Про це повідомляє Укрінформ, посилаючись на ініціатора проєкту, популяризатора творчості Пінзеля Тараса Демкура.

«Хочемо, щоб ця скульптура св. Онуфрія, яку виготовив народний художник України Роман Вільгушинський, нагадувала туристам та гостям міста про те, що тут, на Тернопільщині, свого часу жив і творив всесвітньовідомий скульптор, «галицький Мікеланджело» Іоанн Георг Пінзель. Переконаний, відтепер це місце стане ще однією туристичною «родзинкою» Тернополя», — сказав Демкура.

Як розповіли у міському туристично-інформаційному центрі, локацію, де встановлено копію скульптури святого Онуфрія, вже внесено до оглядових пішохідних маршрутів Тернополя.

Оригінал фігури святого Онуфрія, яку в 1750-х роках виконав геніальний скульптор Пінзель, знаходиться нині на Тернопільщині, в однойменній церкві села Рукомиша. Це одна з найкращих робіт майстра, виконана в камені.

Як повідомляв Укрінформ, у листопаді 2012 року українська культурна спадщина вперше була представлена у паризькому Луврі виставкою «Скульптор бароко в Україні середини XVIII століття: Іоанн Георг Пінзель». В експозиції були презентовані 27 робіт «галицького Мікеланджело» з музеїв Львова, Тернополя та Івано-Франківська.

З фігурою святого Онуфрія майже десять років тому сталася майже містична історія. Напередодні виставки в Луврі на церкву в селі Рукомиш обвалилися 25-тонні брили, які заблокували вхід до храму. Величезний шмат скелі зупинився буквально за міліметр від скульптури, ледь-ледь пошкодивши тільки мізинець статуї. Місцеві жителі сприйняли таку подію, як застереження і не віддали фігуру святого Онуфрія на виставку в Лувр.

Іоанн Георг Пінзель — галицький скульптор середини XVIII століття, представник пізнього бароко і рококо. Засновник Львівської школи скульпторів. Усередині 1740-х років він з’явився при дворі магната Миколи Василя Потоцького, який став його головним замовником і патроном. У 1751 році одружився у Бучачі (Тернопільщина). Упродовж 1750-60-х років (переважно спільно з архітектором Бернардом Меретином) працював на Львівщині, Прикарпатті, Тернопільщині. У 1756-1761 роках виконав бічні вівтарі в одному з храмів Львова, монументальні статуї святих Атанасія, Леона, кінну статую святого Юра.

Для творів Пінзеля характерна велика емоційність, динаміка й експресія, надання створеним дивовижним формам життєвих рис.

Нашій країні та світові Пінзеля відкрив Герой України мистецтвознавець Борис Возницький. Понівечені й викинуті з храмів скульптури дивовижного скульптора він рятував у галицьких селах у 60-х – 70-х роках минулого століття. А вже у XXI сторіччі ці скульптури експонували у паризькому Луврі та у Відні.

Читайте також: На Тернопільщині у кам’яній гробниці знайшли артефакти віком до п’яти тисяч років

Особа цього художника надзвичайна, дивовижна. Вся духовна постать Петра Антипа така мужня й дієва, така вольова і результативна. Він, як і майстри-інтелектуали Відродження, сміливо виступає з ординарного ряду тривіальностей. Відомо, що художники, як ті давні знакові майстри, стають універсальними виразниками мистецтва, та головне – свого часу. Саме такий і Петро Антип. Він – нащадок древнього українського роду – не тільки скульптор і живописець, але й успішний архітектор. А ще й письменник, котрий пише філософські казки-притчі для дітей, мов пілот Екзюпері.

Петро Антип – справжній. Тому Донбас, його степова Горлівка, Україна- батьківщина – це для нього справжнє осереддя духу. Якщо продовжувати таку поетичну хвилю, то Україна для нього – золота звитяга-Скіфія та співуча врочиста Земля козаків.

Грандіозна виставка майстра з Донбасу відбулася на неозорих трьох поверхах Українського дому в Києві. Це живопис, скульптура, графіка, архітектурні проєкти і макети, презентація книжки-казки.

Скіфи, сармати, амазонки, вічний Геродотовий спогад про Зевесів плуг, скинутий вниз, скіфському люду, знайшли своє рідне підґрунтя – його розлогий степ. Скіфські кургани височіють у степу, домінують, як і піраміди в пустелі.

Тут у живописних роботах такі м’які рослинні згини людського тіла, трав’яне ложе для тіла… Степ – світ прозорих привидів із минулого та призабутого еллінами Елізіума, що показався в усій метафоричній складності одного разу здивованому художнику через спекотне полуденне марево як ностальгія, як полог майї. Художник повною мірою присутній у картині, немов прихований деміург цього простору.

