Від 16 до 20 жовтня відбувався 76-й Франкфуртський книжковий ярмарок, який відвідали понад 230 000 осіб: 115 000 представників книжкової індустрії зі 153 країн та 115 000 звичайних відвідувачів. Працювали понад 4300 стендів і виставок із 95 країн. Під час ярмарку відбулося понад 3300 заходів, які висвітлювали більш як 7500 журналістів. Почесним гостем цьогоріч була Італія, яка представила близько 90 авторів і виступала під гаслом «Roots in the future» («Коріння в майбутнє»).
Організатором роботи українського національного стенда став Український інститут книги. Франкфуртський ярмарок має формат B2B, основною метою його учасників є купівля та продаж прав на книжки. На українському стенді 30 видавництв представили понад 300 книжок, ліцензії на переклад яких пропонували іноземцям.
Гаслом участі України стало «Повернення голосу / Reclaiming the Voice». Український стенд у Франкфурті мав власну сцену, де щодня відбувалися події, в яких узяли участь такі автори, інтелектуали і громадські діячі: Софія Андрухович, Нариман Джелял, Олена Стяжкіна, Дмитро Кулеба, Павло Маков, Олена Герасим’юк, Галина Крук, Марічка Паплаускайте, Ія Ківа, Радомир Мокрик, Катерина Міхаліцина, Алім Алієв, Ірина Вікирчак, Євгенія Кузнєцова, Тетяна Пилипчук, Олександр Савчук, Клаудія Дате, Катерина Рітц-Ракул, Енн Епплбом та інші.
«Українська література дарує вектор руху, а не вилизану красу»
Тетяна ПЕТРЕНКО, керівниця відділу зв’язків із громадськістю Українського інституту книги:
Конкуренція за увагу на Франкфурті шалена. Для того, щоб приваблювати відвідувачів до себе, учасники створюють вигадливий дизайн і продумують події. На тлі інших стендів у нашому павільйоні, де були представлені європейські країни, стенд України вирізнявся розміром, цікавим дизайном, сценою і масштабною програмою. Іноземні колеги підходили до нас і дивувались тому, що Україна кожного року представляє оригінальну концепцію та щораз нові теми для дискусій на стенді. Для порівняння, на стендах інших країн можна було спостерігати читання чи розмови, де, крім спікера/спікерки, було лише 5 стільців для слухачів.
Для дизайну українського стенда було використано роботи блискучого Павла Макова з його книжки «До По». Я спостерігала цікавість до дизайну з боку азійських відвідувачів стенда. Гадаю, тут можна шукати закономірність, адже «До По» створена за принципом «Книги змін», тож знайома концепція мала їм відгукуватись.
Звісно, серед відвідувачів програми було чимало українців, що живуть за кордоном. Дехто приїжджав з інших міст Німеччини, щоб зустрітись з авторами. У п’ятницю та суботу, найактивніші дні ярмарку для відвідувачів, на українському стенді відбувався літературний фестиваль у мініатюрі.
Цьогоріч амбасадорами української літератури були Олена Стяжкіна, Таня Малярчук, Володимир Єрмоленко, Софія Андрухович, Мирослав Лаюк, Марічка Паплаускайте, Ія Ківа, Катерина Міхаліцина та інші яскраві представники нашого Слова.
Треба сказати, що активні українські читачі за кордоном — це теж свого роду літературні агенти. На Франкфурті вони дивились, які книжки з’явились у німецькому перекладі й раділи, адже тепер вони зможуть порадити свої улюблені видання німецькомовним друзям.
Концепція цьогорічної української програми на Франкфурті — «Повернення голосу». Для нас, співкураторок програми, було важливо показати в межах подій різноманіття українських голосів: українську поезію і прозу, український репортаж, який сьогодні є одним із найважливіших жанрів, голоси кримських татар (ми запросили долучитись до подій програми Наримана Джеляла і Аліма Алієва), голоси наших класиків, які дедалі частіше виходять у німецькому перекладі, а також голоси наших убитих письменників.
Поетка та парамедикиня Олена Герасим’юк сказала на одній з подій, що сьогодні українська поезія дарує вектор руху, а не вилизану красу. Гадаю, це можна сказати про всю сучасну українську літературу. Вона може дати Європі вектор руху, стати її компасом у сучасному світі. І ми всі, зокрема Український інститут книги, частиною команди якого я є, працюємо над тим, щоб донести голоси українських авторів до читачів за кордоном.
