БАЛАДА ПРО ВЧИТЕЛЯ
Пам’яті Василя Куфлюка
Чи то від переляку, чи від кривди
хлопчисько виліз на сосну високу.
А злізти побоявся.
Й це не дивно.
Життя до нього надто вже жорстоке.
І допоміг йому в ту мить учитель:
— А пошукай-но між гілками шишку.
Ми будемо про неї скоро вчити.
Шукаючи, зірвав її хлопчисько.
А потім із сосни спустивсь поволі.
Ще довго запах пам’ятав смолистий.
«Наш дім» — для сиріт і житло, і школа
десь недалечко польської столиці.
Доводилося чути настанови
у домі тім від старшого колеги,
що звався Януш Корчак.
Його мова
вражала чітким баченням стратегій.
Всього десяток літ мине неповний.
Опиниться той Януш з діточками
в концтаборі Треблінці.
Шлях жертовний
усіяний густими колючками.
І випав йому жереб. Випав вибір —
Залишити дітей напризволяще,
а чи піти із ними, як на дибу,
у піч, немов дияволову пащу.
Він не хотів, щоб дітлашня зазнала
чуття покинутості, а точніше — зради.
Вона ішла з учителем, співала,
засвідчуючи непідробну радість
В останній день життя, в останній серпень.
А далі не заглиблюймось в жахіття.
А той , про кого мовили ми спершу,
вернувсь додому після лихоліття.
Привчав дітей до музики, до співу.
До володіння абсолютним слухом.
І світові явив справжніське диво
із незбагненним таємничим духом.
Був одинак. Весь вік. Довкола діти.
Не шкодував умінь своїх і часу.
А дехто прокидався знаменитим,
немов вершину подолав Парнасу.
Учитель тішився, хоча своїх емоцій
не проявляв занадто вже відверто.
І мить фатальна у фатальнім році
його настигла.
І струна завмерла.
Був похорон не дуже велелюдний.
І не прийшли оті, що знамениті.
І височіє в свята чи у будні
Могила. Пустка.
Тут самотній вчитель.
Він має з ким у небі говорити.
Там Корчак з янголятами святими.
А його учні мають свої ритми.
Хай віддаються їм.
Господь із ними…
25 лютого 2020
КОЛО
Великі крислаті горіхи
у цьоці булИ Василини.
Я мав неабияку втіху ,
як лазив на них без драбини.
Жердиною бив по гілляках.
І лусканці падали градом.
Не так, як голівоньки маку,
сильніш торохтіли над садом.
Була, пам’ятаю, побожна
та цьоця моя Василина.
І я відчував, що не можна
у чімсь перед нею буть винним.
І чорні книжки із хрестами
простУ викликали цікавість.
Торкавсь обережно руками,
гортав сторінки і читав їх.
Не все там я міг зрозуміти.
Тож ставив книжки ті на місце.
А якось наприкінці літа
Мене приголомшила вістка:
— Васильку, не йди у то кІно.
Купи собі краще цукерків.
Мені то здавалося дивним.
Мовчав тоді, згадую, вперто.
І я не послухався цьоці,
що версію знала екранну
подій у трагічному році
у кінокартині «Іванна».
Не знав я тоді, що за Польщі
в Шептицького, в древньому Львові
була моя цьоця на прощі
Й обітницю дАла Христові
служити Святому довіку
І мати причетність до кола ,
Що ширилось світом великим
Й притихло не з Божої волі…
29 лютого 2020
КРИЛАТІ ТАНЦІ
Дівки стояли ув окремім гурті.
А в іншому юрмились парубки.
І перші звуки, як джерельний дзюркіт,
пішли , немов струмочок до ріки.
І парубок виходить на майданчик.
І кличе: Ольцю! Лесю ! Чи… Марі’ !
Вже біля нього дівчина. І танчик
вони заводять в тій ясній порі.
І видко, що танцюють не уперше.
І видко, що для них той ритуал
такий, якого хочуть перевершить
у королівстві вигнутих дзеркал.
І де тепер — питаєш — дзеркала ті?
Їх часова покрила пелена.
І в пам’яті про танці ті крилаті
жива ще згадка.
Згадка — таїна…
1 березня 2020
МАРТІ ОНУФРЕЙЧУК
Часу одвічне весло.
Березень.
Третє число.
Я пам’ятаю про нього
з давніх дитячих літ,
що залишили слід,
вивівши на дорогу.
Як розігналась вона !
Мчала, немовби луна
яром або долиною.
Втомлива нею хода.
