Олексій Толстой — правнук Кирила Розумовського

Українська поезія Олексія Костянтиновича Толстого

Видатний російський поет Олексій Костянтинович Толстой (1817-1875) по материнській лінії був правнуком останнього українського гетьмана XVIII ст. Кирила Розумовського. Практично не знаючи власного батька, більшу частину свого життя від самого дитинства, він провів у маєтках свого прадіда-гетьмана в Україні – Погорільцях (зараз село у Семенівському районі Чернігівської області) та Красному Розі (зараз село у Почепському районі Брянської області Росії, за часів Толстого – Чернігівська губернія, історична українська Стародубщина). У селі Красний Ріг О. К. Толстой помер і похований.

Знаючи про своє українське коріння, О. К. Толстой приділяв українському питанню багато уваги і в своїх творах. Північна Сіверщина та Стародубщина безумовно були для поета українською землею, оспівуючи рідний край Толстой часто згадував про його минувшину як часів Київської Русі (поезія «Могила») так і часів козаччини (поезії «Ти знаєш край, що розкішшю співає…», «Квіти-дзвоники мої…»). Прорізною темою творчості Толстого першого періоду стає тема занедбаного будинку (палацу) прадіда Розумовського в Батурині та Почепі на Стародубщині. Руїну гетьманського палацу поет пов’язує з руїною цілої України та зрадою ушанованими почестями нащадками пам’яті своїх предків – простих козаків («Ти знаєш край, що розкішшю співає…», «Порожній дім», «Згадай, моя Маріє…»). В цих поезіях згадується Україна, її славні гетьмани Сагайдачний, Мазепа, Розумовський, ці вірші, хоч і написані російською мовою, насичені між тим сіверськими українськими словами («По греблі нерівній та тряській…»).

У другий період своєї творчості, більш зрілий Толстой замислюється про історичну долю Росії та України. Глибоко вивчаючи історію рідної землі за літописами та працями визначних вітчизняних науковців (а найбільшим другом Толстого був «кирило-мефодієвець» Микола Костомаров, якому поет писав в одному з листів, підлаштовуючись під стиль наших давніх літописів: «Не малое иму вождехеление захватити тя и силою повлекти тя во Северскую землю, в ней же пребывание имам. Не лепо ли бяше во Северскую землю внедриться ти, егда бы на малое время, абы очесы видети своими землю, ю же не раз и не два повествованиями описаши?»), Толстой приходить до висновку, що історія та сучасність Росії та України корінним образом відрізняються одна від одної. Україна є спадкоємицею Київської Русі, від якої успадкувала демократичний вічовий стрій, що перейшов у козацьку вольність, а Російська імперія постала від Золотої Орди, і московські царі та імператори це ті самі вчорашні ординські хани. Цю свою ідею про те, що житель Київської Русі, якби він якимось дивом перенісся з княжого Києва до царської Москви, ніколи б не визнав спадкоємності останньої від першої, Толстой висловив у двох своїх програмних баладах – «Потік-богатир» і «Змій Тугарин». Європейському вибору княжої Русі-України Толстой присвятив і інші свої поезії («Роман Галицький», «Гакон Сліпий», «Ілько Моровчанин»).

Але і сучасну собі Російську імперію Толстой вважав такою самою Ордою, яка постійно намагається схибити з європейського шляху в бік «азіатчини». Не маючи можливості висловити свою точку зору офіційно, поет писав у приватних листах: «Російська нація зараз мало що коштує, російське дворянство — повне ніщо, російське духівництво — каналії, менша братія — каналії, чиновники — каналії… У нас уряд кращий, ніж ми заслуговуємо, бо ми настільки монголи і туранці, наскільки це взагалі можливо. Ганьба нам! Це ми ще хочемо обернутися спиною до Європи! Це ми проголошуємо нові порядки і сміємо говорити про гнилий Захід!» (Толстой А. К. Собрание сочинений. Т ІV. М, «Художественная литература», 1964, стр. 280-281). Або ще гостріше: «Якби перед моїм народженням Господь Бог сказав мені: “Графе! обирайте народ, серед якого ви хочете народитися!” — я б відповів йому: “Ваша величність, скрізь, де вам буде бажано, аби лише не в Росії!”. Мені вистачить сміливості признатися в цьому. Я не пишаюся тим, що я росіянин, я підкоряюся цьому становищу» (там саме). Осміюванню та сатирі сучасного йому російського суспільства поет присвятив такі свої віршовані твори, як «Історія держави Російської від Гостомисла до Тімашева», «Пантелій-цілитель», «Травневою порою…», «Пісня про Каткова, про Черкаського, про Самаріна, про Маркевича та про арапів».

Глибоко співчував О. К. Толстой і сучасному йому українському життю. Під час заслання Тараса Шевченка до Казахстану, він робив усе можливе, аби допомогти українському поетові вийти на волю. Коли на початку 1850-х років від Шевченка перестали надходити вістки із заслання, Олексій Толстой двічі їздить до Оренбургу, де генерал-губернатором був його дядько Василь Перовський, та вимагає від влади дбайливішого відношення до поета. З Шевченком йому зустрітися не довелось — той був у поході з військом, але другові Кобзаря, художнику Гороновичу, який разом із Тарасом учився в Академії Мистецтв, Толстой пише з Оренбургу 1852-го року: «Шевченко зовсім не помер і не убитий. У мене перед очима вид Аральського моря, зроблений ним. Він є здоровим і буде, ймовірно, скоро представлений до підвищення, через те що начальство ним задоволено». Це «задоволення начальства» було пов’язане саме з клопотаннями за Шевченка Олексія Толстого. За проханням Толстого Василь Перовський звертається навіть до ІІІ відділення, яке займалося у імперії долею політв’язнів, але імперський уряд знову залишився байдужим до долі Шевченка. Але і після цього, як згадував двоюрідний брат Толстого Лев Жемчужников: «добрі люди, безсумнівно, продовжували думати і піклуватися про Шевченка, і до таких належав, як мені добре відомо, Олексій Толстой». З приходом до влади Олександра ІІ Толстой прикладає ще більше зусиль для визволення з солдатчини українського пророка, і як зазначає той же Лев Жемчужников, Толстой відіграв у справі визволення Тараса не останню роль. «По смерті імператора Миколи Павловича багато сприяв визволенню Шевченка граф Олексій Толстой, про що ніхто не знав», — пише він.

У своїх перекладах з російської мови поезій О. К. Толстого, я намагався підкреслити, як тільки це можливо, українську за суттю душу поета, його вболівання за долю України. Сподіваюся, що мені це вдалося.

Ігор Роздобудько,

Москва

* * *

Краю мій, коханий край,

Кінський біг на волі,

В небі грай орлиних зграй,

Вовчий голос в полі!

Земле — матінко моя!

Батьку — бір дрімучий!

Свист о північ солов’я,

Вітер, степ та кручі!

Гакон Сліпий.

Примітка: в цій баладі розповідається про бій, в якому разом брали участь Ярослав Мудрий і варязький князь Гакон, який, згідно з повідомленням літописця, був сліпим.

1

«Хвалитись я можу могутністю пліч,

І вірною в битві рукою;

Та очі мені одягла вічна ніч —

Я чую, як сурми сурмлять зусебіч,

Везіть, мене, друзі, до бою!

Схопіть же скоріше за віжки коня,

Гриміть хай навколо гучніше броня,

Беріть мене в битву з собою!»

2

Ні в чому для нього нема перепон,

І, повний скаженого гніву,

Між отроків в битву помчався Гакон

І врізався в січу, неначе на скон,

І б’ється всім зрячим на диво.

Бушує, неначе в лісах бурелом,

Махає сокирою, мов помелом

І вправо, і вліво.

3

А бійка навкруг, як в окропі кипить,

І бризкає юшка червона,

Вже кінь під Гаконом від втоми хрипить,

Побачив це князь Ярослав і кричить:

«Дамо свояку оборону!

Бач, вража його як обсипала рать!

До бою, русини! Бо час рятувать

Сліпого Гакона!»

4

І кинув вперед князь загін свій стрімкий,

Пробив через січу дорогу,

Та раптом на них налітає сліпий,

Сокиру піднявши. «Та стій же ти, стій!

Невже очманів ти, їй-богу?

Без нас посікли б тебе вздовж та навскіс,

Чого ж ти рубаєш, скажений, як біс,

Свою же підмогу?»

5

Та той розходився, й не вірить словам,

Удар за ударом він садить,

Нашкодив русинам, як тим ворогам,

Рубає й січе шишаки пополам,

Й ніхто його долу не зсадить.

