В’ячеслав Стельмах. Іліада ХХІ

 

Весна в Буенос-Айресі

Звуки різних забарвлень, тривалостей, рангів

Вибухають і йдуть, зачепивши, на спад.

Ми вслухаємось в ритм аргентинського танго;

Ми танцюємо в парі, не знаючи па.

Ми ідемо крізь такти, що варті увічнення.

Ми – щока до щоки, крок у крок, стан до стану,

Ми вві сні поміж спалахів погляду в вічі, на

Відображення хмар у люстрі океану.

Океан дочекався того, хто ним плистиме;

Її тіло – гладінь, її рухи – прибій, ми

Ненароком відкрили приховану істину:

Головне в аргентинському танго – обійми.

 

*

Міцно вкорінись в засохлий ґрунт.

Прорости гіллям в піщану бурю.

Власний «аз» вгвинти глибинним буром

У сплетіння напівстертих рун.

Ця земля вже навіть не ячить.

Твій терен – самий пісок і терен.

Твій терен – то кілометри стерень

По жнивах стількох долихаліть.

Підставляй громам своє лице,

Власної ще не пізнавши сили.

Ти – Атлас, тож небо не підгилиш.

Ти – титан. Готовим будь на все.

Між жалобних багатоголось

І рубців тернових перекреслень,

Зачекавшись, доки стерні скреснуть,

Ненароком помічаєш: хтось,

Пригорнувшись, спить на твоїх грудях.

Хтось вартує дні твоїх скресань.

Хтось шепоче між пустелі люду:

Ти таки не сам. Таки не сам.

 

Святвечір 1946

Твій сховок пропахся землею, і глицею,

І плямами ледве загуслої крови.

Від першої і по четверту Покрову –

Між шанців і вирв. Між зарослими лицями.

Утратив лік дням – лічиш витрати пороху;

Ладуєш рушницю, утомлено вірячи:

Твій голос не стане ні ницим, ні звірячим;

Твій морок не видасть себе ані порухом.

Ішов до джерел – тільки струмінь їх висох.

Ішов у вогонь – бо кого ж він не нівечив?

Тож, молячись, просиш набоїв і гніву, чим

Усе сподіваєшся вийти із лісу.

Задимлені очі в повіки сповий.

Твій світ зачекався десь там, за відрогом.

По першій зорі народи в серці Бога.

А завтра –

У бій.

 

Сонет

Бо хто ж ти є у зашморгу снігів?

Кричати б – тільки голос не оклигав;

Словам, що зачекались на відлигу,

Не проламати тиші й поготів.

Єси вигнанець. Зброя твоя – гнів.

Твій спокій є, допоки є вериги.

Хай тут, в порожнім сяйві царства криги –

Займись увесь, аби лиш дух не тлів.

На білім тлі твій слід – малі рубці.

Єдиний смолоскип в твоїй руці

То сяє, то ледь жевріє спроквола.

Допоки він палає, доти й ти

Не втратиш свого сяйва й теплоти;

А згасне – то й у себе впустиш холод.

 

 

Іліада ХХІ

Пророки брехали, віщуючи близькість скону
твоїх оборонців і скоре твоє падіння.
Спливло десять літ – але стіни твої нетлінні.
Гряде двадцять восьме – а ти все стоїш, Іліоне.

Поглянь: перший промінь досвітню імлу пройняв;
і Ксант забагрів, відучора ще кров’ю напоєний;
і сонце осяло щербаті шоломи воїнів,
щоб ти не схитнувся на сході нового дня.

Ще звалиться стільки нещасть на сивини Пріамові.
Ще стільки попереду болю, і люті, і страху.
Вбереться у чорне стонадцята Андромаха;
стонадцятий Гектор долілиць впаде перед брамою.

Вартуй, Іліоне. Не дай своїм мурам упасти,
щоб брязкотом зброї не сповнились твої вулиці.
Молися богам, що від тебе ще не відвернулися.
Оплакуй померлих. Спроваджуй живих у наступ.

Все стихне із заходом сонця – лиш ти не склепи
своїх невсипущих тривожних очей, Іліоне.
Страшися данайців, а надто данайських коней.
Вдивляйся у цятки ворожих багать – і не спи.

 

Пам’яті Фрідріха Ніцше

О ви, що несете на спинах власноруч згромаджені гори – те,

що звіку тяжіє над вашими гóловами – вам так страшно

стояти незрушно – і ви безупинно тікаєте й творите

щоранку себе нових, боячися себе вчорашніх.

Пожерти самого себе – це ви гордо назвали сумлінням;

пожерти того, хто близький вам – це зветься у вас милосердям;

ось шлях ваш, о тліне землі, ви, що голі, безсилі і плинні,

так тужите йменнями вічного берега й вічної тверді!..

Земля переповнилась тими, хто слухає Слово про Смерть,

і місця, куди не долинуло чорне відлуння, не знайдеш вже;

хто ще не оглух, хай почує: вас кличе омріяна твердь –

чи може, німа темнота небуття – до того мені байдуже.

Ви палко жадаєте раю як смерті і смерті як раю,

воліли б полишити пам’ять між тих потойбіч і потýсторонь;

скоріше ж рушайте туди – може, вас хоча б там чекають;

лишень відступіться зі шляху мого! – Так казав Заратустра.

