Нещодавно, вдруге від початку повномасштабного вторгнення, до Центральної районної бібліотеки «Свічадо» Святошинського району міста Києва завітав письменник, доброволець, головний сержант ЗСУ Сергій Пантюк.
Приводом для зустрічі зі школярами спеціалізованої школи №76 імені Олеся Гончара стала нова книжка Сергія Пантюка для дітей «Фікус Бенджамін розповідає про щастя», яка щойно, у серпні 2024 р. побачила світ у тернопільському видавництві «Богдан».
Хоча авдиторія була непроста – учні двох 4-х класів, доволі жваві та непосидючі, ‒авторові кількох книжок для дітей різних вікових категорій вдалося зацікавити й залучити школярів і до вивчення скоромовок, і до обговорення книг, і до діалогу.
Отож, коли Сергій Пантюк знайомив дітей зі своїм творчим доробком, учні промовляли скоромовки: «Лис у лісі, сич у стрісі, а горобчик на горісі виють, квилять, цвірінчать ‒ скоромовку першу вчать» («Емоджинаріум, або Подорож у світ почуттів», 2020); слухали вірші про гриби, і дізналися, до слова, що грибів на букви Й, И, Ґ та Ь не буває («Абетка грибничка», 2019):
Хоч крутИ, а хоч вертИ,
З цілИм лісом будь на «тИ»
ЧИ з повагою ‒ на «вИ»,
Не знайдеш грИба на «И»…
Науково-фантастична повість «Вінчі й Едісон» (2015) зацікавила малечу історіями про динозаврів та часоліт. А пригоди містянина Тимка в селі («Тимко і ґелґотунчик Шкода», 2016) спонукали з більшою увагою та повагою ставитися до сільських мешканців: людей, що вирощують сливки, картоплю, яблучка, а також до завсідників сільського двору: кроликів, гусенят, качат, курчат та ін.
Під час діалогу з письменником діти ставили багато запитань про творчість: чи можна написати книгу, коли не маєш уяви; скільки часу йде на написання книг; чи стомлюються у письменника руки, коли він пише книги тощо.
Сергій Пантюк ділився своїм досвідом творчості і наголосив зокрема на тому, що творчість – це інтелектуально-емоційна праця, доволі виснажлива, яка потребує особливого стану – натхнення. Залежно від цього є твори, що пишуться скорше, а є такі, для завершення яких треба понад десять років.
Дітей дуже зацікавив воєнний досвід митця. Вони допитувалися про особливості служби в діючих ЗСУ, запитували, чи отримував письменник повістку(!) і як діють бійці під час повітряних тривог на передовій. І як же він за таких умов пише книги на війні?..
Сергій Пантюк акцентував, що він – доброволець, бо зголосився захищати Україну за покликом серця, а не за повісткою. Разом із друзями-однодумцями 24 лютого 2022 р., після вторгнення росії в Україну, приєднався до бійців тероборони, згодом – до ЗСУ. Нині він ‒ головний сержант батареї протитанкових керованих ракет 23-го ОБСП. Поняття «повітряні тривоги» у зоні бойових дій не застосовується, бо там обстріли тривають постійно. Коли ворог гатить важкою зброєю – бійці ховаються в окопні ніші, щоб уникнути попадань та осколків. У разі обрушення ґрунту відкопуються саперними лопатками. А можливість трохи писати обумовлена тим, що тих бійців, які 2-3 доби стояли в окопах, змінюють інші. І після виснажливих бойових завдань «на нулі» із застосуванням тепловізорів і різної зброї бійці відпочивають: хтось відсипається, хтось їде за смачною кавою, а хтось набирає на телефоні текст майбутньої книги (телефон має бути спеціальним, без картки, з доступом в інтернет через старлінк).
На запитання про те, чи має письменник ще якісь професії / захоплення, – Сергій Пантюк розповів, що замолоду добре боксував, згодом працював журналістом, редактором, видавцем, викладачем літературної творчості. Нині він – воїн ЗСУ. У вільний час любить рибалити, збирати гриби. Має хист до приготування різних смачиків, зокрема плову та королівської юшки. Але бажання працювати зі Словом домінує у Сергія Пантюка за будь-яких обставин.
У розмові з дітьми Сергій Пантюк уміло дозував пізнавальну та емоційну інформацію із гумором та активував увагу малечі різними запитаннями та завданнями.
