Як передає Укрінформ, про це повідомляє у Фейсбуці Театральний центр «Слово і голоС».

«В італійському місті Терні 6 — 14 листопада пройшов 17-й кінофестиваль Terni Film Festival. Фільм «Мати Апостолів» отримав одразу чотири нагороди — це Нагорода екуменічного журі Ватикану, «Найкраща акторка» — Наталія Половинка, «Найкращий саундтрек» — Роман Григорів та Ілля Разумейко, Гран-прі фестивалю — за «Найкращий фільм». Нагороди отримали особисто режисер фільму Заза Буазе та актриса Наталія Половинка», — ідеться в повідомленні.

Як зазначається, загалом це вже 25 нагород фільму та команди за менш ніж рік від прем’єрного показу в США, Канаді, Італії та в українському м.Маріуполі.

«Наталія Половинка за роль матері Софії в цьому фільмі отримала вже п’ять престижних міжнародних нагород: три «Найкраща актриса», «Найкращий актор фестивалю», «Найкраща жіноча роль», — повідомив продюсер фільму Дмитро Овечкін.

За словами самої акторки, це дуже важливі для неї перемоги.

«Як ми, так і журі зі священників з цілого світу були здивовані і втішені, що вони зійшлися з вибором найкращого фільму фестивалю з мистецьким журі. Їх слова: «Це не лише професійна перемога, а й духовна, людська». На врученні премії мої слова: «Кожна перемога нашого фільму — це крок до перемоги у цій війні», — говорить Наталія Половинка.

Організатори Terni Film Festival — Інститут теологічних та історико-соціальних досліджень ISTESS, єпархія Терні-Нарні-Амелія та Єпископальна конференція Умбрії, під патронатом Папської ради з культури. Почесний президент фестивалю – кінорежисер Кшиштоф Зануссі.

Як повідомлялося, «Мати Апостолів» — українська військова драма 2020-го року, прем’єра в Україні відбулася 3 грудня. Режисер — Заза Буадзе, сценаристи — Ратха Макеєнкова і Заза Буадзе, продюсер Дмитро Овечкін. В ролях: Наталія Половинка, Богдан Бенюк, Олександр Пожарський. Фільм знятий за реальними подіями, які відбувалися на сході України в 2014-2015 роках. У пошуках сина-льотчика, чий літак було збито над окупованою територією, мати потрапляє у пекло війни і не тільки шукає сина, але, маючи в серці велику любов і милосердя, змінює всіх, кого зустрічає на своєму шляху.

Виробництво — студія «Золоте Руно» за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики України.

Читайте також: Шведський фонд надав грант на екранізацію роману Івана Козленка

Про це Укрінформу повідомили у пресслужбі музею.

«Мистецтвознавці, дизайнери і програмісти об’єднали зусилля, щоб зовсім скоро запрезентувати українському споживачу унікальну цифрову NFT-колекцію вітчизняного мистецтва. Придбати NFT-версії картин Олександра Мурашка, Олександри Екстер, Всеволода Максимовича чи Миколи Пимоненка всі охочі зможуть після офіційного запуску торгового майданчика StampsDaq на початку 2022 року», — ідеться в повідомленні.

Як зазначається, музейники шукають нові підходи і вдаються до експериментів, щоб спонукати покоління “тіктокерів” відвідувати експозиції, а в умовах пандемії COVID-19 взаємодія музеїв із публікою стала непростим викликом. Новітні технології дозволили мистецтву лишатися важливою частиною життя і в нових реаліях. Наприклад, завдяки блокчейну практично кожен може гарантувати собі право власності на цифровий об’єкт, зокрема твори мистецтва.

У пресслужбі зауважують, що завдяки стартапу StampsDaq колекція Національного художнього музею України стане ще доступнішою. Дуже скоро NAMU у співпраці з StampsDaq випустить ексклюзивну колекцію NFT найкращих зразків українського мистецтва. З кожного купленого NFT токена музей отримуватиме роялті в обсязі 10% від вартості токена.

