля на макулатуру. Водночас обоє підтверджують думку: читання, критичне мислення та мудрість взаємопов’язані. Якісна література дає основу для розуміння довколишнього світу, емпатії та виваженості. Без читання прожити можна, але краще все ж із книжками, стверджують героїні відеоінтерв’ю.

У попередніх випусках «Портрету читача замолоду» своїми історіями ділилися Євген Глібовицький, експерт зі стратегій, співзасновник «Громадського», член наглядової ради Суспільного мовлення, та Ігор Балинський, засновник і редактор видавництва «Човен», кандидат наук із соціальних комунікацій, засновник Школи журналістики УКУ.

Творці проєкту «Портрет читача замолоду» – команда медіа про книговидання та культуру читання «Читомо». Оксана Хмельовська, засновниця й головна редакторка, – ведуча.

Проєкт підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

За матеріалами пресрелізу
культурно-видавничого проєкту «Читомо»

Про це інформує «Суспільне | Культура» з посиланням на «DW».

Автор перекладу твору з англійської Лівен Літер зазначає, що робота була складною – почасти оскільки довелося вигадувати нові слова, щоби передати зміст.

Переклад «Аліси…» Лівен Літер буде використовувати у своїх мовних курсах. Він назвав це власним внеском у розвиток «позаземної мови».

Курси для прихильників фантастичної саги «Зоряний шлях» відбуваються в німецькому Саарбрюккені. Щоправда, 2020-го та 2021-го їх скасували через коронавірус.

Нагадаємо, у Києві презентували англомовне видання Станіслава Асєєва. До презентації долучилися автор книжки, заступник очільника МЗС України Еміне Джапарова, віцепрем’єр-міністр Олексій Резніков, посол Канади в Україні Лариса Ґаладза і заступник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко.

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ КАРТИНИ
З виставкових зустрічей

Досі, як трапиться випадково зустрітися з модерністами, я дивлюся на них із деяким острахом: мені все ввижалося, що такий художник-модерніст посеред розмови або раптово вкусить мене за плече, або попросить позичити йому.

Але це дивне відчуття зникло після першого ж близького знайомства з таким художником. Він був людиною вкрай мирної вдачі та джентльменом, хоч і з домішкою відвертої брехливості.

Я був тоді на одній з картинних виставок, саме настала їхня гаряча пора – і марнував другі пів години поспіль на споглядання химерної картини, що висіла переді мною.

Ця картина не надихала мене. Через усе полотно простяглася жовта смуга, по один бік від якої були розкидані маленькі чорні карлючки. Такі самі карлючки, але бузкові, приємно розбавляли тон внизу картини. Збоку висіло сонце, яке було б непоганим астрономічним світилом, якби не було половинчастим, та ще й блакитним.

Найперша думка, що майнула в голові після побіжного погляду на картину – що я споглядаю морський краєвид. Однак чорні карлючки безжально руйнували цю думку.

– Ага! – сказав я сам до себе. – Цей мастак художник просто змалював внутрішнє начиння норманської халупи…

Однак присутність на картині половинчастого сонця змусила відмовитись і від цього припущення.

Я спробував поглянути на картину в кулак: враження сконцентрувалося, і дивна картина стала ще химернішою…

Я вдався до хитрощів – міцно замружив очі і, похитавши головою, одразу широко розплющив їх…

Половинчасте сонце так само бубнявіло опуклим боком, і карлючки стійко висіли кожна на своєму місці, муляючи очі.

Коло мене вже хвилин з десять крутився незнайомий молодий панок із зеленкуватим обличчям і такою широкою краваткою, що я мусив увесь час чемно відсовуватись. Молодий панок зазирав мені в обличчя, посмикував плечем і взагалі виглядав вельми вдоволеним з того, що бачив довкола себе.

– Чорт забирай! – пробуркотів я, коли терпець мені врешті урвався. – Хотів би я знати, хто автор цієї картини… Я б йому…

Молодий панок радісно закивав:

– Справді? Вам сподобалася картина? Я надзвичайно радий, що ви одірватися од неї не можете. Інші лаялися, а ви… Дозвольте потиснути вам руку.

– Хто ви такий? – різко запитав я.

– Я? Таж автор цієї картини! Нічогенька штучка, чи не так?

– Гм… Скажіть, – суворо звернувся я до нього, – що це таке?

– Це? Та Боже ж мій… «Чотирнадцята скрипкова соната Бетховена, опус вісімнадцятий». Найпростіша соната.

Я ще раз уважно оглянув картину.