Та ось схаменувся могутній боєць,

Нарешті закінчив кривавий свій герць,

Спинився і бороду гладить.

6

Зітхнули дружинники, вийшовши з лав;

Побито, посічено вволю,

І правий, й неправий, лежать, хто де впав,

І дивиться з сумом на них Ярослав,

Скорбіє й кляне їхню долю;

І тужить, що в мить втратив кращих стількох,

І їде повільно, з Гаконом удвох,

По бранному полю…

Порожній дім.

Стоїть над ставком, наче в сні віковім,

В обіймах похилих рокит,

На славу Растреллі збудований дім,

З гербом, що увінчує щит.

Обійстя мовчать серед мертвого сну,

Крізь вікна розбиті не чути луну.

В кущах поховавшись, в забутім садку

Той дім так самотньо стоїть!

Дзеркалиться сумно в зацвілім ставку

Дідівський з короною щит…

Але не даремно сумує дім-дід –

Забули нащадки свій доблесний рід!

В блискучій столиці частина із них

В нікчемній згубилась юрбі;

А інші давно вже в країнах чужих

Вітчизну зробили собі.

Русин там свою батьківщину забув,

Продав свою віру, і мову не чув!

Селян його бідних найманець чубить,

Панує над ними, як цар;

Його не лякають стогнання сиріт…

Не взнає про них володар.

А взнає – не вкриє червоним ланит…

Забули нащадки свій доблесний рід!

Старий лиш служитель ночами не спить,

Хазяїна юного жде…

Все слухає: чи то не дзвоник гудить?

І з ліжка свого привстає…

Даремно. Все тихо. У мертвому сну

Крізь вікна розбиті не чути луну.

Лиш місяць крізь вікна байдуже зорить

На стіни столітніх палат,

Там в рамах прикрашених чинно висить

Напудрених прадідів ряд.

І точить їх шашіль, мов порчений плід…

Забули нащадки свій доблесний рід!

* * *

Згадай, моя Маріє,

Наш старовинний дім.

Жили щасливі мрії

В самотнім домі тім.

Безмовні скрізь алеї,

Старий, заглухлий сад,

В високій галереї

Портретів довгий ряд.

Згадай, моя Маріє,

Далекий тихий дзвін.

Щодня, як звечоріє,

З села несеться він.

За садом берег чистий,

Плин річки, солов’ї,

На ниві золотистій

Волошки степові.

І день, як без надії

Ми поруч шли сумні.

Згадай, моя Маріє,

Давно минулі дні.

* * *

Ти знаєш край, що розкішшю співає,

Де ріки чисті, як з срібла дари,

Де вітер степовий долини сповиває,

В гаях вишневих тонуть хутори,

Серед садів дерева гнуться долу,

А між плодів літають важко бджоли?

Де очерет над озером тріпоче,

В клаптинах хмар небесний звід проріс,

Косар співає там, коса траву лоскоче,

Вздовж берега стоїть хвилястий ліс,

І в височінь клубами над ставком

Тече димок, синіючи, струмком?

Туди, туди всім серцем я женуся,

Таку країну знаю лиш одну:

Із квітів там вінок плете Маруся,

Сліпий Грицько співає там про давнину,

І парубки з села, на стерні гладкій

Збивають пил у танці, навприсядки.

Ти знаєш край, де в ниви позолоту

Волошок поховалася блакить,

Курган, що знав Батиєву кінноту

Серед степів поораних стоїть,

І що завжди кидається у вічі –

Оті чуби, як в давній славній Січі?

Ти знаєш край, де у неділю з ранку,

Коли росою соняшник блищить,

Співає жайворонок на світанку,

Воли ревуть, на службу дзвін гудить,

І в божий храм, вродливі, працьовиті,

Ідуть козачки, квітами повиті?

Згадай ту ніч, як Україна спала,

І світ парив, як загадковий дар,

А в небі таємниця поставала,

Іскрився, мов у сяєві, стожар.

Здавалось нам, закоханим і вдячним,

Що з нами тут Палій та Сагайдачний.

Ти знаєш край, де з Руссю бились ляхи,

Поля, що вкрились трупами людей?

Ти знаєш край, де голосно, у плахи,

Мазепу кляв упертий Кочубей?

Багато там лягло, в козацькій крові славній,

За захист давніх прав і в вірі православній.

Ти знаєш край, де Сейм скорботно води

Несе й несе в щоденний свій похід,

В зруйнований палац розбиті сходи

Ведуть через обвалений прохід,

В палаці герб гетьманський з булавою?..

О, тільки там в гаразді я з собою!

Могила.

В степу, на широкій рівнині,

Самотня могила стоїть;

В ній з давніх часів і донині

Герой знаменитий лежить.

Для нього могилу копали,

І в тризни кривавий танок

Жерці, разом з ним, поховали

Коней і коханих жінок.

Коли же його поховали,

І з світу він білого зник,

Співці йому славу співали

На гуслах своїх золотих:

«О, князю! народна повага

Всім справам великим твоїм,

Ім’я твоє, міць і відвага

В віках пролунають, як грім!

Якщо ж ця могила висока

У порох зійшла б нанівець,

То слава, розлившись далеко,

Співала б про княжий вінець!»

І от вже роки проминали,

Століття услід протекли,

Народи жили і вмирали,

Змінилось обличчя землі.

Висока ж шпиляста могила,

Де князь той могутній лежить,

Під плином віків не спочила,

Як в давні століття стоїть.

І тільки ім’я позабули

Великого князя того…

Ким був? за які він розгули

Вінцями прикрасив чоло?

І кров проливав він рікою

Чию? До якої пори?

І смертю помер він якою?

І світ цей залишив коли?

Навіки могила замовкла…

Навіки і князь в ній мовчить,

І тризни в пустелі пожовклій

Ніхто вже йому не створить!

Лиш поруч, буває, стрибає

Сайгак, що з ярів вирина,

Чи хмарою вмить налітає

З далеких полів сарана.

Чи зграя колись журавлина

Втомившись, з небесних доріг,

Побачивши зарость полину,

Впаде на могильний поріг.

Лякливий тушканчик гасає

По шпилю при сяєві дня,

А вершник степи оглядає

З свого бойового коня;

А сльози проллють тільки хмари,

Гуляючи у небесах,

Та вітер, неначе примари,

З могили здуваючи прах…

* * *

По греблі нерівній та тряській,

Вздовж старих рибальських сіток,

Я їду в дорожній колясці,

Дивлюся на мокрий пісок.

Обабіч, круг мене, похмурий

І зовсім не радісний вид,

Знайома селянська натура,

В далеких димках краєвид.

По греблі, поважно і з сумом,

Проходить обірваний жид,

Із озера з піною, з шумом

Вода попід греблю біжить.

Хлопчисько там бавиться з дудкою

В аїрі. А в сіру блакить

Над сонею-дідом із вудкою,

Сполохана качка летить.

У млина хлипкого, старого

Ледь чутно шумлять селюки,

І в воза запрігши гнідого

Повільно підвозять мішки…

Мені все здається знайомим,

Хоч тут я ніколи не був:

Й покрівля далекого дому,

І дід, що неначе заснув,

І мова млина неголосна,

І в полі покинутий тік

Відбилися в пам’яті тоскно,

Неначе я звідси утік.

Так само, запрігши гнідого,

Повільно возили мішки,

Так само, у млина старого

Сиділи в траві селюки,

Так само йшов жид бородатий,

І качка злітала вгорі,

Таж сама покрівля у хати…

Коли ж я це бачив? Коли?

Кримські нариси.

1

Там, де за кручею страшною

Сховався неба горизонт,

Там гір зубчастою стіною

Від півдня північ має фронт.

Там ніч і сніг; там з верховини

Сердитий бог зими прибіг,

І грає люто в хуртовини —

Устами впавши в скель щілини,

Він виє у гранітний ріг.

А тут духмяно пахнуть рози,

Безсило вихром сніговим

Сюди він шле свої погрози,

Квітучий берег є живим.

У світлі півдня тихо віє

Весна-дівчинонька над ним,

І лавр Діанин зеленіє

Над морем вічно голубим.

2

Куняє полудень пекучий,

Завмер у листю кожен звук,

В троянді пишній та пахучій

Блаженно спить блискучий жук;

А з каміння на долину,

Випнувши води крило,

Все спадає без упину,

І співає джерело.

3

Лиш тільки завдяки аллаху,

Який дає нам спеку й сніг,

Ми повернулись з Чатирдагу

Благополучно на нічліг.

Усі живі, всі без каліцтва:

Що значить спритність в чоловіцтва!

