Україно моя…
Спрага в пісках находить живло,
Туга небом гострить крило.
Мрія на камені жне зело.
А де страшна і проклята, темна, глуха плита,
З-під котрої рідне слово стогоном доліта?
Пошук за обрій несуть літа,
На праслов’янських липах — музика золота.
Я знову лечу до тебе,
Я знову хилю чоло,
Перед порогами дому, де спопеліло зло.
Кров’ю за все за плачено, —
За солод і сіль. За корінь. За джерело…
Україно моя, тисячолітня бджоло,
Ти в серці моїм пребудеш, поки не скліплю повік!
А хліб, що мене гостила,
Я материнським нарік.
Нектар хай ляже в чарунки,
Вином хай заграє сік;
Хай мудрим достигне медом
Твій тисячолітній вік.
Людина…
Нещаслива людина —
Випав сніг,
Глибокий, як гріх,
М’який, як пампух,
Біло-біло навкруг.
Немає охоти
Йти на роботу.
Сидітиму дома
Скільки — невідомо.
Бо ж випав сніг, —
Не видно доріг,
Не видно начальства.
Серце, не печалься,
Хоч тобі й боліло…
Випав сніг,
Немов вві сні,
Як біль білий.
Випав сніг
І ще паде
Над ріднокраєм…
І хто йде —
До мене повертає,
Ніхто не минає,
Ніхто не мине.
Хоч люди мої руки
Більше люблять ніж мене.
А вище білого поля
Змерзла тополя,
А вище поля — сива криниця
Цілющою водою
Людей напуває,
Та мало хто знає…
Маленька криничка у полі,
Чия ти, дитинко, прозора?
Яка твоя доля?
Предковічна нетеча,
Після холоднечі
Хоче вільно дихнути,
Заспівати. Твоя вода
Чиста і бігуча…
Ой, да… да… —
Вода.
Вода з-під явора на кручі.
Барвінкуйся земле
Богдану Володимировичу Тимофійчук,
орендаторові землі, який дбайливо обробляє землю.
Відшуміла вереснева злива,
Грім-громило за горами, здаленів,
Напилась дощу врожайна нива
Після затяжних спекотних днів.
Вижато пшеницю яровиту
Золото щире серпневих нив,
Бо хоч трохи треба відпочити
Після довгих труднопливних жнив.
Благодать земна і праця й руто-радість
І ковток блакитнодонної води
З батьківської студні і музики грайте
Всім, хто в цьому світ молодий.
Барвінкуй, земле, й барвінкуй
Нашу думу й пісню на зорі,
Нашу юність не прошиту дзвоном куль,
Й дівчину, що стала на поріг.
Дівчино моя, в’юнкий барвінцю,
Пісню і любов мою напій,
На землі цій сонця і краси по вінця,
Лиш те сонце зберегти зумій.
Бережімо ж серце в золотій короні,
Щоби наш барвінок не осліп.
Щоб на наших, золотих, долонях
Щебетали діти і світився хліб.
Защебечуть! — і новий барвінок,
У віки простелять — не в журі…
Щоб нарвали й правнучки на вінок
Українського барвінку на зорі.
Щоб не рили хлопці траншеї й окопи,
А житами колосивсь козацький степ,
Щоб Вкраїна — житниця Європи
Хлібом-сіллю стрічала гостей.
***
Орлик рубав москалів напролом
На чолі з Петром І-им,
Взяв його під Чернівцями в полон,
Той підкупив турків-вершників
І вони його визволили за гроші.
30 років гетьмана відважного
Переслідували сатрапи Петра,
Хотіли вбити його чорти вражі,
Але самі зазнали крах.
Зазнали крах, бо мали страх.
***
І земля не овдовіла,
І чорнобривці йдуть до хати,
і мак, і син, і рідна мати
є.
І лебідь взяв на білі крила
милу,
і явір сонце
з Дніпра п’є.
Й зозуля там літа кує.
Не розлучайтесь
Не розлучайтесь, не розбивайте
Сім’ю і серце, і ясен світ.
Згоряє хутко життєва ватра,
А ми на варті лиш кволий цвіт.
Не розлучайтесь… Не розсівайте
Дітей по світу — не зберете.
Вмійте прощати — і дарувати
Коханням іншим — воно святе.
Не розлучайтесь, бо надто швидко
Прийде розлука, остання — та,
Звідки кохання вже більш не видно
І не напишеш дітям листа.
Монолог бійця
Племіннику Ігорю Левицькому, учаснику АТО.