– Соната?

– Соната.

– То кажете, вісімнадцятий? – похмуро перепитав я.

– Саме так, вісімнадцятий.

– Чи ви, бува, не помилилися? Чи це не п’ята соната Бетховена, опус двадцять четвертий?

Він зблід.

– Н-ні… Наскільки я пам’ятаю, це саме чотирнадцята соната.

Я з недовірою поглянув на його зелене обличчя.

– Поясніть мені… Які зміни ви внесли б, якби вам довелося переробити цей витвір на два опуси вище?.. Чи навіть встругнути шосту сонату?.. Чого вже там соромитись! Чи не так, добродію?

Він захвилювався:

– Так не можна… Ви вводите в настроєвість математичне начало… Це плід мого власного переживання! Тому поставтеся до цього як до чотирнадцятої сонати.

Я журливо всміхнувся:

– На жаль, не можу вдовольнити ваше прохання. Це дуж-же важко. Я не побачу чотирнадцятої сонати.

– Чому?

– Бо їх всього десять. На жаль, скрипкових сонат у Бетховена лише десять. Цей старигань був геть ледачим типом.

– Чого ви до мене причепилися?! Просто цей твір виконувався не на скрипці, а на віолончелі… І все! На високих нотах… От я й переживав…

– Старигань ніби затявся робити вам капості. Віолончельних сонат він зліпив лише вісім.

Мій співрозмовник пригнічено похнюпив голову і почав відколупувати шматочки гіпсу від статуї.

– Не треба псувати статуї, – попрохав я.

Він зітхнув.

З лиця було видно, що заблуканому імпресіоністу зле, і я змилосердився.

– Знаєте… Хай це залишиться поміж нами. Але за умови, що ви пообіцяєте виправитися і розпочати нове, чесне життя. Ви не виставлятимете такі картини, а я не розноситиму по людях про ваші переживання. Згода?

Його зелене обличчя скривилося, але він дав обіцянку.

*   *   *

За тиждень я побачив на іншій виставці його нову картину: «Сьома фуга Чайковського, оп. 9, вид. Ю. Г. Цимермана».

Він не дотримав обіцянки. Я – так само.

ЩУР НА ТАЦІ

– Чи не хочете відвідати виставку нового мистецтва? – спитали мене.

– Хочу, – відповів я.

Пішли.

І

– Оце і є виставка нового мистецтва? – спитав я.

– Оце вона і є.

– Чудова.

Почувши це слово, двоє молодиків, цибатих, із розкішним рожевим висипом на обличчях та витонченими дерев’яними ложками в петлицях підійшли до мене і жагуче запитали:

– Вам справді подобається наша виставка?

– Сказати по щирості?

– Так!

– Я в захваті.

Раптово я відчув невимовно приємне відчуття потиску двох спітнілих рук і глибоке, зворушливе враження від споглядання невеличкого шматка церати, на якому була намальована п’ятинога блакитна свиня.

– Ваша свиня? – поцікавився я.

– Мого товариша. Подобається?

– Неймовірно. А надто ж оця п’ята нога. Тварина на п’яти ногах видається такою мужньою. А де око?

– Ока немає.

– А й справді, на біса свині око? Є п’ята нога – та й годі. Чи не так?

Молодики з висипом чарівних відтінків на лобі і щоках недовірливо зиркнули на моє невинне обличчя, але одразу ж заспокоїлися, і один із них спитав:

– То, може, купите?

– Свиню? З радістю. Скільки коштує?

– П’ятдесят…

Наступне слово, напевно, загнало молодика у глухий кут, оскільки він сам не знав, чого п’ятдесят – копійок чи карбованців? Одначе, зиркнувши ще раз на моє доброзичливе обличчя, всміхнувся і впевнено закінчив:

– П’ятдесят ко… карбованців. Тобто шістдесят карбованців.

– Що ж, недорого. Коли повісити у простінку, у вітальні, то буде геть незле, як гадаєте?

– Ви хочете повісити її у вітальні? – здивувався правий молодик.

– Це ж картина. Як же її не повісити!

– А й справді. Таки картина. А чи не хочете побачити мою картину «Сутінки насущного»?

– Хочу.

– Прошу. Отут вона висить. Розумієте, картина мого товариша «Свиня як вона є» написана у старій манері, фарбами, а я, розумієте, фарб не визнаю; фарби зв’язують.

– Авжеж, – підхопив я. – Ніщо так не зв’язує людину, як фарби. Жодної користі від них, лише зв’язують. Я знав одного чоловіка, якого фарби так зв’язали, що мусив до іншого міста переїхати.

