Письменниця Оксана Забужко в одному з останніх інтерв’ю зазначила, що вважає себе «жиленківкою»: адже у своєму творчому становленні, перших віршах та виступах надихалася камерним урбанізмом, живою та теплою енергетикою поезії Ірини Жиленко.
«Я не людина — я вікно у сад!» — йдеться в одному з віршів Ірини Жиленко.
Вона була шістдесятницею, «жіночим голосом епохи», вміла передати дух доби через речі без зайвого пафосу, написала десятки творів для дітей.
Суспільне Культура розповідає найважливіші факти з біографії письменниці.
Дитинство та юність
Ірина (Іраїда) Жиленко народилася 28 квітня 1941 року в Києві. Ранні роки дівчинки припали на Другу світову війну — і вона, дитина двох військових, рано осиротіла. Зростала Ірина у Звенигороді на Черкащині, де її виховували родичі.
Ірина Жиленко в дитинстві. Архів Національної історичної бібліотеки України
Коли війна закінчилася, Ірина повернулася до Києва. У школі зіткнулася з насмішками однокласників, які цькували дівчинку за українську мову. Втім, говорячи про ті роки, письменниця завжди з теплом згадувала вчительку української мови та літератури Діну Іванівну Попель, від якої отримувала підтримку й натхнення творити.
Свій перший вірш Ірина написала у вісім років. А у вісімнадцять вже мала перші публікації в газеті «Київська правда», передмову до яких написав поет Валентин Лагода.
Ірина Жиленко в дитинстві. Архів Національної історичної бібліотеки України
Та не літературою єдиною.
Ірина Жиленко любила малечу, тож ще в підлітковому віці, після закінчення вечірньої середньої школи, влаштувалася до дитячого садочка вихователькою. Паралельно навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка, який заочно закінчила в 1964 році.
Жиленко завжди була талановитою та творчою: вміла малювати, професійно співала в університетській оперній студії та аматорському хорі «Жайворонок» при Київській консерваторії (їй навіть пропонували перевестися туди з університету), а також танцювала в ансамблі «Веснянка».
Кохання
Ірина часто з’являлася на літературних вечорах — і на одному з них, у 1962-му, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, письменником Володимиром Дроздом. Дрозд працював головним редактором журналу «Київ», а також очолював «Літературну скарбницю», Київське відділення Спілки письменників України та був заступником голови Національної спілки письменників України.
То було кохання з першого погляду: вже через три дні пара подала заяву на реєстрацію шлюбу, а потім прожили в злагоді й любові понад 40 років. Володимир Дрозд помер у 2003-му — Ірина прожила без чоловіка ще десять років.
Володимир Дрозд та Ірина Жиленко. Архів Національної історичної бібліотеки України
Шістдесятництво
Кар’єрний шлях завів Ірину Володимирівну в журналістику: вона працювала в редакціях низки періодичних видань, як-от «Вечірній Київ», «Молодь України» та «Літературна Україна».
Окрім цього, у 1960-х Жиленко була активною учасницею руху українського відродження в Києві: членкинею Клубу творчої молоді та Спілки письменників України. Завдяки своїй діяльності вона познайомилася з колом шістдесятників: близько дружила з Аллою Горською, Василем Симоненком, Василем Стусом, Михайлиною Коцюбинською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним та іншими.
«Ірина Жиленко, незважаючи на те, що сама не була покарана тюрмою, як більшість видатних колег, належала безпосередньо до їхнього сакрального кола», — пише українська письменниця Марія Кривенко в рецензії на книгу спогадів Жиленко для видання «Збруч».
Важливо згадати, що в 1965 році Ірина Жиленко була на показі стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна» — тому самому, де відбувся знаменитий протест проти радянської диктатури та терору. Відразу після цього кількох учасників акції, як-от Василя Стуса та Івана Дзюбу, запроторили за ґрати, інших же почав переслідувати КДБ.
«Метафорично можна висловитися так: одні згоріли в полум’ї тієї боротьби, інші тільки були обпечені. І в тих, начебто дистанційованих, була місія хронікерів та літописців. Ірина Жиленко цю місію виконала», — наголошує Марія Кривенко.
Ірина Жиленко. Архів Національної історичної бібліотеки України
Боротися з режимом на повну силу Ірині Жиленко заважали обов’язки материнства — це було для жінки і перешкодою, і порятунком. Сама письменниця із захватом писала про українську перекладачку Михайлину Коцюбинську — називала її «зразком, ідеалом Людини Благородної»:
«Сиділа вона, як зерно в сухому ґрунті, без краплі води живої і без надії «прорости» для загалу, для літератури, для України. Чотирма стінами невидимої камери її було ізольовано від літературного процесу. У мене була дитина, і в Михайлини була дитина. Я заради дитини не листувалась із засланцями. А Михася — листувалась, незважаючи ні на що. Я би так не змогла ніколи«.
