Яке ж надзвичайно велике людське щастя, коли люди говорять про тебе, що ти золота людина. Це величезна оцінка непросто людей, а й світу, яку дають тобі люди.
Про Таланчука Петра Михайловича, президента Університету “Україна” так люди і говорять: “Золота людина”! Такої всеоб’ємної любові студентів і колективу до свого ректора, академіка, у недалекому минулому міністра освіти України, не так часто зустрінеш у житті.
За що б не брався президент університету “Україна” Таланчук Петро Михайлович ніколи це не лишає напівдорозі, а все доводить до кінця. На мою думку, найбільшим його проектом була ідея створення єдиного інклюзивного закладу вищої освіти для студентів з інвалідністю. Ще кілька років тому в нашій державі закривали очі, що існують інваліди, візочники, незрячі, а це не тільки не повага до людей, а й до суспільства в цілому! А Таланчукові вдалося побачити цю проблему, яка існує в нашій державі, окрім того він, знаючи проблему, не міг пройти повз неї, а намагався допомогти людям з інвалідністю, які потребують вищої освіти.
Колосальну працю було вкладено у будівництво кожного із корпусів університету “Україна”, нині у планах — розширення навчальної бази та наукової бази вишу. Багато переживань принесло рейдерське захоплення одного із корпусів університету: і студенти, і колектив були стурбовані і занепокоєні, проте завдяки вдумливій политиці очільника навчального закладу корпус вдалося повернути з усією компютерною технікою, було збережено бібліотечні фонди, якими опікується директор бібліотеки, чудова людина Ніна Петрівна Колесникова, яку шанують студенти, поважає колектив. До неї студенти звертаються за порадами.
Петро Михайлович золота людина, це правда. І кожне його слово виважене на вагах мудрості, справедливості, людяності, щирості і, звичайно ж, люди цінують і ловлять кожне його слово, кожну пораду. Таланчук — знакова і пізнавальна фігура, яка, за схожими рисами характеру вперто йде до ставленої мети, мені дуже нагадує Петра Яцика, відомого канадського мецената, який обовязково поставивши собі щось на меті мав її досягти. “Все, чого я досяг у житті, — любив повторювати Петро Яцик, все завдяки своїй чесності: я ніколи не брехав, а дотримував свого слова, усе життя слухався совісті”. І це не патетичні дивування, а це воно так і було. Не раз я сама дивувалася скільки багато схожого між цими двома Петрами — Яциком і Таранчуком. І одного й другого оточує велика людська повага і любов. І те, що одним і другим все доводилося до кінця і що вони мали особливий талант створення необхідного людям і світові.
Знаходилися завжди і ті, хто не вірив у блискучі ідеї, ті, хто кепкував: світ — неоднорідний. А зараз просто не уявляється як це було б без оцих дорогих кожному студентському серцю корпусів університету.
Кожен із них будувався титанічними зусиллями команди Таланчука. А Таланчук — це машина мудрості, ідеї та вирішення цих ідей.
На 20-річчя університету скільки було сказано справедливо високих слів на адресу Таланчука Петра Михайловича та його надійній команді, яка включає у себе проректора з наукової роботи Івана Тихоновича Кучерявого, з навчальної роботи Оксани Петрівни Коляди та інших.
Не раз я дивувалася, яке відчуття рівноваги, працелюбності, мудрості та чітке розуміння цілі струменіє від Петра Михайловича! А ще неозброєним оком відчувається чітка спрямованість у досягненні поставленого завдання, бажання допомагати іншим, бажання творити добро на благо України.
Петро Михайлович — людина великої харизми, з тонким і невичерпним почуттям гумору, ерудиції, від якого студенти і колектив університету в безмежному захваті.
Петро Михайлович не словах, а на справі піклується про кожного із студентів, складається враження, що всі вони мають рідного батька. Вони так і кажуть про нього: наш батько. Особисто у мене в житті був період, коли через серйозну хворобу я згадала, що Петро Михайлович мені дозволив звертатися до нього із серйозних питань навіть у вихідні дні. Пам’ятаю, пізнього жовтневого вечора я зателефонувала на мобільний Петру Михайловичу і повідомила, що мені поставили діагноз: онкозахворювання головного мозку і порекомендували, негайно звернутися за консультацією до фахового нейрохірурга. Ректор упродовж години знайшов контактні телефони лікаря, наголосивши, що університет мене в біді не залишить. Петро Михайлович — це високий зразок людяності, душевності, чуйності, турботи за долю ближнього. А ще запам’ятався один епізод: два рекомендовані Петром Михайловичем лікаря — академік Бебешко Володимир Григорович, лікар міжнародного рівня, Усатенко Олександр Васильович, вчений з розробок онковакцин, провідний лікар-нейрохірург України Хмельницький Геннадій Владиславович.
Один із лікарів, який мене оперував, а в подальшому і лікував у розмові зі мною несподівано сказав: “ Ми з академіком Бебешком дали слово цій золотій святій людині Таланчукові Петру Михайловичу, що поставимо вас на ноги. Як ви вірите Петру Михайловичу, так вірте і нам! Усатенко Олександр Васильович зізнався, що незабаром новостворена ним онковакцина побачить світ. І лікування нею принесе позитивний результат і я обов’язково одужаю”.
На мою думку, завдяки його людяності, чуйності, душевній доброті, готовності завжди прийти на зустріч людській біді, а не відвертатися від неї: “Моя хата скраю!”. Відверто кажучи, таких людей, як Петро Михайлович у своєму житті я не зустрічала. Віра — високе і духовне, це те, що не купиш ні за які гроші, як любов і дружбу. Люди знають: там, де Таланчук, там цілковита довіра, бажання йти тільки вперед. Петро Михайлович мені нагадує український символ соняха, який стежить за сонцем та повертає голову за сонячним світлом. Там, де сонце, там і сонях. Я Петру Михайловичу присвятила вірш “Сонях”.
СОНЯХИ
Все життя він живе і прямує за Сонцем,
Ніби сонях, іде він на світло за ним!
І добро береже, що на кожному кроці,
Йде він батьківським шляхом високим прямим.
Бачив все він у житті – і кохання, і зраду!
Через терна сумлінь, добру славу знайшов
Має щастя в житті, і хто цьому завадить?
Бо ведуть його віра, надія й велика любов.
Та нема тих шляхів, що легкі і єдині,
І боротись за все доведеться не раз,
Квітка-сонях за Сонцем іде, як і вся Україна,
Як молитва висока до неба за нас!
Лілія Золотоноша,
доцент Інституту філології Університету “Україна”
Leave a Reply