А зізнаюсь, коли ми там

Давали раду тим верхам,

Мене схопив дурний азарт:

Зірватись вниз — поганий жарт!

Гусейне, чи поможеш ти

Мені стягнути чоботи?

Вони потріскались від жару;

Ще б дати ласки самовару…

Сходи за ним; а ти, Алі,

Багаття швидше розпали.

Скатерки встелимо у моря,

Дістанем ром, заварим чай,

Подивимось на світ просторий,

На тихе полум’я, на зорі,

Які засяють неба край,

Як спалахнуть до половини

Дубів смарагдові вершини,

Піщаний берег, водоспад,

Крутих бескедів грізний ряд,

Від піни білий і ревучий

Із мороку утеклий вал,

І плющ, з усіх сторін повзучий,

З верхівок скель на наш привал.

4

Ти згадуєш вечір, як море шуміло,

В шипшині співав соловей,

Гілки запашні від акації білої

Гойдались на шляпці твоєї?

У скелях, порослих густим виноградом,

Дорога була так вузька;

В мовчанні над морем ми їхали радо,

З рукою єдналась рука.

Ти так із сідла нахилялась красиво,

Щоб квітку шипшини знайти,

Буланій конячці розчесану гриву

З любов’ю прикрасила ти;

Одежа чіплялась твоя за гіллячки,

І сипались вниз пелюстки,

А ти лиш сміялась — у квіті конячка,

В руках і на шляпці квітки!

Ти згадуєш рев дощового потоку,

І піну і бризки кругом;

І як ми забули про долю жорстоку,

Що бігла до нас вже бігом!

5

Ви все милуєтесь на гори,

Для вас природа як магніт,

А я все слухаю докори

На мій брутальний апетит.

Але в мене на те незгода,

І як вам отакий сюжет:

Невже ж черешні не природа

І той, хто їсть їх, не поет?

Тому і прізвиська вандала

Від вас ніяк я не прийму:

І Іфігенія їдала,

Коли вона була в Криму!

6

Туман встає на дні долин.

Як північ рушила до спаду

Сильніше пахне дикий кмин,

Гримлять чутнісько водоспади.

Сліпучий місяць як блищить!

Як гір окреслені вершини!

В сріблястих сутінках лежить

Внизу Байдарська котловина.

Світять над нами небеса,

Чорніє прірва перед нами,

Тремтить й поблискує роса

В листві великими сльозами…

З душі злітають в забуття

Кайдани грішного буття,

Нема ні страху, ні надії, —

Колишні і прийдешні мрії —

Мені одне, і що мене

Як ланцюгом униз тягнуло,

Тепер, здається, промайне,

Бо в сяйві ночі потонуло…

Я думку загубив ясну!

І зараз бачиться мрійливо,

Як серед чарівного сну

Ми їдем разом вздовж обриву,

Ти ж, заховавшись в таїну,

Схилила голову красиву.

Невже я бачу не у сні

Оці зірки в височині,

Як кінь ступає обережно,

І як ти дихаєш бентежно?

Чи то при місяці мені

Лиш марилось беззастережно

І все це — сни мої сумні,

Що мучать так мене безмежно?

7

Я прославлю на всі боки

Півдня гарного кутки:

Моря синього затоки,

Лаври, скелі та квітки!

Заважають тільки трішки

Жити з повної руки:

Скорпіон, багатоніжки

Та англійські вояки¹.

Примітка:

1. Толстой подорожував Кримом невдовзі по закінченні Кримської війни, яка була ганебно програна Росією. Південний берег Криму був тоді окупований англійськими та французькими військами.

8

Повна-повнісінька печалі,

Ти входиш в цей розбитий дім,

Який снаряди обсипали

Дощем палаючим, чадним;

Та юний плющ, мов бог кохання,

Обняв сліди війни та зла —

Невже ж іще твої страждання

Моя любов не обняла?

9

Вітаю тебе, дім, спустошений та голий,

Дуби зів’ялі, що лежать навколо,

Блакитне море, скелі срібнотілі,

І пишний перше сад — порожній та здичілий!

Утомленим мандрівникам в пекучий літній день

Іще даєш ти, доме, тіні пару жмень.

Хоч зганьблені стоять твої ще стіни,

Але які сумні у них я бачу зміни!

Як тільки я вступив під твій знайомий дах,

Відразу ворогів впізнав я по слідах

Малюнків грубих, жартів подобизни,

В яких з нахабним торжеством плюндрується Вітчизна;

Все ті ж порожні та гучні слова,

Нечесне ворогів виправдовують діло.

Зітхнувши, йду вперед; розкошлана сова

Безшумно з дзеркала розбитого злетіла;

Ось кинулася в кут од переляку миш…

І скрізь уламки, прах; куди не поглядиш

Саме насильство, глузування та загрози;

А з саду у вікно вповзають рози,

За кам’яний карниз чіпляючись там й тут,

Розлого у красі та без турбот цвітуть,

Так наче на діла ворожого народу

Накинути покров збирається природа;

Ось ящірка між зелені та плит,

Блискуча як смарагд, у звивах тріпотить,

І любо гратись їй в мовчазності могили

Тут, на підлозі, у промінні пилу…

Та ось вже сутінки; ось поступово мла

На берег, на затоку й скелі налягла;

Все більш в небі зірок, в алеях все темніше,

Духмяніше квітки, і запах трав сильніше;

У зламаних дверей сиджу я, повний дум;

Як тихо все кругом, як чути моря шум…

10

Важкий наш шлях, твій бідний мул

Втомивсь топтати терен злісний;

Поглянь наверх: то не аул,

Мов лігво хижака зловісний;

То ціле місто; та минув

Тут гул народних свят й торгівлі,

І вітер гибелі подув

На Богом прокляті покрівлі.

У давні дні старовини,

(Священні кажуть так скрижалі),

У дні неволі та печалі,

Сюди Ізраїля сини

З ярма ворожого втікали,

І виник град на висях гір.

Позбувшися старих зневір,

Забувши крах Єрусалиму,

Жили тут мирно караїми;

Та Бог не взяв їхніх офір,

І впала тяжкість Його гніву

На плід покараного сіву.

І місто зникло. Там і тут

Руїни вкрили наш маршрут:

Криві провулки, кладовища,

Уламки вежі на вітрах,

Давно безлюдні попелища,

Пісок і камінь, пил і прах,

Де зір відради не знаходить;

Дві-три сім’ї як тіні бродять

Серед руїн; та дорогі

Для них є рідні береги

І храм батьків від моху чорний,

Де в синім небі навкруги

Ширяє плавно сип потворний.

11

Де світле джерело униз

Спускаючись, ледь точить сльози,

Повзуть на чорний кипарис

В багатстві грон пурпурні рози.

Колись, в часи минулих мрій,

Сюди, під темнолисті лаври,

То леви йшли на водопій,

То бурі та рябі кентаври;

З козлом тут буцався сатир;

Вакханки з криками та сміхом

Творили виноградний пир,

І хор тимпанів, флейт та лір

Котився вниз дрібним горіхом.

На скелі тій Діани храм

Цнотлива зберігала жриця,

І дарувала тут ночам

Свій біг богині колісниця…

Та вже не та тепер пора;

Де був завітний ліс Діани,

Розкотисте гримить «ура»,

Гуркочуть вражі барабани;

І все пройшло; і слід пропав,

І зникла Греція щаслива,

Без тайни ліс, без танців нива,

Без пісні стадо серед трав

Пасе татарин мовчазливий…

12

Спекота; перед грозою

Іншим став на море вид:

Заіскривсь між бірюзою

І смарагд, і малахіт.

І чекаю я невпинно,

Як, піднявши кораблі,

Море двине швидкоплинно

У обійми до землі,

І, втомившись, в піні білій,

Зупинивши ярий біг,

Бог стихії онімілий

Ляже у Тавриди ніг.

13

Дивись, все ближче з двох сторін

Нас обіймає ліс дрімучий;

Так мороком сповився він,

Неначе вмить набігли тучі,

Чи у деревах вікових

Нас ніч зненацька захопила,

Лиш сонце святить через них

Місцями вогняним кропилом.

Зубчастий клен, і гладкий бук,

Кремезний граб, й дуб коренистий

Відтворюють залізний звук

Підків у гаморі та свисті;

І суміш трепетна дрижить

Півтіней в прохолоді млистій,

А в грудях вогкістю тремтить

Повітря запашне та чисте.