Втім, зрештою радянська влада таки репресувала подружжя за дисидентство: їх позбавили житла й перестали друкувати; Володимира Дрозда на три роки мобілізували в армію, а Ірину Жиленко звільнили з роботи та в 1981 році змусили вступити в Комуністичну партію.
Ірина Жиленко. Facebook
Письменництво
Як письменниця Ірина Жиленко заявила про себе в 1965 році, коли вийшла дебютна збірка віршів «Соло на сольфі». Вона спричинила палкі дискусії: одні читачі захоплювалися новою поеткою, інші ж — звинувачували її у «відірваності від життя». До другої категорії відгуків зазвичай належали радянські критики, адже на той час було нечувано, щоб майстри слова у своїй творчості змальовували буденні речі, а не оспівували досягнення трудового народу.
«Вірші Жиленко звертали увагу свіжістю образів, неоклепаністю тематики і незалежністю тону», — схвально відгукнувся про збірку Євген Маланюк.
Письменницький доробок Ірини Жиленко охоплює низку творів для дітей: «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилитися номером» (1986), «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Казки про буфетного гнома»; збірників дитячих віршів «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства», (1979), «Казки буфетного гнома» (1985). Загалом з-під пера Ірини Жиленко вийшло близько двадцяти книг.
Вірш Ірини Жиленко. ababahalamaha/Instagram
У 1987 році авторку нагородили літературною премією імені Володимира Сосюри за книгу віршів «Дівчинка на кулі», а в 1996 році вона отримала найпрестижнішу в Україні творчу відзнаку — Національну премію імені Тараса Шевченка — за збірку «Вечірка у старій винарні».
У своїй творчості письменниця переважно змальовувала красу й домашній затишок: сад, шлюбне життя та сім’ю, природу, інтер’єр. Втім, поміж цим гедонізмом та ідилією іноді простежуються похмурі відтінки меланхолії та роздумів про смерть. Авторка популяризувала доброту й сковородинську проповідь «повсякденних малих справ». Критики відзначають у віршах Жиленко поєднання непідробного ліризму із чутливістю й смаком.
Марія Кривенко також називає Ірину Жиленко «неперевершеною авторкою жіночого вірша». Та письменниця ніколи не називала себе феміністкою — натомість часто зі щирою ніжністю змальовувала у віршах патріархальний сімейний устрій.
Варто зазначити, що протягом усього життя Ірина Жиленко вела щоденники.
У 2011 році, за два роки до смерті авторки, на світ з’явилися її мемуари Homo feriens («Людина святкуюча»). Через рік книжка, опублікована видавництвом «Смолоскип», принесла авторці премію імені Василя Стуса. Ба більше, це видання називають «біблією шістдесятництва» та «літописом епохи крізь призму жіночого погляду».
У мемуарах Ірини Жиленко змальовані ключові події та постаті шістдесятництва. Зокрема, на сторінках книжки з’являється Ліна Костенко:
«Дуже збадьорена і виснажена розмовою з Ліною. От кого мені не вистачало! Вона вірші сприймає не лише на емоціях, як усі інші мої друзі, а й професійно. Після маленького вступного огляду моєї поезії і деяких порад, після визнання мого «особливого» місця в поезії Ліна відкрила зошит і вірш за віршем почала аналізувати. Це був жах! Я зрозуміла, яка я невибаглива, недбала, скільки сміття розводжу навколо поодиноких поетичних «перлин», яких жахливих рим припускаюся! Це було «полювання на бліх», бо оці маленькі дрібниці (яких у мене загусто) псують враження від цілісної картини. Якби такого редактора у видавництво! Її червоний олівець творив би дива. Ліна буває різкою й насмішливою, але я не ображаюся, бо вона справедлива».
Homo Feriens Ірини Жиленко. Yakaboo
Як зазначила літературознавиця Віра Агеєва в подкасті «Шалені авторки», Ірина Жиленко відрізнялася від інших митців-шістдесятників: якщо Іван Драч, Василь Стус, Ліна Костенко були зосереджені на масштабних проблемах великого світу, то Ірина Жиленко позиціювала себе як поетку приватного світу.
Попри це, авторка завзято захищала непорушність кордонів цього світу від цензорів-комуністів — і цим також відстоювала гідність, цінність та суверенність українського письменника.
Віра Агеєва додає, що творчість Ірини Жиленко іноді трохи маргіналізували: мовляв, вірші про сад, квіти та чайні церемонії не сприймали серйозно — на відміну від поезії Стуса чи Симоненка, які писали про державу, непокору тоталітарній владі тощо.
«З плином часу все це маргінальне стає все більш центральним, тому що пафос поезії 1960-х подекуди виглядає архаїчним. Бо змінилася наша риторика, довіри до пафосу з часом поменшало. Натомість Ірина Жиленко сьогодні неймовірно сучасна тим, що представляє світ речей, показує епоху через речі», — каже літературознавиця.
Ірина Жиленко померла 3 серпня 2013 року від важкої хвороби — на 72 році життя.
Ірина Жиленко. Архів Національної історичної бібліотеки України