«Активність західних видавців біля українського стенда зменшується»
Олександр КРАСОВИЦЬКИЙ , в. о. президента Української асоціації видавців та книгопоширювачів:
Книжковий ярмарок у Франкфурті — головна подія книжкового року в світі. Місце, де зустрічаються Захід зі Сходом, Північ із Півднем. Місце, де головне завдання — продати права на видання книжок, і для цього влаштовують різного типу зустрічі, перемовини, круглі столи, інтерв’ю та навіть вечірки й фуршети. Хтось із видавців спеціалізується на художній літературі, когось вабить нонфікшн, комусь потрібні альбоми живопису. Хтось видає вітчизняних авторів і отримує валюту в країну, хтось купує і несе в країну інші наративи за наші гроші.
Зазначу, що Франкфуртський книжковий ярмарок — це складно організований багатополюсний, багатовекторний ринок. Іноді на цьому ринку важливу роль грає політика. Я на цьому ринку майже 35 років і тому знаю про що кажу. Перший Франкфурт у мене відбувся в 1992 році. Колись нас вчили демократії через книжки, спонсоруючи переклади важливих для нас видань, і ми багато чого навчилися. Ми навчилися гостро відчувати справедливість і несправедливість.
У нашій країні війна, яка не зупиняється одинадцятий рік. Це більше за часом, ніж дві світові війни разом. Ця війна йде менше ніж за дві тисячі кілометрів від Франкфурта, який є найбільшим фінансовим центром континентальної Європи. Тут роблять гроші з грошей, гроші з товарів і гроші з емоцій.
Перші вісім років Стара Європа обмежилася «схвилюванням» щодо російського терору, яке до 2022 року набуло форми звичного мовного звороту. Від початку широкомасштабного вторгнення, коли наші партнери зрозуміли, що в підручниках демократії, які в 1990-х були надані Україні, сказано, що відверта агресія потребує прямої відповіді, було створено систему допомоги Україні, за що ми вдячні партнерам. Частиною цієї системи є санкції, зокрема, на участь бізнесу з РФ у європейських бізнесових заходах і відсутність європейців на аналогічних заходах у Москві. І перший рік це було для Франкфуртського ярмарку законом. На другому році з’явилися кілька «кошерних» росіян, частково зареєстрованих на території ЄС, та величезна кількість російських перемовників в агентському залі, учасників без стенда. За бажання організаторів їх можна було заблокувати, але це гроші, яких дедалі менше в бізнесі книжкових виставок, і під це підклали логічну модель, що заборонені тільки стенди. Українцям два роки поспіль надавали безкоштовні стенди, за що ми вдячні як організаторам, так і тим, хто відповідав за проведення виставок з українського боку, — Українському інститутові книги, Ukrainian Institute, Інститутові Ґете в Україні, іншим учасникам публічної програми на стендах. Свій вклад у те, що українці зайняли набагато важливіше місце серед книжкової спільноти, зробили самі видавці, письменники, агенти, журналісти. Свою роль грала і Українська асоціація видавців та книгопоширювачів. Та все ж головний тягар організації взяли на себе працівники УІК.
У цьому році щось знову змінилося. Російських стендів стало більше. А українцям місце надали за певні кошти, хоча і з серйозною знижкою. Війна триває довше, ніж очікувало західне суспільство. Тому, можливо, активність західних видавців біля українського стенда у 2022 році була вища, ніж у 2023-му та цьогоріч. І якщо не буде екстраординарних зусиль, наступного року ця активність знову впаде. Книжкові ринки стомилися від книжок про нашу війну, а принципово нової літератури у великій кількості не з’явилося, і це зрозуміло. Для прориву слід закінчити війну, профінансувати бібліотеки для принципового зростання обсягів на ринку, зробивши акцент на вітчизняну сучасну літературу. Це складний повільний процес із невідомим результатом.
Те саме й з можливістю Україні стати почесною гостею Франкфурта, як колись стала Грузія. Але сьогодні ми, на жаль, не готові. Потрібна величезна критична маса перекладів іншими мовами протягом кількох років, вкладання державних грошей у ці переклади, постійна підтримка цього процесу культурною експансією та промоцією. Бо сьогоднішній західний читач і видавець має на руках майже ту саму, скажімо так, колоду українських карт, яку мав п’ять чи десять років тому.
