Про це інформує Національна спілка письменників України з посиланням на «Суспільне».

Захід присвятили прийдешній на момент його проведення річниці незалежності України.

«Ми всі маємо свій шлях, який веде до нашого найголовнішого свята, до Незалежності нашої країни, і в рамках святкування про такі питання потрібно говорити, ознайомлювати громадськість для того, щоб люди знали, що ми маємо. Це по-перше, а по-друге – ще раз привернути увагу громадськості до того, щоб цю пам’ятку віддали на реставрацію. Щоб вона була на належному рівні, щоб ми могли її побачити в оригіналі, а не тільки в факсимільному виданні», – сказала пані Одарка.

«Якщо ми вважаємо себе патріотами, українцями, то ми повинні берегти свою минувшину. До неї, безперечно, відноситься «Королівське Євангеліє», яке було створено у селі Королево монахом Граматиком у 1401 році», – підкреслив директор Мукачівського драмтеатру Юрій Глеба.

Факсимільне видання можна подивитися в обласній бібліотеці імені Федора Потушняка та університетській бібліотеці. Оригінал – у фондах обласного краєзнавчого музею.

Нагадаємо, раніше в Херсоні презентували «Фронтовий Кобзар».

Про це пише Наталка Марків на шпальтах «Вечірнього Києва».

2 серпня 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав ухвалений Радою Міністрів Української Держави закон «Про утворення Фонду Національної бібліотеки Української Держави», опублікований 8 серпня 1918 у газеті «Державний вістник» – офіційному органі гетьманської влади.

Спочатку установа із такою гучною назвою займала одну кімнату у будинку Міністерства освіти по вулиці вул. Терещенківській, 2. У березні 2019 року «переїхала» у головний корпус Колегії Павла Галагана на вулиці Фундуклеївській, 9. Проте звідти згодом її перевели у скромніше приміщення – до чотирьох кімнат у найменшому корпусі Колегії (на розі вулиць Пушкінської та Фундуклеївської).

У 1929-1930 – за проєктом архітекторів Павла Альошина та Василя Осьмака для бібліотеки було споруджено спеціалізоване приміщення по вул. Володимирській, 62. Ця будівля склала єдиний архітектурний ансамбль разом із будинком Наукової бібліотеки імені М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58; зведена за проєктом тих самих архітекторів у 1939-1940) та головним («червоним») корпусом університету.

У 1976 році розпочалося будівництво нового приміщення для бібліотеки. 27-поверховий «хмарочос» завершили у 1989 році.

У вестибюлі Бібліотеки розташоване монументально-декоративне панно «Болі землі» (автори Володимир Пасивенко та Володимир Прядка), виконане у техніці енкаустики. Основною темою композиції є розкриття головного призначення науки – захисту життя на Землі. Фоє перед читальними залами прикрашає гобелен-триптих «Витоки слов’янської писемності» (автори Марія Литовченко та Іван Литовченко). Автори обох робіт 1998 року стали лауреатами Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Вертикальна частина споруди (книгосховище) налічує 27 поверхів, у горизонтальній частині розміщені читальні зали та службові приміщення бібліотеки. Установки для кондиціювання повітря дозволяють підтримувати в приміщеннях оптимальну температуру та вологість. У читальних залах протягом години тричі проводиться обмін повітря.

Фонди музею – національна культурна спадщина України – нараховують майже 15,8 млн одиниць.

Серед унікальних пам’яток писемності у НБУВ зберігаються: Київські глаголичні листки (10 ст.) – один із найдавніших вітчизняних рукописів; Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), яке є символом української державності – на ньому присягають президенти України під час інавгурації; грецькі, латинські, польські, єврейські, східні та інші рукописи 11–18 ст., колекції історичних документів. Унікальним стародруком є книга Геродота «Історія» (видання 1494), в одному з розділів якої описане життя степових скіфів-землеробів та інших племен на території України в 5 ст. до н. е.

