Перша книжка має назву «Пісні Явдохи Зуїхи». Явдоха Зуїха (1855-1935) була абсолютно феноменальною людиною в історії досліджень української народної творчості. Вона знала напам’ять 1008 народних пісень, ідеально виконуючи їх як у текстуальному, так і в музичному сенсі. На відміну від блискучої артистичної біографії, життєва доля Зуїхи була важкою: народження в кріпацькій родині, рання смерть матері, наймитування, виїзди на заробітки, два овдовіння… Але, на щастя (і на диво), талант цієї жінки не лишився непоміченим. Її творчість багато років записував і студіював знаменитий дослідник фольклору і земляк Зуїхи (народився в Зятківцях Гайсинського району на Вінниччині, де вона жила останні роки) Гнат Танцюра. А як розповідає Микола Дмитренко (також уродженець Зятківців!), люди в цьому селі й досі пам’ятають Зуїху і навіть на її честь називають самогон «зуїшкою».

Збірка пісень Явдохи Зуїхи вельми багата. Від купальського «Клен-дерева» до численних творів про особливості життя жінки в патріархальному суспільстві – наприклад, про страждання матері «незаконної» дитини (приміром, «Ой у лузі, в лузі Василь сіно косить» чи «Чорноморець»). Або історичні пісні, де є не лише очікувані речі про Морозенка чи Кармелюка, а й, скажімо, «Дарував цар землю…», пісня про переселення українців з-під царської влади за Дунай, чи пісня про те, як «Уродився Шевченко, / Уродився та вдався, / заніс же його розум, / Що в солдати записався».

Друге видання серії – «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри». Ще одна масштабна фольклорна колекція. Пісні й танці, записані насамперед у тому ж Гайсинському районі, а також в інших, здебільшого центральних, регіонах нашої країни.

Пісні поділяються за жанрово-тематичним принципом. Розділи – «Календарно-обрядові пісні», «Історичні пісні», «Балади», «Соціально-побутові пісні», «Родинно-побутові пісні». Отож, читачі тут можуть ознайомитися, приміром, із веснянками, від пісні-гри «Кедровеє деревце» до пісні «Ой нуна, нуна».

Окремим розділом подано фундаментальну працю Гната Танцюри «Весілля в селі Зятківцях», яка вже давно стала бібліографічною рідкістю. Є також розділ, присвячений танцям. Тут до уваги читачів – нотні записи, приміром, різновидів польки: «Соколівська», «Галичанка», «Російська», «Орлівська», «Варшавська», «Австрійська».

І третя книжка – «Українські народні казки». Велика збірка казок про тварин, чарівних казок, а також соціально-побутових. Наукові редактори, автори передмови – Микола Дмитренко та Світлана Карпенко. До неї ввійшли сотні архетипних сюжетів з локальними та універсальними підтекстами. Тексти, зібрані протягом двох попередніх століть такими діячами, як, наприклад, Павло Чубинський чи Іван Франко, але також і нашими сучасниками.

Одні казки глибоко занурені в архаїку та в давні форми релігійності, магії – так можна сказати про «Кобилячу голову» з її прадавньою символікою та моторошною емоційною атмосферою. Інші на такому тлі значно «прозоріші» та сучасніші. Наприклад, історія цапа, якого обдурила лисиця та заманила в яму. Є й казки, які змальовують історичну атмосферу чи дух певних соціальних середовищ. Це стосується, до прикладу, казки про сватання до дівчини-сироти, яку випробовує та принижує потенційна свекруха.

«І в нас, і в світі дуже славиться українська пісенна традиція. Але українська казкова традиція аж ніяк не гірша! – каже Микола Дмитренко. – Є підрахунки, що саме в ній найбільше сюжетів, порівняно з іншими слов’янськими традиціями. Українська казка – це приклад того, що наш фольклор не щось відмерле, а навпаки, абсолютно жива традиція».

«Серія “Скарби українського фольклору” є унікальним виданням в Україні. Для колективу нашого видавництва цей проект став знаковим з багатьох причин. Цьогоріч Україна святкує тридцятиліття своєї Незалежності, а наступного року видавництво “Літера ЛТД” святкуватиме своє тридцятиліття. За роки існування у видавництві виходила друком різноманітна література, серед якої значна кількість присвячена історії та культурі України. Для нашого колективу – людей творчих та талановитих подібна тематика не нова. Саме тому виникла ідея ознаменувати такі важливі для нас дати знаковим виданням», підкреслює історик, заступник генерального директора видавництва «Літера ЛТД» та керівник проекту «Серія книжок “Скарби українського фольклору”» Олександр Панарін.

«Олександру Довженку належить чудовий вислів “Українська пісня – це геніальна поетична біографія українського народу”. У цей ювілейний рік з’явиться багато праць, присвячених українській минувшині. Ми ж вирішили видати українську історію, написану самим народом. Цьому посприяла доля, адже вона звела разом людей, для яких не байдужа українська культура: директора нашого видавництва Сергія Макаревича, фольклориста, професора Миколу Дмитренка та етномузикознавця, доктора мистецтвознавства Людмилу Єфремову», – зауважує Панарін.

Мета видавництва «Літера ЛТД» – зробити українську культуру доступною широкому колу читачів, адже етнічна культура є колискою української національної самобутності, за збереження якої ми маємо боротися повсякчас. Останнє подібне видання вийшло друком 65 років тому, до того ж, із відповідними ідеологічними нашаруваннями. За часи Незалежності подібних видань не було. Видавництво «Літера ЛТД» наразі виступає єдиним меценатом цього проєкту, але, підкреслю, що його мета не може бути обрахована грошима. Це наш внесок в розбудову української національної держави, дарунок сучасникам та майбутнім поколінням українців.

Три томи «Скарбів українського фольклору» варто означити як науково-популярні видання. Вони можуть бути цікаві як фахівцям, так і ширшому читацькому колу. А з огляду на масштаб зібраного матеріалу та добру якість видання, це, однозначно, і подарункові книжки.

Олег Коцарев

Про це пресслужба МКІП написала у мережевій балачці «Telegram».

«Головним завданням цього конкурсу є підтримка і промоція симфонічної творчості нової ґенерації молодих українських композиторів, збереження та розвиток традицій національної композиторської школи», – повідомляють у відомстві.

Участь у конкурсі можуть узяти композитори та композиторки – громадяни й громадянки України, не старші за сорок років станом на 2021-й.

