Прочитавши назву, багато хто пригадав хрестоматійну працю Фрідріха Ніцше «Народження трагедії з духу музики», у якій філософ розмежовує типи мистецтва: стихійне, чуттєве і невпорядковане (діонісійське) і формально викінчене (аполлонівське). Вони завжди співіснують у літературному процесі, ніколи остаточно не витісняючи одне одного, але поступаючись домінуючою позицією.
Діонісійські періоди мистецтва асоціюються передовсім із формальним експериментуванням, хоча воно може супроводжуватися і оновленням змісту. В українській літературі ближчого часу такими виступають футуризм і авангард початку ХХ ст. і постмодернізм к. ХХ – п. ХХІ ст. з його настановою на карнавалізацію. Діонісійське мистецтво співвідносне з музикою, зі сп’янінням свободою асоціативною та звуковою. Аполлонівське ж найкраще відображають слова М. Зерова з поезії «Pro domo»: «Класична пластика, і контур строгий, / І логіки залізна течія / — Оце твоя, поезіє, дорога». Як підказує зіставлення з пластикою (використане і Ф. Ніцше), аполлонівське мистецтво зіставне зі скульптурою, і тут рухи митця мають бути чітко вивірені. Формальна впорядкованість поряд із оновленням змістових параметрів – найбільш посутня ознака мистецтва аполлонівського типу (необароко, неокласицизм).
Багатьом поетам і читачам хотілося б віднайти сутність поезії – визначити те, загальне, що чинить вірш поезією. Водночас існує усвідомлення: суть – найглибше і найістотніше, отже, в кожного поета оригінальне, властиве лише йому. Спроби означити сутність тривають. Зокрема, М. Гайдеґґер спробував це зробити на прикладі поезії Гельдерліна. Поезія для німецького поета-романтика є грою словами, тому мова – найвище благо людини, за допомогою якого людина співтворить власне існування, свідчачи про причетність до когось (народу, сущого) чи до чогось (буття, традиції). Тому справедливо твердити, що мовлення об’єднує і чинить собою.
Будь-яке мовлення – слухання і говоріння. Діалог, у якому відбувається становлення мовців. І діалог письменницький аж ніяк не виняток. У Світлани Короненко, за її словами, у різний час тривала «розмова» з В. Маяковським (експерименти з ритмікою та звукописом вірша), С. Єсеніним (образна свіжість, позірна простота), Б. Пастернаком (філософічність, залюбленість у музику і живопис), М. Бажаном (тяжіння до епічності в темах і обсягах творів, книжність і «речевість»).
Але, крім цих розмов, існує також спілкування з тими, чиї імена час не зберіг, але доніс магію поезії у первісному значенні, як «у-становлення буття за допомогою слова», усталення життєвих підвалин, першоназивання як створення космосу із хаосу. Це є потужне річище фольклорного слова у вимірі ворожіння (збірка «Ворожба на віршах»), замовляння («Замовляння на білоруську мову»).
Коли надзвичайної ваги набуває саме звукова організація мовлення і плин мови.
Поетеса Світлана Короненко – авторка виразно слухова, вона і сама зізнається, що часто вірш починається для неї з незвичної рими («візерунчаста кладка слів-рим»), а також каже: «Поезія і музика для мене речі тотожні. І це Божі речі. Переконана, неможливо навчитися писати поезію (римувати може будь-хто!). Це як магія. Або вона є, або її немає». Разом з тим, поетеса твердить: «Ставлюся з великою увагою і часом навіть з жорсткістю до того, що зветься поетичним ремеслом. Стихія стихією, натхнення натхненням, але все має бути грамотно і витримано в тих поетичних формах, які я обрала. Словники завжди поряд, коли пишу. Мова для поета – це все. Її треба знати бездоганно і володіти нею віртуозно».
Зі сказаного легко зауважити: у творчості пані Світлана прагне рівноваги аполлонівського та діонісійського типу мистецтва, декларуючи все-таки, що технічної вправності для того, аби вірш став поезією, недостатньо («римувати може будь-хто!»). Однак паритет різних типів мистецтва важко досяжний не тільки в межах літературної епохи, а і у творчості одного автора. Що ж домінує у Світлани Короненко?
Гадаю – «музика поезії» (Т.С. Еліот), адже поетеса надає значної уваги ритму вірша. Закономірним виглядає її зізнання: «Пишучи, промовляю рядки подумки, наче виспівую пісню (подумки). Вірш має бути пластичним, легким для вимовляння. Дуже часто саме з ритму, мелодії, відбивання такту починається вірш».