Цікаво, що у квітні 1996 року Президент України Леоніда Кучми надав бібліотеці статус національної установи. Тим самим указом у бібліотеці утворено Фонд Президентів України, що досліджує інститут президентства у світі, а також збирає і зберігає і впроваджує у науковий і культурний обіг документні матеріали, які відображають політичну і державну діяльність та життя президентів України.

На сайті бібліотеки можна дізнатися чимало цікавої інформації про фонди та життя наукового колективу.

У матеріалі використані дані з сайту Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського та «Вікіпедії».

Наталка Марків, «Вечірній Київ»

Про це інформує Національна спілка письменників України з посиланням на пресслужбу Київської міської організації ОУН.

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 році у Підмосков’ї, проживши до початку Другої світової війни в еміграції у Європі.

У жовтні 1941 року в надії на національне визволення й відродження самостійної України Олена Теліга прибуває похідною групою ОУН до окупованого німцями Києва, де очолює Спілку українських письменників, редагує літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» – журнал «Літаври».

Навіть під загрозою арешту і смерті Олена Теліга не залишає Київ і боротьбу за Україну. 21 лютого 1942 року на тридцять п’ятому році життя Олену Телігу разом із її чоловіком Михайлом Телігою та іншими патріотами фашисти розстріляли у Бабиному Яру.

Пропонуємо вам також ознайомитися з матеріалом Віктора Вербича, в якому журналіст досліджує сплетіння доль Олени Теліги та іншого знаного оунівця – Олега Штуля-Ждановича.

До заходу долучилися рідні й друзі письменника, шанувальники, колеги. На події можна було зустріти, зокрема, голову НСПУ Михайла Сидоржевського, поета й співака Віктора Женченка, поета й перекладача Петра Засенка, директора Будинку письменників Ніну Шаварську, письменника Сергія Мартинюка, письменницю Людмилу Житню, поета Івана Гайворона, письменника-мариніста Антона Санченка, поетесу Валентину Козак, письменник В’ячеслав Гук та інших культурних і громадських діячів. Модерував вечір Петро Перебийніс – поет, драматург, публіцист, лавреат премії імені Тараса Шевченка.

Вечір розпочав Петро Перебийніс. Він зазначив, що всіх присутніх у залі покликав день смутку, проте цей смуток поступився перед великим талантом, який мав Леонід Тендюк, тим Божим даром, яким був наділений письменник. Щирими й теплими словами він згадав не лише Леоніда Тендюка як людину і творчу особистість, а і його дружину – відому піаністку, народну артистку України Елеонору Пірадову, тому що вона була джерелом натхнення письменника, його музою, берегинею.

Він також зауважив, що тепер найважливіше для всіх нас зберегти пам’ять про цю дивовижну творчу родину – започаткувати і втілити в життя багатотомне видання творів Леоніда Тендюка.
Петро Перебийніс прочитав свій вірш «Цариця грози».

На заході виступив очільник НСПУ Михайло Сидоржевський. Він зазначив, що ім’я Леоніда Тендюка є визначним для української літератури, оскільки автор утілив своїм творчим доробком свої мрії – став мандрівником і письменником попри життєві негаразди, злигодні й важке повоєнне дитинство, він поєднав дві стихії – стихію моря і степу. І це поєднання давало наснагу не лише йому як письменнику, а й багатотисячним шанувальникам його творчості.

Письменникові усміхнулася доля, і він зміг побувати в багатьох країнах світу, про що розповів у своїх книжках, і його твори на тлі літератури соцреалізму нагадували багатьом свіжий береговий вітер у царстві безбарвного затхлого соціалістичного побуту. Також Михайло Сидоржевський повідомив, що на Кіровоградщині вже засновано літературну премії імені Леоніда Тендюка.
На вечорі виступила письменниця Людмила Житня. Вона докладно розповіла про життєвий і творчий шлях письменника, зазначила, що дуже важливу роль у його житті відіграли класики української літератури – Борис Олійник і Павло Тичина, які стали для нього ніби духовними наставниками і завжди підтримували талановитого письменника в непростих життєвих ситуаціях, яких було чимало. Людмила Житня прочитала уривки із творів Леоніда Тендюка і підсумувала, що море і судно для письменника були тими живими образами, без яких він просто не міг жити, а слово, дар якого він мав, вправно фіксувало на папері все те, що він як митець відчував і заради чого жив.