Степ – вічний простір історичних конфліктів, двох світів, двох племен, їхніх номадичних устремлінь. Скіфські кургани, Кам’яна, Товста Могили, Солоха – це зачарування художника з дитячих часів… Хвилі кочівників постійно прокочувались у степу – може, тому й ця війна не хоче закінчуватися на донбаських полях аж до сьогодення. Боротьба в степах триває, тому так багато списів, мечів, шоломів, панцирів залишилися назавжди в полум’яних згинах «пониклої від жалості трави», як сказано в «Слові о полку Ігоревім»…

Настав час для казки, – якось вирішив художник. «Все вже було, і з цим нічого не вдієш», – так написав у своїй казці для рідного внука Петро. Ця казка – здавалося, втіха і настанова для дітей. Але це ще й мудра покірність своїй історії, якою вона є. І його меланхолійний погляд назад, наче на залишену домівку – здалека, з вечірнього козацького степу.

Петрогліфи Кам’яної могили промовляють до Петра на кожному кроці по його степу, вони для нього живі, дотепер актуальні письмена.

Живопис Петра: а каміння якось зависло, каміння не знайшло собі ніякого іншого прагматичного застосування, ніздрюваті хтонічні брили, наче в сюрреалістичному трансі, левітують без користі, без ваги й часу. Шпичачки, патички, шпажки, держаки, штанги, дивні довгасті бумеранги вертикалями чи горизонталями, навскоси заявляють про композиційне розміщення предмета чи інертного мовчазного каменя, про його архітектонічний корисний потенціал. Ніколи ще такий формальний прийом не був настільки цікавим і органічним, як у живописі Антипа.

В українських степах історичний грецький міф не зник назовсім – він присутній самим тільки контуром, як ареал на шкільній контурній карті. Боги й богині все ще показують там художнику свої звитяжні торси, там блукає Зевесів червоний бик і сполохана ним дівчина Європа. Троянський міф прогримів тут дивним видінням та й улігся з курявою в донецькому степу. Привабні сідниці й стиглі перса жінок, майже небесних богинь, а також жорсткі пласкі преси гомерівських героїв частенько побутують як традиційні принади його живопису. То грецька калокагатія, красива еллінська досконалість і рівновага етичних і тілесних цінностей. Це класичний побут людської краси.

Лаокоон із синами – це бідолашний троянець, батько нації, покараний пророк, зображений як вираз вічної драми і страждань війни в таких схожих на іліонські донбаських степах.

Інтуїції історичного степу, його батьківщини заволоділи уявою художника. Золоточашні скіфи чи підперезані злими мечами сармати заповнюють уяву, тривожними контурами залишаються в борні картини далеко, аж до горизонту… Битви і борня. Недарма колись Антип заснував скульптурний пленер «Український степ».

Іноді робота йде над артистичними спрощенням форми і навмисними «наївними» передачами змісту. Так, щоб створити фігуру амазонки верхи, скульптор комбінує сполучення кількох трикутних призм, одне на іншому, та й годі далі мудрувати на цьому…

Як Генрі Мур у Британії створив своїх сидячих королів і королев, досягаючи повною мірою натуральної єдності парних бронзових фігур із хвилястим кельтським ландшафтом, так і амазонки Антипа вторують донбаським курганам і териконам. Формальні прийоми тут присутні, та часто навмисно (саме для поетичності) ускладнюють прочитання образу.

Жіноча досконала, аж летюча, фігура, що рветься до бою, і споряджений до походу бойовий кінь – це його власна красива і звитяжна «Амазономахія». Любить амазонок Петро, любить цих хоробрих жінок у химерних обладунках із бронзи, безстрашних, голосних, верхи на розлючених могутніх конях…

Війна в степу триває – зараз вона нова, гібридна. Але картини Петра Антипа зображають ласкаві згини велетенських, мезозойських листів трави, втішні оази, що так цінує, любить, промовляє ними й культивує їх художник цього живого степу.

В Антипа (якщо говорити про його живопис) тверді вольові грані призм і гострих багатокутників наповнюють історичні вакууми степового простору. Абстрактні геометричні форми й кути створюють його власний обшир у степу. Це воля!

Піраміди, що зависли в просторі живопису Антипа, досягають зображальної мети – і простір наповнюється масивною, метаісторичною, суцільно влитою, чималою мірою впевненою й апробованою «єгипетською», формою. Данина давній історії людства, адже був колись «час пірамід». Це той самий простір і той самий тривкий і щільний час золотих фараонів, що залишається вічно загадковим для нас, нащадків скіфів. Адже простір українського степу за тільки ери скіфів став формотворчим, активним, осмисленим, цивілізаційним рушієм, потоком, початком історії, турботливою справою ніжної музи Кліо…

«Війна – це батько всього, – сказав Геракліт Темний, діалектик, мудрець богині Артеміди Ефеської. З огляду на сьогоднішню українську дійсність, доводиться з повагою вислухати філософа. – А життя – це боротьба, це постійна битва, це те полум’я, яке то розгоряється, то згасає».