Люба, я йду добровольцем в АТО служити,
Бо Україна в огні, і кров’ю стікає Донбас.
Я буду з тобою, кохана, жити й любити,
Доки смерть не розлучить нас.
На сході Вкраїни гримлять канонади,
Кожен день втрати, ненависть і біль,
Серце моє не охопить зневіра і зрада,
Навіть у вирі кривавих подій.
Де кожен крок важливий, крок убік — ризик,
Збочив і прощавай, життя.
На Покутті весна. Зацвіли нарциси,
Це юності нашої квіти.
Квіти любові — не помертя!
Серце моє не охопить зневіра і зрада,
Навіть у вирі кривавих подій.
І буде відплата московським гадам,
Буде переможний наш бій.
***
Ми зустрілися знову після розлук
І занімієм збентежені нахлинутого щастя,
Ми поговоримо потисками рук
І порозуміємося жестами.
Це мить невідворотна і єдина,
У мене є Ти, а в Тебе — Я,
Все буде в нас, як всіх — родина,
Діти, робота, друзі і сім’я.
В святій молитві Матері Терези
Утерло сонце любов рукавом,
Іде — риплять як світ протези,
Іде натхненно святкувать Різдво.
Шлях починається з сузір’я Оріона.
Сузір’я перед Тебе. Не заблукай тайком,
А в небі самотують камертони
І літо вишиває матіоли хрестиком.
Сад напина білих дерев вітрила,
До Древа Світів пливе щомить,
І яблуня, що здійметься й полетить.
***
Від Джурова до Косова
Дівчата
Любощі оберемками носять
З білих хат,
З перелазів,
З чорних дібров
І жартом не вб’єш дівочу любов.
Ось іде собі скрипочка — молода та вродлива
Попри вишите в хрестик дівоче серце,
А то стільки сяйва, а то стільки дива
Розсипано всюди з золотого відерця.
Хлопці ідуть залицяльниками і князями
Та збирають те диво вогненне у рушники,
І розриває смичок перед ними весільні брами
І хлопці мотають дівочу жагу у клубки.
Нитка за голкою, голка вперед, —
А на устах дівочих кришеться мед —
На вірне подружжя, на добре здоров’я…
Будьмо із ружами!
Будьмо з здоров’ю!
Синичка
За вікном темна нічка
І я чекаю поки ранок
Відсуне запону неба
І жовтогруда синичка
Скаже мені:
Ців! Ців! Ців!
Уцілів!
Мабуть, прилетіла вона
З зелених країв.
І вона знову повторяє:
Ців! Ців! Ців!
Жди, мовляв, з неба
Гінців.
Може, вони розкажуть
Більше пожовклих аркушів
Твоїх віршів.
Листочки неминучої людської осені…
Темряву ночі змінювали
Сліпучі блиски сонця.
Ранок яскраво-білий.
Синичка лунко обізвалося за віконцем.
І я подумав: мамина душа прилетіла.
Рубаї
Надходить осінь. Я заосінився,
На скронях срібний іній, появився,
На серце благородний смуток ліг
Може тому, що в жовтні народився.
***
Вечірній легіт сон-траву колише
Цвіркун порушує вечірню тишу.
Гудуть хрущі, і бджоли й биндяки,
Поет під їхнізвуки вірші пише.
***
Парчевий одяг поскидали клени,
Колись в них було листячко зелене.
Життя звеличене правицею Творце
Нехай буде вовік благословенне.
***
Пречисте Богородице — Діво Маріє!
Твоє ім’я в моїй душі зоріє.
Ти породила нам Спасителем Христа
Котрий, як сонце, наші душі гріє.
Моя Царице Преблага. Моя леліє,
Допоможи мені втілити мою мрію,
Під Твоє покровительство постань
Ф йти шляхом Любові, Віри і Надії.
Я хочу під Твоїм священним омофором
Допомагати всім знедоленим і хворим
Так, як це робив святий Варфоломій…
Допоможи мені, Пречисто Божа Мати,
Як ти інша на поміч січовим стрільцем й козаком завзятим,
Візьми під свій покрив Вкраїну і її людей.
***
Красу так яро серце спогляда,
Красу землі під пензлем травня,
А те, коли весільна молода
Чільцем веселковій в хлопця справа.
Чи як в ріці висрібнює вода,
А в ній нуртує дівчина чорнява —
Така, що з кручі глянеш — і біда!
А що подієш? Плавай собі, плавай!
