Сторінки грузинської поезії

 

Від перекладача

Бесік Харанаулі —  знаний грузинський поет і мислитель. На літературному обрії він з’явився на межі 50–60-х років минулого століття. А ті роки, як відомо, були роками великої турбулентності, великих потрясінь, великих змін. Змінювалися часи. Змінювалися цінності. Час вимагав нових ритмів, нових форм, нових голосів, нових інтонацій, вимагав нового мислення, винесення вільної думки на передній план, вимагав розмаїття творчого самовираження. Ті зміни, звичайно, своєрідно впливали на світосприйняття та творчий шлях Бесіка Харанаулі.

«Традиційним віршем я не зміг користуватися, він не видався мені тим знаряддям, завдяки якому я міг би здолати свої почуття, —  каже поет і додає: —  Здавалося, чогось не вистачало віршам, чи то висоти, чи ваги, тільки заради того, аби вірш мав традиційну форму».

Бесік Харанаулі увірвався в поезію вільним віршем і став одним з основоположників верлібру в новітній грузинській поезії. Уже з 14–15 років він уникає традиційного вірша. Скрізь шукає поезію, шукає і знаходить.

Бесік Харанаулі —  поет виняткового голосу і стилістики. Його поетичний доробок дуже вагомий в грузинській та й і не лише в грузинській літературі. Його вірші перекладено на багато європейських мов. Високохудожні твори поета мають у різних країнах своїх численних і вірних прихильників.

У 2010 році Бесік Харанаулі був номінований на Нобелівську премію. Але… «У моїх книг не було реклами, —  каже поет, —  а без реклами в Європі й теля не пасеться…»

Автор «незвичайних», своєрідних віршів вже шість десятиліть іде попереду тією дорогою, яку він сам проторив.

Своїм літературним учителем, разом з Руставелі й Шекспіром, Бесік Харанаулі вважає Важу Пшавелу, і це й зрозуміло, бо він особливо близький йому не лише з огляду на рідний йому пшавсьий діалект. Адже вони обоє діти гір, діти одного краю —  Пшавії!

Людська сутність Важі набагато випереджує сьогодення, вважає поет і, звісно ж, він не міг у своїй творчості обійти увагою свого великого земляка і вчителя. Вірш, який пропонується увазі читача, —  це по суті монолог, що розкриває деякі характерні риси великого Важі. Цей твір давно розбурхує мою уяву і давно мріяв познайомити з ним українського читача. І ось мій переклад.

Нещодавно Бесіку Харанаулі виповнилося 80! Творчого довголіття Вам, батоно Бесік!

Мравалжамієр (буквально —  багато літ) —  як мовлять у Грузії! З роси та з води! —  як мовлять в Україні!

 

Бесік ХАРАНАУЛІ

 

Важа Пшавела їде на коні з Чаргалу¹ до Тбілісі

і по дорозі розмовляє зі своєю дружиною

 

—  Так, так воно і є —  напрочуд просто, дратуюсь без причини,

Так, справді, я нервовим став, жорстоким.

Ти правду кажеш.

І правда є правда, навіть якщо її сказала жінка!

Та варто чи ні тут шукати причину?

Якби звинуватив у всьому життя, хто мене осудив би за це?

Та як тоді бути біднішим за мене?

Мені з удовою змагатися? Із тим, хто старим без нащадків зостався?

Хто тінню від рук прикрива наготу свого тіла!

Скажімо, беру й винувачу у всьому життя,

І муки мої вже стають зрозуміліші!

Ти ж бачиш, що коса мені не є коса, а плуг не плуг,

Яка то хата? І який прибуток?

Хіба не відчуваю, який же я смішний,

Коли у плуг розібраний запряжених волів на чім світ лаю,

Валю на них свої гріхи й гріхи усього світу.

Хіба мені не соромно буває,

Коли лишаю волів, що повернули шиї,

А сам присяду на ріллі з пером в руці.

Коли повечоріє і село засинає,

Я, притулившись до каміна, щось собі пописую,

Й тоді я відчуваю, що село мене не розуміє!

Тоді я відчуваю, що село ніколи вже мене не зрозуміє

І справи моєї навіть справою ніколи не назве.

Мої брати мене за рівного собі письменника вважають,

Та й майстер кафії² із нашого села,

Він скорше високо заноситься, бо й дня руки пером не втомить!

—  Хто він такий? —  питав якийсь там чарівник

Жінок із нашого села.

—  Відкіль нам знати, а от чогось до міста їздить!

Вже на межі буття я, жінко!

Питаєш, хто мене зі світу звів, в вогонь ще гасу підливаєш?

Кого мені назвати? Вже дев’ятсот тринадцятий?

Гоготурі й Апшіна,³ «Бахтріоні»⁴ та й «Гадюкоїд»!⁵

Про нещасних братів —

Про Алуду й Муцала⁶ хто писав у свої двадцять п’ять?