Скульптурне підґрунтя Антипового живопису завжди відчувається в архітектоніці, точній рівновазі мас, внутрішній напрузі каркаса, в ризикованих об’ємах недитячою серйозністю матеріалу.

Гідна особливої уваги непривітна, непіддатлива, насуплена матерія засмаглих степових номадів та їх курганних сторожових скульптур – скіфських баб.

Живопису Петра притаманні густа наївна серйозність та послідовність картинного втілення, захопливі еротичні вигадки рисунка і лункий виклик активної колірної плями. А загальна колірна гама в нього майже фрескового, венеційського торжества…

Зображення Антипа нагадують про цінності цілого народу, про його священні еволюції, віру, хоча Петро – тільки художник і не здатен воскресити такий колишній релігійний синкретизм повною мірою. Та й хіба конче потрібно таке зараз нам, тим, що вже штурмують Марс?

Петро Антип збагатив традицію фігуративної монументальної пластики новими (чи, може, палеолітично-старими?) художніми методами формоутворення. В його уяві домінує петрос-камінь. Камінь-петрос завжди так вперто явлений і в картині, адже це для нього як авторське Alter Еgo. Але ж мистецтво, як відомо, ходить по спіралі…

Мета сучасного скульптора – передача взаємодії геометризованої пластичної маси (тулуба ідола), тобто притаманного йому традиційного ейдосу, і буремного ворожого простору, а саме – щемних історичних протягів, що століттями оточують таку скульптуру. Адже скіфські баби V ст. до Р. Х. зазнали подальших перипетій історії України, навіть колективізації, до сьогодні. Вирішальне значення надається пошуку універсальної позачасової й багатозначної форми, її органічності з навколишнім простором.

Антип шукає новітні виразності простору – значить, майстер шукає це щось невимовне в собі. Й такого невимовного завжди багато у творчих особистостей, це властиво кожному великому художнику. Може, йому здається, що треба ще раз собі пояснити, спробувати втілити варіант і охопити поглядом знайдене і виказане. Щоб легко йти далі потім. Тобто послідовно, академічно і виразно створити особистий антипівський, «донбаський» епос.

А людина в природі, людина в соціумі, людина у вирі вічної історії – це стихія, дія, вимушена творча мука і непроста колізія художника… Як номадична кінострічка природженого степовика.

Тут виказується природний космополітизм художника – вся новітня скульптура майстра спирається на безперечні знахідки геніїв XX століття – О. Архипенка, К. Бранкузі, Г. Мура, П. Пікассо. Тільки зараз стала актуальною їхня мова, зрозуміла вже для всіх. Це мистецтво на межі абстрактного, мистецтво модернового, що створює свій новітній простір і час. І Петро Антип на диво гідно тримає діалог із майстрами світової скульптури – на рівних.

Сам художник Петро Антип – це статний чоловік-красень, магічно могутній в усі часи свого життя. Цікаві його пошуки, труд, самовіддана праця. В ньому навіть підозрюють виняткового польського шляхтича, щоб пояснити його несвідому владу над душами людей… А яке талановите і живе все те, що зроблене руками мистця! Історично закономірне, необхідне, прекрасне. Але така підозра про якусь чужоземну шляхту походить від недовіри до власної української статі – генези і його власної переконливої харизми.

Дмитро Корсунь, арткритик

Про це пише Євгеній Морі для видання «Суспільне | Культура», посилаючись на згаданий допис пана Кличка.

Про такий намір міськголова Києва розповів, висловлюючи співчуття через смерть онука Івана Франка, громадського діяча Роланда Франка.

«Сумно і боляче втрачати найвідданіших патріотів України. Буквально кілька тижнів не дожив до події, про яку так мріяв, – встановлення каменю на місці, де згодом зведуть скульптурну композицію великому українцю Івану Франку, його онук Роланд Тарасович Франко», – підкреслив Віталій Кличко.

Камінь, котрого невдовзі обернуть на скульптуру, з’явиться на місці, де раніше бовванів демонтований унаслідок комунізації пам’ятник Дмитрові Мануїльському.

У Києві вже наявне погруддя Івана Франка, – коло Національного академічного драматичного театру його імені, – проте воно є копією об’єкта з Борислава й елементом архітектурного ансамблю театру, а не самостійним пам’ятником.