Краса — то є краса. І врода — нагорода.
Спасибі, дівчино, за мить тую, за все,
Світліше стала річка серпневода.
Спасибі й річці, що тебе несе,
Й що можу теж пірнути в ці щасливі хвилі,
Що лоскотали білі перса й губи милі.
Горять свічки на серці України
(Пісня)
Горять свічки на серці України
І на могилах героїв горять,
Горять свічки, як ніч так день, нетлінні
Полум’ям синьо-жовтим майорять.
Приспів:
Могили Ваші барвінкові,
Ми згадуємо Вас повсякчас,
Ми не забудем вас ніколи
Ваш слід, як той вогонь, не знає.
Стоять в строю вояцькім ветерани,
Упівці мужні й січові стрільці.
Свята земля лікує людські рани,
Лікує час… Герої — молодці.
Ми пам’ятаємо всю Небесну Сотню,
І непохитних воїнів АТО,
Які життя віддали за Вкраїну,
Ніхто з них не забутий, ніхто!
Це для вас, рідні люди
Це для вас, рідні люди, в карпатській сторонці
Підніму золот кубок, наповнений сонцем,
Це для вас, для людей, дорогі земляки,
Я засвічу, засвічу завітні зірки.
Хай повсюди всім людям на білому світі
Буде сонячно-людно, буде людяно-святло,
І собі на дорогу теж сонце візьму,
Синє сонце свободи, що зборе пітьма.
Франкове листя
Росте Франкове листя,
Пише Карпатам листи золоті,
Вміє прощати, боїться пострілів,
І не кидає на могили ядерну тінь.
Місяць у срібних стременах
Молотить колосся стозерне,
За любов не карає оленів,
І не обвуглює землю.
Таке то тепер поліття —
Чаркується дощ із дощем
Кришталевим дзвінким століттям,
Що хрестить огнем і мечем.
***
Коли іде при місяці людина при отаві,
Навколо тіні голови її аж золотиться яснота,
Іскряться та й іскряться сяйва золотаві,
Мов голова людини справді золота.
В такі хвилини відчуваєш свою Святість,
І відчуваєш Святість рідної землі,
І дякуєш, що створена вона не лиш для Свята,
А для трудів, громів весняних і жалів,
Що ти — її оновлення краплина,
Її зоря, і сонце, і дитя,
Що ти людина — людина є людина! —
Безсмертний паросток її життя.
***
В білому пологовім будинку
Сяюча стерильна чистота.
Там явила диво світу жінка
Урочиста, чиста і свята.
В сяючій палаті жінка в болях
Народила в муках немовля,
Підняла дитя в біленькій люлі
До небес, неначе янголя.
Народилась нова світла радість,
На губах дитячих — сміянці,
Білі стіни, білі простирадла
І життя червоні рум’янці.
Білі стіни, білі простирадла
В білому медсестри, лікарі.
І калина руки простирає
До вікна у відсвіті зорі.
Радість незбагненна і бездонна,
Миготить в очах Молочний шлях,
Юна жінка, як свята Мадонна,
Із малим дитятком на руках.
Щастя народилося. Христини…
Нова радість стала, як зоря,
Народилася на світ людина,
Торжествує небо і земля.
Ви знаєте…
Ви знаєте:
Це дуже весело —
Іти за плугом,
Котити яблуко у кошик,
Чи рятувати від передчасної смерті
Людей,
Що плуг
Одвічно тужить
За веснами,
А яблуко боїться кошика —
Але йде,
А людина:
Якщо в неї друг
Ніколи
Не загубить весел
І в нелюдяність —
Не впаде.
Це весело, дуже весело
Бути людиною
Серед людей,
Бути присутнім
При сонячним проміннім,
При мертвім камінні.
Це весело, весело
Побачити себе
В колисці,
У літаковім крилі,
У дитині,
Такій схожій на тебе,
Як дві краплини води,
Як дві сльозини життя і надій.
Це весело, весело
Бути в турботах,
Бути з людьми
У тузі.
***
Як гарно під Києвом-градом
Заквітло жито зелене.
Жито…
Життя —
Це радість,
Радість благословенна.
Дивлюсь у високім небі
Жайвір злітає над житом.
І бачу в сузір’ї Лебедя
Зорю, що зійшла над світом.
Вітер зорю полоще
Як синьо-жовтий прапор
І чую я Пам’ять площі
Тривожну і горду, як Правда.
***
М’ятою бризнуло,
М’ятою,
Поманило до матері.