Зображення творів Олександра Мурашка, Олександри Екстер, Миколи Пимоненка, Всеволода Максимовича та інших будуть доступні на торговому майданчику StampsDaq у 5 ступенях рідкісності: звичайний, рідкісний, супер рідкісний, ультра рідкісний і унікальний. Зараз дизайнери працюють над тим, щоб надати кожному з цих рівнів неповторності завдяки анімаційним елементам. Інакше кажучи, відомі полотна NAMU оживуть на екрані ваших гаджетів. Це абсолютно новий рівень досвід для українського глядача.

«Новітні технології стирають все більше кордонів і, зокрема, допомагають класичному мистецтву вийти за рамки своєї традиційності. Співпраця Національного художнього музею України зі стартапом StampsDaq цінна для музею тим, що завдяки стартапу музей стає ще ближчим до світового глядача», — наголошує генеральний директор музею Юлія Литвинець.

Повідомляється, що, крім можливості придбання у вигляді NFT творів мистецтва, блокчейн-екосистема StampsDaq дозволить купувати поштові марки різних країн світу. Таким чином, стартап ставить собі за мету не тільки посилення інтересу до класичного мистецтва, а й розвиток світової філателії в NFT форматі.

“Ми хочемо, щоб завдяки StampsDaq світова філателія знову стала мейнстримом. У листопаді 2020 року наша компанія стала асоційованим членом Dot Post Group (DPG), що є структурним підрозділом Всесвітнього Поштового Союзу. Разом ми працюватимемо над запуском єдиного цифрового ринку крипто марок. Більше того, StampsDaq підписав договір з поштовою адміністрацією Кот-д’Івуар і тепер володіє ексклюзивним правом на виготовлення NFT-марок цієї країни. Це тільки перший договір — незабаром ми оголосимо про співпрацю з низкою інших поштових адміністрацій по всьому світу”, — коментує CEO стартапу StampsDaq Андрій Шаповалов.

Зазначається, що на початку грудня стартап StampsDaq планує провести публічний краудфандинг спеціального випуску токенів на платформі Binance. Пізніше їх можна буде обміняти на NFT-предмети мистецтва та поштові марки в пропорції 1 NFT = 100 токенів блокчейну StampsDaq.

NFT — це унікальний цифровий актив, побудований на основі технології блокчейн. Токени NFT надають художникам і творцям контенту унікальну можливість монетизувати свої витвори. Сфера цифрового мистецтва була першою, де почалося масове використання NFT, завдяки здатності технології блокчейн забезпечувати унікальний підпис і право власності на NFT.

NAMU — найстаріший музей у Києві, відкритий у 1899 р. Володіє унікальною колекцією творів українського живопису, графіки, скульптури та іконопису від часів Київської Русі до сьогодення. Музейні фонди нараховують близько 40 тисяч одиниць зберігання (живопис, графіка, архівні документи, фотографія тощо). Колекція створювалась завдяки пожертвам відомих родин українських меценатів Ханенків, Терещенків, Вікентія Хвойки, Миколи Біляшівського.

StampsDaq — українсько-естонський стартап, що працює над створенням блокчейн-екосистеми цифрової філателії та мистецтва. Головна його мета — надати можливість всім охочим купувати, продавати і обмінювати авторизовані поштові марки і твори мистецтва у вигляді цифрових активів NFT. StampsDaq є офіційним партнером поштової адміністрації Кот-д’Івуар та асоційованим членом Dot Post Group (DPG), що є структурним підрозділом Всесвітнього Поштового Союзу.

Читайте також: У Франківську відкрилася виставка оригінальних творів Тараса Шевченка

Про це повідомляє вебсайт Укрінформу.

«Я була дуже рада нагоді заспівати колискову пісню кримськотатарською мовою своєму маленькому Богданчику. Цей проєкт огорнений великою любов’ю до своїх традицій, до своєї історії, пісень. Це залишило в мені надзвичайно теплі відчуття, і я сподіваюсь, що у людей, які побачать ці відеоролики, почують ці пісні, залишаться теплі спогади», — розповіла Тетяна Міхіна в коментарі Укрінформу.

Пісня була записана ансамблем української аутентичної музики «Божичі» від Гюльше-апчє Емір-Амєтової, 1929 р.н., уродженки м.Євпаторія.

