Утім, про те, як не розминутися з собою, торуючи земний шлях, Євген Олександрович мовив ув есеї «Перед входом до тунелю»:

«Бути – це бути сином! Бути – це бути в опозиції, бути зі шпагою».

Але при цьому навряд чи варто його сприймати у якихось донкіхотських парадигмах.

Іноді Сверстюк – худорлявий та енергійний, внутрішньо зібраний – здавався вірним старозаповітним підходам. Дивлячись прямо в очі, тихим голосом він міг сказати співрозмовнику карколомну правду (зазвичай несподівано).

Євген Олександрович надзвичайно шанував тих, хто колись йому простягнув руку допомоги. У цьому переконувала повсякчасна, щира дружба з Андрієм Криштальським-старшим, а отже і з його родиною, зокрема – синами Петром та Андрієм.

Пам’ятаючи тих, хто чинив добро, Сверстюк не забував носіїв зла й особливо не панькався з ними. Однак якщо була спокута, то чинив уже відповідно до новозаповітних принципів. Приклад дружніх і, мабуть, братерських стосунків зі Святославом Пирожком – підтвердження висловленого вище.

Роздумуючи про долю нашого земляка, унікальної особистості, чиє ім’я назавше викарбувано на нетлінних сторінках незнищенної книги буття нашого народу, мимоволі розумієш, що це невипадково. Й тут-таки бодай побіжно згадуєш про феномен Горохівщини, яка лишень у ХХ сторіччі дала Україні Олексія Брися (курінного, одного з найперших командирів УПА), Валентина Мороза, Василя Слапчука… Тут формувався характер Ростислава Братуня, цими шляхами ходив Борис Степанишин, педагог і літературознавець, лавреат Державної премії України. Цей перелік можна (і, безумовно, треба!) продовжувати.

Проте, вочевидь, чи не найзнаковішою залишатиметься саме Сверстюкова постать.

«Я народився під щасливою зіркою: вона висвітлювала моє обличчя і ніколи не ховала його в тінь того місця, на якому сиджу. Навіть у найтемніші дні без просвітків я відчув, що моя зірка висока», – писав Євген Олександрович («На моїм віку»), попередньо зізнавшись: «І тільки в тюремній камері навпроти Св. Софії я остаточно прокинувся і зрозумів, що душа тужить до Вічного Неба». Ця зоря вела його з рідного Сільця до духовних верховин. Тож і Євген Олександрович душею намагався пригорнутися до свого отчого краю.

Коли Сверстюк приїздив, щоби помолитися на могилі батьків, поспілкуватися з земляками, не завше на його тепло адекватно відповідали: з рідної сільської церкви – виштовхувати в спину, бо ж вона зробилася московською; на зустріч із визначним краянином, коли він у Луцькому палаці культури презентував книгу Юрія Луцького «Листування з Євгеном Сверстюком», прийшло з десяток осіб…

Якщо у середовищі постсовкової волинської інтелігенції, що зодягла ура-патріотичні проукраїнські маски, він був чужим, то про владців, які засідали в «білому домі» на Київському майдані, годі й казати. Відзначаю це не заради закидів комусь – говорю, бо немає сенсу (та й часу) на неправду.

Пригадую, у день вісімдесятиріччя Євгена Олександровича, записавши інтерв’ю з тодішнім головою ОДА, нагадав йому, що нині – у столичній філармонії урочистості з нагоди такого ювілею. Світлої пам’яті Микола Ярославович Романюк аж зрадів: він буде ввечері у Києві, має там свої справи, тож прийде і на ювілейні врочистості. Одначе йому цього зробити не вдалось, як і тодішньому голові облради Анатолієві Грицюку. Тож коли очільник України Віктор Ющенко (він вручив ювілярові орден Свободи) у фойє філармонії запитав, де ж волинська влада, ситуацію після хвилинної ніякової паузи розрядив, жартуючи, Микола Жулинський: «Пане Президенте, її сьогодні представляють не голови ради та адміністрації, а президент «Волинського братства». Отак!».

Правда, тоді Євген Олександрович таки був пошанований рідним краєм. Відзнаку Почесного громадянина Волині вручив світлої пам’яті Іван Корсак, який був депутатам облради та, власне, зініціював таку ухвалу. Як дитинно, з іскристим гумором тішився ювіляр! З прикріпленою до лацкана піджака відзнакою він усміхався перед мікрофоном: «От приїду додому, сяду в своєму Сільці [село, де він народився 13 грудня 1927 року – прим. авт.] на ровера – і жоден собака не гавкне. Бо ж їде Почесний громадянин Волині».

Згодом титул почесного професора отримав Сверстюк й у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. А нині неподалік головного вишу Волині – затишна вулиця його імені.