М’ятою, м’ятою
Ще й черкнуло по серцю
Карпатами.
М’ятою, м’ятою,
А у лузі грілись
Дівочі літа:
І була молода
Мати…
М’ятою
І смерекова хата.
Синові Юркові
І сонячне пірце впаде на Дунай,
І небо зачепиться за борозну,
І не стуманіє в залізі мій край
І пролісок візьме в долоні весну
Й чебрець обвожніє у білому світі
Дівочим вінком і весільним стоном,
І синім долом піде собі вітер,
І матір зустріне його за селом.
Так нині і завтра по двору, по полю
Й роса не пілотці — у сонці зійде,
І поцілунок, як місяць уповні,
Осяє обличчя твоє молоде.
Покуття рідне
Покуття рідне, мрій моїх євшане,
Осінній в’яне лист — твоя ж душа не в’яне,
І не зів’яне — сонцем процвіте.
Досвітньою зорею над світом встане,
Потомкам явить Слово вічне і святе.
Я вірю в це, як вірю в Україну
І у покликання вселюдне у будучині,
Я вірю в це і в своїй вірі не зломлюся, не згину,
Бо справжня віра зеленіє і в огні.
Євшане мій, ти пахни і ятри серця
За тисяч миль, одірваних від тебе,
Світи їм із мого весільного чільця
Під правдою чужою й чужим небом.
Ти вій на них своїм вкраїнським семибарв’ям,
Зорею над колисками моїх братів далеких сходь,
Нехай вони до тебе тягнуться жадливими губами —
Й вовік не позабудь свою віру й свій народ.
Рушниками, рушниками
Рушниками, Джурове, рушниками,
Та ключами гей журавлиними…
Серце ж не камінь.
Упаду — зійду на камені
Гроном калиновим.
За калиновим гронцем — сонце,
А за сонцем ненька заплаче.
Подивися, Києве, в золоте віконце —
Ген у полі чистому
Ворон кінь твій скаче.
Скаче він, скаче, скаче до мене,
Аж з-під копит його камінь золотий в’ється.
Дзвонять на ньому золоті стремена,
Дзвонять, ой дзвонять у моє серце.
Встаю, матусю
Встаю, як джміль, дуже раненько,
Коли ще бджоли мирно спали,
Крізь сон матуся — «Спи, рідненький»,
Ще треті півні не співали.
Встаю, матусю, встаю, ненько,
Бо вже з Києва — «Ще не вмерла…»
І в срібну хату соловейка
Дивиться рослина, як перла.
Встаю матусе, встаю, нене,
Бо он вже вишня листи пише,
Зіркам Тбілісі, бельгійським кленам,
І жайворонками з-під Парижа.
Вітаю, матусенько, бо треба
Світ здоровити з любов’ю,
З пташиною, що міря небо
Тасьмою жовто-голубою.
Встаю, матусю, бо на віях
Денного шуму рій роїться,
Бо джміль вже крилами повіяв
Й сховався у подолок квітці.
Там ніжний хоботок довгенький
Встромив у серцевину квітці,
Щоб випити дар солоденький —
Нектар по золотій краплинці.
І полетів за сотні метрів
Квітучим полем, щедрим садом
І запилив, за три доби до смерті,
Там кожну квіточку-принаду.
Встаю і я, бо в деннім циклі
Й моя рука щось, певно, важить,
Бо дощ на синім мотоциклі
Везе у царину ромашку.
Встаю, бо встала вся родина
І заспівали пальці в праці,
Встаю, бо кличе Батьківщина
Устами вранці.
***
Сонце встає раненько,
Вмивається біленько,
Щебече,
Носить Україну,
Наче хустину,
Зіллячко моє.
***
Весілля одгуляв барвінок
І визволив себе,
Бо ж за вітчизну
Кожен дзвонить, аж болить,
І в серці бджоли ще не відгули.
***
Зозуляний льон зеленіє
З-під снігу, з-під снігу.
А за льоном барвінок
З усіх українок,
Земле моя.
Половецьке жито не половіє,
І несуть тобі віно,
Несуть тобі віно
Посли з усіх чотирьох сторін.
Несуть тобі віно,
Стають на коліно
І сіють калиною на весь світок.
Земле моя, Батьківщино, Віно!
Ніхто тебе не образить, ніхто!
***
Не відв’яжеться від мене квітка
Та дрібний дощ,
Ранок одігнав воронів геть назад,
А Софія золотих дітей
Додому повела.