Акторка додала, що це була її перша тісна співпраця з кримськотатарською культурою, але в інституті вона паралельно навчалася з кримськотатарським курсом — дуже гарно з ними спілкувалася і з багатьма здружилася.

«Пісні виконувалися акапельно мовою оригіналу, перед початком роботи мені переклали текст — це одна з важливіших ланок, коли ти працюєш над твором. Я знала, що означає кожне слово, але дуже нервувала — мені весь час здавалося, що я неправильно щось вимовляю. У мене був запис однієї бабусі, яка виконувала цю колискову — її спів просто лився річкою, а мені треба було знати, як все точно вимовляти, і в цьому була невеличка складність. Не можу сказати, що мені було надто легко ще й тому, що в кримськотатарських народних піснях є якась невідома нам манера виконання – я намагалася її вхопити і заспівати зі всією щирістю своєї душі», — сказала Міхіна.

За її словами, текст колискової чудовий – саме про сина, який виросте і буде світлом вночі, допомогою в старості, і «дуже красива і неймовірно поетична композиція».

Проєкт «Емєль» здійснює громадська організація «Алєм» за підтримки Український культурний фонд в рамках проєкту. Керівник проєкту – Есма Аджієва.

У рамках проєкту буде записано 10 відеороликів зі стародавніми кримськотатарськими народними піснями, які виконають носії кримськотатарської культури, а також українські актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка (Наталя Сумська, Тетяна Міхіна, Дмитро Чернов, Олександр Печериця).

У мережі вже можна переглянути відео, де народна артистка України Наталія Сумська виконує пісню «Dereler şuma-şuma» («Шумить в ущелині вода»), а також кримськотатарську народну пісню «Gezeyim yalı-yalı» («Як піду я бережком») у виконанні співачки Ельвіри Сарихаліл.

Читайте також: Кримськотатарська мова переходить на латинську абетку

Приблизно такі слова чули сотні, якщо не тисячі білорусів, які опинялися в катівнях тамтешнього КДБ після того, як їх хапали на антилукашенківських акціях. Це не цитата зі спогадів когось з учасників мітингів в Білорусі 2020-2021 років; це – слова з книги Олександра Никонорова «Заручники долі».

Книга була написана задовго до відомих подій, але ж наскільки реалістично вона передала стан справ у Республіці Білорусь! Що цікаво, що сам Сашко Никоноров – не з Білорусі, навіть не жив там. Але наскільки цікаво і правдоподібно він описав у своєму романі «Заручники долі» історію молодих білоруських опозиціонерів, які мали сміливість заявити, що у них є права і що вони не хочуть, що їх батьківщина була новітнім ГУЛАГом біля кордонів країн ЄС, НАТО, України!

Ба більше, Сашко написав свій роман ще навіть до подій Революції Гідності в Україні. Він, очевидно, пройнявся історіями знайомих про те, як без надії на успіх вони намагаються виборювати свободу для Білорусі.

На жаль, при житті Олександр Никоноров так і не побачив свій літературний твір виданим. Блискучий політолог і публіцист загинув в автотрощі 6 вересня 2017 року. Літературний доробок Сашка видали його друзі в грудні 2017 року за підтримки Видавництва Сергія Пантюка.

У книзі, окрім роману «Заручники долі», опубліковані також оповідання «Батьківщина» та «Повстанець». Перше оповідання – про опір диктаторському прорадянському режиму в Румунії після Другої світової війни, а «Повстанець» – про хорватського націоналіста, який став на шлях боротьби з сербською шовіністичною диктатурою в Королівстві Югославія 30-х років 20 ст. Фактично, вся книга присвячена боротьбі націй і людини за свої права і гідність, нерівній і нечесній боротьбі з різними чаушесками, лукашенками й путіними. І завдяки цьому вона ніколи не втратить актуальності, принаймні тут, в Україні, й, принаймні, до тих пір, доки біля наших кордонів існують держави з диктаторами на чолі.

Сергій Пархоменко-Багряний

Прочитати або завантажити видання «Заручники долі» О. Никонорова можна за цим посиланням.

Про це пише Ганна Мамонова для шпальтах видання «Суспільне | Культура».