Охочі спробувати свої сили мають до 31 липня надіслати твір для симфонічного оркестру тривалістю від 10 до 18 хвилин. Участь є безкоштовною.

Нагадуємо, оголошено Всеукраїнський конкурс малих прозових форм імені Василя Стефаника. Журі опрацьовує твори у єдиній номінації: «художні малі епічні форми» – це новели, замальовки, шкіци, оповідання.

Яке місце у Вашому житті посідає книга?

Важко сказати, яке місце вона не посідає. Я народилася і зростала в Києві у дуже і дуже читаючій родині. Книга завжди була в руках моїх батьків, я бачила це щодня стільки, скільки себе пам’ятаю. За радянських часів книги шукали по магазинах і бібліотеках, обговорювали, самвидав читали ночами і передруковували на друкарських машинка. Книгами обмінювалися, збирали макулатуру, щоб придбати, замовляли в Молдові чи Середній Азії, де легше було знайти. Їх дарували і цінували. І тоді, і потім, коли питанням було вже не «дістати» літературу, а обрати з купи шлаку гідні твори.

Тож ми з книгами жили і живемо – принаймні у моєму колі спілкування. Так само я живу своє життя, цього ж навчаю і свого маленького сина.

Яке місце в Вашій активній різнобічної діяльності займає письменницька творчість?

Я пишу стільки ж, скільки читаю. Нещодавно натрапила на свої перші вірші, написані років у 7-8. Потім, у старших класах школи, мої твори завжди відсилали на конкурси і олімпіади. Іноді були перемоги, іноді ні. Бо я ніколи не «коливалася з лінією партії», у нас вдома всі вільно думали і висловлювалися. Але вчителі дуже засмутилися, коли я не обрала літературну кар’єру у дорослому житті, а пішла більш прагматичним шляхом економістом.

Для мене це було абсолютно природно. Письменниками, як, до речі, і справжніми журналістами, стають не у лабораторних умовах, а проживаючи реальне життя. Тому потім протягом деякого часу мій письменницький досвід стосувався переважно журналістики, шлях у якій розпочався у роки аспірантури і обов’язкових «ВАКівських» публікацій, а потім став способом дослідження форм людського буття. І, звичайно, наукової літератури: наукові статті, підручники, посібники, монографії, кандидатська і докторська дисертації. Бо ще одна традиція моєї родини – це наукові розвідки і викладацька діяльність. Що у більш практичному вимірі, особисто для мене стало інтелектуальним підґрунтям розвитку власного бізнесу, консалтингової агенції з управління репутацією. І дало можливість стати затребуваним автором невеликих науково-популярних і публіцистичних творів, які залюбки друкували авторитетні ділові і громадсько-політичні видання. Чому невеликих? Тому що такий спосіб життя, при якому дуже багато часу треба приділяти управлінню компанію, клієнтам, науковим аспектам діяльності, залишається небагато можливостей для опанування інших жанрів.

Мабуть, саме тому Ваш двотомник «Проби ясномислення» є збіркою есеїв? До речі, есе, які охоплюють дуже широкий спектр тем. Це і політика, і управління бізнесом, і питання репутації людей і компаній, і гострі соціальні проблеми. Які з них для Вас сьогодні найбільш близькі і актуальні?

Ви абсолютно вірно вгадали. Брак часу змушує дуже по-господарськи ставитися до викладення думок – щоб словам було тісно, а думкам просторо. Але є ще одна важлива причина. Не тільки мені бракує часу, читачам, на жаль, теж. Саме тому так популярні стислі перекази «товстих» книжок, аудіокниги як такі і, зокрема, у форматі «основні думки за 15 хвилин». Отже, на мою думку, есеї зараз дуже своєчасні, якщо, звичайно, гарно написані і не порожні за змістом.

Тепер щодо тематики. По-перше, мені зараз не дуже вже цікаві вузькопрофесійні речі. Свою думку щодо більшості ключових питань я висловила, повторюватися не люблю. Тому цей блок зараз не на першому плані. По-друге, мої болючі роздуми про сьогодення і трагедію Києва, київської культури, історичного обличчя Міста, надто крають душу, щоб ними зловживати. «Гроші співають» — таке я прочитала колись у одній збірці з урбаністики про причини свавілля забудовників. І за поточних умов цей «спів» в Києві не зупинити ані словом, ані пістолетом. Тим більше, що проблеми Києва потрібно вирішувати у комплексі з проблемами України і ніяк інакше.

А зараз на часі, перш за все, питання, які стосуються місця України в світі у «новій нормальності» панденоміки («пандемія+економіка») і «ковідних» соціальних змін.

Передмову до розділу «Влада і держава» Ваших «Проб ясномислення» написав Перший Президент України Леонід Кравчук. Зокрема, він пише: «Книга захоплює своєю сміливістю і новизною аналізу. Виникає питання, чому вона не з’явилася раніше. Тоді б політичний світ був би набагато багатшим, різноманітнішим». Чому Ви не йдете у політику, а тільки споглядаєте?

Кожен обирає по собі. Звичайно, мене неодноразово запрошували до різноманітних партійних списків, бо «запрошувачів» приваблює і моє портфоліо, і можливість завдяки моїй персоні виконати гендерні вимоги законодавства. Але є багато «але». По-перше, за всі роки незалежності не побачила в Україні жодної політичної сили, яка б мала близькі для мене цінності і послідовно спиралася на них у своїй діяльності, мала близьке для мене бачення майбутнього України і мала потенцію успішно привести український народ в це майбутнє. По-друге, я надто добре розумію глибинні механізми прийняті політичних рішень, щоб вірити у можливість змінити щось в якості пересічного нардепа чи міністра.

У питаннях політики я поінформований реаліст, тому доля вченого, радника, ментора, аналітика соціальних процесів мені більше до душі.

Як Ви оцінюєте стан публіцистики в Україні?

На жаль, у нас дуже часто путають пропаганду, графоманію і навіть дописи у соціальних мережах з публіцистикою. Чи можна назвати публіцистичними творами книги політиків, які намагаються переписати історію і заднім числом неправдиво визначити свою роль в подіях минулого? Чи колонки експертів на зарплаті, які сьогодні обстоюють одні ідеї, завтра інші відповідно до забаганок і завдань спонсорів? Тому в цьому жанрі як раз дуже багато несамостійних і формуючих творів, дуже далеких від природи публіцистичного жанру. І читачеві досить важко визначитися, з чим він має справу у випадку того чи іншого тексту: з авторським поглядом чи з відпрацюванням гонорару чи з літературно упакованим «піаром».