До речі, Євгенові Олександровичу довелося втрутитися в суперечку між групою волинських письменників старшого покоління та Оксаною Забужко. Він публічно виступив на захист цієї талановитої та епатажної мисткині, якій докоряли за те, начебто її батько, викладач педінституту, «здавав» когось у КДБ. Це, звичайно, не сподобалося місцевим літераторам. Але Сверстюк не вмів перед будь-ким прогинатися, а поготів «загравати», щоб утішити чиєсь еґо. Пригадую, йому закидали, що біля Луцького міського рагсу має бути пам’ятник Бандері, а от влада зволікає. Просили підтримати, «натиснути». А Євген Олександрович чітко «відшив» прохачів: «Якщо ставити пам’ятник, то це має бути пам’ятник українському повстанцю».

Траплялися й кумедні випадки. Євген Сверстюк опісля мандрівки Волинню у письменницько-журналістському товариств попрощався на Луцькому вокзалі з компанією, перебуваючи в добрім гуморі. По тому захотів – а потяг за кілька хвилин мав вирушати – придбати пляшку хмільного: «Пані, шановна, будь ласка, пляшечку пива». Та атлетична продавчиня, виблискуючи перснями та вставними золотими зубами, переповнена байдужою зверхністю, була невблаганна: «Мужчина, у нас переучот». Зрештою, ситуацію вдалося виправити – я встиг придбати пиво у привокзальній ятці та передав пляшки Євгенові Олександровичу у відчинене вікно вагона: поїзд уже почав рухатися.

Згадуючи цю світлу, дивовижно зібрану, витриману, сильну людину, вкотре переконуєшся: Сверстюк був молодий душею. Навіть у тих глибоких літах залишався таким, яким художньо зафіксований Іриною Жиленко в її автобіографічному прозовому шедеврі «Homo feriens» («Людина, яка святкує»). Колись світлої пам’яті Левко Григорович Лук’яненко казав, що навіть кілька днів ув’язнення якщо не ламають, то деформують людину. Але цей «діагоноз» не стосувалося Євгена Олександровича, якому судилося відбути у неволі дванадцять літ. Звісно, на всі «чому» годі відповісти, але, поза сумнівом, його порятунком була віра. Тож і по-своєму промовисто, що Сверстюк став і засновником, і редактором християнського часопису «Наша віра».

До речі, в повсякденному житті він постійно звертався до Бога у молитві, зокрема перед сніданком, обідом чи вечерею. Він підводився, повертався обличчям до ікони та подумки молився, по завершенні осінивши себе хресним знаменням. Суворо дотримувався посту. У такі дні за типову поживу для нього правила вівсянка.

У верлібрі «Молитва», вміщеному в листі до Юрія Луцького (датується 3 жовтня 1982 року), Євген Сверстюк пише:

Слава Тобі Господи
за все що Ти послав мені в цім житті
за розкішний і вбогий край під сонячним небом
де я родився
за дарований мені духовний скарб
пісню і віру батьків…

Він був ревним вірянином, і ця віра виявилася запорукою гідного життя, що було «святом надій». Навіть за кілька днів до смерті, долаючи нестерпні болі та розуміючи, що залишається зовсім небагато, не нарікав, відмовляючись од знеболювальних препаратів – сприймав ту невиліковну онконедугу радше як іще один іспит на право бути з Богом.

А земний шлях Шевченківського лавреата, українського мислителя, літературознавця, філософа завершився 1 грудня 2014 року, тобто в дату, яку було обрано до назви його дітища – ініціативної групи «Першого грудня», що об’єднала тих наших земляків-інтелектуалів, чиї слово і чин – дороговказ для українського народу.

Свого часу Євген Сверстюк зазначив, що «нація тримається духовними зусиллями особистостей». І ця констатація, безумовно, стосується і його самого.

Віктор Вербич
Фото – Володимир Лук’янчук

У спогадах, нарисах, літературних портретах постають життєві й творчі долі майстрів слова П. Тичини, А. Малишка, М. Бажана, П. Усенка, О. Гончара, О. Ільченка, Ф. Маківчука, В. Дрозда та інших близьких духом письменників ХХ сторіччя, яких автор знав особисто, і це надає оповіді свіжості й безпосередності викладу. Видання цікаве не лише новим літературним фактажем, а й власними спостереженнями творчості канонізованих класиків на тлі нашої незалежності.