Питання секретів поетичної творчості цікавило митців здавна: Квінт Горацій Флакк «Про поетичне мистецтво (Послання до Пісонів)», Нікола Буало «Мистецтво поетичне», Феофан Прокопович «De arte poetica», Митрофан Довгалевський «Сад поетичний», Іван Франко «Із секретів поетичної творчості». Вибірковий список теоретичних праць, наведений щойно, можна продовжити. Не слід забувати і численні вірші про поетичне мистецтво і народження поезії, що з’являються від давнини до сучасності.
Не виняток і Світлана Короненко, що у формі віршового диптиха запитує «Як він приходить, вірш?» (С. 75-78). Диптих завершує другий розділ збірки «Містерії» (Ярославів Вал, 2019. – 416 с.) під промовистою назвою «Ох, не питай про любов». І поезія – любов авторки, обрана нею, про що вона недвозначно каже першим рядком збірки: «Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю» (С. 9). Як і належить долі і любові, її таїну не можна до кінця збагнути…. Все ж поетеса робить таку спробу для себе і читачів: «Як він приходить, вірш? / З яких бездоріж і тиш? / З яких потаємних ніш / Інколи раз на віку – зрідка частіш!» (С.75).
Бездоріжжя в поетеси – це стрімкий лет вірша («Хоч чимось його притиш») і душі («Наче по небу летиш, / А знизу – Берлін чи Париж»). В уявленні читача асоціативно зринає «Майстер і Маргарита» М. Булгакова та, якщо зазирнути глибше, містика українського фольклору з відьмацтвом як потаємним знанням-віданням, що лікує від недуг і запобігає їм.
Щось схоже можна спостерегти і у С. Короненко. Спершу вірш «Гірчить! Може бути ще гірш / як при падінні з узвиш», а потім є цілюще, хоча болісне, звільнення від гіркоти: «А потім сонячний ніж / Пройде крізь сніжний капіж. / Душу ним ніжно обріж, / щоби пройти босоніж / Туди, де стримить Меджибіж» (С.75). Зауважу: хода босоніж присутня в ритуальних дійствах – коли співають веснянок і гаївок, водять «кривого танця» і т.п. Це пов’язано з уявою про цілющу силу землі, надто – рідної (давні греки цю ж ідею розгортали в міфі про Антея), з певністю, що земля, на якій стоїш, є святою (пор. Діяння 7:33), що ти розмовляєш з Богом, із душами рідних:
Поміж старих кладовищ,
Облиш своє серце, облиш
В одній із сонячних діж! (С. 76)
Рух поетеси уявляється читачеві рухом від темряви (можливого падіння з узвиш) до світла сонячних діж (у яких, очевидно, сходить тісто поезії). Наростає від тиші («З яких бездоріж і тиш») до крику:
Ну що ти знову кричиш,
Можна ж жити й простіш,
Але ти летиш і летиш…
Як же приходить той вірш? (С. 76)
Легко помітити, що останній рядок вірша є трішки зміненим першим його рядком. Те, що мало стати відповіддю, обертається питанням, привідкриваючи таїну (чи таїнство!) творчості.
Оте «летиш і летиш» із передостаннього рядка підказує, що далі буде… Дійсно, другий вірш у диптиху починається з того ж питання, що і перший: «Як він приходить, вірш?». Це схоже на повторне створення світу, поетичного світу Світлани Короненко. Тут тиша вже набуває епітета найтерпкішої, а сам вірш асоціативно зіставляється із терпким вином: «Звари терпкого вина / І випий його до дна. / Навіщо тобі той вірш / у цій найтерпкішій з тиш? І ти – незбагненна й чудна, / І рима твоя, як луна» (С. 76).
Хочеться наголосити на істотних моментах: тиша терпка, бо душа терпне, чекаючи вірш («І знову чекаєш на вірш, / І знову до ранку не спиш»). Душа терпить, адже поетеса чується зі своїм віршем (кожним!) одним цілим, вона ж «вибрала вірші, як долю»,
А він не приходить, той вірш,
Душа, як порожній ківш.