Он промінь крадькома слабкий

Блищить на липі моховитій,

І дятла стук, і десь близький

Дзюрчить струмок в траві сповитий…

14

Привал. Димившись, вогник ліг

Й під таганом тріщить дорожнім,

Пасуться коні, й наче збіг

Весь світ з його життям порожнім.

Тут довго б я з тобою міг

Єднатись у серцях тотожних!

Ти ж, очі опустивши вниз,

Стоїш над кручею зі мною,

І мовчки ловиш з моря бриз,

Зеленою узята млою…

Скажи, про що твоя печаль?

Чи то ти думкою стомилась,

Що щастя, як небесна даль,

Лише манило, не відкрилось?

Ні, не спіймати його нам!

Шукаймо ж іншої відради —

Відкриємо природи храм,

Святі й величні водоспади,

Бо це для нас в часи бажань

Так сильно квіти духмяніють,

Цілком серцями володіють

В хвилини радісних змагань.

А вечір цей? Лише поглянь —

Затишне, мирне просвітління!

В листві не чути тріпотіння,

Затихло море; кораблі

Як крапки білі у імлі,

Зникають в просторі безлико;

І тиша коло нас велика

Неначе сходить по щаблях,

І ось вже там — за поворотом;

В міжгір’ях ніч; в тумані шлях,

Парує у димах болото,

А на обривах, по краях,

Горить вечірня позолота…

* * *

Зізнаюсь тобі делікатно,

Як запах дерев я люблю!

Ліщини листву ароматну

Я в тіні тобі настелю.

Я там, у підніжжя аулу

Шовковиці грона нарву,

Коню же і бурому мулу

Дамо у поживу траву.

Ти тут, у фонтану, приляжеш,

Того, що у спеку засох,

Мені посміхнешся і скажеш,

Як гарно зі мною удвох.

* * *

І на гладі неозорій,

І на сонних берегах,

Опустивши морду в море,

Розтягнувся Аюдаг.

Обігнути його треба,

Та горбів хвилястий рій,

Дивним стадом у півнеба,

На дорозі став моїй.

Добрий кінь мій, довго йшов ти,

Терпеливо ношу ніс;

Бачиш там лілово-жовтий

Пригір, що кущами зріс?

Добрий коню, не журися,

Лиш прискор ледачий біг,

Там, у тіні кипариса

Жде вечеря та нічліг!

Ось минула вже година,

Нам з конем не до розваг,

Бо здається, як людина

З нас сміється Аюдаг.

Місяць каже «алілуя»

До зірок на небесах,

Та не знаю, обігну я

Хоч до ранку Аюдаг?

* * *

Квіти-дзвоники мої,

Польові, тендітні!

В душу впали ви мені,

Сині та блакитні!

Гарно слухати ваш спів,

В травня дні веселі,

Посеред густих степів,

В трав’яній оселі!

Кінь несе мене притьма,

Вихором злітає;

Він вас топче копитьма,

Наче смерч згинає.

Квіти-дзвоники мої,

Польові, тендітні!

Тільки мене не кляніть,

Сині та блакитні!

Хоч мені вас і шкода,

Жаль за вашу цноту,

Та не стримає вузда

Кінського польоту!

Я лечу, лечу, як біс,

Тільки пил здіймаю;

Наче чорт мене поніс, —

А куди? не знаю!

Ти, мій коню, не з таких,

Що нудьгують в стайнях,

Хуртовин знавець лихих

У степах безкрайніх;

Тож лети у далечінь,

В небокрай безмірний,

Справжній мій слов’янський кінь,

Дикий, непокірний!

Не злякає простір нас,

Ми в степу, як вдома,

Хоч вартує повсякчас

Доля невідома.

Чим закінчиться наш біг?

Радістю? Журбою?

Знати може тільки Біг —

А не ми з тобою!

Чи впаду на солончак

Ледь живий від жару?

Або злий киргиз-кайсак

Вистрибне із яру,

Мовчки свій натягне лук,

Встане над травою,

І коня зупинить рух

Мідною стрілою?

Чи скеруємо ми путь

У далеке місто?

Дивно вулиці гудуть

Дзвоновим намистом,

На майдан зібрався люд,

Гомонить щось радо,

В нетерплячці люди ждуть

З заходу громаду.

В кунтушах і чекменях,

З вусами, з чубами,

Гості їдуть на коня́х,

Крутять булава́ми,

Навпростець, за строєм стрій

Чинно виступає,

Довгих рукавів підбій

Вітер розвиває.

І господар на поріг

Вийшов величавий;

Дивиться на ріг доріг, 

Лисниться від слави;

Всіх його наповнив вид

Любов’ю та страхом,

На чолі його горить

Шапка Мономаха.

«Хлєб да соль! І в добрий час! —

Говорить державний. —

Долго, дєті, ждал я вас

В город православний».

Гості чухають чуби:

«Ну, раз ми єдині,

Значить зверхника в тобі

Бачимо віднині».

Знову дзвони загули,

Козаки сміються,

Разом сіли за столи,

Мед і брага ллються.

Шум летить на всі кінці,

Туркам і венгерцям —

І слов’янські голоси

Німцям не до серця.

Квіти-дзвоники мої, 

Польові, тендітні! 

В душу впали ви мені, 

Сині та блакитні!

Чом тепер сумний ваш спів, 

В травня дні веселі, 

Посеред густих степів, 

В трав’яній оселі?

Змій Тугарин.

1

Над світлим Дніпром, в колі ближніх бояр,

У стольного Києва-града,

Сидить Володимир, з ним молод і стар,

І чути далеко дзвін кованих чар —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!

2

І журиться князь: «Що ж нема співаків?

Без них і бенкет не відрада!»

І ось незнайомий з далеких рядів

Співець підступає до княжих медів —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!

3

Як щілини очі, розтягнений рот,

Обличчя звіряче та дике,

І вигляд такий, наче трісне от-от,

І зойкнув від жаху місцевий народ:

«Ой лихо, ой, братчики, лихо!»

4

І він заспівав: «Не прошу нагород,

Послухай, відважна громадо!

Не маєте ви у війні перешкод,

Тремтів перед вами і сам Царгород —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!

5

Та рід ваш не вічно пишається тим,

Я знаю про це достеменно,

Обіймуть ваш Київ і пломінь і дим,

І ваші сини будуть дітям моїм

Тримати покірно стремено!»

6

Спахнув Володимир при слові такім,

В очах запалала досада —

Та ось засміявся — і звуком лунким

Той сміх прокотився, як по небу грім —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!

7

Сказав Володимир: «Ну ти і чванько!»

І приснула сміхом княгиня,

Олешко Попович, а з ним Чобітько —

Відомий герой Моровчанин Ілько,

Й сміливий Микитич Добриня.

8

Продовжив співець: «Не боїтесь нашесть?

І чути мене вам огидно?

Та знаю і я, що вам дорого єсть:

Безцінний є скарб русинам — їхня честь

Та клятва: «Хай буде нам стидно!»

9

Народ ваш на вічах судитися звик,

Образи змиває з вас поле —

Та прийдуть нові дні на руський поріг,

І честь вам, панове, замінить батіг,

А віче — кагана сваволя!»

10

«Стій! — мовить Ілько, — наступлю бо на хвіст!

Брехати нам тут не потрібно.

Чи знав Солов’я? Як і ти був артист.

Так я п’ястуком приглушив його свист.

З тобою б не сталось подібне!»

11

Продовжив співець: «Час настане такий —

Піддасться наш хан християнам,

Та шлях до свободи ваш буде важкий,

І землю збере із вас самий цупкий,

Та сам же на ній стане ханом!

12

Сидітиме він за князівським столом,

Як ідол сидить серед храму,

І спини він битиме вам батогом,

А ви йому стукати в землю чолом —

Ой, сраму дізнаєтесь, сраму!»

13

«Стій! — мовить Попович, — хоч ти дужий на зріст,

Та розумом, мабуть, не здібний,

Спіймав я раз вовка, як йшов через міст,

І вбив одним махом, схопивши за хвіст —

З тобою б не сталось подібне!»

14

Та далі пророчить чужинець-співак:

«Ви зрадите навіть матусю!

Не буде у вас слова честі ознак,

І ви, наковтавшись татарщини всмак,

Її називатиме Руссю!

15

І рідну забудете ви старину,

І предкам великим на сором,

Самі проти себе почнете війну,

Сказавши: «Зведемо варягів в труну,

Обійми розкриєм обдорам!»»

16

«Стій! — мовить, піднявшись Добриня, — не смій

Віщати такого нам горя,

Тебе я впізнав — давній ворог ти мій:

Старий це Тугарин, чаклунством, як змій,

Приплив він від Чорного моря!