Михайло Логвиненко аж ніяк не нав’язував власної думки, делікатно вживаючи модальних дієслів і прислівників «гадаю», «напевно», «ймовірно» тощо. Та до його слова дослуха́лись і старші, й молодші колеги; я сама чула чимало схвальних відгуків про згадане посмертне видання і від літераторів, і від простих читачів. А відомий літературознавець Володимир П’янов так схарактеризував його творчість:

«…був для багатьох взірцем поборника правди, обов’язковості, людської гідності, невтомного працелюбства».

Для когось ці слова звучать ніби й пафосно, але не для мене, бо я змалечку бачила й дивувалася батьковій несамовитій працьовитості, його постійному писанню та читанню, ловила голос його мудрості, що навчав відрізняти перлини від каменів, привчав до обов’язковості.

Моєму батькові я, його послідовниця, зобов’язана й освітою, й наставництвом, і вірою у власні сили, і вихованими в мені порядністю, чуйністю, працелюбством. Він був прикладом честі та гідності не лише для мене, а й для моїх двох братів та онуків. Цю його рису помічали й інші люди. Пригадую, як сусідка Марія, що працювала в нашому будинку ліфтеркою, так висловилася про Михайла Семеновича: «Такої людини, як Ваш батько, ще пошукати треба, знайдеш хіба що на другому кінці Києва…».

Як і кожен письменник, батько лишив по собі поважний домашній архів: сотню листів, листівок, привітальних, ювілейних та з нагоди державних нагород телеграм від більш і менш відомих літераторів, журналістів, фронтовиків, музейних працівників, молодих авторів, читачів, офіційних повідомлень із видавництв, редакцій газет і журналів, зі Спілки письменників СРСР тощо; документи, пов’язані з його біографією, рукописи статей, рецензій, виступів, вітальні адреси, газети і вирізки з цікавими йому матеріалами, нотатки про важливі події (зокрема, про участь Михайла Семеновича разом з Леонідом Миколайовичем Новиченком у конгресі Міжнародної асоціації літературних критиків, що відбувся в листопаді 1974 року в Будапешті), незліченну кількість книжок із дарчими написами, зокрема від П. Тичини, М. Годованця, С. Олійника, О. Ільченка, В. Кучера, Т. Масенка, В. Петльованого, Ю. Мартича, С.Шаховського. Л. Вишеславського та інших.

Тримаю в руках «Автобіографію» М. С. Логвиненка, написану власноруч 1961 року. Останнє речення таке: «З 1957-го працюю завідувачем відділу літератури і мистецтва «Робітничої газети». І постав переді мною драматичний інцидент, що стався із сумлінним журналістом згодом, коли він був першим заступником редактора згаданого видання, тоді органу ЦК Компартії України.

У час відсутності відповідального редактора Юхима Лазебника Михайло Семенович підписав номер до друку, де було опубліковано статтю відомого письменника Л. Леонова та журналіста-літератора Б. Рябініна, котра била навідліг по деяких тодішніх високих чиновниках, які по-дикунському нищили у природних заповідниках беззахисних тварин, занесених до Червоної книги. Звісно ж, за умов тоталітарного режиму цього не могли не завважити «нагорі». Тож у відповідь на появу статті з боку посадових керівників республіки зчинився галас.

Ось тоді вже й прогримів грім гніву розплати за все – і за публікацію позитивної рецензії В. П’янова на «неблагонадійний» роман О. Гончара «Собор», і за статтю, де згадувалося ім’я вченого, першого президента УНР М. Грушевського, і за позитивний відгук у дискусії на «крамольний» кінофільм «Білий птах з чорною ознакою». Тож цілком зрозуміло, яким був оргвисновок ЦК КПУ: звільнити з посади заступника відповідального редактора «Робітничої газети» – газети, яку Михайло Семенович разом з іншими колегами відроджував як національно спрямовану, зокрема залучаючи на сторінки «РГ» патріотичні письменницькі сили, що вболівали за долю рідної мови.

То був 1970-й рік, він став немов рубіжним для самовизначення літературознавця й критика, котрий поринув працею у літературу, досліджуючи її історію, актуальну літературознавчу проблематику, літературний процес на посаді старшого наукового співробітника Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН України.

Якось я поцікавилася у батька, які письменники співпрацювали з «Робітничою газетою», коли він працював у відділі літератури і мистецтва. Згадав корифея українського гумору Степана Олійника, що свого часу публікував на сторінках «РГ» короткі гостросюжетні гуморески, як-от цикл віршів «Шахтарям донецьким – хлопцям молодецьким»; Максима Рильського, який майже щороку залюбки публікував свої твори, деякі з котрих виявилися гідними збірки «Троянди й виноград», що невдовзі стала хрестоматійною; Олеся Гончара, на чиї твори відгукувалася газета…

«Максим Тадейович, – наголосив батько, – був людяним, простим і доступним не тільки журналістам. Ми йому неодноразово пересилали, на його прохання, листи читачів – відгуки на опубліковані вірші й публіцистичні виступи в газеті. Він ділився з нами, як, зокрема, страждав від несправедливих звинувачень у «буржуазному націоналізмі». Починаючи з часів влади Кагановича в Україні, на Максима Тадейовича збирали компромат, йому навіть загрожували… Соловками. Але врятував його, згідно з відомостями деяких компетентних осіб, М. С. Хрущов. Він доповів Йосифу Сталіну: так і так, мовляв, український люд співає пісню М. Рильського про «вождя всіх народів», а йому у високих силових кабінетах готують ордер на арешт. І тоді хмара розправи розвіялась».

