Павлюк Ігор. Танець Мамая: Вірші 2017-2022 років /Передмова Дмитра Дроздовського/Худ. оформл. Олена Завітайло.  – К.: САМІТ-КНИГА, 2023. – 288 с.

У новій збірці Ігоря Павлюка представлено поезії 2017−2022 років. Вірші написано в період загострення воєнних подій на теренах України, що зумовлює особливий драматизм і експресіоністичну виразність художніх творів. Поетичний голос виявляє емоційну щирість, філософську заглибленість у топіку українського простору, оприявнюючи автентичність екзистенційного переживання. Поет пропонує емоційно відверті, подеколи різкі, проте по-філософському багатовимірні й точні (ре)акції на соціально-політичні й культурно-історичні події, які здобувають художню рефлексію. У віршах відчутні іронія та скепсис, сатира й трагічний абсурдизм буття. Поезії спонукають читачів замислитися над формами глобальної руйнації світу й потребою зберегти те, що визначає квінтесенцію людини. Концепти «віри» й «Бога» визначають перед читацькою аудиторією метафізичну топологію, яка часом кардинально відрізняється від фізичного життя. «Танець Мамая» − книжка для читачів різного віку, але споріднених зі словодухом українського буття, явленого в образі Мамая.

litgazeta.com.ua

Про це повідомляє umoloda.kiev.ua.

Порівнювати цю книжку в нашому книжковому морі, вважай, немає з чим. Аналітична історія сучасного українського книгарства досі не написана.

«Сізіф ХХ» — це низка есеїв про ключові моменти становлення новітнього вітчизняного літературно-видавничого процесу.

Коли і як українська книжкова самодіяльність перетворилася на бізнес? Хто і в який спосіб здав наш книжковий ринок Росії 1995-го?

Як починалася інформаційна війна проти України? Через що новонароджений видавничий монополізм зайшов у гострий конфлікт із літературною критикою? В яку трубу вилітають бюджетні гроші «на підтримку» книговидання?

Це — розповідь про людей, які прищепили вітчизняній книжці світові стандарти, і про тих, хто «здавав» її корупціонерам та окупантам.

Мемуарна аналітика про сучасний стан цього процесу здобутків і втрат. Це, врешті-решт, — професійна оцінка двадцятилітньої війни української держави проти вітчизняної книжки.

Але це не ті спогади, коли головним є «згадати все». Мета автора складніша — зрозуміти все (чи принаймні багато чого).

Та й мемуар не так від очевидця, як від учасника з першої лави: Костянтин Родик понад тридцять років не так спостерігає за книжковим ринком, як втручається в його перебіг — критиком (його статті добре відомі читачам «України молодої»), менеджером, аналітиком.

Звісно, спогади про постання сучасного українського книжкового ринку подано через призму Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Проєкт задуманий 1999-го — як такий собі пристрій для пришвидшення роботи ринку в оптимальному режимі.

Щось на кшталт мобільного додатку, який створює зручності для всіх — для користувачів-читачів і для надавачів послуг, видавців та книгопродавців. «Книжка року» — сплав світового «преміального» досвіду і соціологічних практик вивчення читацької спільноти.

Та в Україні західні зразки приживаються повільно. Не дивно, що вітчизняне книгарство як бізнес — «наймолодше» в Європі. Звідси — наші успіхи і падіння, успіхи і падіння… Звідси — Сізіф у назві.

Оцінюючи масштаб зробленого Костянтином Родиком, Юрій Макаров пише: «За 20 років можна було вже звикнути до того, що, припустимо, у французів є Гонкурівська премія, в американців є Пулітцерівська премія, а от у нас є «Книжка року» (Український BEST. — К.: Майстер Книг, 2021).

А далі шанований культуролог називає низку проявів української «інфраструктурної глухоти», які зумовлюють пробуксовування у нас навіть нобелівських новин. К. Родик у «Сізіфі ХХ» спеціально зосереджується на вивченні причин цієї аномалії.

Варта уваги структура книжки «Сізіф ХХ». Кожний хронологічний розділ завершується літературознавчою аналітикою якоїсь тогочасної книжки, котра, на думку автора, і досі є недопрочитаною (влучно обрано назву цієї наскрізної рубрики — «Без терміну придатности»).