І мова тихо-тихо
Стала коло серця хати.
***
Любіть життя у радості і горі,
Любіть життя в труді і боротьбі,
Людину смерть уб’є, але не зборе,
Якщо вона зі смертю стане на двобій.
Любіть життя…
Добро добром віддячить
Й любов любов’ю обдарує вас.
Любіть життя нестримно —
Так неначе
Його ви бачите в останні раз.
Життя під нашими скальпелями
Хвора планета щемить і болить,
На серці й на сонці затемнені плями,
Але пручається і стугонить
Життя під життя під нашими скальпелями.
Атмосфера доби натужно трясеться
Від закликів до безбожних проклять,
І рветься від болю натруджене серце,
Вулкани ненависть клекотять.
І хлопці на грішній землі марно гинуть,
Смерть викошує кращих, як у війну,
А наша спасителька і берегиня
Переживає шекспіріаду страшну.
Відкритий Чорнобиль щемить і болить,
Планета обпечена — зяюча рана,
Але пручається і стугонить
Життя під нашими скальпелями.
Земля українська щемить і болить,
Ідуть на Схід нові батальйони,
І матері серце болить і щемить —
Загинув синок і щодня похорони.
На Сході земля щемить і болить,
На серці й на сонці затемнені плями,
Але пручається і стугонить
Життя під нашими скальпелями.
***
На городі світиться праця.
Червоні маки кладуть спати
Бджолу на красен цвіт.
Та ось прийшов промінь
У золотім шоломі
І сказав колоскові сонячного зайчика в лице:
«Мати твоя пшениця скуда у слові,
Та з нею ми пройдем в далекі далі:
Не з могилою говорити —
Землю світити,
А на ночівлю ставати в джурівській хаті,
Такій буйногривій, аж родиться
У ній сварогова м’ята,
І літаки залягли на полиці,
І слухають як б’ється у сінях серце зірниці.
А клен літає собі сизо уранці,
Де некошена роса у червоних сап’янцях
Заглядає в очі дівочій ланці
І просить, щоб до весняного грому дожила праця,
Бо ж дуб так столітньо загомонів,
І світ посилає до нас солов’їв.
Зажинкова
Золот-вечір і багряні рожі
Мають на вітрах, мов вогняні лелеки,
Як колиски вони — не порожні?
Як вино — моцується у глеках!
Перепілонько у житі, перепілонько у літі
Піднеси перепеля над колосінням,
Щоб ніколи не тужити, не тужити,
Не шукать на рани ліків
Україні.
***
Руки мої — на проліски,
Руки мої — на калину,
Провесінь. Провесінь,
І Україна.
І далі, далі — аж ген, де біло,
Де сонце сходить — черлений слід,
Щоб серце знало, несло й любило
Вітчизну — світ.
Кваплюся
Смерть приходить нагло і нежданно,
Бо непевний наш жорстокий світ,
І ніхто не знає, скільки дано
Білий ряст топтати у траві.
Квапимося на людяне й високе,
Бо не знаєм, що несе наступна мить,
Може лічені лишились кроки —
І життя згорить.
Квапимося до друзів у гостину,
Щоб застати ще у дома їх,
Квапимось посадити край воріт калину,
Щоб на ній почути солов’їний сміх.
Квапимося до мудрої роботи,
Що продовжує і стверджує життя,
Квапимось у майбутнього ворота
І самі ввійти й ввести дитя.
Смерть приходить нагло й нежданно,
І ніхто не зна коли впаде.
Тож найбільше щастя,
Що людині дано:
Будь людиною серед людей.
Танець пітекантропів
Агей! Тут є хтось чи нема,
Хто добува вогонь?
І вибігло три дикуни,
— Ми!
Агей! Тут є хтось,
Хто б скомандував: «Вогонь!?»
І застрибали дикуни:
— Ми!
Агей! Тут є хтось,
Хто б вогонь згасив?
Мовчали всі.
Лиш вистигала кров чиясь
У крапельках роси.
***
Лікарям відомо достепенно,
Як не сутність — то ціна життя…
Люди, не вмирайте безіменно!
Люди, не вмирайте задаремно,
І без болю не відходьте в небуття.
Не здавайте без борні позицій —
Тих, що суть священні на землі:
Рідний край… І слово… І криниця
З золоти відерцем на крилі.
Множмо доброту! Надію множмо!
Й множмося самі в своїм краю
Серце тільки те непереможне,
Що цупке, ненеаче подорожник
Leave a Reply