– Як це так?

– А отак. Мільдяєвим його звали. То де ж ваша картина?

– А ось висить. Оригінально, чи не так?

ІІ

Слід віддати належне юному маестро з рожевим висипом – фарб він уникав якнайвигадливішим чином: на стіні висіла металева чорна таця, посеред якої було припасовано чимось клейким невеличкого дохлого щура. Праворуч і ліворуч від щура меланхолійно яскравіли дві цукеркові обгортки та чотири обгорілі сірники, що утворювали приємний зигзаг.

– Чудовий витвір, – похвалив я, намилувавшись у кулак. – Скільки в ньому настроєвості! «Сутінки насущного»… Якби ви мені не сказали назви вашої картини – я б і сам здогадався: мовляв, ага, знаю! Це не інакше як «Сутінки насущного»! Щура самі впіймали?

– Сам.

– Миле звірятко. Шкода, що здохле. Можна погладити?

– Прошу.

Зітхнувши, я погладив мертву тварину і зауважив:

– Шкода, що цей витвір нетривкий… Якийсь Веласкес чи Рембрандт живе століттями, а цей шедевр проживе два-три дні й загине.

– Це так, – погодився художник, стурбовано поглядаючи на щура. – Він уже, здається, розкладається. А всього лише два дні провисів. Чи не купите?

– Та вже й не знаю, – я нерішуче зиркнув на правого. – Куди ж його повісити? Хіба в їдальню?

– Вішайте в їдальню, – погодився художник. – Як натюрморт.

– А що, коли щура міняти за два-три дні? Цього викидати, а нового ловити і чіпляти на тацю?

– Та небажано, – скривився художник. – Це порушує самовизначення митця. Та що вже поробиш! Отже, купуєте?

– Купую. Скільки хочете?

– Та що ж взяти? Чотириста… – він сіпнувся, насторожено поглянув на мене і, зітхнувши, закінчив: – Чотириста… копійок.

– Беру. А тепер хотілося б мені придбати що-небудь довговічне. Щось… неорганічне.

– «Американець у Москві» – чи не візьмете? Моя робота.

Він потяг мене до якоїсь дошки, на котрій були прибиті три жерстяні трубки, бляшанка від консервів, ножиці і скалка дзеркала.

– Це скульптурна група «Американець у Москві». Здається, ця штучка мені вдалася.

– Ще й як! Перед таким витвором можна заіржати від захвату. А й справді, ці американці, що приїздять до Москви, вони теє… Одначе у вас є темперамент… Зобразити американця трьома трубочками…

– Та ні, трубочки – це Москва! Американця як такого немає; але є, так би мовити, сліди від його перебування

– Он воно як! Витончена робота. Маса повітря. Колоритна штукенція. Скільки ж?

– Сімсот. Буде вам для кабінету.

– Сімсот… чого?

– Ну, цих самих… Все одно, аби готівкою.

ІІІ

Я був щиро зворушений увагою та доброзичливим ставленням двох експансивних, екзальтованих молодиків, і прагнув віддячити їм.

– Панове! Я б хотів запросити вас до себе і вшанувати як представників нового неймовірного мистецтва, що відкриває нам, занехаяним, брезклим, неозору світлу далечінь, яка…

– Ходімо, – погодились обидва молодики з ложками у петлицях і чарівним висипом на обличчях. – Ми з радістю. Нас уже давно не вшановували.

– Та що ви кажете! Що за народ у нас… Але я не такий. Я скидаю перед вами шапку, відкриваючи свою голову, бідну думками, схиляю її перед вами і дзвінко, прямо, одверто кажу: «Ласкаво прошу!».

– Я з вами на візнику поїду, – попрохав лівий. – А то в мене, розумієте, дрібних немає.

– Прошу! Так, з ложечкою в петлиці, і поїдете?

– Звісно. Нехай тлусті філістери та прогнилі іпохондрики насміхаються – ми являємо себе так, як того забажаємо.

– Авжеж, – погодився я. – Всякий живе, як схоче. Ось як і я, наприклад. В мене вам дещо видасться трошки оригінальним, але ж ви не з отих… філістерів і буржуїв!

– О, ні. Оригінальністю нас не здивуєш.

– Отож-бо.

IV

Приїхали до мене. В мене вже є дехто: осіб десять-дванадцять моїх друзів, що приїхали спізнатися ближче з провісниками нового мистецтва.