Тут, зокрема, ідеться і про багатьох Шевченківських лавреатів. Про «Щоденний жезл» Євгена Пашковського — цей роман К. Родик уважає за найбільш адекватний для змагання за Нобелівку.

Про «Діву Обиду» Ігоря Римарука, яка змінила парадигму сучасної поезії. Про «Солодку Дарусю» Марії Матіос — роман, що усталив новий перспективний напрям, неотрадиціоналізм.

Є тут і про зігнорований вплив на масову свідомість проривних студій Станіслава Кульчицького, Джеймса Мейса, Ніли Зборовської. Взагалі Родик-критик розглядає книжку як певний портал можливостей — слово-візію, яке треба почути-розшифрувати. Байдуже, чи це художня проза, чи нонфікшн.

«Сізіф ХХ» — аналітика високого рівня. Тобто така, що завжди виходить на прогностику. Спонукає до дій. Історія українського новітнього книговидання в есеях, які пропонують варіанти виходів, зокрема і з традиційного колообігу корупції. Дорожня карта читача, критика, культуролога. Навіґатор видавничої якости. «Сізіф ХХ» — гімн культурі Книги.

І, до речі (коли вже йдеться про номінацію «Публіцистика, журналістика»), ніяк обійти фотороботи К. Родика, котрими супроводжена книжка «Сізіф ХХ»: світлини широковідомих постатей із несподіваним трактуванням цих особистостей.

Сам автор називає це «репортажною портретистикою». Насправді — це подовження його ексклюзивної аналітики візуальними засобами. Виставки цих портретів-інтерпретацій експонувалися у Києві (тричі), Львові та Дніпрі.

Отже, «Сізіф ХХ» безумовно варто прочитати. Бо це, як мінімум, спонукає краще зрозуміти те, що відбувалося з українською книгою впродовж минулих десятиліть і відбувається зараз.

А можливо, і змусить ще раз, уже по-новому, перечитати хоча б деякі згадані в цій книзі знакові тексти, які в сукупності творять явище нової української літератури.

Максим Стріха

Бо історія, пов’язана з постаттю угорського письменника із Закарпаття Мігаля Золтана Нодя і його романом «Байстрюк Сатани», несподівано швидко рухається до свого успішного фіналу.

Нагадаю, що влітку цього року на фестивалі в Польщі я з подивом для себе відкрив, що на Закарпатті живе й працює класик угорської літератури, книги якого отримують ключові нагороди в сусідній країні, а за його романом навіть зняли повнометражний художній фільм. До того ж цей роман – «Байстрюк Сатани – присвячено зокрема й українській історії, адже автор розповідає історію про долю закарпатських угорців після визволення області Червоною армією.

Та колонка про пана Нодя і його книжку (хоча насправді це більше колонка про нас, про Закарпаття й Україну, про те, скільки ще перед нами роботи, аби відкрити реальну мультикультурність нашої країни) спричинила справжній сплеск зацікавлення темою, її одразу ж було перекладено угорською й англійською, і десятки користувачів обговорювали цю ситуацію в соціальних мережах різними мовами й – що важливо! – далеко поза межами Закарпаття.

Жваве зацікавлення громади спонукало нас – команду Інституту Центральноєвропейської Стратегії – глибше зануритися в цю справу. Майже миттєво ми ухвалили рішення, що візьмемо на себе відповідальність заопікуватися долею цього роману в Україні, створимо умови для його перекладу й видання в одному з найкращих видавництв, щоб книгу «Байстрюк Сатани» можна було купити не тільки на Закарпатті, а й у Києві, Львові чи Харкові.

Тоді ж за власною ініціативою до нас звернувся відомий ужгородський письменник з угорським корінням Банді Шолтес, який запропонував перекласти роман українською. Словом, зорі зійшлися!

Тому на початку листопада ми підписали угоду й придбали авторські права на переклад цього роману, про що й оголосили під час Форуму розвитку «Re:Open Zakarpattia».