Пригадався і син донецького шахтаря, який завоював велику сцену, – Анатолій Солов’яненко. Історія його сходження до яскравих співочих зірок була тісно пов’язана саме з «Робітничою газетою». Це видання першим сказало своє слово про з’яву нового таланту, назвавши його «донецьким солов’єм». Щаслива подія привела юнака в столицю на республіканську олімпіаду. І тоді він із хвилюванням почув оголошення конферансьє: «Виступає донецький інженер Анатолій Солов’яненко, який виконає партію Радамеса з опери Дж. Верді «Аїда»».

Його сильний, красивий голос, писала газета, був таким потужним і несподіваним, що зал завмер. Овацію йому влаштували таку, що, здавалося, от-от упаде стеля.  Буквально за кілька днів А. Солов’яненка запросили до Київського театру опери та балету.

«Робітнича газета» не раз поверталася до мистецтва співу всесвітньої слави тенора, висловлювала пропозицію про присудження йому Державної премії імені Т. Г. Шевченка, але тоді так і не вдалося пробити глуху стіну бюрократизму. І лише в новітні часи незалежної України (1997) Анатолія Солов’яненка було пошановано цією почесною державною нагородою, з чим щиро привітала «Робітнича газета», якій він дав інтерв’ю.

Іще мою увагу привернув лист до згаданої газети від Івана Миколайовича Волощука з Одеси, датований серпнем 1966 року. Автор пише, що ім’я та прізвище відповідального редактора Михайла Логвиненка, зазначене наприкінці видання, навело його на спогад про страшні дні початку Другої світової. «Це той самий юнак, котрого в нашому селі називали Мишком і котрого я бачив 25 років тому… 8 серпня 1941-го пополудні над нашим селом з’явилося шість фашистських бомбардувальників, які почали скидати свій смертоносний вантаж на беззахисних людей. Слідом за ними прогриміли «мессершмітти». Всі, хто залишився живим, пішли на ніч у степ, в яри, побоюючись, що німці знову бомбитимуть село. Подалися й ми з матір’ю та сестрою. На тоді я мав 14 років. Ледь дочекавшися світанку, я з трудом став пробиратися через яри та виноградники в село, бо хотілося дізнатися, чи є там німці. Й ось я побачив юнака у сірих штанах, з маленькою валізкою в руках, котрий поспішав до тієї дороги, якою всю ніч рухалися наші військові частини на схід. Я став за ним з цікавістю спостерігати. Раптом він зупинився, роззирнувся обличчям до вулиці, ніби прощався з рідним селом, де минуло його дитинство. Це був Мишко! Той самий Мишко, у чию хату вчора влучила фашистська бомба. Там на печі спала його маленька сестричка Галя. Хату знесло, а маленьку Галю, дивом уцілілу, вибуховою хвилею закинуло в піч. Згодом її знайшли й забрали. Потім твердою ходою пішов туди, куди попрямували радянські війська. А за дві години на тій самій дорозі вже рвалися фашистські снаряди… Я пишаюся тим, що маю такого земляка, мужнього воїна, котрий захищав нашу Вітчизну».

Справді, літнього ранку 1941-го буквально з редакції газети «Сталінським шляхом» (нині «Степові зорі», смт Іванівка Одеської області) двадцятирічному юнакові, як і багатьом його ровесникам, довелося зробити перший крок у полум’я війни, що змусила журналістів стати солдатами, змінити пера на гвинтівки, автомати, кулемети, гармати…. Кожен їхній день міг бути останнім. Але жоден фронтовик не думав про себе – їшли туди, де важче.

Воював Михайло Логвиненко спершу рядовим артилеристом, потім – командиром вогневого взводу, командиром батареї, під кінець війни – помічником начальника штабу артилерії 162-ї стрілецької дивізії 70-ї армії 2-го Білоруського фронту. Пройшов визвольними шляхами України, Білорусі, країн Східної Європи аж до Берліна, не розлучаючись із журналістським блокнотом.

