«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ…» (13)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова…»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)… Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова… Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо…
М І Ж В І К О Н Н Я
Відходять великі світи, як це на полотнах Каспара Давіда Фрідріха (наче ілюстрував Сенеку: «Все розруйновує час, на все він нагострює зуба, / Зрушує все із основ, віку вкорочує їм: / Ріки міліють; де грали моря – лежать суходоли, / Нижчають постаті гір, падають горді верхи»). Відходять – і малі. Найменший серед тих світів – світ міжвіконня. Світ, який існував у своїх межах, тому й був світом між—віконня. Та прийшли пластикові євровікна – відходить, чи вже й відійшов, світ між-віконня, що між шибками, поміж дерев’яних рам…
Світ, який ні кімнаті не належить, ані вулиці. Малий світ, малий простір (spatium breve). Та хоч який він малий, а час – чи то влади над ним не має, чи просто його не зауважує, забуває про нього: зимова, в ялинкових прикрасах, Різдвяна казка затримується тут, бува, до Великодня («вата і калина поміж рам»).
І не тільки час, пожирач речей, – мало хто з перехожих звертає увагу на той дивний світ. А втім, мало хто й завертає на тісні вулички львівського передмістя. Не зупиняється поглядом на світові міжвіконня й той, для кого ця вуличка рідна. Проходить повз нього, сам у собі, як сам у собі й той чудний, собі лиш належний світ, що між шибками вікон.
Усе тут: і низенькі, мов у землю врослі, кам’яниці з клаптиками городців, і скромні (лавчина, гойдалка, пісочниця) дитячі майданчики, й одинокі, похилого віку, мешканці, що повертаються з сусідньої, «на розі», крамниці, – все тут навіює мелодію давньої, забутої пісеньки, в якій – про закінчення казки: «Вже не очікую нікого, / Ніхто не скаже: «Добрий день!»»…
Теперішній час для світу міжвіконня (де ще він дивом уцілів) – то минулий, навіть давноминулий, який ще триває у неспокійному теперішньому, що за якихось п’ять-десять хвилин ходи: тут і під стопою, на «зебрах», чути, як гарячково пульсує нове, дедалі стрімкіше життя…
Та навіть тут, так несподівано, озвалася данина: так вона зворушливо вписалася своїми оновленими казковими контурами (колишня фабрика повидла) в шерег інших будівель на колишньому Волинському шляху…
Насолодившись екстер’єром наче забавкового, з вежами й віконечками, будинку, перехожий пуститься плетивом сусідніх, такої ж чи й дальшої давнини вуличками, завулками, провулками. Тут він і згадає собі казковий світ міжвіконня. Надто ранкової години неробочого дня, коли нікого і ніде, коли на місто тихий сіє дощ. Навіть не сіє, а мрячи́ть. Та й не дощ, а ледь відчутна на дотик сірість, в якій все довкіл мовби зависає, нереальне, зневагомлене.
Саме вона, та сірість, співзвучна часові, який був; часові, в якому – вже й не речі, а їхні подоби, спогади про них. Сірість, що невидимими, але відчутними на лиці крапелинками припорошує скельця окулярів, а загострює – зір душі…
Згадавши, зупиниться… Гляне в низеньке, у зріст дитини, віконце – порожньо… І вже не фізичним зором – в уяві – побачить усміхнену лялечку, хитруватого в гостроверхому ковпаку паяца, які вітають одинокого перехожого, а почує – ту сумну, але таку солодку у своєму смутку мелодію, без якої й не ступити в той світ, що відійшов, – світ міжвіконня…