Наступний крок нашого плану – запуск краудфандингової програми на «Спільнокошті», адже нам важливо, щоб до проєкту доєдналося якомога більше людей із різних регіонів України. Таким чином ми доведемо, що мультикультурність цікава не тільки різноманітним фондам та інституціям, а й простим українцям.

Уже наприкінці весни 2022 року ми збираємося презентувати українське видання роману «Байстрюк Сатани» на Книжковому Арсеналі в Києві.

Уже навіть переліченого досить, щоб назвати цю історію небуденною, адже погодьтеся, що не так часто українці об’єднуються з метою популяризації творчості митця з національної меншини. А про те, наскільки швидко проста колонка переросла в повноцінний великий проєкт і зібрала навколо себе команду ентузіастів, ще можна буде розповідати онукам або на тренінгах зі згуртованості.

Але й це ще не все. Як я вже згадував, за романом «Байстрюк Сатани» в Угорщині зняли повнометражний фільм. На жаль, я його не бачив, а через обмеження авторського права знайти його в інтернеті неможливо.

Та минулого тижня мені довелося з’їздити в справах до Києва, і уявіть собі моє здивування, коли виявилося, що саме в ці дні в українській столиці проходить фестиваль «Тиждень угорського кіно», а саме в день мого приїзду у кінотеатрі «Ліра» показують фільм «Байстрюк Сатани»! Ну хіба ж це не доля?

Переглянувши цей фільм, цікаву і достатньо якісну художню стрічку, яка, втім, доводить, що сучасне українське кіно точно нічим не гірше за європейське, хочу поділитися з вами одним спостереженням.

Читаючи книжку пана Нодя, у мене вибруньковувалася ця думка, але побачивши образ головної героїні на великому екрані, я впевнився в ній і тепер можу точно сформулювати.

Отож, совєтська окупація, угорських чоловіків відправляють на заслання і в тюрми, молода угорка їде у табір до батька, де її ґвалтують солдати, внаслідок чого вона вагітніє і вже після повернення додому народжує сина. Це дитя окупантів, яке викликає відторгнення і в неї, але насамперед – у односельчан, які засуджують дівчину, дивляться на неї не просто криво, а й вороже.

Нічого не нагадує?

Так ось, мій висновок такий:

культура долає кордони і мови, вона універсальніша, адже працює з архетипами. Тому угорський і угорськомовний письменник Мігаль Золтан Нодь, який народився й живе на українському Закарпатті, в романі про страждання угорського народу, хоч, можливо, і сам того не усвідомлюючи,  описав класичний український архетип, одну з основ нашої культури – Шевченкову Катерину, дівку-покритку, що принесла дитину від москаля (солдата).

Ось так глибинно працює культура – і такими універсальними є митці, що сформувалися на прикордонні, яке завжди культурно поліфонічніше за центральні регіони.

Бо, живучи поруч, ми свідомо й мимоволі перебираємо одні в одних певні риси і звички, формуємо нові культурні коди, стаємо в чомусь схожими між собою.

Думаю, було б цікаво організувати покази фільму «Байстрюк Сатани» в Ужгороді, щоб спільно обговорити цю тему й обмінятися враженнями. І водночас підготуватися до виходу українського перекладу роману, адже це на 100% та ситуація, про яку можна сказати: фільм класний, але книжка краща!

Андрій Любка, спеціально для InfoPost.Media

Фото автора від Харі Крішнана, інші фото в матеріалі – кадри з угорської екранізації фільму

«Трохи радості в ці похмурі листопадові дні: в Болгарії вийшла моя книжка віршів «Покана за пътуване»/ «Запрошення до подорожі» (переклад на болгарську Вані Ангелової)».

Джерело: litgazeta.com.ua.

Ця книга про нас, точніше про наш порив уперед, про бажання досягти успіху за будь-яку ціну під час зламу XIX-XX століть, що описується в тексті. Це — золота епоха, коли люди вже мали досить винаходів для покращення своїх побутових умов і водночас не знали горя війни…

Здавалося б, ідеальний час, щоби розвиватися й насолоджуватися життям. Однак, якими б сприятливими не були обставини, людині нікуди втекти від самої себе, від власних упереджень та недоліків, а особливо від настирливої наполегливості, яку, наприклад, має героїня книжки Люсі Мур.