Надовго, розповідав батько, йому стала рідною сім’єю 71-а стрілецька дивізія, що визволяла у складі 18-ї армії Житомир і Вінницю. В цю дивізію він прийшов пізніше й воював з нею на Віслі та Одері. Підрозділ особливо відзначився у визволенні польського міста Торуня, батьківщини Миколая Коперника. Оточені військами полчища фашистів прагнули за будь-яку ціну прорвати кільце смерті, але дивізія під командуванням Миколи Захаровича Бєляєва штурмом узяла Торунь. Тоді, січневої ночі, вогневому протитанковому взводу Михайла Логвиненка довелося стріляти по ворогу, який несподівано прорвався на побережжя Вісли, осколковими снарядами, щоб утримати рубіж і не допустити прориву оточених гітлерівців на цьому фланзі. Бойове завдання було з честю виконано.

Жорстока війна хоч і спресувала життя воїна до єдиної точки – здобуття жаданої перемоги, – все ж Михайло Семенович не забував про своє покликання: у перепочинках між боями дописував до армійських газет, розповідаючи про звитяги товаришів по зброї, а також надсилав для публікації вірші, які почав писати ще в шкільні роки. Одного разу він надіслав вірш у газету «Красная Армия» і невдовзі одержав лист від Євгена Долматовського з дружньою підтримкою і напуттям. Це була лише проба пера; молодий автор прагнув відобразити у відсвіті вогню великих битв за Батьківщину власні переживання.

На війні як на війні. Саме в цей грозовий час зійшлися молоді долі мого батька Михайла і мами Катерини, тоді фронтової медсестри, яка врятувала життя не одному пораненому бійцеві,  витягнувши його з вогняного пекла. Їм судилося спізнати справжнє кохання. В архіві збереглося кілька фронтових листів і декілька віршів, написаних ручкою і олівцем у 1943-1945 роках. В одному з них ідеться про те, що не під сонцем, а під боями цвіте трава – життя цвіте… В іншому постає зворушливий образ хустинки, яку дівчина закохано вклала поміж сторінок похідної книжки молодого воїна. До речі, моя мама мала хороший естетичний смак і завжди була найпершою поціновувачкою написаного батьковим пером.

Набутий воєнний досвід, фронтові переживання сприяли подальшій роботі над літературно-критичними нарисами й науковими дослідженнями «Микола Островський – художник слова» (1956), «Публіцистика Миколи Островського» (1959), «Правда і характер. Думки про сучасну прозу» (1962), «Література і наука» (1965), «Людина в суспільстві і літературі» (1969), «Натан Рибак» (1972), «Художник у сучасному світі» (1973), «Романи Вадима Собка» (1978) та низкою статей.

Один з листів до редакції «Робітничої газети» було адресовано М. Логвиненку з позначкою «Особисто». Який же несподіваний і зворушливий! За ним стояла доля добродія Юрія Логвиненка із Черкаської області, котрий виховувався в дитбудинку та мав крихку надію в особі Михайла Семеновича знайти свого брата. Той залишив його маленьким, коли пішов в армію 1942 року. Але його сподівання не справдилося: то був звичайний збіг однакових імен і прізвищ.

З-поміж епістолярію я вирізнила і такий цікавий для літературознавця лист від завідувача навчальної частини школи № 31 м. Саратова (конверта не збереглося, підпис в кінці листа нерозбірливий, є вхідний номер «124» і дата – «6.06.1964»), в якому мовиться, що стаття М. Логвиненка «Коріння могутнього дуба» глибоко схвилювала його і він сподівається, що дослідження творчості Григорія Тютюнника триватиме, тому пропонує свої спогади про письменника. Також висловлює жаль, що за межами України автора «Виру» майже не знає читач.

В архіві мого батька залишилося чимало матеріалів (документальних і нотаток самого літературознавця), присвячених творчій біографії Миколи Островського. У розвідці «Хто він, Павло Корчагін? Або чому ми не читали в повному обсязі роман «Як гартувалася сталь»», опублікованій у книжці «До останнього патрона…», автор розкрив перед читачем справжнього, українського М. Островського, знімаючи з його постаті липкі ідеологічні стереотипи, скрупульозно досліджуючи текст роману, в який грубо втручалися редактори системи. Він довів, що твір зазнав жорстких купюр; особливо скорочувалися ті місця, де йшлося про Петлюру та й узагалі про перебіг подій громадянської війни. Тобто від громадськості було заховано авторський варіант роману «Як гартувалася сталь», що обійшов світ у спотвореній формі.

Головне в образі Корчагіна – не комсомольська звитяга, приправлена комуністичними гаслами (то лише оболонка), а віра. Віра в ідеали (в наш час це національна ідея вільної України), невтримне бажання до останку віддати полум’я свого серця людям, народові, а не «верхам».