І доля твоя сумна,
І слово не вирина. (С. 77)
На перший погляд, вірш – це вода, що заповнює ківш-душу. Але ківш може бути зоряний і тоді вірш – небесна блакить, із якої не виринає слово. Так пунктирно виникає тема потопельника (вони, до слова, теж ходили босоніж, як свідчить міфологія) і продовжується містичний підтекст. А ще поетично втілюється ідея про те, що поезія – Божа річ, яка дається з глибин / висот, аби тамувати спрагу за гармонією і усталювати основи буття:
Іде навмання твій вірш
Навали страшної незгірш,
Іде як вода навісна
Чи якась диковина (С. 77)
Оці рядки ще раз акцентують на внутрішній єдності (але не тотожності!) поетеси, яка «незбагненна й чудна», і вірша, що означений як «якась диковина». Натхнення окреслено словом «навала», що за логікою вказує на стрімкість руху і його динаміку, нурт. Підтвердження сказаного читач знаходить і в подальших рядках:
А тут, наче кров, цей вірш
Нуртує усе лютіш
Й раптово, неначе в снах,
Перший рядок вирина. (С. 78)
Чи не забув іще читач найтерпкішої тиші, з образу якої починався вірш? А терпкого вина, звареного ліричною героїнею-поетесою у його першій строфі? Якщо забув, то зараз саме час згадати, бо стихійне, нуртуюче мистецтво, що асоціюється з музикою закономірно зветься діонісійським. Діоніс (він же – Вакх, що від нього походить слово «вакханалії»; він же – Бахус) – грецький бог, шо був покровителем виноробства і веселощів. Тому творчість діонісійського типу можна розцінювати як сп’яніння творчою свободою і асоціативними, вільними зв’язками між текстовими фрагментами, як «пульсуючий», змінний ритм… У такому разі вірш є живим і постає як саме життя:
Тріпоче гарячий вірш…
Не доторкайся лиш.
Стань, наче білий монах –
Піст, молитви, сивина.
Видихни білий вірш,
Стань і уже не диш.
Начебто неба знак
І – не інак, не інак, не інак…(С. 78).
Вірш гарячий, як гаряче вино. Гарячий, бо живий. Це наче дитя поета – щось особливо дороге, ніжне і святе. До чого хочеш і боїшся доторкнутися… Також вірш можна трактувати як душу самої поетеси і тоді «білий вірш», який видихають – подих на морозі, частка душі, що відлітає на аркуш паперу…
Що твір «Як він приходить, вірш?» у жодній із частин диптиху не є білим у віршознавчому сенсі переконує постійна рима. Нагадаю: білий вірш – це вірш неримований, має чітку незмінну впродовж твору метрико-ритмічну структуру. Отож, щодо метричного окреслення, С. Короненко ближча до істини, кажучи: «Стань понад білий вірш» (С. 77).
Втім, якби рими і не було, жодну частину диптиха окремо, як і диптих у цілому, не можна би було зарахувати до білого вірша. Причина – у плинності ритму, у його «нуртуванні». 70% першого вірша (загальний обсяг 21 із 30-ти рядків), 77,27% другого вірша (34 із 44-ох рядків), і 74,32% від усього диптиху (55 із 74-ох рядків) – це некласичні (тонічні) розміри, здебільшого триіктовий дольник. Решту складають класичні (силабо-тонічні) розміри: 30% відсотків – дактиль і ямб (у першому вірші); 22,73% – дактиль, ямб і хорей – у другому; 25,68% ці розміри складають, якщо розглядати диптих загалом. Маємо метрико-ритмічну неоднорідність структури, її плинність. Відсоткові співвідношення некласичних розмірів із класичними, дають підстави класифікувати другу частину диптиху як перехідну метричну форму, а першу частину (як і диптих загалом) – як поліметричну композицію.
Втім, за рахунок того, що у більшості рядків по три-чотири наголоси-ікти твір сприймається як «пісенний», а не «говірний», хоч обсяг кожного окремого вірша (і диптиха) виказує епічний розмах думок поетеси. Тож, гадаю, авторка може пристати на поетичний маніфест символістів авторства Поля Верлена «Поетичне мистецтво»:
Найперше – музика у слові!
Бери ж із розмірів такий,
Що плине, млистий і легкий,
А не тяжить, немов закови.
Не клопочись добором слів,
Які б в рядку без вад бриніли,
Бо наймиліший спів – сп’янілий:
Він невиразне й точне сплів.
(Переклад Григорія Кочура).
Адже сп’яніння – це також екстаз магії і містики… А поезія, за словами Світлани Короненко – це шаманство і магія!
Надія Гаврилюк
Leave a Reply