«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ…» (16)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
А У Р А
Чи не найсумніша із вплетених у вінок Овідієвих «Метаморфоз» легенда – про Кефала та його дружину Прокріду. Він – завзятий мисливець, красунь; вона – дочка афінського володаря Ерехтея, теж захоплена ловами красуня. Після нелегких життєвих випробувань, що їх завдали закоханій парі схильні до інтриг олімпійські боги, подружжя втішалося взаємною любов’ю і пристрастю до полювань. Але тут богиня мисливства Артеміда (мала свої на те причини) навіяла Прокріді хворобливу підозру, що Кефал під час ловів зраджує їй з іншою. А мав він, розпарений у ловах, звичку закликати вголос милу йому ауру, щоб війнула охолодою на спітнілі груди. Навіть коли до ночі затяглися лови. От і скористалася цим богиня – шепнула чиїмись устами ревнивій Прокріді: сама, мовляв, послухай, кого там у гущавинах закликає твій муж до забави.
Коли споночіло, а мужа ще не було, вибігла з дому. Вистежила. А він – своє (так веде Овідій від імені Кефала): «Де ти? Прилинь, легковійна! – любив я, знебулий, співати, – / Злинь, найсолодша, на груди мої, увійди в мене, ауро!» Обімліла від горя Прокріда… Здригнулася… Шелеснув, опадаючи в темній гущавині, листок.
Насторожився Кефал: «Певно, хижак причаївсь, – і метнув туди спис непохибний. / Там – Прокріда була. Затуляючи рану під серцем, / Зойкнула: «Горе мені!» На голос дружини своєї / Кинувсь я в той чагарник, омліваючи серцем од жаху. / Там півживу в обіллятій свіжою кров’ю одежі / Бачу Прокріду, що спис із грудей – дарунок – виймає…».
Збагнувши, що привело сюди Прокріду, ще встиг розкрити їй згубну для них обох помилку… «…та хіба допоміг, пояснивши? / Никне: із кров’ю, що з рани струмить, розпливаються й сили… / Поки ще бачить – мене хоче бачити, й так, задивившись, / Душу свою жалібну в уста мені видихає. / Все ж у ту мить наче спокою тінь їй лягла на обличчя»… До речі, «aura» означає також «душа»: цю мить прожили вони таки справді «душа в душу».
*
Через низку віків – відлуння; наче листочок із розкішної сув’язі «Метаморфоз», золотої легенди античності, донесли вітри й до нас, в Україну, сумний листочок: «Він вимірив, він вицілив, / В саме серце їй вистрілив, / Ох темна ніч майовая, / Як він її убив…» («Ішов відважний гайовий…» Цей же мотив (свою милу прийняв за сарну), ці ж реалії: «до лісу темного…»; ця ж ніч, лише з українською, навіть стрілецькою барвою згадаймо: «Маєва нічка леготом дише…»
В античності залишились міфологічні деталі, тонкий, притаманний Овідієві, психологізм, епічна розлогість оповіді. В нас, у різних варіаціях, – лише трагічний випадок, непорозуміння (як тут не згадати, із тих же «Метаморфоз», сумної історії про Пірама і Тизбу – античних «Ромео і Джульєтту»?), разючий контраст: щастя – нещастя, чого так багато в житті…
Конкретний випадок стає переказом, набуває баладної тональності, звучить у вальсовому ритмі, кружляє часто й весільним танцем… А втім (як у «Розбитій чарці» Лесі Українки, у весільній чарці) – чиєсь серце й на весіллі розбивається: «І розбилось від жалю свого / Серце смутне… Чи хто теє чує? / Чи не скаже хто часом того, / Що розбитеє серце віщує?»
*
Мов нині бачу й чую. Паркий, може й маєвий, пізній уже вечір. Освітленням – дві місячні повні: одна в небі, друга, задивлена в себе, – у ставку. Троїсті музики. Зойкає скрипка, жалощами сиплять цимбали, підтакує бубон… У сріблястім меві місячного вечора в прадавньому тридольному ритмі вальсують пари…
«Він вимірив, він вицілив, / В саме серце їй вистрілив, / Ох темна ніч майовая…» Маєва нічка леготом дише… Леготом, або – аурою, що спливає з небесних висот, охолоджує груди, навіває щось давнє, призабуте, найдорожче… Життя – то життя…