Невтомний літературознавець мріяв видати нову – правдиву – версію роману про Павла Корчагіна, знайшов текст письменника, видрукуваний українською, та не відшукав зацікавлених спонсорів. Прикро, адже за умови видання первинної редакції роману сучасний читач уже не сприйматиме цей твір «во славу російської літератури», бо дізнається зі статті М. Логвиненка, яка могла би зробитися передмовою до видання, що автор роману «Як гартувалася сталь» у розмові з письменником Н. Рибаком збуджено наголосив:

«Я – українець, чорт забирай! Хоч би що там говорили, а від України мене не відірвати – хай знають про це мої читачі».

У творчому архіві Михайла Логвиненка одне з особливих місць посідає постать Олеся Гончара: тут – і деякі видання, зокрема роман «Собор», і публікації та нотатки про творчість письменника, про зустрічі й розмови з молодим автором, коли батько працював в обласній газеті «Зоря», і з поважним – під час роботи в Києві у редакціях газет «Молодь України», «Робітничої…» та журналу «Радянське літературознавство».

Ось одна з вирізок із «Молоді України» за 24 січня 1949 року. Це – рецензія М. Логвиненка на «Новели» О. Гончара. Про цю публікацію, що стала приводом для розмови молодого критика з Олесем Терентійовичем, згадано в книжці «До останнього патрона…». О. Гончар висловив подяку за увагу до його творів «малого» жанру, а також зробив серйозні критичні закиди щодо переказу змісту, який нічого не додає до характеристики творів, щодо «відтворення» праці колгоспного села, «соцзмагання», якого у новелі «Сусіди» немає. «Займатися підсумками змагання – це справа не митця, а статиста», – зауважив він, потім перепросив, наголосивши, що це стосується взагалі молодої критики, котра тільки навчається професійного аналізу художніх явищ.

Насамкінець не можу не згадати про батькову домашню бібліотеку, яку він з любов’ю складав десятиліттями. Що ж, у габаритах навіть трикімнатної квартири неможливо вмісти придбані й подаровані книжки, тож частину довелося відвезти на дачу. На чільному місці, звісно, – класика художньої літератури, також чимало видань з філософії, різних галузей науки, мистецтва, біографічних творів про видатних людей. Тут зберігаються, зосібна, й раритетні видання, здійснені ще за життя Лесі Українки, О. Пушкіна, М. Гоголя, О. Герцена, Е. М. Ремарка, філософа Е. Ротердамського, також великоформатна «Скандинавская литература. Датские писатели. Т. ІІІ-VІ». М., 1916; Г. И. Челпанов. «Обзор новейшей литературы по теории познания (1890-1898)», К., 1898; «Вольтер» [лекції], изд. тов-ва «Знание», С.-Петербург, 1899; П. П. Гнидич, «История искусств». Т. 1-3, С.-Петербург, 1897 та інші.

Михайло Логвиненко залишив по собі не тільки творчу спадщину, домашню бібліотеку, а й любов до літератури, до книжки і до праці. А ще, як зазначив Володимир П’янов, «забезпечив у спадок своїм дітям – двом синам і дочці, так само й чотирьом онукам та двом правнукам, власне, усій родині Логвиненків, – щасливе право на гордість».

Олена Логвиненко

А познайомилися ми ще в юності, у сімдесяті роки. Разом були на семінарі творчої молоді у пансіонаті «Пролісок». Тоді такі заходи організовував обком комсомолу разом з облрадою. Ми раділи, що маємо можливість спілкуватися, почитати свої твори, послухати критичні зауваження та висловитися самим.

Ніна писала гарні вірші. Була справжньою майстринею рими, сюжет поезій був цікавим. Її творчість захоплювала багатобарв’ям художніх засобів, щирістю та невимушеністю. Кожен вірш – нове відкриття. Писала вона і прозу. Несподівані колізії сюжету, чітко окреслені персонажі, гарно виписані пейзажі.

Подружилися відразу. На семінарі були прекрасні поети і прозаїки: Володя Іноземцев, Юрій Кібець, Любов Голота, Оксана Сосюрченко, Юрій Кириченко, Анатолій Шкляр, Саша Басанець, Володя Безуглий, Юрій Буряк, Людмила Левченко, Тетяна Хомич та інші. У когось уже були міжзоряні польоти, хтось тільки лаштував свій зореліт. Але всіх нас об’єднувала творчість. Усіх об’єднувала доброзичливість, бажання щонайбільше поспілкуватися – і себе показати, і інших послухати. Після цікавих лекцій та зустрічей із письменниками-класиками (з нами були і Віктор Корж, і Сергій Бурлаков) ми збиралися в актовому залі, в альтанці, чи у когось у кімнаті читати свої твори. Було всякого. Адже відвертість, щирість керувала всіма. Комусь доводилося червоніти за невдалий рядок чи риму, а хтось почувався впевнено – товаришам подобалися поезії. Тоді росли крила.