17

На крилах з паперу, як спуститься ніч,

Навколо він Києва-града

Літав і сичав, як той змій, навсібіч,

Та я все ж знесу тобі голову з пліч,

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!»

18

І раптом Добриня у руки взяв лук,

І тут, на потіху народу,

Погроз богатирських почувши лиш звук,

У змія співак перекинувся, зух,

І з шипом укинувся в воду.

19

«Тьху! — мовив тоді Володимир та ніс

Прикрив від нестерпного смраду, —

Чого у мерзенній він пісні не ніс,

Та, благо, утік від Добрині, мов біс, —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!»

20

А змій все пливе, позираючи з вод,

Та, сміхом вітаючи гада,

За ним улюлюкає руський народ:

«Надовго тепер затулив собі рот —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!»

21

Сказав Володимир: «Ич, вигадав нам

Грозити бідою, потворо!

Щоб ми від Тугарина прийняли срам!

Щоб спини підставили ми батогам!

Обійми розкрили обдорам!

22

Тому не бувати! Живе руська Русь!

Татарська нам Русь не до ладу!

Я, друзі мої, перед вами клянусь,

Що вірю в Вітчизну, й за неї молюсь —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!

23

Якщо б вже над нею біда і стряслась,

Нащадки біду переможуть!

Буває, — промовив свят-сонечко-князь, —

Неволя примусить пройти через грязь —

Купатись в ній свині лиш можуть!

24

Подайте ж ту чару велику мою,

Яку я здобув в лютій січі,

Із ханом хозарським в запеклім бою, —

За руський наш звичай до дна її п’ю,

За давній наш суд і за віче!

25

За вільних слов’ян моє слово тверде!

За дзвін вічовий Новограда!

І навіть якщо він у прах упаде,

Хай звук його в серці нащадків живе —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!

26

Я п’ю за варягів, відважних, лихих,

Русі побратимів завзятих,

Ким славен наш Київ, а грек ким притих,

За синє п’ю море, яке здавна їх

З країн принесло тридесятих!»

27

Сказав Володимир — і разом за ним,

Як плеск лебединого стада,

Як вихор, що з неба злітає, як грім,

Народ відповів: «Ми за князя стоїм!

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!

28

Керує по-руськи він руський народ,

А хан хай мандрує до аду!

Якщо ж вже насуне година незгод,

Ми вірим, що Русь їх мине без пригод, —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!»

29

Почув Володимир, що кажуть кругом,

І в серці палає відрада,

Він вірить: незгоди минуть вихором,

І весело чути йому над Дніпром:

«Ой ладо, ой ладоньки-ладо!»

30

Підвівсь Володимир у колі бояр,

І встали посадники града,

Піднісся весь Київ, і молод і стар,

І чути далеко дзвін кованих чар —

Ой ладо, ой ладоньки-ладо!

Потік-богатир.

1

Починається пісня старих гуслярів

Від веселих бенкетів, обідів,

Від русявих від кіс, і від чорних від брів,

І від наших великих, могутніх дідів,

Що з потіхою часто єднали діла;

Наша пісня від їхнього часу пішла,

Від того староруського краю,

А чим скінчиться пісня — не знаю.

2

Веселиться в князівських палатах народ,

В Володимира-князя гуляння,

З молодицями гридні ведуть хоровод,

Гусел дзвін і цимбалів бряжчання.

Молодиці, як зорі на небі, горять,

І під тупіт чобіт, і під музики лад,

Вигинаючись, ходять красиво,

Молодці виступають на диво.

3

Та Потік-богатир в танці краще їх всіх:

Гляне — іскрами наче осяє:

Все кружляє, своїх не жаліючи ніг,

Не застигне, і рух не спиняє;

То, неначе багаття, на мить спалахне,

То притопне ногою, то рукою махне,

То зненацька поводить плечима,

Молодецька в нім міць невгасима.

4

І глядить Володимир, як в’яже він в’язь,

І примружує в подиві око:

«Ні здолає ніхто на Русі, — каже князь, —

У танку молодого Потока!»

Та вже пізно, і тіні лягли коло стін,

Князь з княгинею встали, зробивши уклін,

Всім бажають у статках зостатись —

Це ознака, що час розставатись.

5

І вклоняються гості у князівський бік,

Володимир княгиню виводить,

Всі пішли, залишається тільки Потік,

Взявшись в боки, по терему ходить,

То притопне ногою, то рукою махне,

То зупинить дихання, то знову дихне,

Наче він у якійсь лихоманці,

Все кружляє й кружляє у танці.

6

Ось вже місяць з-за лісу показує ріг,

І туманом покрилися балки,

Ось по стайнях дозором пішов домовик,

І в Дніпрі заплескались русалки,

Ось і в ступі поїхала баба-яга,

В Задніпров’ї завила лісунка-шульга,

А над комином відьма гарцює,

Лиш Потік все танцює й танцює.

7

Крізь розквітчані вікна хоромних склепінь

Ллються місячні з неба потоки,

А на білій стіні швидко рушиться тінь,

Ходить, руки уставивши в боки.

Тільки лиш на світанку втомився Потік,

Під собою вже жвавих не маючи ніг,

На підлогу як сніп упадає,

На півтисячі літ засинає.

8

Досить снів йому сниться в півтисячі літ:

Бачить славні двобої та січі,

Красних дівчат вчуває гостинний привіт

І з боярами судить на вічі;

Бачить і Володимира ввічливий двір,

За ковшами веселий веде розговір,

Чи на ловах із князем гуторить,

Чи у раді настирливо спорить.

9

Пробудився ж, й побачив Москву він ріку,

Прямо в вічі — хатина дубова;

Під великим вікном, у малім квітнику,

Розпустилась троянда махрова;

До троянди розчулений рушить Потік,

Щоб нюхнути її нахилився у бік,

Тут в вікні показалась царівна,

На Потока накинулась гнівно:

10

«Одоробло, падлюко, невчений холоп!

Щоб тебе в турів ріг покривило!

Порося ти, теля ти, свиня, ефіоп,

Чортів сину, невмите ти рило!

Якби тільки не мала дівочий я стид,

Що сказати міцніше мені не велить,

Я тебе, лиходія, нахабу,

Обізвала б як вуличну бабу!»

11

Бридко чути Потоку цей словесний розгул:

Повернувся, та дай боже ноги!

Тут гримлять тулумбаси; іде караул,

Всіх кийками зганяє з дороги;

Їде цар на коні, в зипуні із парчі,

А навколо кати, в руки взявши мечі, —

Його милість збираються тішити,

Там когось чи рубати, чи вішати.

12

І у гніві за меч свій вхопився Потік:

«Що за хан на Русі так сваволить?»

Але чує слова: «Це земний їде Біг,

Це наш батько вбивати нас зволить!»

І на вулиці, скільки було там товпи,

Воєводи, бояри, ченці і попи,

Мужики, що стояли навколо —

Перед ним повалилися долу.

13

І не може Потік ніяк вникнути в суть:

«Якщо князь він, чи вдягся в порфіру,

Що ж вони бородою так землю метуть?

Князів й ми шанували, та в міру!

Та і дійсно, чи справді я тут на Русі?

Від земного нас бога Господь всіх спаси!

Нам Святим Письмом велено строго

Визнавати небесного Бога!»

14

І питає зустрічного він молодця:

«Де тут, дядьку, збирається віче?»

Та на тім з переляку немає лиця:

«Цур мене, — каже він, — чоловіче!»

І побіг в ту же мить від Потока бігом;

У того ж цілий світ закрутився кругом,

Він на землю як сніп упадає,

Літ на триста іще засинає.

15

Пробудився, і бачить вже іншу ріку,

А яку? То вже нам не згадати,

Погулявши собі взад-вперед в холодку,

Входить він у просторі палати,

Бачить: судді сидять, урочисто все тут,

Над злочинцем публічний звершається суд.

Прямо в залі жінки й чоловіки

Слухають про злочинства великі:

16

Він отруїв сестру, потім тітку убив,

Вліз у банку в борги неосяжні,

Далі брата, а з ним і дочку задушив —

Всі чекають, що скажуть присяжні.

І ухвала присяжних лунає як грім —

Кажуть: «Хоч він і вбивця, не винний ні в чім!»

Тут у залі і зліва і справа

Закричали панички їм: браво!

17

І промовив Потік: «Із присяжними суд

Був звичайний й для нашого миру,

Та коли б нам зустрівся такий шалапут,

В триста кун заплатив би він виру!»

Та сусідам аж кисло від Потока порад:

«Бач, який затесався сюди ретроград!