До згаданої серії ввійшли фільми «Завтра свято» (реж. С. Буковський, 1987), «Стіна» (реж. І. Гольдштейн, 1988) та «Щаблі демократії» (реж. Г. Шкляревський, 1992).

«Три документальні фільми студії «Укркінохроніка» пропонують повернутися назад у часі трохи раніше переламного 1991 року й стати очевидцями важливих подій, відчути тогочасні настрої людей і побачити на власні очі, як творилася історія», – зазначають організатори на сторінці події в соціальній мережі «Facebook».

Квитки можна придбати в касі Довженко-Центру: вартість повного складає ₴50, а пільгового – ₴25.

До слова, світове кіно спіткала непоправна втрата: не стало культового французького актора Жана-Поля Бельмондо.

Про це свідчать дані дослідження освітньої платформи «Preply», передає кореспондент «Літературної України онлайн».

Для дослідження експерти склали перелік зі 195 країн і проаналізували ситуацію з літературними творами в кожній із них окремо. Зважали, зокрема, на дані найбільшого мережевого бібліотечного каталогу «WorldCat», а також на інші авторитетні джерела.

«До десяти творів світу за числом перекладів увійшли: «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері (понад 380 перекладів) − Франція; «Пригоди Піноккіо» Карло Коллоді (понад 300 перекладів) − Італія; «Пригоди Аліси в Країні див» Льюїса Керрола (понад 175 перекладів) − Англія; «Казки» Ганса Крістіана Андерсена (понад 160 перекладів) − Данія; «Заповіт» Тараса Шевченка (понад 150 перекладів) − Україна; «Вигадливий ідальго Дон Кіхот з Ла Манчі» Мігеля де Сервантеса (понад 140 перекладів) − Іспанія; «Шлях до щастя» Лафаєт Рон Хаббард (понад 112 перекладів) − США; «Пригоди Тінтіна» Жоржа Проспера Ремі (понад 93 переклади) − Бельгія; «Трагедія людини» Імре Мадаха (понад 90 перекладів) − Угорщина; «Алхімік» Пауло Коельйо (понад 80 перекладів) – Бразилія», – підсумовують фахівці «Preply» своє дослідження.

Варто відзначити, що під час підготовки списку експерти не розглядали релігійних текстів, а також творів, які переклали менш як п’ятьма мовами.

Нагадаємо, завдяки новітнім технологіям удалося відтворити голос Тараса Шевченка.

Про це інформує телеканал «TV5» (Запоріжжя), передає кореспондент «Літературної України онлайн».

До першого проєкту ввійшли чотири книги молодих авторів, у яких – лірика, гумор і сатира, новели, нотатки. Також вийшла друком збірка драматургічних творів Наталії Ігнатьєвої.

Другий проєкт об’єднав тридцятьох вісьмох авторів у виданні, видрукованому загальним тиражем 500 примірників, що роз’їдуться бібліотеками та школами Запоріжжя.

«І саме в цій назві відбивається сутність цієї книги. Тобто, тут зібрані твори, у яких відбуваються переживання письменників нашого Запорізького краю, які писали десь в 90-ті, 80-ті, і ті, що зараз пишуть. Тобто вони по-різному створюють образ сучасної України у своїх творах. Це такі їхні вірші, які ніби пазли складають до купи художній образ України, так як вони її розуміють, приймають і боліють нею», – сказала під час презентації проєктів голова Запорізької обласної організації Спілки письменників України Ольга Стадніченко.

Нагадаємо, цими днями в Калуші представили видання «Обличчя Незалежності».

Три десятиліття ми постійно борсаємось у політичних хитаннях: що, кому і як робити? Час невблаганно плине, а віз і нині там – у «болоті» пострадянського стилю мислення та дій чиновників. У нас усі «знають», як і що треба негайно «реформувати», тільки мало хто може й хоче працювати в інтересах народу. У більшості представників української влади завдання іншого штибу – збагачуватися, поки є нагода, поки при кориті…

Аналізувати сучасний стан України важко, та потрібно, бо без цього поступ неможливий. Із чого усе почалося після двадцять четвертого серпня дев’яносто першого?