Човника вітер хита.
Де ти ?
Всміхнися зі мною
Біля напнутих рядків,
Біля схвильованих слів,
що недомовлені досі.
Ти повертаєш мене
в те, що ніяк не мине,
що повертатися просить.
Я повертаюсь щораз,
ніби дитина у клас
йдучи раненько із дому.
Кожен твій нАгад і лайк
думку спрямовує в край
осиротілого дому…
3 березня 2020
БАЛАДА ПРО ДЯКА
Хвилясті кучері котилися на плечі .
З обличчям аскетичним, як пророк,
Нагадував біблійного предтечу
Григорій-дяк. Високий синьоок.
Кремезний. У начищених чоботях.
Траплялось, елегантно танцював.
Чутки ходили ( як без них достоту? ),
що дуже він колись перестраждав.
Страждання юності.
О, хто не зазнавав їх?
Не вимірять нічим душевних мук.
Чи вилікує час кохання давнє ,
що болем спричинило біль розпук?
Спіткала несподівана відмова.
Вона його , мов жаром, пропекла.
Неначе загубилася підкова.
Ні щастя. Ні любови. Ні тепла.
І він своє тепло знайшов у храмі.
Там ночував. І Божим духом жив.
І літургії вів з отцем Романом,
що з владою приховано дружив,
був конформістом, та зберіг святиню.
Мав шану від людей і він, і дяк.
Окрім партійців.
Але й ті гординю
приховували, як могли, повсяк.
Тепер це має вигляд екзотичний.
Після невдачі прихисток душі.
Було життя насправді аскетичне
на рівній і просвітленій стежі.
22 січня 2020
VIVALDI
Венеція його зігнорувала.
Фактично, прирекла на забуття.
Чутки.
І заборона кардинала
В’їжджати в місто до кінця життя.
Поїхав до австрійського монарха,
Прихильного до нього вже давно.
На жаль, недовго мелодійний бархат
вчувався крізь відчинене вікно.
Якогось дня там скрипка оніміла.
Не стало Карла Шостого.
Біда.
І кинуті були імперські сили
в котел війни.
І знов тяжка нужда .
Немає більш прихильників з Європи.
Тож твори продавав за копійки,
щоб вижити.
«Чотири пори року»,
як у житлі самітника кутки.
У цьому осінь.
А у цьому літо.
Отут зима.
А тут, а тут весна.
І в жодному нема бажання жити.
О Господи, чия у тім вина?
Був похорон.
І поховальна меса.
І хор, причетний до глибоких тайн.
І в хорі тім із щирим інтересом
співав дев’ятилітній Йозеф Гайдн.
І прихисток на цвинтарі для бідних.
Усе майно пішло із молотка.
Звучать йому всі пори року Відня.
І кожна душу лагідно торка.
А скрипалі і віолончелісти ,
бува, ніяк не налагодять гру.
Від перших нот на очі сльози чисті
находять в ту чи ту річну пору.
10 лютого 2020
ХВИЛЯ
І думка інколи заломить,
проштрикне боляче мізкИ.
У підмосков’ї є Коломна.
Там брат живе мій залюбки.
Колишній офіцер союзний.
Дружина й двоє ще синів.
І їхній ритм московська кузня
склепала на один мотив.
У часопросторі вібрує
на невловимій частоті
десь хвиля братова.
Не чую.
І чуть не хочу звуки ті.
І він мою також не ловить.
І ми тепер якісь чужі.
І думка інколи заломить.
І стане гірко на душі…
11 лютого 2020
* * *
Із поміччю пера вирівнюється стиль.
Хоча, з’явилися альтернативи.
І натисканням букв передається біль.
Вони пручаються, буває, вередливо.
Чи біль, чи радість, чи проста нудьга,
Яку витискуєш, як рештки пасти.
І кожна літера у собі зберіга
Майбутні контури прихованого щастя.
Як настає зненацька та пора,
Коли охопить душу здивування.
За звичкою вдаєшся до пера,
А потім вже до буквонатискання.
14 лютого 2020
* * *
– Заговори до мене, – каже ліс.
Він бачить, що сміття ти не приніс.
Якийсь дивак з порожніми руками .
З обірваними клаптями- думками
Блукає у зарослій гущині,
В якій немає місця метушні.
І думаєш над тим, що просить ліс.
Напевно бачить , що ти маєш хист
Хоч інколи доладно говорити.
А як йому, засміченому, жити ?..
16 лютого 2020
Василь КЛІЧАК
Leave a Reply