Не зважаючи на демократію,

Хоче взяти до рук меншу братію!»

18

Не збагнути Потоку цих їхніх турбот,

І він в інший будинок заходить;

Там якийсь чи аптекар, чи то патріот,

Пред юрбою навчання проводить:

Що немає душі, а сама тільки плоть,

І якщо вже насправді існує Господь,

Він вид кисню в шарах небозводу,

Вся же суть у безладді народу.

19

І пішов на Потока, як м’ясник на бика,

І суворо звернувся до нього:

«Розкажи, поважаєш чи ти мужика?»

Та Потік здивувався: «Якого?»

«Мужика взагалі, що смирятися звик!»

Та Потік відповів: «Є мужик і мужик:

Якщо він не проп’є урожаю,

Я тоді мужика поважаю!»

20

«Феодал! — закричав, що є сил, патріот, —

Знай, що тільки в народі рятунок!»

Знов Потік відповів: «Я же теж є народ,

Що ж мене не береш у рахунок?»

Та йому патріот: «Ти не той є народ!

Тільки чорний народ має хід до свобод!

То у вашій системі всі рівні,

А у нашій — всіх вас до катівні!»

21

Тут зчинили всі крик, пішов ґвалт до небес,

І Потока облаяли рясно.

Чути: рівність, гуманність, комуна, прогрес,

І комусь вік заїли завчасно.

Між собою усі, на зразок галченят,

Про загальну якусь-то там справу кричать,

І Потока уїдливим тоном

Називають остзейським бароном.

22

І подумав Потік: «От, Господь борони,

Чи проснувся занадто я рано?

Адже вчора ще, впавши на землю, вони

Шанували московського хана,

А сьогодні шанують уже мужика!

І здається, що в них є потреба така —

Шанувати і падати долу,

Все кружляти й кружляти по колу!»

23

В третій входить він дім, і узяв його страх:

На столах там розкидані трупи,

Біля них в окулярах, і з ножами в руках,

Позбирались красуні докупи.

Сперечаючись вголос про жіночі права,

Витворяють красуні ті дивні дива,

А по-їхньому «общеє діло»:

Розтинають чиєсь мертве тіло.

24

Ізлякався Потік, від красунь тих утік,

А вони вслід кричали єхидно:

«Ах, який він пошляк! із духовних калік!

В нім сучасності зовсім не видно!»

Їм Потік відповів, зупинившись в дворі:

«Теж бувало у нас, і на Лисій Горі,

Тільки відьми, хоч голі та босі,

На відміну від вас, мають коси!»

25

І всі дивні пригоди, що він переніс:

І той суд, і про Бога навчання,

І у сяйві мужик, і красуні без кіс —

Породили в Потока повчання:

«Безліч різних буває на світі чудес!

Я не знаю, що значить якийсь там прогрес,

Та до справжнього руського віча

Вам, панове, ще довго стовбичити!»

26

І зробилось так гидко і нудно йому,

Що він долу як сніп упадає

І під слово прогрес, мов в чаду і диму,

Літ на двісті іще засинає.

Трохи часу, гусляре, тепер почекай!

Що, проснувшись, побачить, про те і співай,

Доки ж наш богатир не проспиться

Навмання вести спів не годиться.

Ілько Моровчанин.

1

У броні простій вояцькій,

Через бір, ярком,

Хоч в літах, а видом хвацький,

Їде дід Ілько.

2

Тихо все, бринить ледь чутно

Лісу глибочінь,

Топче папороть могутній

Богатирський кінь.

3

І бурчить Ілько сердито:

«Володимир, що ж?

Проживеш ти без Іллі-то

Середи вельмож?

4

Двір мені твій не на диво,

Учти не держусь,

Я хлопак не гордівливий,

Був би хліба кус!

5

Ти ж проніс повз мене чару

У чергу мою —

Так іди же ж, мій чубарий,

Геть неси Іллю!

6

В тебе їдоків достатньо:

Ненажерна рать;

Тільки ласі аж занадто

На жіночу стать.

7

Всі твої богатирі-то —

Зо сміху впадеш!

Без старого от Іллі-то

Як ти проживеш?

8

Хоч я сивий головою,

І забув про баб,

А як трісну булавою,

Роздавлю як жаб!

9

Але от правдиве слово:

Хто б що не казав —

Погуляти світом знову

Час мені настав!

10

Не терплю стовпотворіння,

Мармурових плит;

З царгородського кадіння

Голова болить;

11

Душно в Києві, що в скрині, —

Тільки кисне кров,

Государині-пустині

Поклонюся знов.

12

Запалю я мов стожари

Воленьку свою —

Ну же ж, ну, іди чубарий,

Геть неси Іллю!»

13

І старий, лицем суворий,

Раптом подобрів,

По нутру йому бадьорий

Вітер із ярів.

14

І зненацька, мов слюдою

Вкрився діда зір,

Бо суницею з смолою

Пахне темний бір.

Роман Галицький.

Роману Мстиславичу в Галич послом

Прислав папа римський легата.

І ось над Дністром, серед світлих хором,

В вінці царгородського злата,

Неначе забувши часи ворожнеч,

Князь слухає гостя, зіпершись на меч.

І мовить легат: «За чесноти

Ти, князю, прославлений в руськім краю,

А в світі відомий за доблесть свою!

Як сонце на всіх виливаєш щедроти.

Ворогам у бою

Являєшся божим ти громом;

В часи лихоліть Царгород врятував,

В землі половецькій не раз ти пивав

Від синього Дону шоломом.

Хоробрий, як тур, ти й сердитий, як рись, —

Та буде тобі більша слава,

Лиш римському папі душею скорись

Та визнай святе його право:

Він може вам долю рішать і в’язать,

Закличе на всіх він на вас благодать,

На недругів — боже прокляття.

Ти владу в нього королівську прийми,

Коліна руками йому обійми,

З найбільшим та щирим завзяттям.

І сином своїм він тебе нарече,

Вперіщить навіки духовним мечем!»

Замовк. Але мові його всупереч

Роман на свій меч

З повагою мудрою глянув

І висунув з піхов вільно:

«Скажи своєму пану:

Духовним мечем як він сильний,

Його він хвалити може,

І хай він завжди володіє ним,

А я вже залишусь з залізним своїм,

Зі мною він всіх переможе.

Такий вже закон на Червоній Русі.

Вертайся. І папі подяку неси!»

Пантелій-цілитель.

Примітка: за свідченням П. Куліша, цей вірш О. Толстой написав під враженням від народної пісні, яку почув з вуст Миколи Гоголя.

Пантелій-володар ходить по полях,

Квіти там і трава висотою в пас,

І всі трави перед ним розступаються,

Квіти там всі йому поклоняються.

Він в них знає всі сили приховані,

І отруйні, і благом шановані,

І тим травам, що благом примітнії,

Він складає поклони привітнії,

А побачить як траву винуватую —

Палицею погрозить сучкуватою.

По листочку з благих забирає він,

І мішок ними свій наповняє він,

І для всіх трударів невсипущих

Із них зіллячко варить цілюще.

Володар Пантелій!

Ти і нас пожалій,

Ліки з дивних олій

В наші рани пролий,

В наші рани сердечні, незлічені;

Є між нами душею скалічені,

Є і розумом хворі, болячі,

Є глухі, є німі, є незрячі,

Є обпоєні трутними стравами, —

Поможи їм своїми ти травами!

А ще, пане володар, —

Дочекались ми до чвар —

Бо такі поміж нами трапляються,

Лікування що зовсім цураються.

Вони співу не терплять кобзарного,

Подавай їм товару базарного!

Все, чого їм не зважити, зміряти,

Все, кричать вони, треба «похєряти»;

Тільки те, кажуть, дійсно важливо,

Що для нашого тіла чутливо;

І прийоми у них дубуваті

І теорії всі бруднуваті,

І на цих от повій,

Володар Пантелій,

Палиці не жалій,

Сучкуватої!

Історія держави Російської від Гостомисла до Тімашева.

«Земля наша велика і багата, а ладу в ній нема». 

Нестор, літопис, стор. 8.

1

Послухайте, хлоп’ята,

Казала так кума:

Земля у нас багата,

Лиш ладу в ній нема.

2

Без жодної чернетки,

Як видно не дарма,

Писали наші предки,

Що ладу в них нема.

3

Зібрались чолов’яги

На площу біля брам:

«Нехай прийдуть варяги,

Князями будуть нам.

4

Німчура бо пихата

Й досвідчена юрма,

Земля у нас багата

Лиш ладу в ній нема».

5

В чеканні на звитяги,

Вловивши влучний час,

Звернулись по варяги:

«Запрошуємо вас!