А почалося все, я вважаю, з розкрадання, привласнення того, що створювалося важкою працею батьків за сімдесят чотири роки комуністичної тиранії. Настала вакханалія «прихапизації», коли надбання народу оберталося на власність тих, хто мав доступ до ресурсів, фінансів і впливав на процеси переходу від суспільства контрольованого до, по суті, анархічного. Хто тоді, у дев’яностих, зумів хоч щось хапнути, той пішки сьогодні не ходить. Щоправда, є й ті, які власною працею заробили на квартиру, машину і безбідне життя, та їх – меншість у морі знедолених, зневірених, ошуканих громадян. Дива не сталося, проте багато хто все ще чекає і сподівається на нього…

Українська приватизація має конкретних авторів і виконавців, які не замислювалися над проблемою рівних можливостей. Кожен президент, прем’єр, депутат унесли свою частку в руйнування хисткої системи державного управління, в законодавчу плутанину і пограбування країни. Радянські гроші, вклади – анулювали, ввели купони, а гривня з’явилася лише за п’ять років, коли майже все було захоплено й поділено між «своїми».

Народне очікування справедливості виявилося марним, надії танули, людей охопив розпач. Епоха вседозволеності, безконтрольності та безкарності затягнулася на роки. На посади призначалися «свої люди» – без досвіду, знань і моралі. Державна власність швидко криміналізувалась і на ній почали «заробляти» шалені прибутки, контролю за якими й досі немає.

…Типовий компартійний функціонер Леонід Кравчук дозволив перші майнові шахрайства, та страйки шахтарів змусили його погодитися на дострокові вибори. Леонід Кучма керував країною, як власним великим заводом, не переймаючись наслідками. Десятиліття його правління породило олігархів, які діяли за примхою своїх егоїстичних потреб, використовуючи власні партії, ЗМІ, міністрів, депутатів.

За тринадцять років такого керування свідомі громадяни збагнули, що їх ведуть у безодню, тож піднялися на перший Майдан. Радянського директора змінив патріотичний інтелігент, банкір Віктор Ющенко, якого ненаситні нувориші намагалися прибрати. Він боровся за Україну, як міг, і зробив головне – повернув українцям їхню історію, визнав Голодомор геноцидом та збудував його жертвам меморіал. Окрім усього, почав активно відроджувати економіку, українську мову, культуру. Згадав про жертовну боротьбу ОУН і УПА, надав звання Героя України Степану Бандері. На більше ні сил, ні часу йому вже не вистачило…

На зміну добру прийшло велике зло: обираємо двічі судимого Віктора Януковича. Він так силувався догодити кремлівським кураторам, що не добув своєї каденції. Патріоти вчасно зрозуміли, що миру з «рускім міром» не буде, і піднялися на другий Майдан – укотре виборювати свободу.

І тут почалася підступна навала вікового поневолювача – «братньої» путінської Росії. Донецький «проффесор» з награбованим ганебно втік і назавжди залишився символом зради власного народу. В умовах війни до влади обрали Петра Порошенка. Йому дісталося найважче: належало обстоювати державність, хутко відновлювати армію, командувати фронтом і розвивати економіку, яка розвалювалася на очах; курс гривні впав, Росія анексувала Крим, а Донбас – частково окупувала.

Зранена війною Україна легко дісталася представнику нового покоління, гумористу Володимирові Зеленському. Відтоді той і керує нею – без особливих успіхів, я вважаю, бо йому дуже досвіду, знань, вміння та справжнього патріотизму.

…Людина – творіння недосконале: живе міфами та сподіваннями. Мислити, аналізувати, діяти більшість не вміє і не хоче. «Хай це роблять інші, але не я». А всі негаразди, між тим, продукуються нами самими. Незроблене вчора шкодить сьогодні, а завтра породжує купу нових проблем, які накопичуються швидше, ніж встигаємо не те, що усунути, а хоча б усвідомити.

Усе має причину та наслідки. Кожна дія чи бездіяльність безслідно не зникають. У житті події взаємопов’язані, й нічого не буває просто так, через бажання однієї людини (хоча вона може ухвалити помилкове рішення). А щоб таке не траплялось, мають бути законодавчі запобіжники від авантюризму, непрофесійності і зради.