Як, на Ваш погляд, література сьогодні впливає на соціальні процеси і подія? Чи можуть сучасні письменники впливати на маси?

Література у всі часи впливала на людей одним єдиним чином – пропонуючи ідеї для повсякденності і екстремальних ситуацій, ті чи інші моделі поведінки, ті чи інші типові рішення життєвих ситуацій, ті чи інші моральні орієнтири. Завжди через твори, а дуже часто і через призму особистості і стилю життя письменника. Все залежить від сили цих ідей і контексту. Контекст сьогодні не дуже сприятливий для спроб популяризувати ідеї і твори, якщо за ними не стоїть потужний ресурс. Людство атомізується, дуже багато голосів, дуже багато можливостей висловитися, дуже мало тих, хто слухає. По суті, зараз дефіцит уваги аудиторій, діагноз суспільства – нарцисизм. Але, з іншого боку, справжній талант завжди знайде дорогу. Хайп виникає і йде у небуття, талановиті праці залишаються саме через силу відповідних ідей. Причому, що важливо, ідей як конструктивних, так і деструктивних, які впливають на аудиторії чи то зі знаком «плюс», чи то зі знаком «мінус».

Які перспективи у друкованої книги в нашій країні?

У суто друкованої книги і у нашій країні, і у світі перспективи не з сприятливих. Легке споживання інформації стало звичкою, необхідність докласти зусиль для отримання інформації викликає невдоволення. Причому не тільки просвітницької інформації, а і розважальної. Такий світ, такі реалії. Втома від інформаційного перевантаження, потреба робити все швидко, швидше, ще швидше. Як результат — візуальний образ сприймається краще за текст, інфографіка за опис. Але все одно лідери громадської думки читали, читають і будуть читати. Як то кажуть, «ті, хто читає книжки, правлять тими, хто дивиться телебачення». Правда, дивлячись на українських можновладців важко сказати, чи читають вони взагалі щось окрім соцмереж. Та ми ж розуміємо, що справжня влада далеко не завжди публічна.

Тому письменникам слід брати до уваги всі можливості, всі канали і формати для адаптації творів до потреб «споживачів контенту». Як на мене, аудіокниги майже нічим не гірші за друковані книги, тільки що не сприяють поліпшенню орфографії-пунктуації в читачів. І кінець-кінцем більшість фільмів і серіалів також є похідними від літератури. Пануванню тандему друкованої книги-театру об’єктивно прийшов кінець з виникненням радіо, кіно, телебачення. Інтернет і соцмережі тільки збільшують поле альтернатив, але не змінюють суті подій. Книга залишатиметься точкою відліку і центром, звідки йде світлий чи темний промінь. Потім цей промінь розпорошується, переломлюється, змінює напрям і т.п., і стає фільмами, серіалами, роликами для Tik-Tok. Головне, щоб промінь був потужним і світлим, а спрямовували його рух професіонали.

Що необхідно робити суспільству для «відродження» любові до читання книг?

Я скажу непопулярні речі. Дати по руках державі! Поки що всі спроби держрегулювання книговидання не призвели до появи видатних творів, бо дії чиновників не мають гуманістичного фундаменту і добрих цілей. Люди мають право читати будь-якою мовою, на будь-які теми, поки ці теми підняти у ракурсі людяності. Хай приберуть політику з бібліотек, залишивши літературу високим мистецтвом, а не служницею в коридорах влади. А далі справа родини і школи вчити читати змалечку.

Радянські часи показали – ніхто не буде читати політично правильні твори, будуть читати талановитих авторів і яскраві тексти. Тож дайте їм з’явитися.

Ваші творчі плани?

Третій том «Проб ясномислення» буде переважно про справжні механізми політичних і соціальних процесів. Деталі розкривати ще рано, але багато що туди увійде з моїх розвідок на перетині політичної і економічної наук. А для душі хочеться мати час дописати кілька творів різних жанрів, які зараз у роботі з різним ступенем готовності: філософські роздуми, роман і збірку казок у співавторстві з сином.

Видавництво «Саміт-книга»

Про це інформує «Суспільне» з посиланням на «lb.ua».

Сім з дев’яти робіт художниці Катерини Косьяненко створювалися спеціально для видання.

«Список кораблів» – збірка віршів українського поета Сергія Жадана, яка вийшла друком у 2020 році у видавництві «Meridian Czernowitz». У ній міститься шістдесят віршів.

Артбук поруч із текстами містить дев’ять картин Катерини Косьяненко.

Виставка відкриється 28 липня о 18.00. На відкритті будуть присутні Сергій Жадан, Катерина Косьяненко та кураторка проєкту Тетяна Швед-Безкоровайної Катерини Косьяненко та кураторки проєкту Тетяни Швед-Безкоровайної.

Вхід на відкриття вільний за умови попередньої реєстрації.

Нагадаємо, раніше збірка Сергія Жадана здобула літературну премію у Сполучених Штатах.

Творчість сучасного українського письменника Віктора Терена приваблива з різних причин. Зокрема, стильова манера, жанрова поліфонія, сюжетне тло його доробку привертають увагу як явище теоретико-літературного виміру, а от деталі, символи, алюзії, метафоричні грона – дають змогу говорити про Віктора Терена як про художника, як про лірика, як про людинознавця, що оригінально поєднує у своєму творчому доробку життєву правду й художній вимисел, прагнення зрозуміти людину, розкрити її внутрішній світ, його непрості грані.

«Причетність», «Переклик», «Лінія часу», «Подих степу», «Сполохи», «Тривога і обов’язок», «В прихистку долонь», «Дим невидимих багать», «Ковила на вітрі», «Твій день на землі», «Вечір спаленої трави», «Осінні сузір’я», «Жити» – це далеко не повний перелік книг цього самобутнього письменника. Із назв цих книжок можна скласти поезію… А ще ж двотомник «Вибраного», і кілька книжок для юних читачів… Прикметно й те, що перша збірка, попри певну декларативність, проголошувала саме ту неподільну причетність її автора до всього рідного, надто мови. Віктор Терен писав про ту причетність:

…до серця мого народу
української мови,
до всього, за що померти
сьогодні і завтра зможу.