Мені багато закидають, що я не бачу молодої жанрової літератури. Бачу. По-перше, це набагато менше, ніж у маленьких порівняно з нами Чехії, Угорщині, Норвегії, й суттєво менше, ніж у Польщі. По-друге, на жаль, результат у галузі накопичується роками, авторитети іноді зникають через життєві обставини. Відсутність постійного плеча держави і, головне, створеної системи книжкового українського промо всередині країни й за кордоном, весь час збільшує кількість перекладної жанрової літератури на ринку. Саме в цій ніші має відбутися ренесанс. Ми не переб’ємо виданнями вітчизняних авторів ані розкрученого нонфікшну, ані філософської літератури, ані літератури мистецької. Але художня, жанрова та дитяча літератури — це рівень можливого. У нас є всі шанси, але… ринок потроху зростає щорічно, не створюючи нових реалій. Коли мені кажуть про революційне зростання у 2023-му, я пояснюю, що відбулося не зростання обсягів ринку, а їхнє падіння, але з імпортозаміщенням…
Бестселери від «Саміт-Книги»
Іван СТЕПУРІН , директор видавництва «Саміт-Книга»:
За період ярмарку наші співробітники провели понад п’ятдесят перемовин із закордонними колегами. Найбільшу цікавість викликали нижченаведені книжки нашого видавництва.
«Бахмут» — документальна оповідь, щоденні свідчення про пережите. Автори — група журналістів із Донбасу, насамперед бахмутян. Книжка зосереджується на подіях, що відбувалися в місті, яке стало символом опору агресорам під час війни в Україні, фортецею духу. Тут зображено життя людей, які потрапили в центр воєнних дій: воїнів ЗСУ, волонтерів, зоозахисників. Подано також пізнавальні історичні екскурси в минуле донбаського краю. По суті, «Бахмут» — це добре ілюстрований альбом, хоча світлини тут іноді навіюють вельми сумний настрій. Бо на одних ми бачимо квітуче місто до вторгнення росіян, а на інших фото — розбиті будинки, понівечену інфраструктуру, руїни історичних пам’яток — типову картину після приходу жорстокого «русского міра».
«Пригоди пана Щура» — твір для дітей, який написала Леся Соняшна і проілюструвала художниця Юліана Чижик. У книжці йдеться про веселого та кмітливого персонажа на ім’я Пан Щур, який переживає чимало захопливих пригод, і його знайому — маленьку дівчинку Сашу. Пан Щур досліджує навколишній світ, при цьому стикається з труднощами, які допомагають маленьким читачам зрозуміти цінність дружби, відваги та доброти. Книжка сповнена гумору і загадок, не позбавлена повчальних моментів, що робить її привабливою для дітей і дорослих.
«Римова. Війна» — це антологія (упорядниця — Юлія Бережко-Камінська), що містить вірші українських поетес і поетів, присвячені переживанню трагедії війни. Тут знайдемо теми, що в українській поезії стали найбільш типовими й болючими від початку повномасштабного російського вторгнення: ракетні й бомбові удари агресора по цивільних містах, поранення, біженство, божевілля, плетення маскувальних сіток… І, звісно ж, насамперед — героїчний спротив окупантам. Серед авторів антології є військовослужбовці ЗСУ, волонтери, тероборонці. Знайдемо у книжці вірші як молодих авторів, так і широковідомих. Ця антологія стала важливим культурним артефактом, що відображає стан суспільства і переживання людей під час жорстокого конфлікту.
«Казка про Свічку» — це історія декоративної свічки (авторка — Валентина Возна), подарованої коханим напередодні війни, і про втрачений звʼязок із ним. Свічка допомагає відсвяткувати несвятковий день народження, вибратися з окупації, пережити блекаут і перетворюється на окопну свічку, що спалахом з останніх сил захищає наших військових. Опинившись у храмі, вона поєднує серця закоханих. Казка покликана допомогти дитині мʼяко витримувати важкі воєнні події, переживати різні почуття, мати надію та зберігати любов упродовж непростого часу.
«Нариси з історії України» Ігоря Смешка. Ця коротка книжка на 100 сторінок запрошує читача у захопливу та багато в чому невідому подорож Україною від зорі європейської цивілізації до наших днів. Вона руйнує міф про українсько-російське «братерство» та «спільну історію» й викликає бурхливі реакції та звинувачення з боку «істориків» у найпопулярніших російських телепрограмах.