6

Хай буде наша хата

І ваша зокрема;

Земля у нас багата,

Лиш ладу в ній нема».

7

Варягам стало дивно,

Та й думають: «Що ж тут?

Ще може і поживне — 

Пішли, коли зовуть!»

8

І от прийшли три брати

Варязького клейма:

«Все так, земля багата,

Лиш ладу в ній нема».

9

«Hу,— думають,— команда!

Тут ногу зломить чорт,

Es ist ja eine Schande,

Wir müssen wieder fort».¹

10

Та з них найстарший, Рюрик,

Братам сказав своїм:

«Fortgehen wär’ ungebührlich,

Vielleicht ist’s nicht so schlimm.²

11

Мізерна хоч команда,

Лише саменька шваль;

Wir bringen’s schon zustande,

Versuchen wir einmal».³

12

І підступив завзято

До владного керма,

Земля ж була багата,

Лиш ладу все нема!

13

За ним княжив князь Ігор,

А керував Олег,

Das war ein großer Krieger⁴

І ватажок шерег.

14

Потім княжила Ольга,

А далі Святослав;

So ging die Reihenfolge⁵

Язичницьких держав.

15

Коли ж сів Володимир

На батьківський свій трон,

Da endigte für immer

Die alte Religion.⁶

16

Він розповів народу,

Що ідоли — погань,

Звелів стрибати в воду,

Зробивши там йордань.

17

Ще дав таку пораду:

«Як згине в нас Перун,

Все піде вмить до ладу,

Бо шкодить цей пустун».

18

Послав він за попами

В Афіни й Царгород,

Прийшли ті з корогвами

Хрестити наш народ,

19

Співають щось затято,

І повниться сума;

Земля, як є, багата,

А ладу в ній нема.

20

Не наробивши ладу,

Великий князь сконав.

Успадкував громаду

Премудрий Ярослав.

21

Воно, цілком можливо,

До ладу б він довів;

Та, до синків пестливий,

Всю землю розділив.

22

А це погана справа,

Бо княжі дітлахи

Розкраяли державу,

Схопившись в кулаки.

23

Дізналися татари:

«Ну, — думають — вам дзусь!»

Наділи шаровари,

Приїхали на Русь.

24

«Від вашої, мов, сварки

Суцільна шкереберть,

Ми вам дамо припарки,

Скалічимо на смерть!»

25

Пороззявляли рота

(Хоч геть святих неси).

Багато тут гидоти

Настало на Русі.

26

Веде в Орду брат брата,

Неначе до ярма;

Земля була багата — 

А ладу все нема.

27

Іван з’явився Третій

І проказав: «Стривай!

Ми по вуха в шербеті!»

Поклав ординству край.

28

І ось земля звільнилась,

Розвіялась пітьма;

І наче відродилась,

А ладу все нема.

29

Настав Іван Четвертий,

Що Третьому — онук;

В житейських справах тертий,

Сімох жінок супруг.

30

Він прізвисько мав «Грозний»,

З’єднався з ним навік,

За те, що був серйозний,

Солідний чоловік.

31

Хто був не до відради,

Скарати міг вогнем;

Завів такого ладу,

Що тільки грай конем!

32

Ох, жити небезпечно

В свавіллі і без прав,

Та доля до нас ґречна,

І цар Іван сконав.

33

Син Федір був недужий,

Та батьківський контраст;

До царських справ байдужий,

Метлявся, як баласт.

34

Борис же, шурин царський,

Хоча й не Аполлон,

Та вигляд мав боярський,

І сів на царський трон.

35

За ним пішло все гладко,

Не стало лихварів,

Ледь-ледь було порядку

В землі він не навів.

36

На шкоду, самозванець,

Де тільки не візьмись,

Такий завдав нам танець,

Що згинув цар Борис.

37

І на царевім місці

Усівшись в мить, без прав,

Своїй новій цариці

Бровами заморгав.

38

Хоч був він хлопець бравий

І зовсім не босяк,

Та на його державу

Озброївся поляк.

39

А це нам не до серця;

І якось, в темну ніч,

Ми всипали їм перцю,

Погнавши навсібіч.

40

Зійшов на трон Василій,

Та швидко, в унісон,

Його ми попросили,

Щоб він змінив фасон.

41

Вернулися поляки,

І козаки прийшли —

Відважні всі вояки;

Ми ж, бідні небораки!

42

І козаки, й поляки

Нас паки б’ють і паки;⁷

Ми ж без царя мов раки,

Запечені в золі.

43

З усіх боків досади —

А ладу ні на гріш.

Відомо, що без влади

Нестерпно, хоч заріж.

44

Щоб зберегти трон царський

І знов царя обрать,

Тут Мінін і Пожарський

Скоріш зібрали рать.

45

Побила їхня сила

Поляків, як ворон,

Земля же Михаїла

Звела в Москві на трон.

46

Звершилося це влітку;

А чи був договір?

Розмова про цю плітку

Не вщухне з давніх пір.

47

Мовчить війни гармата

І не сурмить сурма;

Земля була багата —

А ладу все нема.

48

Сів Олексій на царство,

Та й народив Петра.

Прийшла для господарства

Спекотлива пора.

49

Петро любив порядок,

Як інший цар, Іван,

Не випавши в осадок,

Спивав горілки джбан.

50

Казав: «Мені вас жалко,

Ви згинете, та й край;

Але в мене є палка,

Я вам влаштую рай!..

51

Не далі як на святки

Я вам порядок дам!»

Й відразу за порядком

Поїхав в Амстердам.

52

Вернувшись з Амстердаму,

Нас гладко поголив,

А в святки, як в піжаму,

В голландців нарядив.

53

В такому от частунку

Петра я не виню:

В хворобі дати шлунку

Корисно ревеню.

54

Хоча, цілком можливо,

Жорстоким був прийом;

Та, разом з тим, на диво,

В державі був підйом.

55

Та смерть прийшла горбата,

Прибрала геть Петра,

І знов земля багата,

А ладу все нема.

56

Тут ліньки чи завзято

Царило без дурниць,

Царів не так багато,

Як жіночок-цариць.

57

Бірон царив при Анні;

Він справжній був жандарм,

Сиділи ми, як в ванні

Тоді, daß Gott erbarm!⁸

58

Веселою царицею

Єлисавет була:

Співає, веселиться все,

А ладу-то чортма!

59

Яка ж тут є причина

І в чому корінь зла,

Це навіть Катерина

Збагнути не могла.

60

«В Росії справедливо

Настане лад от-от, —

Писали їй поштиво

Вольтер і Дідерот⁹, —

61

Потрібно лиш народу,

Якому ви, як мати,

Надати вже свободу,

Скоріш свободу дати».

62

Вона ж відповідала:

«Ви лестите мені», —

І тут же розігнала

Українців з землі.

63

Затим Павло трудився,

Мальтійський кавалер,

Він зовсім не годився

Для лицарських манер.

64

Цар Олександер Перший

Прийшов йому взамін,

В часи великих звершень

Підняв народ з колін.

65

Коли на нас в азарті

Свою велику рать

Насунув Бонапарте,

Він наказав тікать.

66

І вже французи хижі

Йшли по Москві в каре,

Аж зирк: а ми в Парижі,

З Louis le Desiré.¹⁰

67

Барвисто і строкато

Росія розцвіла,

Земля була багата,

Лиш ладу в ній нема.

68

Останню оповідку

Я б розповів свою,

Та прийдуть бозна-звідки,

Боюсь monsieur Veillot.¹¹

69

Іти буває слизько

По кладочках гнучких,

Отже, про те, що близько,

Не буде слів гучних.

70

Відійдемо від трону

Для міністерських втіх —

Без жодного припону

Побачимо їх всіх.

71

У формених штанчатах,

Неначе на парад,

На крихітних санчатах

Міністри вниз летять

72

З гори, з гучними криками,

In corpore,¹² сповна,

Виблискуючи пиками.

Й зникають імена:

73

Це Норов, це Путятін,

Це Панін, це Метлін,

Це Брок, а це Замятнін,

Це Корф, це Головнін.

74

Багато їх, багато!

І не згадати всіх.

Урвалася загата

І розкидало їх…

75

Я грішний: літописний

Не втримав свій розбіг;

Картині живописній

Противитись не зміг.

76

Ліризм, до вад незлобний,

У серці спалахнув;

Хоч Нестор преподобний,

На працю й надихнув,

77

Утихомирив совість,

Зробив мене мудріш,

Щоб міг оцю я повість

Скінчити поскоріш.