Цікавий факт. Коли письменник опинився в КДБ, ця книжка потрапила в руки того, хто вів допит. Ось як про це згадує Віктор Терен сьогодні: «Коли мене допитували-мордували в КГБ на Володимирській, кагебіст виявився дуже начитаним – вони всі тоді були молоденькі, начитані, хлопчиків понабирали з університету, – так він поклав переді мною мою збірочку і відкрив на сторінці, де був цей вірш, обведений червоним фломастером. І почав бесіду типу «какая разніца», Зеленькому його бесіда сподобалася б».

Попри те, що ми говоримо про автора багатьох прозових і поетичних книжок, лауреата літературних премій різного масштабу, доробок нашого сучасника ще тільки починає досліджуватися, про що свідчать поодинокі рецензії та критичні статті, присвячені його творам.

Мені найближчий Віктор Терен у прозі, особливо в малих жанрах. Не тому, що це майстер деталі, а тому, що твори письменника значною мірою відображають моменти його життєпису, дають уявлення щодо ідейно-естетичного виміру.

Настільки добре й природно звучить сьогодні для колег по перу ім’я письменника Віктор Терен, що мало хто замислюється, що це псевдонім. Справжнє ім’я – Віктор Васильович Таран. Він народився 9 липня 1941 року у с. Павлиш, що на північному сході центральностепового краю. Непрості умови воєнного і післявоєнного дитинства у подальшому часто будуть озиватися в його художніх текстах чи то на рівні ідеї, чи то на рівні предмета зображення, а також у численних авторських відступах-спогадах про батьків, дядька, сусідів, товаришів.

Ми не раз можемо зустріти в його оповіданнях та романі опис віконних рам, виготовлених його батьком, згадки про столярню, опис доріг додому… За спогадами самого письменника, його надихало спостереження за роботою батька в майстерні.

Важка доля повоєнного покоління, небагатослівна вдача батька, що пройшов війну, уміння спостерігати і вловлювати найдрібніші нюанси оточуючої дійсності – усе це провокує часом до таких поетичних переживань образу рідного дому в Павлиші й осмислення через символ найдорожчого істинного призначення й власної творчості:

в тім будинку з маленьким віконцем
і в тім будинку з широкими вікнами
просто посеред шляху
хтось ніби схожий на мене
приміряє на плечі нетерплячі вітрила
він ще не знає
що ми самотні у Всесвіті
говорить римує розказує
він ще не відає
що поезія –
схожа на мого батька у себе в столярні –
затиснув губами цвях
і тому нічого не каже.

За авторською концепцією, справжня творчість, як і належить сокровенному, – це процес непоказний і тихий.

Часто у поезіях згадує Віктор Терен і свою матір, яка була модисткою і, за словами письменника «обшивала хлібом усю родину». Спогад про матір на цьому рівні звучить і в кількох оповіданнях, а також у романі. Чимало у його прозі роздумів про однокласників, друзів, сусідів. Читач не завжди може здогадатися, що за образами Людки Зайченкової, баби Пахнихи, Тащиного Толька, баби Варки, абсолютно реальні люди. Чи не найбільш яскраво звучить згадка про тих, з ким минали шкільні роки письменника на сторінках дивовижно легкого оповідання «Сила волі».

З особливою любов’ю згадує Віктор Терен свої непрості дитячі літа. Не можу не розповісти тут про епізод із його дитинства, який письменник ще не втілив у художній формі, але про який написав в одному зі своїх листів. «У час війни німецькі окупанти відбирали в людей у селі все, що можна було забрати. Вантажили на машини і вивозили. І от моя баба Варка, побачивши на вантажній машині гарний такий червоний велосипед, вирішила його вкрасти – для внука на виріст. Бо дуже мене любила. Ніколи в житті не крала, а тут – вкрала… А ризик був великий: якби німець побачив, то не було б баби Варки», – оповідає Віктор Терен. Щедро ділиться письменник і спогадами про життя їхньої родини в часи післявоєнні: «Була кімната. То була так звана «спальня», де стояло два одне за одним ліжка – спали батьки (якщо батько чи мати не засинали від втоми де в іншому місці); там був стіл біля вікна і найбільше було самоти, саме так – і тому, пригадую, там справді була поличка і гільзи підряд стовпчиками – більші, менші. Ми їх збирали на вигоні, – то з патронів кулеметних, гвинтівки, автомата, пістолета, «дрібнокаліберки» і т.д. Все, що моє, валялося «по всіх хатах», так у нас казали, – в «прихожій», в центральній кімнаті (у нас казали просто в «комнаті») і в «спальні». Тобто, до недисциплінованого бардаку я вчився з дитинства. А що було моє? Все, що батькове, материне, сестрине – теж моє, а тільки моє – то справді гільзи, ліхтарики, лук з вербової гілки, перетягнутий сталевою тугою дротиною, рогатки (хоч горобців я не бив, жалів) – ну і все подібне добро – якісь коліщатка, гвинтики, ну хлоп’яче, як і у всіх хлопців».

Не раз розповідав Віктор Терен про рідного дядька. Тож дозволю собі процитувати один зі спогадів письменника: «Батько втік з полону, ховався в погребі, в клуні, і все-таки якось його виявили. Прийшов староста і сказав, що його заберуть на роботу в Германію (казали саме в Германію). А тоді було так: той, кого мали забирати в Німеччину міг «не забратися», якщо за нього піде хтось інший. Піти зголосився батьковий брат – Данило Ілло, чого «Ілло»? – бо він батьковий брат по матері, а батьки різні. Прийшов до нас і сказав: «Васю, в тебе жінка і двоє діток, а в мене нікого. То я за тебе піду». Так і пішов».

Краса павлиського краю також закарбується у поетичних візіях Віктора Терена, а в його оповіданнях і романі часто згадуватимуться околиці рідного села, вгадуватимуться територіальні мікрорайони Павлиша, зокрема Ковалівка, Трусівка і Причепилівка, на які умовно поділялося його рідне село.