– Знайомтеся, панове. Це все народ старосвітський, зашкарублий, ви їм особливо не потурайте, а щодо вас, молодих, гнучких піонерів, то прошу вас дотримуватися моїх домашніх правил і приписів. Роздягайтеся, будь ласка.

– Так ми вже зняли пальта.

– Чого ж пальта – ви зовсім роздягайтесь.

Молодики боязко перезирнулись.

– А то чому?

– Вшановувати вас будемо.

– Але ж можна й так… не роздягаючись.

– Ото оригінали! Як же, не роздягнувши, можна вимастити ваше тіло малиновим варенням?

– Нащо ж… варенням? Навіщо?

– Так уже в мене заведено. У всякого своє, як то кажуть. Ви покладете на тацю дохлого щура, кілька карамельних обгорток і кажете: це картина. Гаразд! Я згоден. Це картина. Я навіть купив її у вас. І «Американця у Москві» теж купив. Це ваша манера. А в мене своя манера вшановувати молоді, далекосяжні таланти: я обмащую їх малиновим варенням, обсипаю конфетті, і, наліпивши на щоки два шматки паперу від мух, садовлю шанованих на почесне місце. Ви їстимете особливий салат, зготований зі шматочків шпалер, посічених зубних щіток і теплого вазеліну. Оригінально, чи не так? Запивати будете свинцевою примочкою. Отже, прошу, панове, роздягніться. Агов, люди! Чи готові варення і конфетті?

– Та ні! Ми не хочемо… Ви не маєте права…

– Чому?!

– Що ж це за дурисвітство: живу людину обмастити малиновим варенням та обсипати конфетті! Та ще й нагодувати шпалерами із вазеліном… Хіба так можна? Ми не хочемо. Ми думали, ви нас просто частуватимете, а ви… обмащуєте. Зубні щітки посічені даєте. Це вже скидається на знущання! Так не можна. Ми скаргу подамо.

– Скаргу?! – гримнув я розлютовано. – Отже, скаргу? А я скаржився комусь, коли ви продавали мені п’ятиногих блакитних свиней і шматки жерсті на дерев’яній дошці? Я відмовлявся? Ви кажете: ми самовизначаємося. Гаразд! Самовизначайтеся. Ви говорили – я вас слухав. Тепер моя черга… Що?! Ото вже ні… Я чинив по-вашому, я прагнув зрозуміти вас – тепер і ви зрозумійте мене. Агов, люди! Роздягніть їх! Намащуйте варенням, у кого є. Тримайте їм голову, а я накладатиму салат до рота… Стій, хлопче, не втечеш! Я тобі покажу «Сутінки насущного»! Ви самовизначаєтеся – я теж хочу самовизначитись…

V

Молоді люди стояли рядком на колінах, старанно кланялися мені в ноги й благали з плачем:

– Дядечку, пробачте нам. Їй-бо, ми більше ніколи не будемо.

– Чого не будете?

– Оте… робити… Такі картини робити.

– А нащо робили?

– Та ми, дядечку, просто думали: публіка в нас темна, хотіли галасу наробити, пересуди зчинити.

– Ось ти, лівий, нащо ти щура на тацю повісив?

– Хотів, аби було чудніше.

– Ти такий дурний, що в тебе навіть на вигадку уяви не стало. Адже ти дурний, хлопче?

– Дурний, дядечку. Звідки ж у нас розум візьметься?

– Пустіть нас, дядечку. Ми до мами підемо.

– Та вже нехай. Цілуйте мені руку і просіть пробачення.

– Нащо ж руку цілувати?

– Роздягну і варенням вимащу! Ну?!

– Васю, цілуй ти перший… А тоді я.

– Бог уже з вами. Ідіть.

VI

Провісники майбутнього мистецтва піднялися з колін, обтрусили штани, висмикнули з петлиць ложки і, сховавши їх до кишень, боязко, вервечкою вийшли в передпокій.

В передпокої, натягаючи пальта, злякано перешіптувались:

– Вскочили в халепу! А я спершу думав, що він так само дурний, як і решта.

– Е ні, чоловік при розумі. Я вже злякався, як він почав на мене насуватися. А ну ж як, думаю, тацею по голові вперіщить!

– Добре хоч викрутились.

– Це все твій щур його розлютив. Ну ти й вигадав – дохлого щура на тацю повісив!

– Та годі, годі. Хоч ти на мене не кричи. Я щура викину, а на його місце приклею стеариновий недогарок на носаку черевика. Так довше збережеться. Ходімо, Васю, ходімо, а то наздоженуть.

Пішли в страху.