Вона — молода елегантна жінка, котра попри незгоду рідних виходить заміж за чоловіка без статусу та майна — Френка Мура. Він став тією першою любов’ю серед трьох, яких так красномовно автор виніс у заголовок роману.

Природно, що саме в чоловікові Люсі бачить свою опору, але й заразом вона намагається ним керувати, використовувати його як інструмент для досягнення власних цілей – здобуття соціального визнання, кращого фінансового становища, кар’єри. Коли тиск жінки посилюється, Френк, призвичаєний до розміреного домашнього побуту, розмірковує, чи своє життя він проживає? Несподівану зміну поведінки чоловіка Люсі сприймає всього лиш як черговий виклик і, не шукаючи справжньої причини проблеми,  продовжує наполягати на своєму. Підозри у зраді, сварки, втеча з дому… і, зрештою, ця сліпа віра в те, що вона робить усе заради їхньої любові та майбутнього, призводить до фатального.

Пітер — маленький хлопчик, який стає другою любов’ю Люсі та її сенсом рухатися далі. До наполегливості героїня тепер удається тільки з одною метою – заробити гроші на прожиття й дати синові якісну освіту. Безперечно, Пітер високо цінує самовіддачу матері, та згодом, коли він стає вже юним та нарешті здобуває бажане, Люсі, як було раніше з Френком, починає вимагати від нього завжди бути поруч і врешті-решт проводити свої дні так, як того хоче вона.

І ось жінка близько сорока років, виснажена життям, у бідній орендованій квартирці з поганим здоров’ям та без копійки за душею вкотре залишається самотньою…

Любов – сліпа. Мабуть, саме тому Люсі ніяк не може збагнути своєї помилки. Натомість, хапаючись за релігію, ніби за рятівне коло, вона спрагло та з головою  поринає в неї. Це третє і останнє захоплення, здавалося б, мало навчити її сприймати все так, як є, принести той бажаний спокій. І справді, Люсі намагається впокорювати у собі навіть найменший спротив.

Однак, що знімає цю білу пелену з очей, звідки росте справжня любов? Можливо, із поваги до самого себе, із радості від життя або ж з уміння бути щасливим тут і зараз?

А чи можна взагалі ділити любов на трьох? Певно, якщо вона справжня, то має бути цілісна. Та є чи цілісною та жінка, яка любить то чоловіка, то сина, то Бога, але ніяк не себе?

Мар’яна Зеленюк

Джерело: chytay-ua.com.

За словами головного редактора «Літературної України онлайн» Богдана Ковальчука, рішення оприлюднити електронну версію видання – результат значної зацікавленості читачів.

«Опісля публікації відгуку пана Сергія ми отримали чимало питань, де ж можна придбати «Заручники долі». Люди зверталися й на редакційну пошту, і в соцмережах, і навіть телефоном. Утім, на превеликий жаль, тираж книжки був вельми обмеженим, тож наразі залишилося всього п’ять-шість друкованих примірників», – розповів пан Ковальчук.

Він пояснив, що редакція «Літературної України онлайн» провела короткі перемовини з Сергієм Пархоменком-Багряним – автором згаданого відгуку, другом покійного Никонорова – та спільно з ним вирішила поділитися текстом видання безоплатно.

«Одна з провідних місій нашого видання – робити якісну літературу доступною, ближчою до читача. А коли ми говоримо про «Заручники долі», то маємо на увазі насамперед направду непересічний твір, написаний чудовою людиною, якої вже, на жаль, немає поміж нас. Тож ми з Сергієм [Пархоменком-Багряним – ред.] дійшли висновку, що найліпше, що ми можемо зробити в цій ситуації, – просто викласти у вільний доступ макет, із якого це видання друкувалося», – відзначив головред «Літературної України онлайн».

Текст книжки доступний для безоплатного ознайомлення та/або завантаження за цим посиланням. Опріч цього, ним же доповнили відгук Сергія Пархоменка-Багряного, опублікований раніше.