Не варто забувати, що Павлиш – край, що відомий знаменитою «Школою радості» педагога-новатора Василя Сухомлинського, учнем якого був свого часу і Віктор Терен. Саме з павлиського періоду життя взяв собі Віктор Таран псевдонім Терен. Історія цього псевдоніму дуже сумна й прониклива. Її письменник несе впродовж свого життя, мов тонку струну… Зміна А на Е у прізвищі частково була пов’язана з дівчиною з його рідного села. Ось, як письменник згадує про це: «Це була безмежно платонічна любов, я її й не поцілував. Вона один день любила мене, а іншого дня любила Владька Павленка. А тоді ми з Владьком поступили в інститути, а вона ні. Роботи в Павлиші не було. І вона десь прилаштувалася на ГЕСі, щось там робила дуже простеньке – а що могла робити вчорашня десятикласниця своїми шістнадцятилітніми ручками? Тоді щось там прорвало й затопило котлован, і їх накрило водою – загинула не одна вона. І то справді був жах – сонце таке яскраве, з прилаштованого до ставка репродуктора пісня «Цвіте терен» на все горло, труна, люди – я й зараз як згадаю мене тіпає. Я приїхав з Харкова попрощатися. Не встиг і встиг. І отой весняний терен з червоно-чорними кольорами похорону так мені душу перевернув, так запав у душу, що я й став Тереном. Хоча була й ще одна причина, прозаїчніша, але була. Коли я почав тільки друкуватися, то в літературі вже був один Таран – Анатолій Таран, трохи старший за мене, він був військовий, писав радянські вірші й був на слуху. І тоді починалася якась плутанина: який Таран написав – той чи той? В усякому разі, я так думав, що в літературі не можна мати з іншим автором одне прізвище. А той Таран був старший за мене і вже чимало надрукував, зайняв, так би мовити, Таранівську нішу. А батькове прізвище теж було дороге. Тоді я в батьковому ж таки дорогому для мене прізвищі змінив літеру «а» на «е» та й став Тереном».

Мало хто знає, що ще школярем Віктор Терен написав листа Володимиру Сосюрі, і отримав відповідь від нього, де «іконний» поет схвально відгукнувся про його вірші, радив надіслати їх у «Літературну газету» й обіцяв дати свою рекомендацію.

Мрія про літаки привела випускника павлиської школи до Харківського авіаційного інституту, загартувавши перед тим у заводських цехах Крюкова.Мрія про літаки привела випускника павлиської школи до Харківського авіаційного інституту, загартувавши перед тим у заводських цехах Крюкова.

Після навчання Віктор Терен значну частину життя працював на Київському «Арсеналі». Потім був позаштатним кореспондентом газети «Молода гвардія», редактором відділу видавництва «Дніпро», відповідальним секретарем Спілки письменників України, головним редактором журналу «Розбудова держави»…

Мав виклики в КДБ, після чого було розсипано набір його другої збірки. У 1971 році був виключений зі Спілки письменників, а невдовзі прийнятий знову… Попри все це письменник веде активну літературну діяльність, про що можуть свідчити не лише твори, написані в той час, а й його творча дружба з письменниками з Білорусії.

З 1983 до 1985 року Віктор Терен навчався у Братиславському університеті Каменського.

Для багатьох поціновувачів його слова дивовижним лишається факт поєднання ним письменницької й політичної діяльності. Віктор Терен є одним із засновників РУХу, був депутатом 2-6 скликань Верховної Ради України.

Ось як згадував у книзі «Протирання дзеркала» той період становлення РУХу в Україні Михайло Слабошпицький: «Ініціатором створення Руху (тоді це звучало на прибалтійський зразок «Народний фронт») був Віктор Терен. Цю ідею він артикулював на зборах столичної організації Спілки. Тоді, здається, вона особливого ентузіазму не викликала, але Терен знову й знову при кожній нагоді переконував усіх: ми не можемо сидіти, як Самійленкові патріоти на печі – пора злазити й братися за діло. В Ірпені Терен зібрав ініціативну групу для створення Народного фронту. Наскільки пам’ятаю, в ній були В’ячеслав Брюховецький, Анатолій Шевченко, Сергій Гречанюк, Олександр Лук’яненко і я (може, когось тут призабув). У кількох епізодах створення Руху ці епізоди не фігурують…».

Насичене різними непростими подіями життя, яскравість творчого стилю, прагнення осмислити доробок нашого земляка в контексті сучасної культурної ситуації зумовлюють потребу розглянути прозові твори Віктора Терена більш уважно. Найбільш повним виданням його прози сьогодні є книга «Рівняння Бога і тріснуті окуляри», що побачила світ у видавництві «Дніпро» влітку 2020 року й висувалась на здобуття премії BBC. До книги увійшов уже згадуваний роман «Ворожіння на ягнятку», дві повісті для дітей – «Потворко», «Найд», а також оповідання, написані в різні роки.

Роман Віктора Терена «Ворожіння на ягнятку» у багатьох моментах є автобіографічним. Дивовижним чином у цьому творі авторові вдається поєднати історичний, пригодницький, любовний, містичний дискурси й подати їх через концептуально оригінальний часопростір, у координатах якого живе й виборює свою Україну головний герой Андрій Терновий

Навіть на рівні імені письменник вкладає в свого персонажа ідею мужності, що має витримати випробування, які загартують і приведуть до мети. Саме тому Віктор Терен дає нашій літературі цікавий художній тип – героя, що успадкував кращі традиції сильного чоловічого характеру, а з іншого боку, є таким же маргінальним, як і наше непросте міжчасся, в якому своїм життям герой оприявнює незламність. У чомусь він близький до персонажів Івана Багряного, у чомусь нагадує сатирично-іронічних героїв Івліна Во. Однак, концептуально Андрій Терновий уособлює новий художній тип героя-чоловіка в нашій літературі. Тернового подано без надмірних ідеалізацій і прикрас. Йому далеко до супермена. Він часом рішучий, а часом тюхтіюватий, часом уникає відповідальності й радий спокійно прийняти життєві обставини, та здебільшого активно протестує, ризикує, бореться. Тому перед читачем постає новий художній образ чоловіка, готового не монотонно нити й пасивно мріяти про кращу долю, а йти до своєї мети – до своєї України. Терновий іде без ритуальних пронизливих плачів, і без ейфорії змінити світ. Персонаж утілює ментальні риси української нації й своєю життєвою стезею символічно нагадує її історичний шлях, який у романі представлено як комплекс особистого, суспільного, громадянського.