Хто розповів про ланеня⁷ та про сухого бука⁸?

Хто п’ядь за п’яддю оспівав природу Пшавії?

Що в порівнянні з цим життя!

Хіба не міг би я начальником повіту стати?

Чи адвокатом, чи купцем, або й розбійником?

А до котроїсь партії, що розплодились як гриби,

Хіба не міг би я пристати?

А порахуй-но, скільки в цім житті є роздоріж!

А як не можеш, камінь на могилу —  й край!

Життя мордує нас, як ми жадаємо.

Ану, подумай добре,

Хіба так може бути, щоб на світанку півень не кукурікав?

Хіба так може бути, щоб серце не пекла печаль?

В вісімдесят шостому, коли мені нараз відкрились очі, зрозумів,

Як маю писати і що писати,

Й відтоді біль країни моєї уже мене не кидав.

Тепер же дев’ятсот тринадцятий!

Хоч трішки ти розумієш, які були роки,

Як нападали, як я захищався.

А правда вимовляється коротше:

По іншому вірші писати я не міг!

Коли хтось у майбутньому замислиться,

То він збагне, як сумніви мені терзали серце,

Як намагався я писати іншою говіркою,

За іншими мірилами, на кшталт нам дорогих поетів.

Але чомусь у мене не виходило!

Коли я захищався, хіба не закрадались в душу сумніви?

Котрий із сумнівів ще мусить віршописець стерпіти?

Те, що пишеш, чи й те, що живеш?

Ти пам’ятаєш, як сидів я й писав з розпаленим обличчям,

І ненароком віником ти зачепила крайчик ахалуха,⁹

Як я тоді накинувся на тебе, пам’ятаєш?

Здається вам, що я вас не люблю?

А скільки так було, що вам приносив пригорщу малини лісової!

А скільки раз я соромливо в хаті висипав дароване кимсь борошно?!

Були ви ситі, я ж морився голодом.

Але цього ніхто не знатиме.

Я для нащадків зостануся шаблею і пораненим оком!

І слинка й помре зі мною.

Зате вони ніколи не забудуть,

Як я боровсь за майбуття свого народу,

Й ніхто й не згадає,

Що я вночі вас вигнав з хати і примусив на сіні спати.

А вранці я вже добрий тато!

Адже любовно й жартома вернув у дім,

Адже порадував —  вам м’ясо на хінкалі зготував?

Тієї ночі я писав останній розділ «Гостя і господаря»¹⁰

Й не міг я з вами бути під одною стелею.

Місяця ж не відштовхнеш і зірок не примусиш погаснути.

Так учинив, бо повинен був чути самого себе!

Що тік чортячий нагадує мій пролежень —  ти помічала?

Мою подушку, сплющену, обдерту, як подорожня торба,

Рівняла ти з подушкою своєю, ніжно вигнутою?

«Гадюкоїд» —  це написав я про творцеву долю,

Однак круг нього розвели вже цілу філософію,

Чого не приписали, навіть те, про що й не думав!

Я лиш хотів сказати,

Що в свій талант поет зубами учепитися повинен,

Бо тишком-нишком всі намагаються його відняти в нього,

У мене один однісінький талант, і той від Бога,

І даний він на вкрай короткий час,

Якщо почну я лицемірити —  загину!

Сьогодні видається Божим витвором,

І той, кого пошив звичайний швець.

Бува, згадаю і регочу з того,

Як перед хатою побачив я сусідських індичат,

Що спокійнісінько ячмінний пух клювали.

Тоді, діставши шаблю, налетів на них —

Ану, тримайтесь! —  закричав. —  Ось повідтинаю ваші голови!

Я щойно повернувся з міста,

Убраний у чоху̀¹¹ і з шаблею через плече,

Вертався я з «Іверії»,¹² був сам не свій від люті:

Мені сказали, що в редакцію якийсь містянин написав:

Як надрукуєте Пшавелу, то на газету я не підпишуся!

То хитрий віршописець!

Та тупота могла мені й сподобатись —  не пам’ятаю,

Але й образився і, як годиться,

Образу показав —  розгніваний пішов я звідти геть.

Пекла гіркота всю дорогу, аж до хати,

А як зайшов я на подвір’я —

Побачив: індичата клюють ячмінний пух!

Тоді мені ті індичата видавались девами!¹³

Мені смішне і дивне випадало часто,

Проте мої нащадки

Мене запам’ятають із шаблею та з оком пораненим.

Був я в Тваліві,¹⁴ в духані¹⁵ Бесо. І Арутіна мене обслуговував.

Дружина у нього грузинка, і цим неабияк пишається,

Пишається й воднораз лицемірить, тому що дружина

Від праці худа, як хортиця.

Діток народила вона Арутіні багато, та перший,

Найбільш нею люблений первісток —  це Арутіна!

Дружину свою я пригадую —  першу дружину…

Я був у Кварелі,¹⁶ коли вона вмерла. О Кеке, моя ніжна.