Нінині вірші хвалили. Вона не пишалася. Була скромною. Дякувала. Але вчилася у старших колег наполегливо.

Ми спілкувалися довгий час. Листувалися. Але потім спілкування припинилося. Мабуть, особисті родинні обставини були причиною.

Зустрілися ми вже зовсім відносно недавно, коли Ніна Хіль, уже зріла майстриня пера з Павлограда, подала заяву до вступу в НСПУ. Я теж давала їй рекомендацію. Поважна і впевнена, вона все ж дуже боялася отого засідання правління. «Все буде добре, – запевняла я її, – обов’язково приймуть. Ти гідна бути у Спілці». Ніна вже мала кілька книг прози і поезій, багато публікацій у республіканській періодиці, перемог у номінативних конкурсах. Розповідала, що її книги перечитують шахтарі. Подобаються вони їм. Правдиві. Про нелегку їхню працю. Про любов.

До Спілки Ніну, звичайно, прийняли. Вона дуже раділа. Та інакше не могло й бути – талановита, зріла письменниця. Обиралася до нашого обласного правління, завжди приїздила і на збори, і на засідання правління, хоча добиратися з Павлограда далеченько. Просто вона була дуже відповідальною як за свій талант, так і за доручену їй роботу у ДОО НСПУ.

Працювала Ніна і на журналістській роботі – головним редактором міської газети. Її поважали колеги за принциповість, діловитість, цілеспрямованість. А ми її ще й любили.

Тепер уже ми з Ніною мали можливість спілкуватися на кожних письменницьких зборах. З нетерпінням чекали таких зустрічей. А ще ми постійно телефонували одна одній. Вона була дуже мудрою, щиро переймалася проблемними питаннями, давала зважені поради. Вона переконала мене виступити на сесії районної ради і розповісти про себе, представити свій рукопис історико-філософсько-фантастичного роману у віршах «Дивограй», шукати меценатів для його видання. «Ти не уявляєш, який глибокий, неординарний твій роман, – говорила вона. – Він гідний вагомої оцінки». Депутати допомогли видати книгу. Висока оцінка Києва лишилася за лаштунками. «Не сиди, склавши руки, – говорила вона. – Треба діяти, щоб тебе більше знали!». Я послухалася. І після мого виступу, коли депутати райради ознайомилися з моєю творчістю, одностайно проголосували за присвоєння мені звання «Почесний громадянин Солонянського району».

Ніна Хіль – не лише талановитий письменник, а й щирий друг, вірний і безкомпромісний. Зараз її дуже не вистачає у моєму житті. Та, мабуть, і кожному, хто її знав. Ті твори, які встигла видати, свідчать про високе обдарування літератора і мають велику художню цінність.

Олеся Омельченко, НСПУ

Насамперед його знали та пам’ятають як надзвичайно сучасну, неупереджену людину, вічного генератора цікавих та захопливих ідей. Недарма ж у спогадах його студентів рефреном лунає: «Ми завжди чекали на пари Володимира Дмитровича, і присутність була стовідсотковою». Це багато про що свідчить. Студентські буремні роки вимагають вирішення купи нагальних справ, тож, щоб їх відкласти, має бути дуже вагома причина. Письменник для кожного знаходив потрібне слово, що мотивувало, і непересічне завдання, тим самим підштовхуючи до роздумів, творчої праці, пошуків натхнення.

Перша наша зустріч трапилася, коли на черговій сесії Малої академії наук я помилково потрапила не на заплановану секцію «Літератури», а на «Журналістику». Володимир Дмитрович не читав лекції, не презентував теоретичний базис. Спокійно і невимушено сів за викладацький стіл і почав практикум. Ми писали коротенькі есе і нариси за дуже обмежений час. Головною умовою були оригінальність та «зерно». Нині такі практикуми називають «мозковими штурмами», а тренерам платять великі гроші. Увесь творчий процес проходив через обговорення, ідеї літали у повітрі, а матеріал для втілення дружньо передавався між учасниками практикуму.