Шлях героя до України пролягає через осмислення себе як чоловіка, яким знехтували в родині, який хоч і не втілює собою маскулінну деструкцію, однак цілком нейтрально реагує на матріархат у сім’ї й не дуже переймається, що він давно перестав бути привабливим для своєї дружини у сексуальному плані. Точкою відліку іншого Андрія Тернового стає зустріч з Агнешкою, що сама собою провокує потужну внутрішню динаміку героя. З нею в його життя приходить усвідомлення відповідальності за ту, яка зневажена й забита злиднями, але легка й невинна, як ягнятко.

Герой іде до своєї України через пустелю непорозумінь, мовчань і утисків, через протистояння системі, через ризик втратити сина, жертвуючи власним здоров’ям. Його шлях не випадково пролягає через світ берберів. Бо за історичною аналогією ця нація, як і наша, пройшла щось подібне у самовиборюванні… Робота героя в «Розбудові держави», в основі чого – особистий досвід автора, теж дає змогу побачити, як непросто стати суперменом в українських реаліях бездержавʼя й безправʼя. Чого тільки варта історія розслідування вбивства молодшого колеги-журналіста на імʼя Влад… Герой переживає за нього, як за сина. Ризикує власним життям, прагнучи зʼясувати правду. В образі Влада так виразно прочитується драматична смерть за загадкових обставин журналіста і депутата Вадима Бойка, який очевидно і став прототипом Влада в романі… І таких аналогій, паралелей, «збігів» із дійсністю та її репрезентантами у творі чимало. Тому роман прочитується як реалістична матриця, а його героям віриш і сприймаєш не як художніх персонажів, а як рідних по духу побратимів.

Символічного прочитання вимагає історична сюжетна лінія: від частин, де автор іронізує над сьогочасним йому культурно-літературним середовищем і до картин майдану… Віктор Терен майстерно поєднує реалістичний і фантазійний виміри, тому розуміння, що роман має біографічну основу, що багато в чому саме автор і є прототипом образу головного героя – усе це обережно відступає на другий план, зосереджуючи увагу читача на головному: чи знаходить Андрій Терновий свою Україну… Україна Андрія Тернового, наша з вами Україна, в контексті роману звучить як рівняння з багатьма невідомими, вирішити яке до снаги лише тому, хто почуває себе господарем на своїй землі й усвідомлює, що, окрім нього, нікому… Попри те, що в кінці твору герой опиняється на лікарняному ліжку, біля нього – його кохана, яка говорить, що «диктатор утік», і в той момент на замерзлому склі проступає сонце…

Персонажі Віктора Терена вкарбовуються в пам’ять і ще довго після прочитання зберігаються в душі на рівні невідболілої емоції. Читач переживає радісне світло першого й сильного почуття разом із героєм твору «Фотокартка», який закохався в дівчину з фотографії й не відступав від мети познайомитися з нею. Оповідання Віктора Терена здебільшого мають щасливий фінал. Це стає своєрідною авторською візитівкою. Сюжет твору простий: старшокласник закохується у дівчину, яку побачив на фотокартці. Він не знає її імені, звідки вона, якої вдачі. Але наївно переконаний, що то саме вона. Це навіювання сприяє тому, що головний герой докладає зусиль, аби здолати чимало перешкод на шляху до їхньої зустрічі й таки бути з коханою. Дія оповідання відбувається в другій половині минулого століття, коли фотографія ще є мистецтвом, позбавленим тиражності, коли фото ще не ксерокопіюється, не друкується в тій кількості, в якій хочеться. Така тонка аналогія світу опредмеченого переходить у світ ідейний: справжні почуття не підлягають тиражності, розповсюдженню… Вони – як і фотографія – скарб душі, який можна лише берегти або втратити. У творі світлина дівчини – єдина. І це підносить дух юнака, закоханого в неї. Це та деталь, яка дає змогу розуміти, у чому напруга оповіді: заволодіти єдиним примірником фотографії – стає не просто бажанням юнака, а й дає характеристику його вдачі. Віктору Терену вдається так емоційно описати всі переживання свого героя, що хлопець постає перед нами беззахисним і відкритим, цілеспрямованим і рішучим водночас. Читач радіє разом із героєм, коли його почуття виявляються взаємними, а у фіналі твору мрія бути разом стає реальністю.

Психологічно переконливо осмислюється природа людських взаємин у творах «Французька» та «Аполлінер». Обидві новели мають драматичну розв’язку. Так, події новели «Французька» переносять читача до світу юності й максималізму, коли заради почуттів герой готовий на рішучі кроки. Однак складається так, що дівчина, яка має до нього такі ж ніжні почуття, виходить заміж за іншого. Ніби ситуація доволі життєва, і немає в ній нічого надзвичайного. Однак, Віктор Терен – майстер не лише добре продуманих сюжетів, а й деталей, які надійно вкарбовуються у пам’ять. Французька мова, яка так непросто дається героєві оповідання до студіювання під час літніх канікул, у авторській концепції прочитується як щось дуже бажане, але – чуже, що навіть за умов гарного вивчення не стане його рідним. Так само і дівчина, яка віддається йому під час їхньої випадкової зустрічі, якою б жаданою для нього не була, але ніколи не буде його. Попри готовність героя бути з нею, попри їхні взаємні почуття і драматичну таємницю, яку героїня відкриває йому під час їхньої зустрічі… Бо дівчина – виходить заміж за іншого, і, як і чужоземна мова, стає символічним уособленням нереалізованого щастя. Це увиразнено фінальною сценою новели, коли під час випадкової зустрічі юнак бачить свою кохану з її чоловіком, і вони перемовляються кількома фразами зрозумілою лише їм двом французькою.

Дещо інша, ще більш драматична ситуація описана письменником у новелі «Аполлінер». Чи то на рівні асоціацій, чи зумисне Віктор Терен дає своїм творам назви дещо схожі: короткі, на перший погляд, пов’язані з чужоземним культурним світом. Сюжет розгортається за канонами класичного любовного трикутника: дружина офіцера, позбавлена уваги й ніжності з боку свого грубого й збайдужілого чоловіка, закохується у романтичного самовідданого героя, від імені котрого автор і веде свою розповідь у новелі. Між персонажами багато пристрасті, відданості, поезії й того, що для обох в емоційно-духовному сенсі дуже цінне. Життєві обставини розлучають героїв на певний час. У цей період оповідач пише листи, але не отримує на них відповіді. Мовчання коханої його насторожує. Він розуміє, що за час їхньої розлуки могло відбутися чимало змін. Герой підозрює, що про їхні стосунки міг довідатися її чоловік. Закрадається сумнів, що кохана могла вирішити обірвати листування і повернутися в родину. Однак природне бажання з’ясувати справжню причину мовчання призводить до того, що засмучений герой приїжджає до неї. І привозить із собою том віршів Аполлінера, які колись читав їй у дні, коли вони були щасливі… У цей момент сюжету автор уповільнює свою розповідь і зосереджується на найдрібніших деталях, без поспіху описуючи, як герой піднімався сходинками, як чекав, поки відчиняться двері… Фінальним пуантом, який дає відповіді на всі його питання, є сцена: йому відчиняє двері кохана, і він бачить її красивий округлий живіт… Оповідач дарує жінці томик Аполлінера – на символічному рівні віддаючи данину їхньому коханню, і відходить у бік від уже чужого щастя.