«Фікус Бенджамін розповідає про щастя»
У новій книжці «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» Сергій Пантюк торкається актуальної проблеми – як говорити з дітьми про війну. Про війну, яка триває вже одинадцятий рік, і від якої потерпають і дорослі, і діти, на фронті, в тилу, чи в еміграції. Ця розмова письменникові вдається, хоч і відчувається, що бійцю із позивним «Сліва», який пізнав війну не з інтернет-новин, а наживо, іноді й складно дібрати легку форму висловлювання.
Орієнтуючись на молодших школярів, письменник обрав жанр повісті-казки, наповнивши її атрибутами дива (так, оповідачем виступає фікус Бенджамін, який опікується квітковим закутком у квартирі хлопчика Романа та його батьків) і казковими персонажами (Добрим Хатнім Духом – домовичком Добриком). Саме завдяки отакому казковому поєднанню різних світів Роман (Ромчик, Равлик) починає розмовляти із рослинами і Добриком, а його нові друзі здійснюють справжнє чудо, написавши листа про Ромчикового тата до самого генерала Залужного.
В оповідь украплено багато драматичних деталей війни: чітко названі вороги – «кацапи»; пояснено слово «війна» і ситуацію зі внутрішньою еміграцією; «жахним жахіттям» названо бомбардування ракетами школи, під час якого загинув однокласник Романа Юрко, а сам Ромчик отримав важке поранення… Але ці реалії теперішнього життя українців вписано автором делікатно, на тлі опису рослин, їхніх вередувань, знайомства «укорінених» зі «двостовбуровою істотою», яка раптом стала «одностовбуровою» і почала розуміти мову фікуса, філок та орхідей… Автор не уникає складних питань, але поступово підводить юного читача до їх усвідомлення, камуфлюючи цю тему казковими атрибутами. Адже школярі читали вже багато казок, і готові до сприймання історій про боротьбу зі злом, яке, на жаль, не щезає з нашого життя і набуває різних форм і видів.
Книжка пізнавальна, бо її персонажі діляться цікавими для дітей досвідами: «…вам, кімнатним рослинам, також можна споживати чай»; «вони мені розповіли, що лише на їхніх гілках ростуть справжні горіхи» (волоські), «а оті твої арахіси – то звичайні бобові, мигдаль – уміст сливової кісточки, а що таке кеш’ю – цього й трухляві пні до ладу не знають. Якийсь хвостик тропічної груші»; «Балакучі люди, як правило, щирі й не носять каміння за пазухою та дуль у кишенях».
Книжка має виховний потенціал, бо актуалізує, наприклад, тему булінгу: «Моє ім’я Роман… А в школі прозивають Равлик. Прозивалися…Бо тепер, мабуть, якось інакше будуть. Одноногий чи Каліка…» Чи спонукає до «котоманії»: «…Це кошеня. Майбутній поважний кіт. Татові побратими подарували, коли його вчора проводжали на потяг. Взагалі-то його звати «Леопард», як наш найкращий танк, але Лео – коротше і краще».
Так само Сергій Пантюк не зраджує собі у «мовизні» і дарує малечі кілька нових словесних каламбурів: рука – «безлиста гілка», люди – «двостовбурові істоти» та ін.
Полегшує сприймання цієї історії не лише чарівне прибуття тата Ромчика у відпустку тоді, коли ще син не поїхав на три місяці до Франції на лікування, а й украплення гумору в її епізоди. Так, фікус Бенджамін насмішив Ромчика тим, що заплутався у поняттях «тефлон» і «телефон».
А вже пісня, яку співають усі нові друзі Ромчика разом із ним, заохочує читачів до інтерактиву ‒ і співати, і створювати нові її жартівливі куплети:
Ой, зелений Фікус, зеле-е-ений,
А в куточку кактус страше-е-енний,
Зелені Фіалочки цвіту-у-уть,
А товстянки гроші всім даю-ю-ють…
Що ж сказали персонажі книжки про щастя… ‒ дізнаєтеся, коли прочитаєте цю добру, трішки сумну, але мудру книжку Сергія Пантюка.
Модерувала зустріч Ірина Бондаренко
Фотографувала Ірина Голобородько
Написала Ніна Головченко