Курсів президентів, прем’єрів, міністрів, депутатів не існує. Цього навчає тільки життя. Для державної діяльності особа має бути придатною фахово та морально. Таких серед нас – катма, а охочих «порулити» країною, нажитись на її розкраданні не бракує. От і пруться до керма влади пройди різних ґатунків, бо безкарність завжди розпещує.

Україна перетворилася на олігархічно-клановий, кримінально-мафіозний анклав, у якому закони діють тільки для звичайних громадян. По правду йти нікуди: суди – корумповані та пов’язані круговою порукою; прокуратура, поліція, СБУ, як мені здається, демонструють цілковиту непридатність до реформування. Інакше кажучи, простого трударя поб’ють і засудять, а «грошові мішки» – відкупляються. Закони для них ще не написані, а щоб і не писалися – платять.

Влада наплодила багато «антикорупційних» органів, від яких корупція не зникає, а стає консолідованою, тотальною та всепроникною, гальмуючи нормальний розвиток. За посади змагаються не рівнем знань і досвідом, а наявністю «покровителів» та спроможності оплатити їхні послуги.

На тридцятому році незалежності з молотка піде остання власність держави – земля та її надра. Цей природний дар належить народу, ціни не має, а дозвіл скуповувати, я гадаю, – свідомий злочин депутатів. За володіння землею у світі відбувалися війни. Неконтрольоване накопичення її у групи багатіїв зробить народ зубожілим. Ми що, самі собі найбільші вороги?..

Від нас вимагають проведення «реформ», суть яких громадяни не розуміють. Після кожної псевдореформи жити стає гірше, а олігархам краще. Чому? Купка «кмітливих» нуворишів володіють усім, а мільйони людей лишилися ні з чим і трудяться на їхнє збагачення. Сучасні технології дозволяють красти мільярди, ховати в офшори, звідки повернути їх неможливо. Тіньові схеми відмивання коштів відомі, та знищити їх нема кому, бо за це теж платять. Український бізнес і політика тісно пов’язані, й розлучати їх не поспішають.

Тисяча дев’ятсот дев’яносто четвертого року Леонід Кучма попереджав: Україна банкрут! Тоді це не збулося, бо мали ресурсну міцність радянських запасів, а сьогодні – нічого немає, і дієвої допомоги теж. В ЄС її обіцяють та висловлюють «глибоку стурбованість».

Наслідки непрофесійного керування та катастрофічного погіршення життя не забарилися. Українців щороку стає менше. Коли народжується вдвічі менше, ніж помирає, – нація приречена на вимирання, відновлення неможливе! Тямуща молодь утікає за кордон, а лишаються старі й малокваліфіковані. З такими «людськими ресурсами» у держави просто немає майбутнього! Її поглинуть сильніші і спритніші.

Три десятки років накопичувалися проблеми, які потребували законодавчого вирішення, та цього не робили – перекладали відповідальність на «папєрєдніків». Олігархічний монополізм панує в усьому. Експеримент із залучення українців до ринкової економіки, на мою думку, успішно провалився. Нам навмисно створили дикий спекулятивний базар, в якому головне правило – беззаконня: немає дров – поїхав в ліс і нарубав; немає що їсти – наловив риби попри заборону; немає грошей – бурштину накопав і продав; старе, малоефективне радянське виробництво – неконкурентне на світових ринках, а нового не створюють, бо сучасні технології дорого коштують.

Майнова приватизація теж нічого народу не дала. Те саме, думаю, буде і з землею. Більшість підприємств збанкрутувало, їх порізали на брухт, акції викупили за копійки – й на цьому кінець «комедії»? Середній клас так і не став рушійною силою справжніх реформ. І попри те, що аптеки, магазинчики, перукарні на кожному кроці, безробіття зростає. Газових родовищ, надр, лісів всім не вистачає.

У нас відсутній дієвий механізм контролю незаконного збагачення, повернення вкраденого. Влада не цікавиться законністю походження фінансів, майна, цінностей. Навмисне ухвалили абсурдний, як мені здається, закон про «амністію злодійства». Тридцять років безсовісно крали, а тепер колишні махінації пробачаються? Україна стала сировинним придатком, постачальником дешевої робочої сили. Природні ресурси нещадно експлуатують, на них наживаються, землю виснажують, капітали виводять. При такому «господарюванні» ми ніколи не вийдемо з боргів. Багатства закінчаться – і підемо з торбою по світах, злиднями гнані?..