 

*

Нові мимовільні хиби

уже не стрічають розради;

послухай: маестро Холод

проводить уламком скла

по збрижено-теплих шибах

ковдр, подушóк, простирадел

і гострим вищанням коле

думок розімлілі тіла.

Липкá, приглушена втома,

твій домінантний первень,

байдуже встромляє жало

в останні вцілілі сни.

І мовби забракло хрому

для сталі твоїх нервів,

й вони, зіржавілі, урвались

криком в густій тишині.

 

*

тільки світло

випадкових ліхтарів

вихоплює обриси твóго обличчя

з пітьми плацкартного вагону

твої слова

ледь чутно розливаються

змілілим руслом тиші

я впадаю у них

своїми

між рівного плюскоту хвиль

м’яко простукує

синкопований ритм коліс

плинемо поза овид

габою гойдає човен

гонить на бистрину

ти – за стерничого

зачудовано хапаємось в темряві

за голоси одне одного

потік несе навмання

численними витоками

сухе стернове весло

лежить на дні човна

течії слів розлилися

сріблистим сплетінням-гіллям

дерева давнього роду

і невидимо виступають

ниточками вен

на твоїй теплій долоні

човен черкає берег

шелестом рівного дихання

колишеться осока

від легкого подуву

тиші

стукіт коліс

сповільнюється

востаннє хриплять гальма

так звучить надсадність

кажеш ти

підводячи голову

з моїх колін

і я мовчки погоджуюсь

 

*

Якби цей день був віршем, його можна було б кричати

з високої трибуни у злісний і п’яний натовп,

його можна було б горлати впереміш з масними жартами –

якби цей день був віршем, він більшого був би не вартий.

Якби цей день був жінкою, він був би огидливо голим

шматком венеричної плоті у ліжку якогось могола,

він корчився б у конвульсіях, тягнувся б вискливим стогоном –

якби цей день був жінкою, він був би ще тою поганню.

Якби він був партитурою, він збезчестив би слово «анданте»,

він би був з перших нот ненависним диригенту і всім оркестрантам,

слухачі затуляли б вуха й бридливо виходили з зали,

тож якби цей день був партитурою, його, певно б, і не писали.

Якщо б він був поцілунком, він би тхнув добовим перегаром;

а якби цей день був безхатченком, він блював би на тротуари;

він спаскудив би будь-яку вулицю, якби був не днем, а спорудою,

і якби цей день був апостолом, то вже певно, що тільки Юдою.

Якби ж цей день був поетом, це був би бездарний лузер,

зі старою цнотливою музою, або ж взагалі без музи,

він спився б, в житті своєму не видавши жодної рими,

тож якби цей день був поетом, його губи були б німими.

 

*

Ти прошепотіла:

«Вітчизна – це я;

і коли ти поруч,

я почуваюся

захищеною».

Ти стиха промовила:

«Я – твоя Вітчизна

з великої літери «К»;

будь у мені;

бо коли ти зі мною,

усю мене –

від розпашілих і щедро порепаних під серпневим сонцем

таврійських автодоріг

до туго напнутих жил мостів

над далекими скрижанілими східними ріками –

охоплює радісне й ледь врочисте відчуття,

ніби я дивлюся феєрверки

до Дня перемоги

дев’ятого травня».

Ти владно сказала:

«Я – твоя Вітчизна;

і раз присягнувши на вірність мені,

ти більше ніколи не будеш самотнім;

і раз подивившись в мої сірі очі,

ти завжди повертатимешся

з вокзалів та аеропортів,

аби знову припасти

своїми обвітреними губами

до повного гранчака моєї вдячності».

Ти крикнула:

«Я – твоя Вітчизна!»

А я, відійшовши

від твóго кордону

на відстань, уперше ледь довшу

за відстань одного пострілу,

і чуючи там, за спиною,

відлуння прощальних маршів,

так схожих на нас із тобою,

помпезних і трохи награних,

озираюсь назад

і бачу

лиш те, як услід мені шкіряться

ікла колючого дроту

на стінах твоїх таборів.

 

Т-20

Часом лиш сядеш за стіл – а крити уже нічим.

Погляд сягає за край; розум зривається з краю.

Часом під маскою фарсу бачиш людське обличчя;

часом немає масок і лиць так само немає.

Часом завалює виходи; в нім копирсаються черви,

ним бороздяться зморшки тілами недавніх Грацій;

у ньому причина бути часткою того нерву,

що не припиняє боліти під мертвим наркозом стагнації.

В часі причинно чáмріють зжовклі жертовні доктрини,

в тóбі кублиться самість, якій вже не бути тихою,

і ти розтинаєш душу для першої людини,

що здатна почути крізь темряву, як глибоко ти дихаєш.

Сіті сюжетних ліній, що лишаться нерозкритими,

сплутують воєдино божків із крові і плоті,

і ваші однакові стигми синхронно кровоточитимуть

у вестибюлях вокзалів й на нижніх полицях потягів.

Світ має всього вдосталь спраглим ядучого диму;

вéсни так само щемко сходять багряними квітами.

Ваші наївні надії будуть завжди живими:

доки гудітимуть колії;

доки ваш нерв болітиме.

В’ячеслав Стельмах