Нагадаємо, 11 серпня відійшов у вічність онук Івана Франка, громадський діяч Роланд Франко.

Про це пише Людмила Лобачова на шпальтах видання «Голос України».

Франц Юліанович – житомирський художник, скульптор, поет, лауреат регіональної премії імені Лесі Українки. Закінчив у 1959 році житомирську школу № 30, після навчався на факультеті станкового живопису і графіки Народного університету мистецтв у Москві. З 1986-го по 1998-й працював керівником студії образотворчого мистецтва «Райдуга» заводу хімволокна.

Осовський – учасник багатьох художніх виставок, зокрема, 1985 року його роботи були на п’ятій Всесоюзній виставці «Акварель» у Києві, у 2014-му він брав участь у художній виставці в Центрі української культури і мистецтв у столиці.

Франц Осовський бачить мистецтво у всьому, адже присвятив малюнку, скульптурі та живопису більш як 50 років. «Якщо б я від природи не був поетом, то я б нічим не займався. Поезія мене заставляє творити. Не було б поезії, не було б акварелі та скульптури», — розповідає митець.

У виставкових залах літературного музею представлено скульптури та картини. Для останніх мало місця, тому на огляд виставлено невеликі роботи. «Акварельний живопис — з етюдів. Тут я намалював виключно Житомирське Полісся: Глибочиця, Дениші, краєвиди річки Гнилоп’ять. Я нікуди не їжджу, далі, ніж за 100 км, ніде не був».

Картини та скульптури майстра вдало поєднані, наче перебувають у стані танцю під невловиму музику. Тому відвідувач занурюється в атмосферу свята дерева та фарб. Додамо, що на виставці роботи різних років. Найдавнішою є скульптура «Спів» 1976-го. А відкриває виставку автопортрет майстра в дереві. До речі, працює Франц Юліанович з 24 породами місцевого дерева: всі плодові дерева, дуб, сосна, вільха, липа. «Як художник я розуміюся на кольорі дерева, яке воно є, таким і залишаю, а замість лаку використовую бджолиний віск і бальзам. Маю власні технології обробки, інструмент зроблений під мою руку, маю власні верстати. Гарантію даю, що мої скульптури зберігатимуться 500 років! Я покриваю роботи спеціальними розчинами і дуже багато стукаю, щоб комашки, жучки, які є всередині, вилізли назовні. Працюю вдома, причому скульптурою займаюся взимку, а живописом влітку, бо коли ж писати троянди? Тільки коли вони цвітуть, а маю я їх на обійсті 24 кущі заввишки до трьох метрів!

Як планую майбутню роботу? Беру дерево і бачу в ньому красу. Мені треба ввійти в глибину дерева, бо там інший колір і фактура, та знайти образ. А бачу я одразу, що буде: слон чи птиця, фігура чи голова», — розповів Франц Осовський.

Під час відкриття прозвучало багато теплих слів, цікавих спогадів, вітань від учнів майстра, лунали музика та пісня, а ще Осовський читав власну поезію. Адже якщо людина талановита, то вона талановита в усьому.

Виставку «Магія Полісся в пластиці дерева» в Житомирському обласному літературному музеї можна відвідати протягом місяця з дотриманням карантинних вимог.

Раніше ми повідомляли, що до сьогодні кияни мають змогу побачити артоб’єкт, який братиме участь в американському фестивалі.

Про це повідомляє «Укрінформ» із посиланням на директорку Державного історико-культурного заповідника «Буша» Ірина Захарчук.

«Головною метою «Подільського оберега» є відродження та збереження багатовікової традиції подільських каменотесів та розвитку художніх промислів. За роки його проведення створено унікальне явище – Бушанський музей скульптури просто неба. На його території встановлено понад 300 скульптур із каменю-пісковику, виготовлених учасниками пленерів, які відтворюють образи учасників і героїв оборони Буші, історичні постаті, літературні персонажі козацтва, інші образи української міфології та історії», – цитує «Укрінформ» пані Захарчук.

За словами директорки заповідника, тематика цьогорічного фестивалю присвячена тридцятиліттю незалежності України.

Ірина Захарчук відзначила, що з 21 червня на території музею триває мистецький пленер, започаткований ще 1986 року. У ньому беруть участь скульптори-каменотеси з різних куточків країни, а також ткалі, художники та гончарі; загалом – 18 майстрів.

Їхні роботи покажуть на завтрашньому фестивалі. Крім цього, гості заходу зможуть узяти участь у майстеркласах з гончарства, ткацтва та малярства.

«Подільський оберіг» передбачає також і музичну частину. Хедлайнером є гурт «Пан Карпо».

Раніше ми писали, що у Кам’янці-Подільському відбудеться міжнародний фестиваль оперного мистецтва й класичної музики.