До демократії ми теж не доросли, бо не з того тіста зліплені. Замаскованих ворогів на посади призначають, а Героїв Майдану – тих, хто першими стали до бою проти російської агресії, – переслідують за міфічні порушення «прав людини» на окупованих землях. Майданівців оголосили «ворогами», які начебто дві тисячі чотирнадцятого «незаконно» повалили владу васалів Кремля. Тільки у нас можлива відкрита агітація проти держави, її інституцій, і заклики до «дружби» з агресором на його колоніальних умовах. Ось таке розхристане українське суспільство…

Що ж далі? Як розвиватимуться події? Чи долучимося до європейської спільноти демократичних країн, чи знову опинимося в ярмі новітньої російської імперії? Над цим думають у Києві, аналітичних центрах Вашингтона й Москви, тільки з різною метою. Сценарії розвитку моделюються за багатьма факторами: спроможністю влади, станом суспільства, економіки, фінансів, наявністю ресурсів. Зведене докупи малює невтішну картину: ми – на межі системного розпаду і фінансово економічного краху, уникнути якого складно. Негативні тенденції множаться, а позитивні не можуть виявитися через бюрократію та злочинну безвідповідальність високопосадовців. У країні сім років точиться війна, і державне управління має бути дуже ефективним, та влада діє за іншим принципом — «бенкет під час чуми».

Вважаю, що США намагаються заохотити Україну на радикальні дії, рішучі зміни, та не знають, як підступитися до розв’язання наших надскладних внутрішніх проблем. Хай що путнє вигадав би уряд, результат – негативний, бо на місцях багато спотворюють. Слушні закони нівелюються необов’язковістю виконання через відсутність контролю. Найвища політична еліта – олігархи – живе своїми клопотами, а не народними. Держава для неї – тимчасовий засіб надмірного збагачення. Так триває (із незначними варіаціями) три десятиліття поспіль.

Путінська Росія робить усе можливе, щоби нам жилося якнайгірше, хоча риторика лунає миролюбна: ми – «адін народ» і маємо бути «вмєстє». Своїх намірів не приховують. Україна для них – тимчасове «історічєскоє нєдоразумєніє», яке потрібно повернути під контроль Москви. Роблять це за сприяння п’ятої колони – зрадників, правової управи на яких немає. А скільки у нас агентів впливу Росії, скільки відвертих ворогів і ефесбешних «кротів»? Відповідні органи про це чудово знають, та вдають, що то не їхня «парафія».

Ми роз’єднані мовою, конфесійно і візіями майбутього. Одні прагнуть у Європу, до демократичних цінностей, а інші – під «захист» імперії. Дезінтеграція суспільства поглиблюється, а єдність регіонів слабшає. Путін це добре знає і вміло грає на наших проблемах, висуваючи абсурдні вимоги, без виконання яких миру з ним, мовляв, годі й сподіватися.

На моє переконання, в Кремлі мають кілька планів знищення української державності, головний з яких – поступовий економічний занепад, послаблення інституцій центрального управління, мінімізація оборонного потенціалу і боєздатності Збройних Сил, перетворення регіонів на самостійні квазідержави з «особливим статусом», непідконтрольні київській владі. Примусова «конституційна федералізація» України свідомо закладена Путіним у Мінські угоди, і на це влада погодилася, бо протистояти стрімкому наступу армії РФ тоді не могла. Коли в Москві побачать, що Київ майже не впливає на «децентралізовані» області, пролунає команда «Фас!», і від держави Україна залишаться сумні спогади. Мені здається, що половину загарбає Росія, а західну частину «подарують» сусідам.

Перша ознака розпаду держави – фінансова неспроможність, дефолт. Грошей немає, й нікого не цікавить, де вони поділися. Коли припинять виплачувати мізерні пенсії за величезних зарплат суддів, прокурорів, чиновників, банкрутство стане неминучим. Та й у Путіна є свої олігархи: українські не потрібні. У захопленній Україні вони «перефарбуються» або втечуть. Росія знищить паростки українськості та замінить на свій агресивний, ворожим «рускім міром».