Теплими словами на вечорі згадав непересічну постіть Леоніда Тендюка поет і співак Віктор Женченко. Він зауважив, що письменник допомагав звичайним людям бути усміхненими, він ніс їм те світло й тепло, яке живило їхні душі й серця. І люди мали неабияку потребу в тому. Віктор Женченко майстерно прочитав вірш Бориса Олійника, присвячений Леонідові Тендюку, – «Романтичне інтермецо».

На заході виступив поет і перекладач Петро Засенко. Він розповів про студентські роки Леоніда Тендюка, зауважив, що письменник належав до покоління літераторів, яке вийшло з-під селянської стріхи, але завдяки шаленій наполегливості, самовідданому труду над собою воно було почуте й прочитане, а також назавжди ввійшло талановитим гроном в історію української літератури.

Поет Іван Гайворон додав, що перечитування творів письменника – це найкраща пам’ять про автора, а письменник-мариніст Антон Санченко розповів, що свого часу творчість Леоніда Тендюка вплинула на нього так, що він теж обрав шлях моряка й мандрівника, а потім написав твір, який надіслав пану Леоніду, і той одразу ж відповів письменнику-початківцю і дав йому слушні поради щодо тексту.

Завершуючи вечір, Петро Перебийніс усім присутнім подякував за теплу зустріч, яка нагадала яскравий образ талановитого письменника, і прочитав свій вірш «Де ти, друже мій єдиний?..».
За вікнами старовинної Камінної зали повільно сіріло і теплий липневий день поступався бузковому вечору. І подумалося тоді: як багато значить для письменника те, що його згадають теплим і щирим словом тоді, коли Господь уже давно покликав його у засвіти, і як мало потрібно людині, щоб її серце повнилося благодатною любов’ю, – щире слово, а ще – жива людська пам’ять.

За матеріалами пресслужби НСПУ

Про це пише «Gazeta.ua».

Прокоф’єву тоді перепало за самовільний вибір вірша Сосюри (мовляв, не обговорив із редколегією), але найбільше дісталося самому поетові: його звинуватили у «буржуазному націоналізмі».

Стаття «Правди», про яку йдеться, називалася «Проти ідеологічних перекручень у літературі» та характеризувала вірш Володимира Сосюри так: «Оспівує якусь одвічну Україну. Поза часом, поза епохою, без сталінських п’ятирічок, без колгоспного ладу. В основі своїй є ідейно порочним твором, під яким могли підписатися Петлюра, Бандера».

Матеріал також зачіпав Максима Рильського і Костянтина Данькевича: обоє раніше припускалися «ідеологічних помилок».

Стаття у «Правді» спричинила потік критики та цькування Володимира Сосюри. «Gazeta.ua» наводить таку цитату радянського письменника Андрія Малишка: «Стаття «Правды» змушує глибше придивитись до творчості Володимира Сосюри. Прояви націоналістичної ідеології, національної обмеженості не є випадковими і поодинокими у його творчості. Не зрозумів ролі ленінсько-сталінської дружби народів і виступав із низкою занепадницьких, безідейних віршів, а то й прямо ворожих, як вірш «Любіть Україну!»».

Заборону на друк вірша зняли 1958-го року.

Цьогоріч із дати публікації згаданого матеріалу газетою «Правда» спливає сімдесят літ.

Нагадаємо, чотирьохсотліття битви під Хотином готуються відзначити фестивалем. Організатори планують пісочну анімацію, відтворення боїв, вогняне шоу, а також облаштування фотозон.