Таким чином, в обох творах мова йде про взаємно глибокі почуття, помножені на драматичну неможливість бути разом.

Неймовірно простим за сюжетом і характером оповіді є твір «Прапор», в якому ідея Святка звести рідний стяг ототожнюється в авторській концепції з підкоренням серця коханої. Відсутня в даному оповіданні якась часова віднесеність, адже авторська позиція полягає в тому, що в усі часи в закоханих юнаках пробуджується лицарство, здатне приваблювати, захоплювати, провокувати на подвиги. Для Славка таким подвигом стає те, що він здіймає над своїм дахом український прапор – ризикуючи власною свободою. Таким чином, концептуально авторська ідея оприявнюється через образ Святка з його глибоким розуміння, що кохана може полюбити його лише тоді, коли відчує, як сміливо й безстрашно він любить свою Україну.

Оповідання «Восени, одного звичайного ранку» за стилем оповіді тяжіє до традицій гемінґвеївського письма, бо відчутна певна реалістична «телеграфність», лаконічність. З іншого боку, при творенні образів простежуються виразні імпресіоністичні вкраплення. Це вже зовсім інший, відмінний від стилю і «Прапора», і «Аполлінера» рівень оповіді.

Герої знайомляться у лікарні, де обом мають зробити операції на серці. Вони усвідомлюють всі ризики, та попри це між ними у такій напруженій ситуації зароджується почуття, що увиразнюється й поглиблюється пропорційно до того, як наростає усвідомлення драматизму ситуації… Кохання окрилює їх і робить дні, відведені для них, неповторно яскравими, живими, насиченими. Герої створюють власний світ, захищений від зовнішніх драм. Максим і Наталка відмежовуються від зовнішнього світу, намагаються не думати про те, що вони обоє мають от-от пережити складні операції на серці, які не завжди проходять успішно. Символічно оприявненою у цьому контексті стає деталь: закохані вигадують зрозумілі лише їм імена – Мак і Нат. Ця деталь слугує своєрідним окресленням території суто їхнього щасливого світу, поза яким Серце Нат не витримує операції, а Мак не витримує без Нат…

Чи не найбільш сильним твором Віктора Терена загалом на сьогодні є оповідання «Босі ангели». Нічим не нова історія кохання з різницею у віці, ускладнена наявністю любовного трикутника, звучить особливо чуттєво, ніби особисто пережито. Відомий режисер поважного віку, що вже багато років не творить нічого надзвичайного, проте живе за інерцією колишньої слави, знайомиться з молодою режисеркою, фільм якої виразно перегукується з драмою його життя. Між героями спалахують почуття. Різниця у віці, сімейний статус героя, відстань (закохані живуть у різних містах) не стають на заваді усвідомленню, що один в одному вони відчули рідні душі. Духовна основа їхніх взаємин надзвичайно потужна, про що свідчить вибір героя в кінці твору. Власне, цей вибір стає драматичним пуантом, завдяки якому несподіваний фінал твору прочитується як авторська концепція людських взаємин. Як авторитетний голова журі конкурсу, де вирішується доля картин молодих режисерів, герой Віктора Терена вагається: бути об’єктивним і присудити заслужену перемогу коханій, тим самим відпустивши її за океан у Голівуд, або ж обрати не талант, а кохання, віддавши першість комусь іншому… За такого вибору, здавалось би, закохані лише б виграли, адже змогли б бути разом. Однак авторська концепція більш глибинна й перегукується з біблійним мотивом – бажати добра тому, кого любиш. Оповідання «Босі ангели» ставить перед читачем чи не найбільш складне питання: любити – це тримати біля себе чи відпустити?! Режисер обирає любов до ближнього у найвищому прояві. Усвідомлюючи, якою мірою важливо для його коханої як справді талановитої у своїй справі людини, поїхати в Голівуд, він її відпускає… Автор іде за постулатом Святого письма, бо справжня любов не лише підносить іншого, а й звеличує тебе самого. Тому до режисера знову повертається муза. Однак босий ангел на його порозі стоїть і плаче…

Оповідання «Будинок творчості» можна назвати щасливою драмою повернення до себе. Маститий письменник, утомившись від міської суєти й відчуваючи, що діти-молодята під боком відволікають від творчого процесу, вирішує поїхати туди, де традиційно усамітнювались усі письменники – у Будинок творчості, що в Ірпені. Герой ніби повертається у молодість, у часи, коли він лише одружився зі своєю Василинкою, коли все життя ще було попереду. Непроминальність спогадів у цьому оповіданні увиразнюється елементами магічного реалізму, що сюжетно представлені через розмову з циганкою, пророкування якої здійснюється, через ретроспективні алюзії, через символічну зустріч у будинку творчості з молодим поетом, творчі іони якого ніби овіюють усталену традиційну тему свіжим ритмом. Поринувши у цю атмосферу, маститий письменник пише несподівано оригінальний твір, який видають величезним накладом і повертається знову у місто. Але, повертається іншим. Разом із тим, говорячи про надважливість для кожного з нас повертатися до самих себе, автор розповідає фоново сумну історію занепаду будинку творчості, який колись і справді був прихистком для багатьох письменників…

Доброзичливо озивається до нас сакраментальна думка, що з вуст дитини звучить істина, коли Біном, головний герой твору «Рівняння Бога і тріснуті окуляри» допускається помилки в тому, на чому знається краще за всіх, а Юрасик-Карасик, учень шостого класу, знаходить помилку…

Щось символічне є в тому, щоб не забувати, що помилитись може кожен. І не менше знакового у тому, що Онисько з оповідання «Життя на городі» постійно чує містичний голос: «Дивись на зорі», що в кінці твору дає змогу персонажу говорити про те, що життя в гармонії з природою і своїми думками провокує до несподіваної ідеї застосовувати 3D принтер на городі…

Радісним сумом позначено твір «У вагончику». Це історія людини, що в круговерті життєвих обставин змушена цілоденно важко працювати, попри те, що її праця знецінюється. Символом цього знецінення, а разом і з тим і рушієм внутрішніх змін, і спонукою розірвати це замкнене коло стає сніг. Алюзія до сізіфової праці звучить виразно, а попри те набирає нових смислових відтінків. Герой оповідання змагається зі стихією, усвідомлюючи, що господар обійстя, яке він має очистити від снігу, буде невдоволений, коли до ранку той не встигне. Але сніг іде безперестанку й алюзія сізіфової праці породжує імпульс кинути все і піти – не здатися, а розірвати коло.