Пропоноване наукове видання «Східні традиції державотворення» у серії «Світові традиції державного управління» присвячене постаті провідного українського вченого світового рівня Агатангела Кримського. Ініціатором підготовки збірника виступили Наукова серія «Світові традиції державного управління» та Національна спілка письменників України. До видання долучилися фахівці провідних національних наукових центрів, зокрема Національного інституту стратегічних досліджень, Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Потужний внесок зробили державні архівні установи. Безсумнівну наукову цінність мають документи А. Ю. Кримського, надані Центральним державним архівом-музеєм літератури України. Слід згадати і потужний доробок Науково-дослідного центру орієнталістики імені Омеляна Пріцака Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Ідею з підготовки Наукового збірника «Східні традиції державотворення» одразу підтримав Почесний голова Наглядової ради «Світові традиції державного управління» С. Орєхов, надавши організаційну допомогу у підготовці книги. Робочу групу з підготовки наукового збірника допомагали формувати знані українські вчені сходознавець Володимир Підвойний та правознавець Іван Мищак. Серед ініціаторів видання завідувачі кафедр Київського національного університету імені Тараса Шевченка: державного управління – Дмитро Неліпа, соціальних комунікацій Юрій Бондар та тюркології Ірина Покровська. У складі шанувальників творчої спадщини А. Кримського знаний гуманітарій, письменник Михайло Слабошпицький, якого, на жаль, уже немає з нами, бойовий генерал Анатолій Лопата, журналіст Юрій Брязгунов.

Підготовку наукового збірника підтримали ректори Кам’янець-Подільського національного університету Сергій Копилов та Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського Володимир Казарін. Зауважимо, що у цих ВНЗ працюють відомі вчені, які доклалися до розробки взаємин козацтва та Кримського ханату. Насамперед, йдеться про лауреата Державної премії України у галузі науки і техніки Валерія Степанкова, відомого дослідника національних спецслужб доби Української ранньомодерної держави.

Загалом тут вміщено урочистий та 12 змістових циклів. Подані матеріали висвітлюють життя і діяльність науковця, дискусії, які точаться навколо його постаті, науковий доробок, формування ним наукової школи. Окрему увагу звернемо на статті і матеріали, які розкривають процеси державного будівництва на Сході, зокрема пострадянському, взаємини України та Сходу, насамперед доби козацтва. Тішать і розлогі бібліографії з українсько-азербайджанських та українсько-казахських взаємин, цікаві матеріали документального характеру, присвячені постаті Кримського.

Приємно, що ідея вшанування українського вченого одразу дістала резонанс і у середовищі дипломатів країн Сходу. Привітали видання Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Казахстан в Україні Дархан Аманович Калєтаєв та Надзвичайний і Повноважний Посол Ісламської Республіки Іран в Україні Манучехр Мораді, Надзвичайний і Повноважний Посол Чорногорії в Україні Драгіца Понорац. Також вітання з Бейруту, Токіо та Анкари направили Надзвичайний і Повноважний Посол України у Ліванській республіці Ігор Осташ й Надзвичайний і Повноважний Посол України у Японії Сергій Корсунський, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Туреччині Андрій Сибіга.

Призначене видання як для науковців, так і для широкого загалу. Творчий колектив збірника та засновники наукової серії наперед вдячні усім небайдужим за підтримку популяризації творчої спадщини Агатангела Кримського, та долучення до дослідження у галузі державотворення країн Сходу. Намагалися врахувати усі конструктивні зауваження на адресу авторів окремих матеріалів та збірника загалом, тому прагнули зібрати якомога ширше коло фахівців з різних сфер – істориків, правознавців, філологів.

Висловимо вдячність тим, хто долучився до фундаментального видання, дослідникам з різних куточків України, які займаються як доробком А. Кримського, так й загалом сходознавчою тематикою. Це вчені з Луцька, Львова, Кам’янця-Подільського, ентузіасти-краєзнавці з малої Батьківщини Агатангела Кримського – Звенигородки. Приємно, що до участі відгукнулися як знані вчені, так і ті, хто лише робить перші кроки на теренах вивчення Сходу, проблем його державного управління та безпеки. Автори проекту чекають на пропозиції щодо подальших наукових розробок, які дозволять залучати вивчений досвід у вітчизняні практики.