Потім, зустрічаючи інтерв’ю Володимиром Дмитровичем у мережі чи гортаючи його доробки («Молода трава», «Трикнижжя», «Любов завжди», «Голосарій», «UNIVERSUM», «Етнобузок», «Над островами»), я завжди дивувалася та захоплювалася незвичністю, оригінальністю і водночас певною сакральністю його творів. Складається враження, що архетипічна метафорика текстів націлена радше на підсвідоме сприйняття, ніж на звичне усвідомлення. Оці образи колективного свідомого, що передаються на генетичному рівні та інтерпретують етнічний досвід і базові категорії нації, прослідковуються у майже кожному поетичному рядкові, реченні. Та це і не дивно: Володимир Дмитрович обрав цю тему провідною для свого дисертаційного дослідження.

На жаль, величезний шар наукових та художніх творів не оприлюднювався через скромність автора, який не прагнув за життя визнання, а «творив для вічності». Данину поваги перу і генію Володимира Дмитровича будо віддано під час відкриття іменної аудиторії. Її бібліотека дає змогу ознайомитись із роботами журналіста-фольклориста.

У пам’яті колег і студентів від увіковічився життєлюбом та справжнім наставником і товаришем, який завжди підтримував дружні стосунки з молодим поколінням та ніколи не відмовляв у доброму слові.

Юлія Купіч, НСПУ

Познайомилися у 70-і роки, коли навчалась у Дніпропетровському державному університеті. Я часто приходила на заняття літературної студії (секція поезії), яка знаходилася при ДОО НСПУ. Віктор Васильович вів секцію прозаїків. Я захоплювалася фантастикою, астрономією, фізикою, парапсихологією, тому нам було про що поговорити, посперечатися. Він вірив у метафізичні явища. Сам дослідив і видав книжку про сакральність чисел.

Коли його обрали головою правління ДОО НСПУ (на той час нас переселили у приміщення театрального коледжу), піклувався, щоб я отримала літературну премію за книгу «Полум’я Любові» (драма-феєрія) та «Адам і Єва» (поема і фантастична драма «Зорія»), дослідження про які написали Наталка Нікуліна та Марія Зобенко (журнал «Вітчизна» 2002 р.).

Якось Віктор Васильович показав мені книгу американського академіка-астрофізика Цілке «Великий вибух», у якій ішлося про процес виникнення Всесвіту, зірок, планет. Книга була настільки пізнавально-цікавою, що я попросила її на декілька днів, щоб уважніше перечитати вдома. Він погодився і чекав, поки я не вивчила все, що мені було потрібно з тієї праці.

Відповідальним секретарем ДОО НСПУ тоді був Олексій Вусик – чуйний, уважний, доброзичливий. Я вже працювала у с. Військовому, потребувала спілкування, то ж зустрічі з письменниками були для мене на вагу золота, особливо з Віктором Васильовичем. Вислухає, порадить. Пообіцяє і виконає.

До своєї творчості, як і до творів колег, ставився вимогливо, навіть прискіпливо. «Талант потребує праці, – говорив він, – постійної праці, постійного руху у власному розвитку».

Втішно, що ім’я письменника Віктора Савченка відоме далеко за межами України, а його твори перекладалися кількома мовами.

Олеся Омельченко, НСПУ

Про це повідомляє «Укрінформ».

За словами Олександра Савчука, директора видавництва і співзасновника «Літературної резиденції «Слово»», праця над книгою почалася ще 2018-го року. Нинішній тираж другого тому – тисяча примірників, причім в інтернеті матеріалів із нього немає.

«Це європейський період у житті Шевельова, від виїзду з Криниці, (лемківська територія сучасної Польщі, де тоді можна було чути українську). А далі будуть спогади про Німеччину, Швецію. Також ми додали розповідь про зустріч із Романом Якобсоном (один із видатних мовознавців XX ст. – ред.) – це уривок із третього тому, який Шевельов так і не написав, про американський період, але він дуже добре в’яжеться з другим томом. Ідеться про запрошення Шевельову переїхати зі Швеції до Сполучених Штатів», – зазначив пан Савчук в інтерв’ю кореспондентові «Укрінформу».

Книга тішитиме читача ілюстраціями, що також публікуються вперше, а також знайденими у Німеччині архівними матеріалами.

Представити книгу загалові видавництво планує серед інших своїх новинок на «Книжковому Арсеналі».

Перший том спогадів Юрія Шевельова побачив світ 2017-го року.

Нагадаємо, у харківській квартирі мовознавця Шевельова відкрилася літературна резиденція, першим резидентом якої зробився письменник і публіцист Юрій Андрухович.

Також звертаємо увагу, що цьогорічний «Книжковий Арсенал» через актуальну епідеміологічну ситуацію в Україні відбуватиметься у гібридному форматі, а трансляції значної частини заходів, що пройдуть у його межах, буде доступна до безкоштовного перегляду завдяки онлайновому майданчику партнерів фестивалю.