Ярослав Гарасим: Бій за «Літературну Україну»!

Ярослав Гарасим

2506
Професор Ярослав Гарасим

У міжвоєнний період, далекого тепер від нас 1935 року у Варшаві Юрій Липа надрукував науково-публіцистичну збірку власних літературознавчих роздумів історіософського спрямування з промовистою назвою «Бій за українську літературу». На сторінках цього видання мислитель з притаманною для нього пристрасністю сформулював ідейно-світоглядні стратегії великої нації (у його термінології раси), яка цілком спокійно реагує на синтез культурно-мистецьких різнорідностей, але аж ніяк не може собі дозволити щонайменше дві речі – «брак внутрішньої ієрархії почувань» і «брак органічного зв’язку з джерелами духової сили».

Ці міркування були обґрунтовані насамперед бездержавним статусом українців та потребою активізації національно-визвольних змагань. Та, погодьмося, що умови відкритої зовнішньої агресії з боку імперії, які маємо нині, у цивілізаційному масштабі дуже схожі з обставинами виборювання політичної незалежності у нерівному протистоянні із загарбниками, що склалися на середину минулого століття. Більше того, в ситуації формальної державної самостійності нам доводиться вести бій не лише із агресивними географічними сусідами, але ще й з місцевим українофобством, збайдужілим внутрішнім колаборанством та національно інертним малоросійством. Відтак суспільну панораму сучасної України варто сприймати як простір театру постійних воєнних дій. На лінії розмежування наші регулярні і добровольчі війська за діяльної підтримки волонтерів вже шість років ведуть виснажливі бої за відновлення територіальної цілісности держави, дипломатичні представництва і служби борються за неухильне виконання кремлем норм міжнародного права та політико-правове засудження путінського злочинного режиму. На жаль, в інформаційно-духовній сфері ми виявилися абсолютно не готовими до протистояння з нахабною московською пропагандою, що невтомно отруює нашу гуманітарну атмосферу плакатною брехнею фсб-ешної аґентури чи єлейними токсинами гундяєвської православної братії.

В таких умовах щоденної боротьби за очищення інформаційного простору і послідовну дистиляцію важливої націєтвірної аксіології особливу роль відіграють наші правдиві «джерела духової сили», брак органічного зв’язку з якими, за Ю.Липою, не може дозволити собі жодна велика нація. Одним з таких джерел для кількох поколінь українства була і є письменницька газета «Літературна Україна» (пафосність цього твердження вважаю цілком доречною). Попри вимушену цензурою ретрансляцію ідеологічних соціалістичних кліше в радянський період, попри звинувачення у провінційності та консерватизмі з боку постмодерністичної «незаанґажованої» псевдокритики, попри іноді й справді не найвищі естетичні реґістри окремих матеріалів, вона залишається значущим україністичним форпостом та надійним сторожем національної ідентичності. Публікація текстів безкомпромісної громадянської лірики чи інтелектуально проникливої історичної прози українських шістдесятників в добі радянського тоталітаризму виводила «Літературну Україну» з орбіти рупорів процвітаючої соціалістичної вітчизни на чітко окреслену проукраїнську траєкторію, а її постійні читачі фактично ставали представниками своєрідного «тихого шістдесятництва». У так звані перебудовні часи саме центральний орган Спілки письменників активно долучився до невтомного процесу повернення художньої спадщини представників «розстріляного відродження», став вузловим майданчиком для боротьби за розширення й утвердження державного статусу української мови, відкрив свої друковані площі для популяризації яскравих постатей діаспорної літератури. Роки відновленої незалежности теж не завжди були сприятливими для поступу національного наративу, а тому дуже часто доводилося ставати у відкриту опозицію до своїх сусідів з вулиці Банкової, особливо, коли там орудували табачнік і його соратники.

Передових позицій духовного фронту газета не покидала ані на мить, хоча ресурсне забезпечення її належного функціонування щоразу погіршувалося. Практично весь комплекс організаційно-виробничих проблем та питання пошуку фінансових коштів лягли непосильним тягарем на плечі головного редактора. Рівень передплати катастрофічно знизився, бюджетне фінансування скоротилося до мінімуму, а кількість меценатів чи спонсорів, охочих матеріально підтримати редакцію можна позначити пальцями однієї руки. Звичайно, найпростіше у цій ситуації обрати позу формально об’єктивних менторів, вказати на потребу зміни маркетингових стратегій, порадити пристосуватися до жорстоких умов ринку і шаленої конкуренції та спробувати прилаштуватися до кон’юнктури модного формату чи контенту. Гарантій, що справи суттєво покращають, немає жодних, зате репутаційних втрат і викликів не оминути.

Сьогодні ми з головою занурюємося в соціокультурну западину симулякрів і фейків, залишаємося цілковито байдужими до щезнення поодиноких правдивих острівців національного духу, уперто не добачаємо відвертих загроз для власної інформаційної безпеки, відсутність якої може призвести до втрати державности. Натомість, варто відповідально поставитися до мобілізації усіх інтелектуальних ресурсів та національно-патріотичних сил для забезпечення переможної ходи на різноманітних ділянках нашого гуманітарного плацдарму. Особливо важливим і знаковим у цій стратегії є бій за «Літературну Україну», успішне завершення якого залежить від кожного свідомого громадянина, незалежно від віку, світоглядних уподобань та професійних інтересів. Студентська й учнівська молодь може без особливих труднощів організувати флешмоби, челеджі чи батли, аби привернути увагу своїх однолітків у соціальних мережах до «Літературної України» як важливої літературно-мистецької артерії національного організму. Власники різноформатного бізнесу, переглянувши власний архів доброчинности, мають взяти за обов’язок періодичну підтримку газети, а громадські, культурно-освітні і наукові спільноти розгорнути широку кампанію за введення окремої захищеної статті фінансування часопису при затвердженні бюджету міністерства культури. Порятунок «Літературної України» сьогодні – справа нашої національної честі та запорука гідної цивілізованої України в майбутньому.

Ярослав Гарасим, професор (Львів)

Leave a Reply