Думаю, українці добрі та щирі до чужих, але байдужі, невимогливі до своїх. Надмірна довірливість, необов’язковість – наша споконвічна риса. За свободу – життя віддамо, а йти на вибори і голосувати, вимагати від чиновника належно керувати – не бажаємо. Тридцять років нашої незалежності – тому доказ. Нас свідомо вводили в оману, а ми сліпо вірили й марно сподівалися на краще.

Нашому «феномену масового егоїзму», недалекоглядності, політичної апатії в світі аналогів не знайти. В цьому ми дійсно унікальні.

Попри все, бережімо Україну. Чи справдяться путінські наміри – залежить тільки від нас.

Богдан Вівчарик, м. Луцьк

Про це інформує «Детектор медіа».

Картина оповідає про Анатолія Лютюка – найвідомішого українця в Естонії – і його волонтерську місію на Донбасі.

За сюжетом, колишній антирадянський активіст, монах в миру та художник Анатолій Лютюк мешкає у старовинній кам’яній вежі в самому серці Таллінна. Він щодня молиться за природу і створює книги. Багато років тому Анатолій дав обітницю знаходити щось хороше у кожному дні. В цьому йому допомагає дерев’яний Коник, який стає героєм казок про тварин на війні, написаних за мотивами реальних подій.

Початок війни на Сході України змушує Лютюка залишити мирну естонську столицю і з волонтерською місією вирушити у прифронтові містечка. Поєднуючи духовне життя з соціальним активізмом, з 2014 року він постійно їздить на Донбас, щоб доставити гуманітарну допомогу, де його обітниця випробовується реальністю «сірої зони».

Режисери фільму – Уляна Осовська та Денис Страшний, а співпродюсером є Юло Пікков (Естонія). Стрічку знімали спільно Україна й Естонія у жанрі креативної документалістики.

Прем’єрні покази фільму відбудуться:

• в Івано-Франківську – 2 вересня в кінотеатрі «Люм’єр» о 16:00;
• у Львові – 4 вересня в кінотеатрі «Forum Lviv Планета Кіно» о 17:00;
• у Луцьку – 5 вересня в кінотеатрі «Промінь Multiplex» о 17:00;
• у Харкові – 6 вересня в кінотеатрі «Multiplex», ТРЦ «Нікольський», о 19:00;
• у Києві – 8 вересня в кінотеатрі «Жовтень» о 19:00;
• у Дніпрі – 9 вересня в кінотеатрі «Multiplex», ТРЦ «Караван», о 19:00;
• у Запоріжжі – 10 вересня у кінотеатрі імені Довженка о 19:00;
• у Миколаєві – 11 вересня в кінотеатрі «Multiplex», ТРЦ «Сіті-Центр», о 17:00;
• у Маріуполі – 11 вересня в кінотеатрі «Multiplex», ТРЦ «Порт-Сіті», о 17:00.

Докіладнішої інформації про прокат фільму в Києві зокрема й в Україні в цілому можна дістати тут.

Між іншим, у Львові нещодавно відбувалася презентація фільму «Воїн».

Про це інформує «Читомо», посилаючись на сайт «Ковчег «Україна»».

Поки що для ознайомлення доступні чотири видання: «Скриня. Речі Сили» (друге видання) видавництва «Ковчег» 2019 року, подарункове видання про етнографію «Ковчег «Україна»» видавництва «Ковчег» 2019 року, мистецький альбом для дітей про традиційні весільні костюми «Наречена» видавництва «Terra Incognita» 2017 року, а також видання про українську музичну спадщину «Ковчег: музика» видавництва «Ковчег» 2021 року.

«Ці книжки стали неофіційними державними подарунками, адже опинились в бібліотеках багатьох президентів, патріархів, знакових особистостей світу. І ми щасливі, що світ побачить нашу культуру в такій поліграфічній «золотій» рамі», − цитує «Читомо» організаторів проєкту.

Нагадаємо, інтернетом гуляють записи голосу Тараса Шевченка, відтворені нейромережею.