Не я, а зима поховала її.

В духані Бесо чоловики були з жінками —  було людей чимало.

Останнім часом я багатьом сподобався,

Як чоловікам, так і жінкам,

Ледь не ворухнулась в мене легенька підозра до тебе!

Хіба ж коли-небудь я жив надією на інших?

Чи хвалений чи ні —  нічого те не варте!

А на жінок надіятись, тим паче…

Хіба не знаю я, яких чоловіків жінки в нас люблять:

Придурків люблять, тих, хто сумніву не знає,

Хто не лише заміриться рукою, але й ударить!

Ударить тим, що під руку потрапило,

Чи палиця, чи пляшка, чи сокира…

А чужоземцеві вони стократ скоряються!

І знаєш, що мене дратує?

Багато мали ми поетів,

Що вмерли з рукою, за любов’ю простягнутою!

Історію, що трапилась зі мною у Тваліві, згадую не через те…

Сидіти у духані —  то справа не моя, і ти це добре знаєш.

Хіба ж я скнара!

У всіх своя стихія, справа:

Бесо повинен запросити, Арутіна —  обдурити, ну а я —  писати.

От річка —  та тече, назад не озирнеться.

Чи гарна я?.. А чи потворна?.. Яка я є?.. —  вона ніколи не подумає!

Так, певно, і поет.

Згадав Мерцхалу, бо говорив про річку,

Розмову не зміню.

Чи мучать воду докори сумління? А Мерцхалу не мучать!

Буває все п’яний без тями…

Порядно жити, так як інші, він нездатний.

Якби так сталося, що хтось таки зумів

Нечутно, уночі, його життя упорядкувати,

То вранці він прокинеться і все зруйнує.

Про всіх сказати можна —  хто чого бажає,

А цей невгамовний що бажає —  того ніхто не знає.

У нашім краї ще ніхто не зміг благанням висловити те,

Що він сказав однією кафією.

Бо в тім вірші лежав з такою жінкою,

Що має дев’ять силачів — братів, десятий —  чоловік її.

Його відлупцювали так, що цілу зиму в ліжку він пролежав.

Та тільки перша крапля снігова зірвалась з черепиці

І винесли його назустріч сонцю,

Мерцхала такого заспівав вірша,

Що й смерть вже не могла йому зашкодити.

Незаконно народженого хіба хто називає первістком?

Не скажуть, що він первісток!

Уся громада ось зійшлася, щоб розсудити справу.

І постановили: на Мерцхалу руку хто підняв,

Податком тих обкласти, і ходять хай з тавром ганьби.

Мені ось кажуть: «Нам не до твоїх Алуди і Муцала!»…

Ім не збагнути, чому я озираюся назад,

Для них немає: ні громади, ані подвигу.

Він перший здогадався, що звичаї змінилися,

Він перший у своїй поезії сказав про звичаї нові…

Співає він, як пташка —  аж заливається, і ні про що не думає,

Живе, як той нічний метелик…

О, скільки форм в природі, з якими ми вживаємось!

А поет повинен так писати, як ми думаємо.

Нас гублять спогади —

Повернуті в майбутнє спогади, туди ми дивимось.

«Чи вдасться перейти місток?» —  гадаємо,

А той місток —  або він є, або знесла його вода,

Чи хтось, за нас сильніший, пройшов по ньому,

Узяв на спину —  та й поніс.

 

З грузинської переклав Сосо ЧОЧІЯ

 

Примітки

¹ Чаргалі —  село в Пшавії —  високогірній частині Грузії, де народився й жив Важа Пшавела.

² Кафія —  римований вірш гумористичного чи сатиричного характеру, придуманий експромтом, при змаганні з віршування.

³ «Гоготур і Апшина» —  поема Важі Пшавели.

⁴ «Бахтріоні» —  поема Важі Пшавели.

⁵ «Гадюкоїд» —  поема Важі Пшавели.

⁶ Алуда і Муцал —  персонажі поеми «Алуда Кетелаурі».

⁷ Ланенято —  з «Оповіді ланеняти».

⁸ Бук —  мається на увазі бук з оповідання «Сухий бук».

⁹ Ахалух —  грузинський довгополий чоловічий одяг з шовкової тканини, носять під чохою.

¹⁰ «Гість і господар» —  поема Важі Пшавели.

¹¹ Чоха —  грузинський довгополий чоловічий одяг переважно з шерстяної тканини.

¹² «Іверія» —  грузинська літературно-політична газета, що її заснував і редагував І.Чавчавадзе.

¹³ Деві —  міфічний велетень, персонаж багатьох грузинських казок.

¹⁴ Тваліві —  село у Пшавії.

¹⁵ Духан —  харчевня в Закавказзі, заїзд.

¹⁶ Кварелі —  місто в Кахетії, в якому народився І.Чавчавадзе.