У контексті двох доль: Олена Теліга та Олег Штуль

Олена Теліга та Олег Штуль-Жданович. Дві знакові постаті. Перша – поетеса, голова Спілки українських письменників, член ОУН, розстріляна німецькими окупантами. Другий – український політик і журналіст, після смерті Андрія Мельника – голова Проводу Українських Націоналістів. Обох, окрім повсякчас підтверджуваної чином відданості Україні, єднали почуття, які були, очевидно, більш ніж дружніми.

Причому шанс на спільний шлях Олені й Олегові дарувала Волинь, а якщо точніше – Волинське Полісся. Про це, ділячись своїми дитячими враженнями, розповідав у Львові ще в дев’яностих автору цих рядків світлої пам’яті професор, доктор філологічних наук Іван Денисюк. Він – уродженець села Залісів, що в нинішньому Ратнівському районі Волинської області.

Принагідно уточню, що ця оповідь виявилася несподівано спонтанною, адже я «допитував» незабутнього Івана Овксентійовича з приводу «феномену волинських амазонок» – жіночого фактора в українській історії (результатом став есей «Помста дулібок» у книзі «Під куполом спільного неба»).

Тоді ж, під час нашої розмови, очі в сивого професора зворушливо затепліли дитинно-світло. «Ти б бачив, яка вона була по-особливому красива. Ми так і називали – пані в капелюшку. В церкві – й у “шапці”. Та такого ніколи в нас не було! Вона, Олена, стояла в церкві Святої Параскеви у Залісах поряд із сином нашого священника панотця Данила Штуля. Це було тоді, коли Олег Штуль (він був студентом, навчався у Варшавському університеті) приїжджав до батьків на вакації. А ми, поліські дітлахи, підлітки, не могли відвести поглядів. Я тоді, 1938 року, вважай, парубком був, мав “аж” чотирнадцять літ», – розповідав він.

Іван Овксентійович занурювався в спогади, а мені вкотре думалося про невипадковість, здавалося б, випадкового. Згодом професор Денисюк напише зворушливі мемуари, де йтиметься про спільні моменти життєписів Олени Теліги й Олега Штуля-Ждановича. Перший варіант було опубліковано двадцять років тому – у третьому числі журналі «Дзвін» (1997). Назва вийшла по-своєму промовиста: «Поліське літо Олени Теліги».

Як зазначив у публікації на шпальтах «Української літературної газети» професор, доктор філологічних наук Сидір Кіраль, «Іван Денисюк милувався й “граціозним станом” заліської загадкової гості (що цілком притаманне підліткам), до якого “щільно прилягав елегантний бежевий плащ”. Та найбільше хлопця вражала її “…постійна усмішка! Дивовижна, сповнена таємничості, повабу й чару” (у чернетці спогадів він порівнює її з усмішкою Джоконди), а також “якийсь мудрий погляд, щиро зацікавлений усім і дещо наївний”, а на її “…обличчі і в церкві був вираз якогось захоплення”».

Звісно, завше є певна межа в особистих стосунках, яку не варто переходити, вишуковувати сенсацій, намагатися зазирнути у чужий інтимний світ. Однак навряд чи помиляються дослідники доль Олени Теліги та Олега Штуля-Ждановича, які вважають, що їх обох єднало взаємне кохання навіть попри одинадцятирічну різницю у віці. Зрештою, це підтвердять і віднайдені згодом в архівах листи. І. Денисюк наголошуватиме на деталях листа О. Теліги до К. Світлик від 9 серпня 1936 р.: «Олег пише часто… Мій дорогий хлопче! Він переживає тяжкі часи… Не буду Вам про нього писати багато, лише те, що батько його поїхав в справі парафії до Кременця, а Олег взяв все господарство в свої руки і працює тяжко, та ще мучається думкою, чи вдасться цього року і йому і братові виїхати з села. Бідний хлопець!».

До речі, й Іларія Тарасюк, односелиця Івана Денисюка, сприймала взаємини Олени й Олега як двох закоханих, які збираються побратися, не знаючи, що поетеса тоді вже була заміжньою. За версією вище С. Кіраля, у чернетках спогадів Денисюк пише про цей факт так: «… я теж довго вірив у легенду, розповсюджену на Волині, що Олена Теліга – дружина Олега Штуля».

Що ж, як універсально мовила наша геніальна сучасниця Ліна Костенко, «на всі “чому” іще ніхто не відповів». Та й чи потрібно? Адже, як промовисто зазначав світлої пам’яті Григір Тютюнник, «є вічна загадка любові». А в контексті доль Олени Теліги та Олега Штуля про це виважено й талановито пише волинський історик Богдан Зек. Тож цілком вірогідно, що вже незабаром будуть відомі нові факти, щоби прийдешні покоління земляків знали імена Українців із великої літери.

Принагідно нагадую, що земний шлях Олени Теліги завершився 21 лютого 1942 року в Києві: німецькі окупанти розстріляли її та низку інших діячів ОУН у Бабиному Яру; Олега Штуля-Ждановича – 4 листопада 1977 року: він помер у Торонто, похований у Бавнд-Бруці. Нема й серед живих і уродженця села Залісів професора Івана Денисюка, який помер 10 жовтня 2009 року у Львові…

Віктор Вербич