«Поліські таємниці» дають нам іншу грань письма Віктора Терена – як містика. Таємнича хатина, якої всі остерігалися, стає для героя оповідання засобом апробації власного життєвого досвіду, помноженого на волю й уміння керувати власними страхами. Дещо утаємничена природа поліського краю органічно виповнює сюжетну канву тексту, даючи авторові змогу говорити з читачем про речі, як традиційно у свідомості людини асоціюються з чимось потойбічним і незвичайним.

«Речі, мудріші за нас» – оригінальне за задумом оповідання, в якому автор також намагається пояснити якісь містичні речі, скажімо телепатичний зв’язок героїв між собою, відчуття тривоги один за одного попри відстань. Зрештою, тема цього оповідання не є новою, і автор цього й не заперечує, а тому визнає, що в світі цьому є речі, які мудріші за людину.

«Лікарня» є тим твором, в якому Віктор Терен також прагне осмислити сутність інтуїції як невидимого рятівного клубочка Аріадни. У творі такою рятівною ниточкою для хворого стає попередження, яке звучить з уст медсестри про те, що йому потрібно тікати. Втеча як процес і як поняття у тексті твору за авторською концепцію грає символічними сенсами й оприявнює ідею втечі з лікарні як долання небезпеки, що маскується під порятунок.

«Стежка ціною в 1000 доларів» – це один із кращих зразків уміння Віктора Терена стати вище життєвої ситуації й перемогти її в собі самому. У центрі зображення – талановитий музикант Владко, що має суттєву ваду – запиняється. Бажаючи позбутися цієї особливості мовлення, хлопець зазнає різноманітних випробувань, апробуючи на собі і професійне лікування, і плацебо, і елементарне шахрайство. Зустріч із загадковим професором Яреськом, який гарантує бідолашному хлопцеві надійний результат, таки виявляється успішною. Однак ефект від лікування стає відчутним тоді, коли Владко розуміє, що це черговий шарлатан, що його обманули, взявши таку величезну суму за це шахрайське лікування… Прийшовши з’ясовувати з Яреськом стосунки, відмовившись від лікування, розлючений і обурений Владко вимагає повернути марно заплачені гроші. Пан Яресько дивує героя, оскільки замість умовлянь – повертає йому гроші. Однак трохи згодом Владко розуміє, що повернені йому купюри – фальшивка. Після цього герой у несамовитій люті приходить і починає кричати на професора-самозванця, наголошуючи, що він його обдурив. Натомість Яресько говорить, що ефекту все ж досягнуто, звертаючи увагу хлопця на те, що в своїй люті Владко не помічає, як його гнів витіснив у ньому його ваду запинання. Таким чином, концептуально авторська ідея прочитується несподівано й оригінально.

Отже, творчість Віктора Терена презентує читачеві образ героя, який самовідданий у любові, готовий боротися і перемагати, берегти і примножувати свої почуття; герой його творів – це веселий і викличний томсоєрівський смільчак, по-оводівськи хоробрий і зрілий у своїй мужності борець за цінності, в які вірить. Концептуально ідейна площина малої прози Віктора Терена презентує нам авторський ідеал, помножений на саморефлексію, що в добутку дає не лише сміливі жанрово-стильові експерименти, а й цілком реально витворених героїв, яким віриш і з яких прочитуєш як себе, так і самого автора. Шляхи, які обирають герої Віктора Терена, як правило, відповідають їхній внутрішній готовності змінювати світ. І тому в цій готовності любити, творити, горіти і здійматися вище неба –велика українська душа, що, мов розхристана сорочка, щиро й просто благословляє всіх нас на постійну дорогу до себе.

Надія Гармазій

Про це інформує Національна спілка письменників України.

Конкурс «Читання Молодого Міста» має на меті підтримку авторів-початківців у трьох напрямках: проза, книжкова ілюстрація та літературна критика.

Учасниками конкурсу можуть бути літератори та літераторки, що визначають себе як автори-початківці, незалежно від віку, в арсеналі яких за минулий календарний рік накопичилось не більш як п’ять опублікованих робіт.

Охочим узяти участь пропонують написати короткий прозовий твір у науково-фантастичному стилі та надіслати його на пошту young.city.readings[равлик]gmail.com із приміткою «Проза» до 1 серпня. Текст має бути обсягом до 1500 слів, тематика – наукова фантастика.

До складу журі конкурсу входять Світлана Тараторіна, Ігор Колесник і Андрій Павлишин. «Вони оберуть найкращі роботи та дадуть фіналістам декілька порад, що допоможуть покращити текст», – повідомляє сайт НСПУ.

Найліпші тексти ввійдуть до альманаху «Читання Молодого Міста». Їх оприлюднять у мережі та друком. Переможець же отримає ще й грошову премію.

Додаткову інформацію про конкурс ви можете дістати на сторінці «Читання Молодого Міста» у соціальній мережі «Facebook».

Раніше ми писали, що триває конкурс на здобуття премії імені Романа Гамади. Її присуджують письменникам-перекладачам.

Про це повідомляє «Укрінформ», посилаючись на слова заступниці міністра культури та інформаційної політики Лариси Петасюк.

«Ми зараз працюємо над Стратегією розвитку креативних індустрій і Державною цільовою програмою народних художніх промислів», – сказала пані Лариса на фестивалі культурних і креативних індустрій «Територія жінки».

«Креативні індустрії – це про свободу і самовираження, це про творчість, це про активність», – зазначила заступниця міністра.

Раніше ми інформували, що ветеранську літературу в Україні підтримуватимуть із держбюджету.