У контексті двох доль: Олена Теліга та Олег Штуль

156
Олена Теліга з чоловіком. Фото – з відкритих джерел

Олена Теліга та Олег Штуль-Жданович. Дві знакові постаті. Перша – поетеса, голова Спілки українських письменників, член ОУН, розстріляна німецькими окупантами. Другий – український політик і журналіст, після смерті Андрія Мельника – голова Проводу Українських Націоналістів. Обох, окрім повсякчас підтверджуваної чином відданості Україні, єднали почуття, які були, очевидно, більш ніж дружніми.

Причому шанс на спільний шлях Олені й Олегові дарувала Волинь, а якщо точніше – Волинське Полісся. Про це, ділячись своїми дитячими враженнями, розповідав у Львові ще в дев’яностих автору цих рядків світлої пам’яті професор, доктор філологічних наук Іван Денисюк. Він – уродженець села Залісів, що в нинішньому Ратнівському районі Волинської області.

Принагідно уточню, що ця оповідь виявилася несподівано спонтанною, адже я «допитував» незабутнього Івана Овксентійовича з приводу «феномену волинських амазонок» – жіночого фактора в українській історії (результатом став есей «Помста дулібок» у книзі «Під куполом спільного неба»).

Тоді ж, під час нашої розмови, очі в сивого професора зворушливо затепліли дитинно-світло. «Ти б бачив, яка вона була по-особливому красива. Ми так і називали – пані в капелюшку. В церкві – й у “шапці”. Та такого ніколи в нас не було! Вона, Олена, стояла в церкві Святої Параскеви у Залісах поряд із сином нашого священника панотця Данила Штуля. Це було тоді, коли Олег Штуль (він був студентом, навчався у Варшавському університеті) приїжджав до батьків на вакації. А ми, поліські дітлахи, підлітки, не могли відвести поглядів. Я тоді, 1938 року, вважай, парубком був, мав “аж” чотирнадцять літ», – розповідав він.

У центрі – Олена Теліга з чоловіком Михайлом. Краків, 1939 рік. Фото – «Українська літературна газета»

Іван Овксентійович занурювався в спогади, а мені вкотре думалося про невипадковість, здавалося б, випадкового. Згодом професор Денисюк напише зворушливі мемуари, де йтиметься про спільні моменти життєписів Олени Теліги й Олега Штуля-Ждановича. Перший варіант було опубліковано двадцять років тому – у третьому числі журналі «Дзвін» (1997). Назва вийшла по-своєму промовиста: «Поліське літо Олени Теліги».

Як зазначив у публікації на шпальтах «Української літературної газети» професор, доктор філологічних наук Сидір Кіраль, «Іван Денисюк милувався й “граціозним станом” заліської загадкової гості (що цілком притаманне підліткам), до якого “щільно прилягав елегантний бежевий плащ”. Та найбільше хлопця вражала її “…постійна усмішка! Дивовижна, сповнена таємничості, повабу й чару” (у чернетці спогадів він порівнює її з усмішкою Джоконди), а також “якийсь мудрий погляд, щиро зацікавлений усім і дещо наївний”, а на її “…обличчі і в церкві був вираз якогось захоплення”».

Звісно, завше є певна межа в особистих стосунках, яку не варто переходити, вишуковувати сенсацій, намагатися зазирнути у чужий інтимний світ. Однак навряд чи помиляються дослідники доль Олени Теліги та Олега Штуля-Ждановича, які вважають, що їх обох єднало взаємне кохання навіть попри одинадцятирічну різницю у віці. Зрештою, це підтвердять і віднайдені згодом в архівах листи. І. Денисюк наголошуватиме на деталях листа О. Теліги до К. Світлик від 9 серпня 1936 р.: «Олег пише часто… Мій дорогий хлопче! Він переживає тяжкі часи… Не буду Вам про нього писати багато, лише те, що батько його поїхав в справі парафії до Кременця, а Олег взяв все господарство в свої руки і працює тяжко, та ще мучається думкою, чи вдасться цього року і йому і братові виїхати з села. Бідний хлопець!».

До речі, й Іларія Тарасюк, односелиця Івана Денисюка, сприймала взаємини Олени й Олега як двох закоханих, які збираються побратися, не знаючи, що поетеса тоді вже була заміжньою. За версією вище С. Кіраля, у чернетках спогадів Денисюк пише про цей факт так: «… я теж довго вірив у легенду, розповсюджену на Волині, що Олена Теліга – дружина Олега Штуля».

Що ж, як універсально мовила наша геніальна сучасниця Ліна Костенко, «на всі “чому” іще ніхто не відповів». Та й чи потрібно? Адже, як промовисто зазначав світлої пам’яті Григір Тютюнник, «є вічна загадка любові». А в контексті доль Олени Теліги та Олега Штуля про це виважено й талановито пише волинський історик Богдан Зек. Тож цілком вірогідно, що вже незабаром будуть відомі нові факти, щоби прийдешні покоління земляків знали імена Українців із великої літери.

Олег Штуль. Фото – з відкритих джерел

Принагідно нагадую, що земний шлях Олени Теліги завершився 21 лютого 1942 року в Києві: німецькі окупанти розстріляли її та низку інших діячів ОУН у Бабиному Яру; Олега Штуля-Ждановича – 4 листопада 1977 року: він помер у Торонто, похований у Бавнд-Бруці. Нема й серед живих і уродженця села Залісів професора Івана Денисюка, який помер 10 жовтня 2009 року у Львові…

Віктор Вербич

Leave a Reply