78

Отож, почавши знову,

Кінчаю свій сувій,

Узявши за основу

Літопис цей новий.

79

Уздрівши, що не дуже

Ідуть наші діла,

Зело велика мужа

Господь нам ниспосла.

80

Тож, на спасіння наше,

Як сяєво зорі,

Свій вид з’яви Тімашев —

Та й лад нам відтвори.

81

Що аз багатогрішний

На тлінних аркушах

Не дописах поспішно

Або переписах

82

Те, спереду і ззаду

Читаючи всі дні,

Поправ задля відради,

Писання ж не кляни.

83

Для праведних оцінок

Дав батьківщині всій

Цей твір смиренний інок,

Раб Божий Олексій.

Примітки:

1. Адже це ганьба — ми повинні забратися геть (нім.).

2. Піти було б непристойно, може бути, це не так уже й погано (нім.).

3. Ми впораємося, давайте спробуємо (нім.).

4. Це був великий воїн (нім.).

5. Такою була послідовність (нім.).

6. Тоді прийшов кінець старій релігії (нім.).

7. Знову (старослов.).

8. Помилуй Бог! (нім.).

9. Дідерот – Д. Дідро.

10. Людовик Бажаний (фр.) – прізвисько французького короля Людовика ХVІІІ.

11. Пан Велью (фр.) – мається на увазі барон Веліо (з португальського роду Велью), який за часів Толстого був директором поштового департаменту Росії; ім’я його неодноразово зустрічається в листах і віршах Толстого; поет обурювався на нього за перлюстрацію (таємний перегляд) кореспонденції та висміював за погану роботу пошти.

12. У повному складі (лат.).

* * *

1

Травневою порою

У лузі вертограду,

В веселому розвою,

Сам-два гуляють лади.

2

В мурмолці він червоній,

Камінням корзно шите,

Тасьмою в моднім тоні

Гомілки оповиті;

3

Вона же, молоденька,

У сукні золотистій;

Дзвенять на ній легенько

Грановані намиста.

4

Повільною ходою

Пливе, неначе пава,

Прозорою фатою

Мете весінні трави.

5

Їй гарно, нареченій,

«О милий! — каже другу, —

В цей день благословенний

Чудово йти по лугу!»

6

Він здвинув чемно брови,

До неї пригорнувшись,

«О серденько! — промовив,

Привітно усміхнувшись, —

7

Тут рай з тобою сущий!

Воістину — чудово!

Та знищать сад квітучий

Під ріпу терміново!»

8

«Як бути цій пригоді? —

Не зрозуміло ладі, —

Чи ріпі на городі

Не будуть більше раді?»

9

«Звичайно, будуть раді! —

Він відповів учтиво, —

Та сад цей на заваді,

Тому, що він красивий!»

10

Вона ж йому: «Що ж буде

З кущами ведмежини,

Де нас щоранку будить

Спів милий солов’їний?»

11

«Їх вирвати потрібно

З усім їхнім корінням,

Індичок тут, царівно,

Кормитимуть насінням».

12

Здригнулась, наче з страху —

Не зрозуміло ладі:

«Невже оцьому птаху

У пташнику не раді?»

13

«Звичайно раді, мила!

Та солов’ям, царівно,

Зламати швидше крила

З нікчемності потрібно!»

14

«А гай, там, де в тіні ми

Ховалися від жару,

Я сподіваюсь, мимо

Мине така ось кара?»

15

«Моя ти чорноброва!

На цьому гаю місці

Корівники коровам

Збудують місць на двісті;

16

Чи навіть, я вважаю,

Життя моє, о ладо,

Що буде в цьому гаю

Свиней пастися стадо».

17

«О друже мій єдиний! —

Знов запитала лада, —

Невже ж оцій скотині

В хліву не будуть раді?»

18

«Все так, моя царівно,

Та наш гайок тінистий

Загидити потрібно,

Бо свіжо в ним та чисто!»

19

«Але хто ж ті бандити, —

Знов стало дивно ладі, —

Що, як дурненькі діти,

Чужій красі не раді?»

20

«Чужим вони, царівно,

Нічого не вважають:

Коли їм що потрібно,

Те тягнуть і хапають».

21

«Так це матерялісти?

Ті самі мудрагелі,

Що кажуть: право їсти

Сильніше Рафаеля?»

22

«О, це новітні боги!

Сучасні активісти,

Вони же демагоги,

Вони же анархісти.

23

Гурти їхні гризуться,

Лиш свій відкриють форум,

І порізно клянуться

In verbа ватажкорум¹.

24

В одному згодні всі лиш:

Як у чужих багатство

Віднімеш та поділиш,

То й розпочнеться братство.

25

Тож за чужим сумують

Та б’ються до шаленства,

Весь світ вони зруйнують

Для спільного блаженства!»

26

Тоді зітхнула сильно

І запитала лада:

«Можливо в божевільні

Їм будуть дуже раді?»

27

«О світла моя зоре!

Душа моя, царівно!

Занадто вже просторий

Будинок їм потрібний!

28

Та за яким манером

Цей дім їм будувати?

Дай дозвіл інженерам —

Це ж скільки коштувати!

29

Громаді же надати

Права на ці роботи —

Це, значить, залишати

Споруду без турботи!»

30

«О друже, що ж потрібно,

Щоб не пропасти краю?»

«О, це, моя царівно,

Здається, що я знаю:

31

Спаслася щоб держава

Від їхньої затії,

Вождям всім Станіслава²

Повісити на шиї!

32

І мир настане швидко,

Як буде ця принада!»

«Але це дуже гидко!» —

Йому сказала лада.

33

«Та ні, моя лебідко!

Все навпаки, чудово:

Народ не буде в збитку,

Скарбниці ж прибутково».

34

«Це справа неймовірна!» —

Сказала діва в гніві.

«Але це справа вірна!» —

Сказав молодик діві.

35

«Але з якого права? —

Спитала з серцем діва, —

Іди ж собі направо,

А я піду наліво!»

36

І розвели долоні,

І роз’єднали руки,

В мурмолці він червоній,

Вона в сукнях розлуки…

37

«На що ж твоя балада?» —

Якась спитає діва.

— Їй-богу, моя ладо,

Не для простого співу!

38

Ні, в галузі письменства

Я вірю реалістам:

Мистецтво для мистецтва

Порівнюю із свистом;

39

Все те, що серце гріло,

Тепер вважаю прісним,

Бажаю, щоби діло

Лунало в кожній пісні.

40

Служіть же справі струни!

Ламайте глузд і досвід!

Вітчизняна комуно,

Приймай мій перший дослід!

Червень 1871 р.

Примітки:

1. In verbа (лат.) ватажкорум — словами ватажків.

2. Мається на увазі Орден святого Станіслава — найменший в ієрархії орденів Російської імперії, головним чином для відзначення чиновників.

Пісня про Каткова, про Черкаського, про Самаріна, про Маркевича та про арапів.

Примітка: ця сатира Толстого скерована проти державних російських націоналістів, які виступали проти окремого національного розвитку народів Росії, і серед них – українців. Наприклад, Михайло Катков в українському питанні стояв на позиціях протидії «українському сепаратизмові», вважав розвиток української літературної мови шкідливим. Був одним з ініціаторів сумнозвісного Емського указу і обмежень на вживання української мови в Російській імперії.

1

Всіх друзів благородних

Зову єднати Русь!

Відмінностей народних

Як смерті я боюсь.

2

Катков сказав недавно:

Терпіти їх — це гріх!

Їх треба жати справно

В московський вигляд всіх!

3

Ядро у нас — словени;

Та є і вотяки,

Башкирці, і вірмени,

І навіть калмики;

4

Є також і грузини

(Конвою цвіт і честь!),

І латиші, і фіни,

І шведи також єсть;

5

Зробили честь й азійці

Державному човну;

Зізнатися? Є й німці,

Але це: entre nous!¹

6

Каткова-забіяки

Боюсь, тож лиш шепну:

У нас є і поляки,

Та також: entre nous;

7

І іншими такими

Рясніє наш запас;

Шкода, що поміж ними

Нема арапів в нас!

8

Тоді би князь Черкаський,

Як справжній витівник,

Їм мазав в колір наський

Занадто чорний лик;

9

В ретельності сміливій,

І з поміччю води,

Самарін тер цнотливо

Їм крейдою зади;

10

Катков, наш герцог Альба,

Робив їм довше ніс,

Маркевич же гукав би:

«Осанна! Згине біс!»

Примітка:

1. Між нами! (франц.). Мається на увазі, що серед урядовців Російської імперії історично було дуже багато німців.