Володимир Омельчук, «Український погляд»

Про це інформують «Вікна», посилаючись на Калуську центральну бібліотеку ім. Тараса Шевченка.

Книжку видали в межах інформаційно-просвітницького проєкту «Обличчя Незалежності», який реалізується ВГО «Молодий Народний Рух» за фінансової підтримки Міністерства молоді та спорту України у сфері національно-патріотичного виховання.

Ця книжка – збірка інтерв’ю з тридцятьма шістьма людьми зі всієї України, активними учасниками політичних подій кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття. Ця книга – про людей і від людей, що боролися за суверенітет і соборність України. Маючи в серці жагу до справедливості та юнацький запал, який вони пронесли крізь час, герої цієї книги завжди вірили в українську державність і у власну мету – відродити свободу своєї Батьківщини.

Усі вони – з різних куточків нашої держави, але об’єднані спільною ціллю. Їхні історії, які стирають межі часу, доводять те, наскільки значимою є доля кожного з нас для цілої країни.

Нагадаємо, у столиці нещодавно відбувалася презентація книжки Олени Стяжкіної.

Про це кореспондентові «Літературної України онлайн» повідомили у пресслужбі Національного музею Революції Гідності.

«Смерть лева Сесіла мала сенс» – роман Олени Стяжкіної про нашу війну й про долі людей, випадково поєднаних у Донецькому пологовому будинку в 1986-му році. Магія фотографії та запозичених імен перетворює незнайомців на гілки генеалогічного дерева – і вони врешті стають родиною, головна в якій – маленька дівчинка. У книжці безліч переходів – стоматолог стає воєнним хірургом, цап – сапером-собакою, боягузливий радянський чиновник набуває рис янгола-охоронця, продавчиня косметики перетворюється на інструктора зі снайперської стрільби… В українському Донбасі. На початку ХХІ століття. Проте час у книжці – доволі умовна величина.

Про український Донбас, війну, мовне питання, долі людей, різні сторони барикад та хто ж такий лев Сесіл і чи мала його смерть сенс будемо говорити з авторкою Оленою Стяжкіною та модераторкою Тетяною Терен. Це перший роман авторки українською мовою – втім, не повністю: за задумом, українська тут – чи не найголовніша точка переходу, в якій свідоме прощання з російською означає для героїв та негероїв можливість бути собою.

Олена Стяжкіна (народилася 25 лютого 1968 року в Донецьку) – українська письменниця, публіцистка, докторка історичних наук, професорка історії, членкиня Українського PEN. Засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта». Авторка понад дев’яноста наукових публікацій виданих в Україні та за кордоном, серед них «Жінки в історії української культури другої половини ХХ століття», «Людина в радянській провінції: освоєння (від)мови», «Стигма окупації: Рядянські жінки у самобаченні 1940-х років» тощо та художніх книг «Кухонный вальс», «Ты посмотри на нее!», «Мовою Бога», «Розка». Живе та працює в Києві.

Початок заходу – о 19:00.

Інформація про презентацію також доступна у соціальній мережі «Facebook».

Нагадаємо, нещодавно Музей Майдану запрошував усіх охочих на безкоштовні тури Києвом.

Про це автор численних світових бестселерів оповів відниці шоу «Погляд» («The View»), що виходить на каналі «АВС», передає кореспондент «Літературної України онлайн».

«Я хочу написати наступну книжку безпосередньо про коронавірус. Хочу показати події 2020-го року та подивитися, як це спрацює у форматі книжки. Це має бути доволі складно», – сказав Стівен Кінґ.

Письменник заразом розкритикував владу штату Флорида, де він тепер проживає, за нехтування карантинних вимог, зокрема – за заборону носити маски в школах. За словами Кінґа, губернатор Флориди Рон Десантіс уважає це «посяганням на особисту свободу».

«Але це не питання особистої свободи. Це – соціальна проблема, проблема громадського здоров’я. Якби я закурив сигарету в супермаркеті та випустив дим тобі в обличчя, то хіба це стосувалося б лише питання особистої свободи?», – пояснив автор.

Нагадаємо, цьогоріч (як і року минулого) через коронавірус скасували найстаріший український фестиваль Канади.